Олесь Доній: «І Євген Нищук, і В’ячеслав Кириленко є особисто моїми товаришами»
«Дістало!» Це євромайданівське гасло стосувалося всієї системи державного управління, зокрема й роботи Міністерства культури. Після нетривалого періоду постреволюційного оновлення цієї архаїчної держструктури під керівництвом Євгена Нищука відбулося формування нового Кабміну, і на чолі Мінкульту став досвідчений держуправлінець В'ячеслав Кириленко. За рішенням Арсенія Яценюка, цю посаду він суміщає з обов'язками віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань. «Дістало!» - видохнула на це активна частина культурної громадськості, ніби передчуваючи лихо.
«У нашому суспільстві багато хто потребує допомоги, але волонтери йдуть і допомагають саме пораненим на фронті. Нація визначила пріоритет, а не міністр. Він лише це озвучив», - каже Олесь Доній. Позаду в голови Мистецького об'єднання «Остання барикада» - активна політична діяльність, зокрема робота у Верховній Раді (він є народним депутатом VI та VII скликань). На початку лютого стало відомо, що Міністерство разом із громадськістю ініціює створення «Зброї культури», Координаційної ради, куди увійшли представники мистецьких кіл та активісти (Олесь Доній - один із таких), які організовують та беруть участь у мистецьких заходах у зоні АТО. Співголовами Координаційної ради стали заступник міністра культури Ростислав Карандєєв та Олесь Доній, повідомляє сайт Мінкульту.
Як працюватиме «Зброя культури», які помилки, зокрема в культурній політиці України, призвели до анексії Криму та війни на Донбасі й чи не повторює нинішній керівник Мінкульту ці помилки - про це й не тільки в розмові з Олесем Донієм.
- Олесю, на даний момент ви не є представником влади, ви є громадським активістом; і на цих, громадських, засадах співпрацюєте з органами влади, а саме - з Міністерством культури. Водночас ви залишаєтеся людиною, яка має неабиякий політичний досвід, знаєте зсередини, що таке державне управління в нашій країні. Скажіть, на вашу думку, нова постмайданна влада змінила свої підходи до роботи з регіонами? Чи змінилося ставлення української влади до тих регіонів, де у людей є системні та хронічні проблеми з ідентифікацією себе як українців?
- Майдан допоміг у тому, що через соціальні ліфти з низових і середніх ланок пішло багато людей, із якими можна і треба співпрацювати. В той же час технологічно поки що вища влада є продовженням влади попередньої. Не ідеологічно, а саме технологічно. Тому навіть коли беруться до хорошої ідеї, виконання поки що залишає бути кращим. У цьому плані там, де є можливість, треба знаходити елементи співпраці, де ні - критикувати, щоби влада сама могла змінюватися.
Наведу приклад. Ідею Міністерства інформаційної політики, котру досі критикують деякі громадські діячі та політиками, що у минулому були журналістами, вперше у публічній площині озвучив я. Це було в червні 2014-го року. Коли я зробив політекспертний аналіз мирного плану президента Порошенка, я виклав не тільки свої критичні зауваження до нього, але й запропонував своє бачення плану відродження Донбасу. Одна з моїх пропозицій - створення в Києві Центру (або Міністерства) інформаційної політики. Чому я виходив із цією пропозицією? Бо побачив, що держава не виконує своєї функції як у боротьбі з російською пропагандою, так і в створенні власного інформаційного продукту. Скажімо, ні РНБО, ні уряд не видали жодної газети або листівки, коли розпочалась анексія Криму. Єдину газету, яка пояснювала незаконність та загрози псевдореферендуму, видавала моя команда. Газета мала назву «Настоящий Крым», і це вперше в житті, коли я щось видавав російською мовою. Наклад цієї газети був 150 тисяч примірників. Пізніше ми аналогічні антисепаратистські газети видавали для інших регіонів - Донецька, Луганська, Харкова, Одеси. По 10 тисяч кожне число (а ми їх випустили по кілька для кожного міста) для перелічених міст. Виникає питання: чому цього не робила держава?
- А чим коштом ви видавали цю газету?
- Це не є великі гроші. Я переконував знайомих, політиків, бізнесменів, на той момент вони знаходили на це кошти. Але так само зрозуміло, що поки я був депутатом, вони давали гроші, а потім, коли я перестав бути депутатом, інтерес цих політиків і бізнесменів до підтримки таких ініціатив став набагато менший, і фінансування припинилося. Ще раз кажу: саме виходячи з власного досвіду, я пропонував владі створити такий центр, який би аналізував ситуацію, став би протидіяти російській інформаційній пропаганді і сприяв створенню українського продукту. Але ми бачимо, що держава, навіть коли береться за добру ідею, виконує все в своєму стилі.
- Що зроблено не так, на вашу думку?
- Три помилки було зроблено. По-перше, потрібно було пояснити суспільству мету створення Міністерства інформаційної політики ще до створення. Взяти на це кілька тижнів чи місяць і пояснити, що відбувається. Що держава не змогла забезпечити ні українську армію, ні населення Донбасу українськими газетами, натомість є російські газети, російське радіо досі працює, російське телебачення до останнього моменту працювало.
Наступне. Відразу після створення цього Міністерства нам потрібно було чітко виписати цілі й завдання цієї структури, натомість ми по коментарях бачили різне: то вона буде працювати для Заходу, то для України. Навіть люди, безпосередньо пов'язані зі створенням цього відомства, не могли точно пояснити, що буде у сфері його компетенції. Тобто друге - потрібно було зібрати громадських діячів-активістів і швидко створити документ, розробити план і стратегічної діяльності цієї інституції, і тактичної.
А по-третє - створивши таку інституцію, не можна брати працівника медіахолдингу Президента, бо тоді в суспільства виникають обґрунтовані підозри, що інституція створюється не для захисту від російської пропаганди і створення інформаційного продукту, а з метою монополізації медіаринку під Президента, який є медіамагнатом.
- Ви можете пояснити, чому все-таки потрібно було створювати чергове відомство, а не оптимізувати роботу вже наявних, змусивши їх виконувати те, що збирається робити Мінстець?
- Не можна їх змусити. Скажімо, коли я, депутат Верховної Ради, виступав із трибуни парламенту і закликав органи влади протидіяти анексії, в РНБО заступником працювала колишня журналістка, але РНБО не випустило(чи не зініціювало) жодної листівки за цей час, жодної газети.
- Звільнити, поставити на її місце того, хто зробить, - не варіант?
- Очевидно, на той момент жодна інституція технологічно не мала ні сміливості це робити всупереч рішенню керівництва, яке вирішило здавати Крим, ані можливості самостійно це робити. Ми робили, наша громадська структура, а вони не робили. Відповідно, тоді й виникла в мене ідея, що необхідно створити окрему інституцію, яка би мала такі повноваження, і щоб на неї були би зорієнтовані суспільні вимоги. А інакше до цього ми навіть не знали, до кого звертатися, не знали, кого винуватити в бездіяльності.
- Але все ж таки, завершуючи тему Мінстеця, скажіть, чого ви очікуєте зараз, у теперішніх обставинах, від цього держоргану?
- Координації інформаційної діяльності і боротьби з російською пропагандою. І те, і те необхідно. Натомість ми поки що бачимо, що все відбувається під громадським тиском, і поки що в інформаційній політиці працюють не міністерства, а хаотичні рішення Верховної Ради, зокрема нарешті було прийнято рішення про заборону російських фільмів та серіалів. Але я ставив питання глобальніше, якщо ви стежили. Я ставив питання про заборону всього російського інформаційного продукту.
- Всього без винятку? Скажімо, кінострічка Олексія Германа-молодшого «Під електричними хмарами» - це копродукція. Фільм днями отримав «Срібного ведмедя» за операторську роботу, а оператором-постановником у цій картині є наш Сергій Михальчук. Ви проти того, щоб це кіно було в українському прокаті?
- Так. Якщо Росія - це агресор, то, безперечно, я проти всього інформаційного продукту звідти. Або ви визнаєте, що Росія розв'язала тут війну, або не визнаєте. Це так само, як після анексії Криму й формального рішення щодо цього Держдуми, не можна було не розривати дипломатичних відносин із Росією. Не можна зараз залишатися в СНД. Це розуміє та ж Грузія, на яку було спрямовано свого часу російську агресію, і не розуміє Україна устами свого міністра Клімкіна. Якщо ми говоримо, що російські військові їздять сюди за вказівкою своїх керівників і вбивають українців, то після цього казати, мовляв, давайте з хорошими режисерами будемо робити копродукцію, - це неприпустимо.
- З вашого погляду, це реально - повністю заборонити російський продукт у нас?
- Це реально. Безперечно.
- А як щодо того, що далеко не всі українці готові схвалювати подібне? Багато хто вважає: в Україні не оголошено воєнного стану, а нас, громадян, позбавляють права, наприклад, дивитись у прокаті якісне кіно. Не пропагандистське.
- По-перше, українська держава не мала права не оголошувати воєнного стану, бо, згідно з відповідним законом, він вводиться навіть за умов загрози територіальній цілісності. Не коли вже вкрадена територія, а коли є тільки загроза. Те, що його не було введено, - це незаконно. Можна говорити, на якій частині його треба було вводити, бо там це чітко не обумовлено. Я вважаю, що на території, яка або окупована, або де є загроза ведення воєнних дій, тобто Крим, Севастополь, Луганська й Донецька області - ось чотири регіони, де мало бути оголошено воєнний стан. Там прописано, зокрема, й стосунки воєнних адміністрацій із мас-медіа на території, де оголошено воєнний стан (тобто всієї решти територій це не стосується).
Якщо ми розуміємо, що Росія є агресором, то неприпустимо дозволяти поширення російської пропаганди в будь-який спосіб на території держави, яка є жертвою цієї агресії. Це може бути не обов'язково військовий фільм, нарешті ми зрозуміли, після довгих дискусій у тому ж фейсбуці. Нарешті їх заборонять. А ця пропаганда йде тонше через інші фільми - жартівливі, дитячі.
- Тобто в репертуарі нашої національної опери більше не має бути «Євгенія Онєгіна»?
- Ще раз кажу. Російський інформаційний продукт, вироблений на території Росії росіянами, я вважаю, має бути повністю заборонено. Не йдеться про заборону російської культури, мова про заборону російського інформаційного продукту, виробленого на території РФ державними або приватними структурами. І іншого шляху немає.
- Призначення В'ячеслава Кириленка на посаду міністра - це скандал і реставрація домайданівських реалій, з погляду значної активної частини культурного середовища. Багато хто з розчаруванням поставився до цього призначення в новому Кабміні. Кириленку була адресована петиція, в якій культурна громадськість вимагала від нового міністра продовжити реформи, розпочаті його попередником Нищуком із його командою. Вам відомо про цю петицію? Ви її підписували чи ні?
- І Євген Нищук, і В'ячеслав Кириленко є особисто моїми товаришами, з якими мене пов'язують роки добрих стосунків і різноманітної співпраці. З Кириленком - це співпраця по боротьбі за незалежність України, коли ми були студентами і разом утворювали Українську студентську спілку. З Євгеном Нищуком - це громадська і політична співпраця, ми були разом на одному Майдані, потім на іншому Майдані. Нагадаю, на Євромайдані наша мистецька організація «Остання барикада» займалася всією музичною складовою, відповідно в нас була і технологічна співпраця з Євгеном. Але, крім того, Євген брав участь у безлічі акцій, які проводила «Остання барикада», - мистецьких, культурних. У мене і з одним, і з іншим багаторічна співпраця. І я думаю, що протиставляти їх один одному не можна. Обидва є абсолютними патріотами України, і на своєму місці робили, роблять і робитимуть все для українського суспільства. Я не той, хто буде намагатися підкидати хмиз у будь-яке протистояння між цими людьми. Навпаки, я готовий до співпраці між ними обома, і я думаю, що вони як люди розумні знайдуть шляхи для цього. Гадаю, суспільство так само, як співпрацювало з попереднім міністром, так знайде точки дотику і з теперішнім. Принаймні, більшість моїх знайомих митців готові до співпраці з будь-яким міністерством, і переважна більшість культурних діячів діють самостійно. В цьому плані завдання Міністерства культури - не намагатися стати нянькою для всіх, його завдання - бути дороговказом, показувати напрямки для культурних ініціатив, стати стратегічною інституцією, а не технологічною, яка виплачує кошти бюджетникам, як її звикли всі сприймати.
- «В цьому році всі кошти будуть іти на державні заходи, офіційні урочистості або пам'ятні дати, а все решта - лише на ті заходи, які сприяють бійцям АТО і проведенню АТО», - заявив міністр Кириленко. Така стратегія також викликає багато протестів з боку частини діячів культури. Постає запитання: а що взагалі буде з нашою країною, якщо всі кошти, які в держави є на культуру, будуть виділятися на те, про що сказав міністр?
- По-перше, щоби ви розуміли, понад 90% коштів (це приблизна цифра), які виділяють Міністерству культури, витрачаються на бюджетні організації, підпорядковані цьому відомству. На зарплати, комунальні послуги тощо. Виділялися, виділяються і будуть виділятися. А люди, які зачепилися за вирвану фразу, думають, що тепер усі гроші, що має Міністерство, підуть на фронт. Йдеться лише про зовсім невеличку частину, яка раніше розтринькувалася на гучні концерти, списувалася на структури, які ці концерти організовували із завищеними кошторисами. А тепер мова про те, що коштів у держави немає, і той невеликий шматочок на культурні заходи не буде кидатися на якісь тріумфальні мегаконцерти, а піде на допомогу культурним ініціативам для фронтовиків. Йдеться про мінімум, і на нараді після того, як вже організовувалася громадськість по цьому питанню, казали, що максимум, що може собі дозволити держава, - це оплачувати проїзд і проживання тим волонтерським культурно-мистецьким ініціативам, які і так робили, роблять і робитимуть щось для фронту. «Остання барикада», наприклад, їздила та їздить абсолютно самостійно, свіїм коштом або коштом меценатів, зокрема ми оголошували на фейсбуці збір коштів, і відсотків 20 покривали люди, які просто кидали по 100-200 гривень нам на бензин.
Повторюю, не йдеться про мегаконцерти. Я, наприклад, взагалі поставив питання, що не культурні діячі повинні звертатися до Міністерства, а навпаки. Треба змінити алгоритм: Міністерство повинно вишукувати людей, які щось роблять для фронту, для поранених, для звільнених територій, і їм пропонувати допомогу - якусь частину витрат перекривати, бо вони займаються важливою справою. А не так, щоби чекати тих, хто вміє вдало заповнювати папери, хто ближче до Києва і звертатиметься по кошти до Міністерства.
- «Зброя культури» - так називається координаційна рада з представників мистецьких кіл та активістів, які організовують та беруть участь у культурних заходах у зоні АТО. Про створення такої ради стало відомо на початку лютого. Ви є її співголовою з боку громадськості, ще один співголова - заступник Кириленка Ростислав Карандєєв. «Окрім фінансової, координаційна рада надаватиме всебічну організаційну підтримку всім культурним ініціативам у зоні АТО та на прилеглих землях»,- йдеться на сайті Міністерства. Розкажіть детальніше, як ви бачите роботу «Зброї культури».
- Це ініціатива з двох боків - Міністерства та громадськості. В міністра відразу виникла ідея, що потрібно допомагати культурним ініціативам, які працюють на фронті. Зі свого боку ми, коли обговорювали, пропонували, що мусить бути колегіальність і відкритість, і якщо така ініціатива в міністерства є, то варто це робити прозоро й відкрито, залучивши саму громадськість. Було абсолютне розуміння з обох боків, тому було запрошено ініціативні групи, зареєстровані чи незареєстровані, але які вже проявили себе. Наскільки мені відомо, декілька груп отримали кошти на свої поїздки в АТО від попереднього Міністерства культури, наприклад тур «Підтримуй своїх», Сергій Архипчук, Володимир Гонський.
Було тільки два засідання, ми лише встигли накидати ідеї. Тепер до «Зброї культури» потрібно ще долучити представників від державних органів влади, вони там мусять бути. Вже Міністерство оборони спрямувало своїх працівників, бо йдеться про співпрацю з Міноборони - право на прохід через блокпости, у військові частини, і ми розуміємо, що з кожним місяцем режим контролю буде жорсткішим. Наприкінці лютого ми проводимо фестиваль «Українська весна» разом із Сергієм Жаданом у Сіверодонецьку, Слов'янську, Краматорську(зауважу, що ми як Мистецьке об'єднання «Остання барикада» проводимо цей захід лише з дружніми структурами, без жодної копійки державних коштів, у тому числі Міністерства культури). І очевидно, що зараз, на відміну від попередньої нашої акції, яку ми проводили там у грудні, потребуємо посилення охорони. Відповідно потрібна ще співпраця з МВС та Міноборони.
Мета «Зброї культури» - це не розподіл коштів, а координація дій у першу чергу. Наше завдання - забезпечити обмін інформацією та більш планомірний розподіл культурних ініціатив у зоні АТО і прилеглих територіях. Цією координацією потрібно зайнятись, отримати інформацію спочатку від тих, хто готовий їхати, а далі допомагати в цих поїздках. Не завжди й не всі потребують коштів. Деяким достатньо допомоги по залученню державних органів - подзвонити міському голові та попросити сприяння в організації, подзвонити керівникові військової частини тощо. В деяких ініціатив це вже налагоджено, принаймні представник Генштабу розповідав, що в них там уже така система працює.
Далі потрібна база даних усіх ініціатив - хто їздить, хто готовий їздити. Я відразу казав, що ми маємо по-різному працювати на різні категорії: військові частини на фронті, населення звільнених територій, поранені у шпиталях, ротаційні частини, які розташовані в прифронтовій смузі й займаються підготовкою військовослужбовців. Скажімо, недоцільно везти «Хор Верьовки» всім складом у Донецьку область, бо це дорого. Але можна влаштувати їхній виступ перед пораненими там, де ці виконавці фізично є. І не обов'язково тільки в одному центральному шпиталі, де зараз дуже багато уваги, а й в інших шпиталях.
- Я мушу запитати щодо репертуару. От, наприклад, до вашої координаційної ради приходить Михайло Поплавський і каже, що готовий співати бійцям про патріотизм.
- Я особисто поставив таке питання, що ми маємо залучити всіх, хто хоче брати участь. Бо одна група має зірок, інша - народних виконавців, третя - працює з державними бюджетними організаціями. Влаштовувати між ними конкуренцію й вирішувати, хто кращий із них - народний бард, заслужена артистка, рок-зірка чи народний бюджетний колектив - недоцільно й неправильно. Я вважаю, що всі, хто бажають допомогти фронту, варті уваги й підтримки. Мінімальної, бо в держави немає великих коштів. Можливо, лише коли будемо організовувати якісь великі акції, саме Міністерство буде визначати, кого і як з виконавців підтримувати.
Скажу з досвіду поїздок на схід нашої «Останньої барикади». Ми возили різних персонажів. У Щастя ми возили Анжеліку Рудницьку й Артема Полежаку, популярного серед радикальної української молоді. І я не можу визначати, кого там краще сприймають. Як правило, я не попереджаю митців, куди ми їх повеземо. Не кажу цього з метою конспірації. А в Анжеліки за два тижні перед цією поїздкою саме у Щасті загинув в «Айдарі» рідний дядько, він підірвав себе гранатою й таким чином забезпечив вихід десяти хлопців з оточення. Анжеліка не знала, куди ми її веземо, а коли приїхали, їй показали ліжко, на якому він ночував. І після цього вона все одно підняла хлопців у хоровод, і вони знали, що загинув саме її родич. Через три дні частина цих хлопців загинула, але вона їм хоч встигла подарувати усмішку. І от хто і за якими принципами має вирішувати, хто може їхати до наших бійців у АТО, а хто - ні?
Михайло Поплавський як людина інших ресурсів, фінансових зокрема, не має потреби, щоби йому фінансово хтось допомагав, та й організаційно, думаю, теж. В той же час я особисто не зміг би набратися нахабства й сказати, який культурний діяч має право їхати на фронт, а який - не має такого права. Якщо людина хоче допомогти, їй треба давати таку можливість. Крім того, право на переосмислення власного життя і власних принципів має бути надано кожному. Я знаю зовсім різних людей, які пішли добровольцями або є справжніми волонтерами. Але поводяться люди по-різному й там, у добровольчих батальйонах. І волонтери є різні. Це ж не значить, що ми повинні забороняти всім волонтерити.
Я наведу інший приклад. Я досить жорстко і відкрито критикую президента і прем'єра, якщо вважаю, що якісь із їхніх дій потребують корекції та критики. В той же час це моя держава, і де є можливість співпраці з місцевою владою чи центральною владою для загального суспільного блага, я готовий це робити. І це не значить, що я змінив свою позицію.
Найближчим часом Міністерство мусить визначити, яке з його державних підприємств буде виконавчою структурою, бо багато хто у «Зброї культури» - прості волонтери і громадські діячі, в нас немає всього робочого дня для того, щоб ми сиділи десь у міністерстві і приймали всіх охочих. Для цього є люди на ставці, які, згідно зі своїми посадовими повноваженнями, повинні виконувати цю діяльність.
Окрім того, завдання цієї структури - не лише приймати заявки. Я намагаюся прищепити інший підхід. Ну, наприклад, є така акторка в «Молодому театрі» - Рімма Зюбіна, вона одна з тих, хто їздив під Слов'янськ показувати дітям українські фільми, а потім цих дітей возили в Ужгород. Вона не є в координаційній раді, наскільки я знаю. На мій погляд, треба не чекати, доки вона звернеться до «Зброї культури», -це якщо вона ще дізнається про неї (тобто окрема робота - донести до суспільства інформацію). Ця Координаційна рада, Міністерство мають звертатися до таких людей, як Рімма, й казати: ми знаємо, що ти робиш щось позитивне, давай для цих дітей, яких ти возиш в Ужгород з-під Слов'янська, ми оплатимо якусь частину проїзду.
- Але ми знаємо, що попри інтенсивну ротацію на посаді міністра культури, середня ланка відомства - це переважно люди, які працюють там із часів Януковича, а то й із часів Ющенка. Звідки візьметься ініціативність у середовищі чиновників, які до цього ніколи так не працювали?
- Я не знаю, хто там, у міністерстві, є середньою ланкою, бо я не співпрацював із ним у часи Януковича. Я знаю заступників нинішнього міністра Кириленка. Юрія Зубка я знаю з часів виборювання незалежності, він, як і міністр, був разом зі мною в Українській студентській спілці, й так само я впевнений у його ідейності. Карандєєв працював у дуже багатьох структурах місцевого самоврядування, він чиновник високого рівня, дуже системний. Чи вдасться їм налагодити нові підходи? Звісно, це питання. А кому зараз легко? Але ті речі, про які я кажу, не стосуються фінансів, вони не складні, просто треба брати й робити - посадити людину, яка буде відстежувати інформацію, обдзвонювати, допомагати, це не так важко. Якщо ми з вами зараз озвучуємо проблему, знаємо про неї, очевидно, що й нинішні керівники міністерства про неї знають. Нехай вони намагаються шукати інші алгоритми. Для чого, власне, нові люди посідають посади? Для того, щоби змінювати підходи.
- Повертаючись до конфлікту, який виник між міністром Кириленком та чималою частиною активних діячів культури. Цей конфлікт - світоглядний. Достатньо поглянути на сайт Міністерства, щоби стало зрозуміло, чому, скажімо, художник Ройтбурд не може не бути опонентом Кириленка та його бачення культурної політики в Україні. Хоча справа не в сайті, як ви розумієте. Кириленка нещадно критикують та висміюють у соцмережах за те, що він мислить архаїчними категоріями, будуючи стратегію культурного розвитку України так, що в результаті ненавмисно, але виконує бажання Путіна - добитися, щоб наша держава залишалася в очах Європи сільськогосподарською околицею. Як ви можете прокоментувати це?
- Очевидно, що є дуже багато проблем у державі. Але люди в першу чергу допомагають пораненим в АТО. У нашому суспільстві багато хто потребує допомоги, але волонтери йдуть і допомагають саме пораненим на фронті. Нація визначила пріоритет, а не міністр, він лише це озвучив. Тому, я вважаю, йдеться просто про неправильну інтерпретацію абсолютно правильної позиції. Я жодних закидів не можу зробити на адресу, наприклад, Ройтбурда, з яким я так само товаришую, з яким маю добрі стосунки, і в мене жодних сумнівів у його патріотизмі теж немає. Це людина, яку я бачив на Майдані постійно. Мова про те, що потрібно займатися всім, але є питання пріоритетів. Міністерству культури необхідно намагатися координувати діяльність культурних ініціатив у різних напрямках. Якщо державі бракує коштів на реалізацію культурних проектів, то треба знаходити інші можливості для спілкування з зацікавленим культурним середовищем. Скажімо, мені було дуже прикро дізнатися, що в нас цього року немає коштів на участь у Венеціанській бієнале. Але, поставивши це питання, мені було приємно нарешті почути відповідь, що держава проводить перемовини з одним відомим бізнесменом (не буду піарити зараз його прізвище), який готовий забезпечити повне фінансування або майже повне, щоб Україна була присутня на цьому форумі. До чого я веду? Якщо держава не може забезпечити всіх ініціатив, вона не повинна самоусуватися - слід шукати інших можливостей. У держави може не бути грошей на українське кіно, але шукати коштів у недержавних інституціях, українських і західних, - цілком реальне завдання, саме для цього і потрібна державна структура.
- Війна з Росією - це війна не тільки за територію, а й за наше майбутнє. Ми воюємо за своє європейське майбутнє. Тому застарілі підходи в культурній політиці - така ж загроза для України, як і недбалість у забезпеченні наших бійців, ви згодні?
- Це проблема, яку не вирішує одне міністерство. Це проблема цілого суспільства, яке недостатньо вчить мови, щоб ознайомитися зі світовою культурою й показати своє надбання іншим культурам, недостатньо читає, недостатньо слухає свою музику.
Скільки лише я допомагаю літераторам і музикантам, а наклади за цей час із тисячі примірників у 1995 році (тоді я розпочав допомогу українським молодим на той момент письменникам) виросли аж у десять разів - тепер десять тисяч, а може п'ять. Для сорока п'яти мільйонів це мало. То це проблема письменника, що його книжки не купують? Ні. Це проблема міністерства? Ні. Це проблема суспільства, яке досі не вважає, що українською мовою продукт може бути цікавий, конкурентоспроможний. До останнього моменту навіть у західних землях України якась Донцова була популярніша за Кокотюху, який виписався давно і робить якісний маскульт. Ну назвіть це «ширпотреб», але його романи можна читати в поїзді не гірше, ніж російські детективи. Я перепрошую, в нього вже 50 книжок. Із 50 книжками в іншій країні автор міг би вже озолотитися. А наше суспільство досі купує по кілька тисяч примірників його якісних детективів. І це маскульт, а що вже казати про високочолу літературу - Прохаська, Іздрика. А для того, щоб починали купувати, мусить бути скандал, який влаштувала на початку 1990-х Забужко зі своїм романом «Польові дослідження українського сексу». Або треба відмовлятися від Шевченківської премії, як Шкляр зі своїм «Чорним вороном». Нам бракує уваги до власного продукту.
Я вам нагадаю, що навіть ті музичні гурти, які були страшенно популярні в нашому вузькому патріотичному середовищі - «Брати Гадюкіни», «Океан Ельзи», «ВВ» - здобули всеукраїнську популярність лише після того, як їхні музичні кліпи або виступи свого часу було показано по російському телебаченню.
Це питання, ще раз кажу, суспільне. Так, за 23 роки не було системної гуманітарної політики з боку держави, яка би мала допомагати це все переорієнтувати. А ми зараз говоримо про те, що має бути якийсь чинник, якийсь державний чиновник, який повинен переорієнтувати. А суспільство зрештою буде ставити перед собою питання?
Тут потрібно знайти такий баланс між ліберальними цінностями і національними цінностями, який, не заперечуючи права особистості, сприяв би єднанню нації й протистоянню російської культурної та інформаційної навали, яка загрожує самому існуванню української нації.
Марина Баранівська
