Великдень в українській літературі: коли тиша цвіте, а слово воскресає

Авторка: 

Анна Патер

«Великдень‒ такий великий празник, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі…»

Олекса Воропай «Звичаї нашого народу: етнографічний нарис»

     Свято, що не просто заквітчує календар весною, а пронизує серця світлом воскресіння й оновлення та віри. У слові, у запаху свіжої паски, у писанці, у звуках дзвоні та тихій молитві‒ Великдень живе в нашій літературі зберігаючи цю атмосферу століттями. Як не лише релігійний празник, а цілий всесвіт ‒  домашній, ніжний, живий. Часом‒ святковий, а часом‒ болісно глибокий.

    Воскресіння як метафора надії «Сьогодні воскресає не тільки весна, але і Христос воскресає, не тільки зима зазнає поразки, зазнає поразки смерть в усіх своїх формах, зло у всіх своїх проявах, не виключаючи й етичних.»

Іван Франко «Писанки» (1893)

    Ідея воскресіння‒ не лише релігійний символ, а й універсальна та глибока метафора, яка живе в українській спадщині як образ очищення, перетворення. Наша історія позначена різними випробуваннями від втрат, війни до визвольних рухів, що сформували символічне значення воскресіння в літературі ‒ незламність та світло у темні часи. Іван Франко, Ліна Костенко, Павло Тичина делікатно використовують це в творчості.

«Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А над усім містом величезний рояль грав…

І зрозумів я — настав Великдень.»

Павло Тичина, «Найвища сила»

    Великдень змальований не через зовнішні атрибути, а через стан внутрішнього пробудження. Особистий досвід зустрічі з життям. Ліна Костенко також використовує послання: воскресіння‒ боротьба життя із смертю та перемоги світла над темрявою. У вірші «Весна, і смерть, і світле воскресіння» стримано звучала метафора, гідність жити попри бідність, злидні, трагедії: «Весна, і смерть, і світле воскресіння...

    А щоб хоч щось лишилось на насіння, на Пасху їли хліб із лободи…»

    Таке воскресіння‒ це код нації, яка щоразу підіймається з руїн, яка памʼятає і береже християнські традиції, що допомагають жити, навіть коли все погано.

Паска, писанки та Великдень у спогадах

    Найавтентичніше свято постає у дрібницях: у свіжій випічці мереживі, у приготуванні до розговін. Іван Франко з ніжність описував випічку паски в родинній оселі:

    «Паска – се був величезний хліб із чистого пшеничного тіста, розчиненого на молоці та заправленого різним пахучим корінням, як товченими бібками (лавровими горішками), гвоздиками та імбиром, що додавав тісту жовтої краски, а також родзинками. Приготовити се тісто відповідно, вимісити та всадити до печі – се була немала штука та свідоцтво вмілої господині. Паску саджав до печі звичайно сам господар, примовляючи «Господи благослови».

Іван Франко «Моя вітцівська хата»

   В сімʼї Василя Стефаника особливо шанували Великдень тож дотримувались усіх традицій:

   «Перед Великоднем розпочиналися святкові приготування. Напередодні свята до хати Стефаника сходилась родина та навіть сусіди і починали генеральне прибирання. Виносили з хати лавки, столи та інші меблі й білили хату, все вимивали. Такі прибирання влаштовували перед кожним Великоднем.

   Після Вербної неділі Олена Плешкан (сестра дружини В. Стефаника) розпочинала розписувати писанки у Стефаниковій хаті. “Привчала до цієї справи й синів Стефаника — Семена, Кирила та Юрка.» (Про Великдень в домі Стефаників, Марія Косменко, колишня директорка Музею Василя Стефаника)

    Леся Українка ж хоч часто мешкала далеко від дому, берегла у листах згадки про великодні традиції:

   «Розговіни сі були найбільш похожі на шабаш, – якось тиї свічки перед кожною тарілкою, тая риба… щось досить восточне. Ми з Уксусом писали писанки і тим справили певний ефект серед товариства». (Лист до матері Косач О.П., Ялта, 1898)

   Навіть коли людина залишався на самоті, Великдень залишається з нею. Василь Стус у листі пише про святкування з власноруч зробленими писанками:

   «На Великдень я купив у кулінарії пасочку, зварив три яйця (більше не було) в лушпинні цибулі, чорнилом зробив узори — вийшло незле: жовто-зелені, теплі, приємні на око». (Лист до сина від 1978)

   А Ольга Кобилянська у листі до Осипа Маковея 1899 року ділиться інтимним висловлюваннями:

«Христос воскрес!

Так припадок зарядив сього року, що я на великодні свята буду сама- самісінька вдома. Родичі з братами виїжджають завтра до сестри – хтось мусив задля яких важних справ дома лишитися. А що мені найлегше пробувати на самоті, я випросилася, щоби мене лишили. І лишають. Я пишу Вам, щоби-сте не були в таку днину цілком самі. Хоть се звучить, може, постаросвітськи, але я се кажу. Хоть я потрохи безбожна, але дечого я дуже строго притримуюся, отсі прастарі свята - великодні і різдвяні - я люблю і дуже їх респектую».

   Свято, що живе в нас Великдень у літературі — це і весна, і дитинство, і пам’ять. Це світла віра у воскресіння — не лише Ісуса, а й людської гідності, правди, любові.

   Сьогодні, коли Україна знову проходить крізь випробування, слово «воскресіння»‒ стає не просто давнім символом, а й внутрішньою обіцянкою: ми відродимось та переможемо. Як писанка у великодньому кошику‒ тримає у собі цілий світ, так і слово українського народу тримає надію на майбутнє.

   «Великдень‒ свято радісне‒ навіть обов’язково. Навіть в церкві читають поучення Златоустого, даказуючи радіти і тішитися великим днем у всяких обставинах і при всяких умовах.» (Михайло Грушевський «Сумний великдень»)