Интернет реклама УБС

05.12.16

Коли в українській армії будуть розмовляти українською мовою?

Армія традиційно є одним з усталених суспільних та державних інститутів. Усі досягнення і проблеми даного суспільства чи держави відображаються у ній найяскравіше. Зокрема, і мовне питання також.
На початку перебування у складі Росії Україна тривалий час мала власне козацьке військо, з існуванням котрого царат мирився, враховуючи потребу в ньому для війни з Туреччиною. Російська влада на українських землях підтримувалася власне російськими військовими залогами. Наприклад, у 1737-1738 рр. в Україні знаходилися 50-75 російських полків. Однак з остаточним закріпленням Росії у Північному Причорномор'ї потреба в українському війську в царата відпала. Влада почала вбачати в самому факті його існування небезпеку українського повстання. Тому 1775 р. під час повернення з чергової війни проти Туреччини російські війська зруйнували Запорізьку Січ, а в 1783 р. всі українські козацькі полки розформували. Натомість створили регулярні уланські, до яких на 6-річний термін вербували українських селян та інородців. На відміну від старих українських загонів ці нові з'єднання вже можна було використати для русифікації українців, котрі несли в них службу.
Проте оскільки до російської армії за власним бажанням потрапляла порівняно невелика частка українців, русифікація в армії охоплювала небагатьох.
Найстрашнішим ударом по українству виявилося запровадження в Україні 1797 року рекрутчини – військового призову. Термін військової служби тоді становив 25 років. Фактично ж служба була пожиттєвою, бо нелюдська муштра і часті війни значно скорочували життя. Звичайно, армійська служба активно застосовувалася у політиці масштабної русифікації неросіян у Російській імперії, навіть йшла в її авангарді. Адже протягом такого тривалого терміну перебування у замкнутому, скутому кийовою дисципліною російськомовному оточенні українці були приречені на зросійщення. Ну, а для придушення незадоволення російські офіцери мали значний вибір засобів: від гауптвахти й шпіцрутенів до арештантської роти чи заслання на Кавказьку війну.
Подібне становище зберігалося аж до самого кінця існування імператорської армії. Між іншим, серед перших частин петроградського гарнізону, котрі під час Лютневої революції 1917 року виступили проти царату, був Волинський полк. Навіть утворився революційний штаб українських військових частин Петрограда, серед завдань котрого була й просвіта солдатів-українців в революційному дусі, але українською мовою.
Радянська влада швидко усвідомила небезпеку для себе з боку власне українських військ. Петроградська та подібні до неї українські військові організації в Росії зазнали розгрому. Згодом зникли українські червоні з'єднання, як Червоне козацтво, Богунський, Таращанський полки, 1-а і 2-а Українські радянські дивізії… З метою укріплення політичної (та й проросійської також) свідомості їх підсилили комуністами й комсомольцями з Росії, котрих лише у першій половині 1919 р. відрядили до Західного та Південного фронтів, куди входили українські частини, 40 тис.1 Для більшої надійності до складу Українських радянських дивізій ввели інтернаціональні полки. Червоних командирів-українців поступово знищили, як В.Боженка, Т.Черняка, М.Щорса.
Так українські червоні війська, "розмиті" росіянами й інтернаціоналістами, поступово втратили український дух, і їх перекинули воювати подалі від України. В них запанувала російська мова – мова робітничого класу найбільш революційного народу, оскільки українська мова вважалася проявом петлюрівщини.
Поки українці воювали на Кавказі, Тамбовщині, у Середній Азії, саму Україну наводнювали російські частини. Робилося це "на прохання" КП(б)У, котра у резолюції, затвердженій на
Гомельській конференції в жовтні 1919 р., стверджувала: "Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження".1 Як результат, у 1-й половині 1920 р. на українських теренах дислокувалося 1,2 млн. бійців Червоної Армії та Продовольчої армії.2 Українців серед них, за радянськими статистичними даними 1921 р., було лише 8%.3
Внаслідок подібної політики мовні порядки у новоствореній Червоній Армії копіювали царське військо. Мільйони українських юнаків після кількарічного перебування в армії на теренах Радянської Росії поверталися до України (якщо взагалі поверталися) національно та мовно деморалізованими, перетвореними на важіль російського впливу на решту української молоді. М.Скрипник на XII з'їзді РКП(б) так оцінював ситуацію:
"Армия до сих пор остается орудием русификации украинского населения и всего инородного населения. Правда, ПУР (політичне управління – авт.) за последнее время начал выписывать газеты на национальных языках. Но вся эта работа еще впереди, и нам необходимо принять меры, чтобы наша армия не была орудием русификации…"4
Однак інший промовець на з'їзді був ще більш різким: "Тов. Скрыпник коснулся этого вопроса. Это – вопрос об армии. Но он не поставил все точки над "і". Ведь нельзя забывать того, что Красная Армия объективно является не только аппаратом воспитания крестьянства в пролетарском духе, – она является аппаратом русификации. Мы переводим десятки тысяч украинских крестьян в Тулу, заставляем их на русском языке воспринимать все… Здесь есть инерция великорусского командного аппарата – у нас в огромной массе командный состав русский. Ведь можно даже переведенных в Тулу украинских крестьян при русском командовании политически и культурно воспитывать на украинском языке. Здесь другой вопрос – вопрос о создании кадров армии, говорящих на национальном языке.
Порівняно полегшувало проблему українізації військ в УРСР те, що VIII з'їзд РКП(б) з метою перекладення витрат на утримання військ з центру на республіки постановив перспективу переходу до територіальних військових з'єднань. В умовах повоєнної руїни це був найдешевший варіант армії. До 1930 р. на територіальну систему перевели 58% усіх стрілецьких дивізій Червоної Армії.2 Ще на 1 січня 1938 р. в складі армії нараховувалося 35 територіальних дивізій і 2 окремих полки.3 Саме на їх базі за рішенням XII з'їзду ВКП(б) почали створюватися національні з'єднання Червоної Армії, 5-річну програму розгортання котрих ще 1924 року затвердила Революційна Військова Рада СРСР. Так у Збройних Силах СРСР з'явилися національні військові формування. Вже навесні 1925 р. вони складали 10% усієї чисельності армії.4 X з'їзд КП(б)У 1927 року спеціально розглянув питання українізації культурно-політичної роботи у цих військах. Українська мова впроваджувалася, у першу чергу, в офіцерських школах і територіальних з'єднаннях, розташованих в УРСР. Мало того, вживалися заходи, щоб україномовна література надсилалася до військових частин і поза межами України. Радянські військові історики, перераховуючи регіони СРСР, де програма розгортання національних формувань була успішно виконана, ставили Україну на перше місце, попереду Білорусії, Закавказзя, Середньої Азії та Поволжя.
Крапку на українській мові в армії було поставлено разом із згортанням українізації. Радянський імператор Сталін готувався до війни за перемогу світової комуністичної революції. Індустріалізація супроводжувалася швидким накачуванням м'язів, тотальною мілітаризацією. Поступово територіальні національні з'єднання переформовувалися на загальносоюзні за екстериторіальним принципом комплектування.
Разом із переформуванням до військових колективів приходила російська мова. Після спеціальної постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 7 квітня 1938 р. останні національні частини зникли, і національні мови знову поступилися місцем у казармі російській. Це співпадало із загальною імперською політикою мовної уніфікації, але пояснювалося виключно потребами підвищення боєздатності перед неминучою війною проти капіталістів.
Пояснення були начебто логічними. Адже військовий підрозділ, де накази віддаються різними мовами, – це небоєздатний підрозділ. Лише мова, що за будь-яких обставин миттєво сприймається на всіх рівнях і в усіх ланках, може підняти комунікабельність і взаємодію між складниками військового колективу. Однак подібні обґрунтування виглядають вельми хиткими, коли застосовуються для ігнорування в армії лише української чи, скажімо, білоруської мов. Згадаємо, що 1941 року Москва не зупинилася перед відновленням національних дивізій, серед особового складу котрих переважали представники однієї нації, а накази віддавали їхніми рідними мовами. Досить було того, щоб російську знали хоча б їхні старші командири. І це ніяк не погіршувало боєздатність цих формувань, укомплектованих вірменами, азербайджанцями, естонцями, латишами, литовцями… Загалом існували 2 управління національних стрілецьких корпусів (8-й Естонський і 130-й Латиський), 17 стрілецьких та гірських стрілецьких дивізій, 5 кавалерійських дивізій тощо.1 Севастополь захищала 95-а Молдавська стрілецька дивізія, назву котрої ви і сьогодні можете знайти серед інших частин безсмертного гарнізону на обеліску на центральній міській площі Нахімова. От тільки української мови не можна було почути в лавах армії переможниці на офіційному наказовому рівні. Хтось "нагорі" вирішив, що тим 6 мільйонам українців, котрі воювали у складі діючої армії, буде достатньо самої російської, адже її добре розуміють. Складається враження, що проблеми для української мови полягають у її спорідненості з російською.
Після війни Радянська Армія перетворилася на один з головних інструментів русифікації неросіян. Як зазначала передовиця газети "Красная звезда" від 20 січня 1973 р. під назвою
"Язык нашей дружбы и братства", висока наукова організація, різноманітна оснащеність всіх родів військ, складність процесів командного програмованого управління, динамізм дій, коли "человеку некогда мысленно переводить команду с одного языка на другой, надо мгновенно ее понять и приступить к исполнению. А это может сделать только воин, свободно владеющий русским языком".
Теоретичні й практичні заняття в армії та на флоті велися однією мовою міжнаціонального спілкування – російською. Цьому сприяла кадрова політика, коли в одному підрозділі могли опинитися представники десятків національностей. У випадку з українцями це також означало, що нести службу доводилося поза межами України. Тобто протистояти російськомовному середовищу, в яке штучно помістили українців, було практично неможливо. Натомість до України їхали служити представники інших народів СРСР, переважно росіяни, підкріплюючи політику русифікації та асиміляції України. Зокрема, у 1990 р. 70-75% офіцерів трьох військових округів України були росіянами, а у внутрішніх військах МВС їх частка навіть сягала 80%. Тим часом українські офіцери здебільшого починали нести службу по так званому "великому колу": Крайня Північ, Сибір, Забайкалля, Середня Азія, іноді групи військ у Східній Європі і лише під пенсію з'являлася надія повернутися до України. Зокрема, того ж таки 1990 року офіцерський склад Забайкальського і Далекосхідного округів на 60% складали українці.
Питома вага українців у офіцерському корпусі Радянської Армії (понад 40%) значно переважала частку українців у населенні СРСР. Ось яким був типовий життєвий шлях цих офіцерів та їхніх дітей. Гарнізонні містечка далеко від України в російськомовному оточенні, де ступінь знання російської прямо впливає на перспективи кар'єри. Тим часом діти навчаються в російських школах на російській культурі (для того й тягнули українців служити подалі від України, бо у містечку де-небудь в Казахстані ніхто не стане створювати умови для вивчення дітьми українців своєї рідної мови), а згодом "відточують" російську мову у вузах або тих же військових училищах. Все це було ще одним аспектом вікової послідовної політики русифікації українства з метою їхньої асиміляції Росією.
Створення у 1992 p. Збройних Сил України начебто відкрило українській мові шлях до війська. Вперше за триста років армія перестала бути інструментом русифікації українців, проте і на цьому шляху довелося зіткнутися з масою проблем.
Не можна казати, що вище військове керівництво не надавало відповідного значення цьому питанню. Перший міністр оборони України генерал Морозов сам вивчив українську, подаючи приклад підлеглим, а потім підписав директиву Д-30 про офіційне впровадження державної української мови в армії. Реалізація цієї директиви, ряду інших наказів, врешті-решт, Конституції України і Закону про мови висвітили чимало труднощів.
По-перше, майже з нуля довелося розпочинати створення україномовної військової еліти. Головним чинником тут є виховання майбутніх офіцерів на національно-патріотичних традиціях українського народу, професійне оволодіння як своєю безпосередньою військовою справою, так і державною українською мовою. Відчутно гальмує цю справу нестача україномовних навчально-методичних посібників та іншої учбової бази. Зокрема, з 200 000 книжок загального фонду бібліотеки Національної Академії оборони України – єдиного навчального закладу в країні, котрий готує генералів та офіцерів оперативного і стратегічного рівнів – україномовними є лише 3%, та й то переважно видання з історії, народознавства, політології. Спеціальних військово-технічних праць українською мовою не просто бракує, а поки що майже немає. Подібна ситуація в єдиних у своєму роді й унікальних військових інститутах та університетах Києва, Харкова, Одеси, Севастополя, де всупереч директиві міністра оборони викладання провадиться російською мовою, тобто мовою іноземної держави. Навчання військ здійснюється за радянськими бойовими настановами, які, зрозуміло, також були російськомовними.
По-друге, наявність великої кількості військовиків-неукраїнців, котрі української мови ніколи не знали, а подекуди і не бажають знати, значно вповільнила її повернення до армії. Фактичним результатом стало перетворення Збройних Сил, які раніше були виключно російськомовними, на двомовні, як і сучасне українське суспільство в цілому. Двомовність є протизаконною з правової точки зору, оскільки військова служба є державною службою. Під час відвідин однієї з військових частин Президент України Л. Кучма прямо наголошував, що армія державна, тому і мова у ній повинна бути державною. Стаття 11 Закону про Збройні Сили України прямо вказує, що у Збройних Силах України використовується державна мова, якою за Конституцією є українська. Ігнорування ж у Збройних Силах чинних законів і наказів є небезпечним і для держави, і для суспільства. Крім того, застосування двох мов у Збройних Силах є зневагою не лише державної мови, а й прав тих військовиків, котрі готові та бажають перейти на українську (наприклад, серед курсантів Київського військового інституту управління та зв'язку таких у 1997 р. було70%).
З одного боку принциповим досягненням стало прийняття тимчасових статутів Збройних Сил. Це готує підґрунтя для щоденного україномовного службового спілкування у військах. Але з іншого боку поки що вочевидь те, що в бойовій обстановці будуть звучати саме російські команди, особливо у технічних родах військ – авіації, ППО, на флоті. Старше покоління українських офіцерів ніколи спеціально не вивчало української мови, знає її лише на побутовому рівні, тому не здатне вести динамічний діалог українською в повсякденній службі поза парадами чи урочистими зборами. До того ж неможливо швидко знайти адекватну заміну російській системі команд, термінології, професійному жаргонові, котрі складалися віками. Але останнім часом складається враження, що дехто саме цими аргументами обґрунтовує небажання щось змінювати в становищі української мови в армії, котра завдяки такому формалістичному підходові штучно обмежується російською.
Можливо, дехто просто не розуміє важливості мовного питання в армії. До речі, заступник міністра оборони Росії А. Кокошин у 1995 р. так підкреслював значення рідної мови для збройних сил, зрозуміло, маючи на увазі російську: "Главенствующее внимание к языку должно пронизывать всю воспитательную работу в армии и на флоте, при подготовке офицерских кадров… Для единства России, усиления ее влияния в мире Пушкин,создавший современный литературный язык нашей страны, сделал больше, чем многие тысячи самых крупных государственных сановников и генералов."Коли ж, нарешті, і в Україні всі усвідомлять значення рідної мови для своєї армії?
Поки що можна констатувати лише порівняне покращення мовної ситуації у збройних силах, але загалом воно залишається нерозв'язаним, як і в усьому суспільстві. Ймовірно, тільки разом їх і можна буде остаточно вирішити.


Матеріали з сайту "Твоя мова"

Немає коментарів:

Опублікувати коментар