Для деяких ж слідкування за трендами цих соцмереж стає необхідним стилем життя, без якого вони не почуваються цікавими. Бути візуально привабливим стає синонімом бути цінним. Тепер не достатньо просто прожити момент, його потрібно оформити, зафіксувати, обробити, показати. Прогулянка має бути з гарним світлом, кава (або трендова матча) в естетичному горнятку, а обличчя – під ідеальним кутом і з голівудською усмішкою. Інакше ніби й не було цієї прогулянки.
Усе це живить культуру візуального самоконтролю. Людина вчиться бачити себе очима інших ще до того, як встигне відчути себе. Замість того, щоб запитати «Що я хочу зробити?», виникає інше питання: «Як це виглядатиме?». І саме тут зникає тонка межа між автентичністю та проєкцією. З’являється втома, викликана естетичною тривогою, яку досліджують і психологи, і соціологи. Це почуття, коли навіть краса перестає тішити, бо перетворюється на вимогу.
І начебто в боротьбі за відсутність стандартів краси ми все частіше прагнемо бути собою. Та іронія в тому, що в гонитві за щирістю ми створили новий формат фальші: «естетику недбальства», яка теж потребує ретельного монтажу. Фото без макіяжу з фразою «я така, яка є» часто все одно буде зроблене з п’ятого дубля, з фільтром і добре підібраним фоном чи ракурсом. Усе це – новий дрес-код автентичності, який диктує правила: будь натуральною, але фотогенічно. Будь втомленою, але привабливо. Будь собою, але з правильним світлом.
Картинка «тихого вигорання» з ледь зібраним волоссям, розтягнутим светром, заплаканими очима, але обов’язково у теплій кольоровій гамі. І в цьому з’являється ще одна межа: між реальним самопочуттям і тим, як ми його презентуємо. Навіть біль, сум чи втому хочеться показати красиво. Замість того, щоб просто бути неідеальними ми часто інсценізуємо недосконалість.
Цікаво, що ця візуальна культура не обов’язково погана чи хороша, вона скоріше певний симптом. Світ надто нестабільний, а ми надто вразливі, тому кадрування свого життя стає способом контролю, який хочеться зберегти. Якщо реальність не можна змінити, її можна хоч трохи прикрасити. Або хоча б зробити в ній кадр, який дасть відчуття, що все ще красиво. Соцмережі стають не просто простором, а дзеркалом, у якому ми не завжди впізнаємо себе, але дуже хочемо побачити когось кращого.
Слідуючи за візуальною естетикою, ми ризикуємо втратити чутливість до себе. А саме просто перебувати у моменті: без камери, без фільтра, без оцінювання. Просто сидіти з другом і не думати, як це виглядає. Просто сміятися, не думаючи, чи красиво морщиться ніс. Бо справжня естетика іноді починається саме там, де ми дозволяємо собі бути неестетичними. Бо в цьому наша краса і унікальність - бути неідеальними.
Втім, важливо не лише критикувати, а й розуміти, чому ми так чіпляємося за естетику. Часто вона стає способом дати собі те, чого бракує в реальності. Естетика затишку, коли довкола тривожно. Естетика тілесної легкості, коли відчуваєш втому й затримку. Естетика релаксу, коли день мчить у темпі новин. Ми створюємо красиві кадри не лише для інших, а й для себе – щоб повірити, що це можливо.
Тоді як побороти бажання гонитися за естетикою? По суті, на це питання важко дати однозначну відповідь. Однак, як у більшості аспектів життя, варто починати з себе, а саме з думок: «Для кого я це роблю і чи потрібна мені ця естетика? Чи справді люди оцінюють мене лише за кадри?». Часто такі запитання повертають до внутрішнього ядра, а не до очікувань аудиторії. А замість нав'язливого питання «Як цей момент виглядає зі сторони?», треба зосередитися на своїх відчуттях, на власному проживанні моменту. Зокрема, перш ніж зробити фото чашки кави, відчути її аромат, тепло в руках, смак.
А взагалі, варто пам'ятати, що естетика не несе в собі нічого поганого, поки вона не стає нав'язаним зобов'язанням. Коли внутрішнє важливіше за зовнішнє, то краса все одно лишається, однак стає м’якою, живою і головне – твоєю.
Немає коментарів:
Дописати коментар