Як народилися казки? Від усних страшилок до сучасних ідей

Авторка: Дарина Комина

   Уявімо собі часи, коли світ ще не знав електрики. Єдине світло багріло від свічки чи багаття, а довга зимова ніч була нагодою для нової оповіді. Саме так народжувалися перші казки, геть недитячі, часто повні страху, магії та пересторог. Це була форма колективної пам’яті та мудрості, і не зовсім слугувала «колисанкою» перед сном. Казки допомагали пояснити незрозуміле, навчали виживати, застерігали від небезпек і водночас давали простір для уяви.

  Усні казки виникали як «соціальні інструкції». Зокрема, у середньовічній Європі Червона Шапочка була попередженням для дівчаток: «Не відходь від дороги, бо вовк (або ж якщо перекласти образ – небезпечний чоловік) тебе з’їсть». В азійських культурах казки нерідко були втіленням колективної історії та моральних правил: герої уособлювали хитрість, сміливість чи покору. В Африці популярні оповіді пропавука Анансі, що завдяки кмітливості долав сильніших за себе. У цих сюжетах мало солодкої чарівності. Там панували голод, темний ліс, злі духи й непередбачувані сили природи. Але саме так люди вчилися співіснувати звласними страхами.

   У XVII столітті француз Шарль Перро одним із перших вирішив записати народні історії для поколінь. Його «Казки матінки Гуски» подарували світу Попелюшку, Сплячу Красуню та Червону Шапочку в тому вигляді, який ми приблизно знаємо сьогодні. Але в первісних версіях вони були суворими, повчальними й зовсім не дитячими.

   У XIX столітті брати Якоб та Вільгельм Грімм подорожували німецькими селами, слухали селян і ретельно фіксували їхні оповіді. Їхня мета була радше науковою – зберегти фольклор, аніж розважати дітей. У перших виданнях їхні тексти були жорстокими: сестри Попелюшки відрізали собі пальці, щоб влізти у туфельку, а Білосніжка помирала кілька разів. Лише згодом ці казки «пом’якшили» для сімейного читання.

   А що ж у нашій культурі? В українській традиції казки також мали не лише розважальну, а й дидактичну функцію. «Котигорошко» – це історія про силу, що народжується з простого зернятка, і про перемогу добра над злом. «Коза-дереза» чи «Лисичка-сестричка» слугували прикладами сюжетів, де хитрість і винахідливість важливіші за грубу силу. У XIX столітті український фольклорактивно записували етнографи: Іван Рудченко, Михайло Драгоманов, а згодом і Іван Франко. Він, до речі, видав збірку «Коли ще звірі говорили», де систематизував казкові мотиви. Леся Українка теж торкалася казкових форм у своїх літературних обробках, надаючи їм філософського звучання.

   Казки в Україні були тісно пов’язані з народними піснями та думами. Вони передавали не тільки моральні уроки, а й образ національної ідентичності, де завжди є боротьба зі злом, підступним ворогом чи темною силою, але герой знаходить шлях до перемоги.

   У ХХ столітті казки почали аналізувати психологи. Австрійський психоаналітик Бруно Беттельгейм у своїй книжці The Uses of Enchantment пояснював, що казка допомагає дитині осмислити власні страхи, бо зло в ній завжди конкретне (вовк, відьма, змій), а добро, зрештою, перемагає. Це створює для психіки дитину «безпечний простір» для роботи з тривогами. Не менш важливо, що казки залишаються «модульними історіями». Один і той самий сюжет може бути адаптований у різні епохи: від усної традиції до книжок, мультфільмів, кіно й навіть відеоігор. «Попелюшка» сьогодні живе в анімації Disney, у феміністичних переспівах сучасних авторок та навіть у форматі серіалів.

   Тож шлях казки – це еволюція від усної страшилки до глобального культурного феномену. Вони народилися у темряві, але пережили століття, аби ми й сьогодні відкривали для себе їхню магію у книжках із ілюстраціями, фільмах, VR-проєктах чи комп’ютерних іграх.

   І, хоча здається, що казки призначені для дітей, насправді вони завжди були для дорослих. Адже в них знайдеться відбиток колективного досвіду, страхів і мрій. І коли ми читаємо дитині «Котигорошка» чи «Сплячу красуню», ми передаємо їй пам’ять про те, як людство навчилося жити зі своїми страхами і перетворювати їх на історії.