Ілона

Авторка: 

Марія Труш

Середина осені

   «А якщо відповідь ближче, чим я думаю? Боже, підкажи мені відповідь.» - це були головні думки, які проходили на думку Лукашу, який вже не вперше бродив по покинутому селу. Розвалені будинки вже виглядали як частина хвойного лісу, що зеленів навколо. Галділи покинуті гуси, собаки вже давно бродили зграями по лісу та конкурували з вовками та лисами. Лукаш з сестрою часто ходили по таких місцях, часто знаходили цікаві речі та продавали їх або використували в побуті. А тут всі речі були на місці, просто покинуті та в гарному стані. Чоловіка не покидала думка, що щось тут не те і люди зникли не просто так, це надто дивно. 

    Так не повинно і не могло бути, щоб люди просто взяли та пішли. Є завжди причина, - сказав він в слух. Його все одно ніхто не чує.

    Лукаш пройшов кладовище та продовжив шлях вглиб. Було дуже тихо, ніби ніхто не жив. Пахло свіжістю. «А тут гарно.»- подумав він. Через годину на цікаву знахідку – покинутий дім. Він був розкішним, двохповерховим, з балконами з перилами з червоного дерева. 

    Схоже, тут жили багатії, - сказав про себе чоловік і звернув увагу на плакучу вербу, що росла неподалік і протягувала віти до хреста, та підійшов до неї, - Це, схоже, чиясь могила, - та присів перед камінною структурою.

  На камінній плиті було написане ім’я та речення:

    «І затопить все ріка. І засохне плакуча верба. І її забудуть.»

    Леді Горностай, – прочитав ім’я Лукаш, – Можливо, цю леді дуже боялись, що написали таке і навіть хто вона не сказали. 

    Чоловік почув тріск гілля. Обернувшись, він побачив дівчинку років семи. Плаття було порване і прийняло колір бруду. Руки були в подряпинах, а чорне волосся хвилями падали на плечі. Синці виступали і шкіра була дуже білою та тонкою, що говорило, що дівчинка недоїдає. Тонкий ланцюжок тримав на шиї дівчинки золотий хрестик. Такий самий, як хрест на могилі. У Лукаша була одна думка: «Звідки вона?». Незнайомка підійшла до нього та дивилась на нього. 

"Хто ти?" - спитав він.

"Не знаю." – відповіла вона. 

   Юлія, сестра Лукаша, підбігла до них, кинувши рюкзак на траву. 

"Що сталося?" – спитала жінка. 

"Я прийшов сюди, а тут дитина, – сказав він та поклав руку на плече дівчинки, - вона не знає, хто вона."

   Сестра подивилась на неї. Дитина дивилась на неї своїми великими сірими очима. «Вона надто відрізнятиметься від нас в селі, - подумала Юлія, – Ми всі світловолосі та смагляві. Тяжко їй буде серед нас, але й кинути тут не можна. Схоже, вона єдина, хто тут живе, - та підняла дівчинку на руки, – Господи, яка вона легка. Як кошеня.» - та сказала:

"Я не знаю чиє воно дитя, але думаю що не можна лишати її в лісі."

"А якщо за нею хтось прийде?" – спитав Лукаш.

"Напевно, щось трапилось, що залишили  дитину. Хай шукають її у нас в селі. "

"Добре."

"Пішли, давай, вже пізно," - та пішла вперед з лісу.

   Лукашу лишалось лише бігти з нею, тримаючи їх рюкзаки.

Зима

   Юлія сиділа в хаті та дивилась у вікно. Цього вечора була дуже сильна злива, від якого Ілона, маленька 12-річна дівчинка, ховалася на печі. Вона завжди так робила, ніби щось в її житті сталося під час такої погоди. Але це було вечором. Вночі жінка тихо наспівувала пісні, шиючи на білій тканині червоних півнів і чорні барвінки. За роботою вона не помітила, як у неї з’явився раптовий слухач.

"Ілона?" – здивувалась Юлія, - чого ти не спиш?"

    Дитина сиділа і дивилась на неї.

"Я не можу спати, - відповіла вона, - Я хочу знати: хто я?"

 Від такого запитання жінка упустила на коліна голку та нитку. Дівчинка ж продовжила дивитись сірими очима в її карі очі.

"Розумієш, Ілоно, - сказала Юлія, дозволивши названій дочці сісти їй на коліна. Дитина дивилася, не зводячи погляду, - "Ми з дядьком Лукашем твої тітка і дядько. Ми так вирішили як тільки знайшли тебе. Він назвав тебе Ілоною і так тебе називає село.

"Але я  - не його частина."

"Чому ти так думаєш?"

"Мені так кажуть. Наприклад, Івась сказав: «Подивись на русе волосся кожного з нашого села. Воно пряме та гарне. А тепер подивись на своє чорне. Воно хвилясте і жорстке на дотик. Ми всі смуглуваті, а ти – бліда як смерть. У нас карі очі, а твої – сірі. Ти не одна з нас.» - і її обличчя ніби посіріло, від образи.

"Ілоно, - вона погладила дівчинку, - зовнішність нічого не значить. Головне – що ти відчуваєш."

   Насправді, Юлія давно боялась цього питання. Сусіди перші помітили, наскільки дівчинка відрізняється. «Не наша вона.» - казали одні. «Видно з цих, улюбленців  долі.» - казали інші. Улюбленцями долі вони називали сусідній народ, що періодично місцеві бачать при пранні білизни. Раніше, ще з часів коли село ще з’явилося, всі називали їх «люди з волоссям ворона». Пізніше, коли село розросталося вони звалися «сусіди нижче по річці», через те що вони в якийсь момент спустились трохи нижче по невідомим причинам. Тепер їх звуть «улюбленці долі», коли вони почали добувати золото біля своїх сіл, але залишались не багатшими ніж вони. Але як вони самі себе звуть ніхто не знав: ні дід Улан, самий старий на селі, ні всі інші. Жінка давно бачила, що вона схожа на них, але частково. Було в ній і щось не тутешнє. «Надто біла вона для наших місць.» - сказав тоді дід Улан. – «Вона чимось схожа на північний народ.» Так вони називали тих, хто жив в горах на Півночі. Їх не бачили, але чули що вони доволі сильні серед інших народів, що далеко там. Але яка справа була до них, вони ніколи сюди не прийдуть. Бував і народ погірше. Народ на конях, що звуть себе «мари». Вони жорстокі, проносились по селам як смерч і змітали все живе. «Якщо вони примітять Ілону.» - казав Лукаш. – «Вони заберуть її. Вони люблять таких.» Цього Юлія боялась. Вона боялась за долю дитини. Ілона відрізнялась серед тутешніх, що робило її життя небезпечним. Це поки вона дівчинка, але коли підросте то її можуть назвати відьмою або вкрасти. Сама цього не розуміючи, але жінка була впевнена що дитина виросте красунею. Так вважав і Лукаш, але знав що без походження вона нікому не треба. Про себе сестра пояснювала його цікавість до становища і ситуації. Люди не люблять тих хто відрізняються. 

"Юля, - сказала дівчинка.

"Так? "– спитала вона. 

"Мені подобаються твої пісні, одяг, що ти мені шиєш, та звичаї, які ми проводимо. Я одна з нас?"

"Так," - і погладила її по голові. 

"Я – одна з села," - після чого заснула.

"Стомилась моя маленька, - і уклала її на печі, - А 2 роки назад ти боялась селян і на всіх вовком дивилась. "

«В один день вона сама вирішить, хто вона, - думала жінка, - а поки хай вважає себе одною з нас. Це її вибір ї хай там що, але я завжди її буду вважати одною з нас і нехай хто що буде казати – вона моя дитина, навіть коли піде до романів, до своїх, навіть коли піде до Північних гір, навіть коли буде з маром іинародить марів. Я не знаю як її звали раніше, але я і Лукаш дали їй ім’я «Ілона», яке вона все життя буде носити. - та неочікувано впала на підлогу. – Моє серце. Бідна Ілона, на жаль, схоже я покидаю тебе.» 

    На ранок Лукаш і Ілона знайшли на підлозі її похололе тіло. Пройде багато років, дівчинка, що знайшли в лісі, стане високою та красивою дівчиною, але вона ніколи не знатиме, чому Юлія, як і її мати та вітчим з тіткою, про як яких вона тоді не сказала, так раптово померла, саме в грозу та зливу, але вона завжди пам’ятатиме її слова та буде вірити, що одного прекрасного дня односельчани приймуть її та її несхожість на них.