За весь час свого існування французька армія зазнавала великих змін в структурному, кадровому, технічному і моральному плані. Від системи конскріпціі французькі збройні сили прийшли до регулярної армії, а потім і до професійної.
Збройні сили повинні, «які б не були цілі, методи, зміни політичних систем», давати приклад мужності, покори і діяти в рамках закону, - це переконання де Голль проніс через все життя, почавши свою військову кар'єру в танкових військах і закінчивши її на посту керівника країни. Саме такий принцип став для генерала основним стимулом для створення стабільних відносин між військовими колами та громадянським суспільством, відносин, в яких би не було місця суперництву і політичним змовам. Саме з цієї проблеми повернення армії в русло покірної і дисциплінованої сили, що підкоряється законній владі, розгорнулася в період президентства Шарля де Голля гостра політична борьба.Контроль військових сил цивільною владою - це принцип, який лежить в основі всіх демократій. При слабких режимах 3-ї і 4-ї республік, при крайній нестійкості їхніх урядів і частих змінах кабінетів, французькі збройні сили відчули себе здатними виконувати функції держави. Тим більше, що у Франції вторгнення військових у політику було не тільки результатом інституційного безладу, але і наслідком зовнішнього тиску: ідеологічним конфліктом Сходу і Заходу.
Генерал де Голль різко змінив існуючий стан справ: він вирвав армію з рутини і хаосу, в яких вона перебувала на всьому протязі періоду IV Республіки, і направив збройні сили по шляху модернізації та оснащення атомною зброєю. Цей шлях був довгим і важким, але він дав потужний імпульс технологічного і моральному розвитку армії. Вона відчувала себе прилученою до світової стратегії.
У своїх передвоєнних роботах «Розбрат у стані ворога», «До професійної армії», «Франція та її армія» майбутній перший президент V Республіки проаналізував військові традиції французьких збройних сил, їх взаємини з державною владою на протязі століть, і зробив висновок, що був дуже значущим протягом всієї його військової та державної діяльності: основою всієї зовнішньої політики країни є ідея про необхідність підтримки національної незалежності за допомогою сильної армії, найкраще -професійної.
У ході Другої світової війни генерал реалізував цю ідею: окупація території Франції ворогом, поразка французьких військ, важка доля «армії перемир'я», - всі ці вагомі чинники, помножені на ідеї, закладені самим патріотичним і високоморальною вихованням молодого Шарля Де Голля, привели його до розробки такої військово-політичної стратегії, яка в кінцевому підсумку дозволила Франції увійти в число держав - переможниць. Національна незалежність, у світогляді генерала, крім політичних і військових, повинна спиратися, в першу чергу, на моральні підстави, і ці мотиви підкреслюються майже всіма дослідниками його життя і творчості: екзальтована любов до Батьківщини, прагнення бачити її захищеною модернізованими збройними силами, підлеглими громадянській владі, - ось основа його діяльності протягом воєнних і повоєнних років.
Політика національної незалежності Шарля де Голля зіграла свою роль не тільки в справі модернізації армії і віддалення її від політики, але вона великою мірою сприяла психологічному відродженню Франції. Президент V Республіки звернув увагу своїх співвітчизників до майбутнього, до «пост-империального часу», як висловлювався сам генерал. Він звільнив їх від передвоєнних упереджень і скріпив франко-німецьке співробітництво, яке стало можливим після відновлення довіри між Німеччиною і Францією.
Франція, повернувши при V республіці статус великої держави, стала посередником у справі врегулювання світового політичного клімату і могла вільно закликати нації до прогресу, миру і співпраці.
Політика Шарля де Голля "голлізм" - цей режим П’ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов’язані з науково-технічним прогресом,— атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилювалися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55%, випущено акції внутрішньої позики. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит Франції.
Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до $4,5 млрд у 1965. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи.
Стосовно економічної політики де Голля, то «ліві» нерідко трактують «голлізм» в економіці переважно як максимальне наближення до командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію та застосування планового начала. Насправді «націоналізація» у формі знаменитого «дирижизму» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, унікальна. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися цілеспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава.
Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувались на розвиток найбільш перспективних наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, вирішене вкрай актуальне і для країни завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Чудово усвідомлюючи неухильність наростання процесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку держави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» поступово перейшов до суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючій раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам.
На початку шістдесятих років однією з головних цілей військової політики де Голля стає оснащення французької армії ядерною зброєю.
Відомий французький історик і політолог А. Гроссер підкреслював, що рішення Ш. де Голля оснастити французьку армію ядерною зброєю сформувалося під впливом «пуризму» - напрямки у військово-стратегічної французької думки, до якого належали прихильники «чистого стримування» - генерали Галлуа, Пуарье, адмірал Сангінетті, полковник Леван, міністр оборони П. Мессмер. Гроссер вважав, що військові теоретики повинні були підтримувати деголлівської принцип, висунутий їм в листопаді 1959 - принцип «узгодженості національної стратегії зі стратегією союзників».
Гроссер визначив також основні політичні принципи V Республіки, на його думку, де Голль дотримувався двох основ своєї військової стратегії: по-перше, це необхідність свободи прийняття рішення, і, по-друге, рішення проводити таку зовнішню політику, яка б сприяла розвитку країни. Характеризуючи військовополітичні доктрини генералів Айере і Фурке, А. Гроссер зробив висновок, що доктрина Айере стала логічним завершенням зовнішньополітичних та військово-стратегічних концепцій Шарля де Голля, викладених ним в «Промовах і виступах».
Деякі політологи та соціологи сприйняли ідеї де Голля з приводу зовнішньополітичних концепцій критично. Завдання модернізації збройних сил Франції за допомогою атомної зброї так само здавалися їм нереальним. Наприклад, Раймон Арон, відомий французький історик і політолог, у книзі «Велика дискусія. Введення в атомну стратегію », виданої в 1963 році, писав, критикуючи, правда, не самого Шарля де Голля, а генерала П. Галлуа:«П'єр Галлуа подарував майже закінчену модель логічного абсурду». Автор не сумнівався, що військові теорії генерала П. Галлуа про ядерну зброю, як зброю масового знищення, що ставить все живе на планеті в жахливу залежність від зовнішньої і внутрішньої політики ядерних держав, нежиттєздатні. Де Голлю в провину він ставив використання атомної зброї в політиці, і цю політику генерала Р. Арон вважав занадто націоналістичною, бо в майбутньому вона могла, на думку політолога, привести до ізоляції Франції і ослаблення НАТО. Автор, міркуючи про ядерну програму Шарля де Голля і його погляди на завдання Північноатлантичного альянсу, зауважив, що «інтеграція в союз переважніше усамітнення, особливо в момент, коли вона сприяє шансам на мир». Для Р. Арона ядерна війна в XX столітті була лише «фазою торгівлі між державами».
На відміну від Р. Арона відомий французький військовий теоретик генерал Ф. Валентена в Книзі «Політика оборони Франції» схвалив цілі ядерної доктрини де Голля, вважав її однією з важливих складових системи європейської безпеки і основою створення незалежної військової організації «малої Європи». Проте на думку Ф. Валентена, Франція не повинна була виходити з військової організації НАТО, тому метою уряду у сфері оборони мав би бути військовий союз з іншими європейськими державами на основі єдиної військової стратегії, із загальним Генеральним Штабом і плануванням.
С. Коен у книзі «Поразка генералів. Політична влада і армія при V Республіці», порівнював співвідношення сил між військовими колами і політиками в період існування Третьої, Четвертої Республік і при Шарлі де Голлі. Він прийшов до висновку, що з усіх керівників держави, бувших при владі, лише одному де Голлю вдалося стати - де факто - керівником армії, і в області військової стратегії, особливо ядерної, вплив військових керівників на нього було обмежено. Автор був переконаний, що «шістдесяті роки були сприятливими для тих, хто хотів сприяти стратегічному мисленню в рамках голлістскоі орієнтації».
У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність. В 1966 році президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку.
Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні «Європи батьківщин». Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій.
Підготував Олександр Майстренко
Немає коментарів:
Дописати коментар