Краса в кадрі, втома за кадром

Авторка: Дарина Комина

Ранок, ідеально оформлений сніданок, м'яка піжама, яку змінює об’ємна худі кольору мокко, відблиски сонця на обличчі, легкий фільтр на мінімумі. Усе це начебто «випадково», та насправді вся ця естетика ретельно підібрана і «режисована». І все завдяки Instagram та Pinterest, що вже давно перестали бути звичайними соцмережами з фотострічками. Це естетичний простір, у якому кожен кадр має значення, а кожна деталь працює на створення образу, що часто має менше спільного з реальністю, ніж здається. 

Для деяких ж слідкування за трендами цих соцмереж стає необхідним стилем життя, без якого вони не почуваються цікавими. Бути візуально привабливим стає синонімом бути цінним. Тепер не достатньо просто прожити момент, його потрібно оформити, зафіксувати, обробити, показати. Прогулянка має бути з гарним світлом, кава (або трендова матча) в естетичному горнятку, а обличчя – під ідеальним кутом і з голівудською усмішкою. Інакше ніби й не було цієї прогулянки. 

Усе це живить культуру візуального самоконтролю. Людина вчиться бачити себе очима інших ще до того, як встигне відчути себе. Замість того, щоб запитати «Що я хочу зробити?», виникає інше питання: «Як це виглядатиме?». І саме тут зникає тонка межа між автентичністю та проєкцією. З’являється втома, викликана естетичною тривогою, яку досліджують і психологи, і соціологи. Це почуття, коли навіть краса перестає тішити, бо перетворюється на вимогу.

І начебто в боротьбі за відсутність стандартів краси ми все частіше прагнемо бути собою. Та іронія в тому, що в гонитві за щирістю ми створили новий формат фальші: «естетику недбальства», яка теж потребує ретельного монтажу. Фото без макіяжу з фразою «я така, яка є» часто все одно буде зроблене з п’ятого дубля, з фільтром і добре підібраним фоном чи ракурсом. Усе це – новий дрес-код автентичності, який диктує правила: будь натуральною, але фотогенічно. Будь втомленою, але привабливо. Будь собою, але з правильним світлом.

Картинка «тихого вигорання» з ледь зібраним волоссям, розтягнутим светром, заплаканими очима, але обов’язково у теплій кольоровій гамі. І в цьому з’являється ще одна межа: між реальним самопочуттям і тим, як ми його презентуємо. Навіть біль, сум чи втому хочеться показати красиво. Замість того, щоб просто бути неідеальними ми часто інсценізуємо недосконалість. 

Цікаво, що ця візуальна культура не обов’язково погана чи хороша, вона скоріше певний симптом. Світ надто нестабільний, а ми надто вразливі, тому кадрування свого життя стає способом контролю, який хочеться зберегти. Якщо реальність не можна змінити, її можна хоч трохи прикрасити. Або хоча б зробити в ній кадр, який дасть відчуття, що все ще красиво. Соцмережі стають не просто простором, а дзеркалом, у якому ми не завжди впізнаємо себе, але дуже хочемо побачити когось кращого.

Слідуючи за візуальною естетикою, ми ризикуємо втратити чутливість до себе. А саме просто перебувати у моменті: без камери, без фільтра, без оцінювання. Просто сидіти з другом і не думати, як це виглядає. Просто сміятися, не думаючи, чи красиво морщиться ніс. Бо справжня естетика іноді починається саме там, де ми дозволяємо собі бути неестетичними. Бо в цьому наша краса і унікальність - бути неідеальними.

Втім, важливо не лише критикувати, а й розуміти, чому ми так чіпляємося за естетику. Часто вона стає способом дати собі те, чого бракує в реальності. Естетика затишку, коли довкола тривожно. Естетика тілесної легкості, коли відчуваєш втому й затримку. Естетика релаксу, коли день мчить у темпі новин. Ми створюємо красиві кадри не лише для інших, а й для себе – щоб повірити, що це можливо. 

Тоді як побороти бажання гонитися за естетикою? По суті, на це питання важко дати однозначну відповідь. Однак, як у більшості аспектів життя, варто починати з себе, а саме з думок: «Для кого я це роблю і чи потрібна мені ця естетика? Чи справді люди оцінюють мене лише за кадри?». Часто такі запитання повертають до внутрішнього ядра, а не до очікувань аудиторії. А замість нав'язливого питання «Як цей момент виглядає зі сторони?», треба зосередитися на своїх відчуттях, на власному проживанні моменту. Зокрема, перш ніж зробити фото чашки кави, відчути її аромат, тепло в руках, смак. 

А взагалі, варто пам'ятати, що естетика не несе в собі нічого поганого, поки вона не стає нав'язаним зобов'язанням. Коли внутрішнє важливіше за зовнішнє, то краса все одно лишається, однак стає м’якою, живою і головне – твоєю.

Ніч Івана Купала – відлуння прадавньої магії

 Авторка: Софія Кутова

Серед розмаїття українських свят є одне, що виділяється своєю містичною глибиною та непереборною привабливістю – Ніч Івана Купала. Це не просто дата в календарі, а справжній портал у світ, де межа між реальним і чарівним стає ледь помітною. Свято Івана Купала належить до найдавніших і найулюбленіших у народі свят, оповите магією, до якого українці здавна ретельно готувалися, а його обряди шанували з особливою пошаною. Гуляння традиційно розпочинаються ввечері 6 липня і тривають усю ніч, перетворюючи звичайний літній вечір на феєрію вогню, води та квітів.

Ця глибока прихильність до Купала, що зберігається крізь століття, є свідченням не просто звички, а життєздатності народної культури. Незважаючи на своє язичницьке коріння та подальше злиття з християнським святом Різдва Іоанна Хрестителя, Купала продовжує жити в серцях українців. Історичні записи, такі як Волинський літопис 1262 року, вже тоді згадували це свято. Навіть спроби церкви викорінити його лише підсилювали його популярність, адже народна культура має власну динаміку, яка не піддається жорсткому контролю. Ця незламна "любов" до свята відображає глибоку, майже інстинктивну, потребу суспільства у збереженні зв'язку з власним корінням та природою. Це не просто ритуал, а живий культурний код, що передається з покоління в покоління, адаптуючись до нових реалій, але зберігаючи свою сутність.

Корені свята: від Сонця до Хрестителя

Історія свята Івана Купала сягає дохристиянських, язичницьких часів, коли життя людей було нерозривно пов'язане з природними циклами. Воно тісно пов'язане з культом сонця та аграрною магією, відзначаючись спочатку в день літнього сонцестояння, зазвичай 21 червня, коли ніч була найкоротшою і вважалася особливою. У цей час природа буяє в зелені, а квіти та трави набувають цілющих сил.

Після прийняття християнства на Русі, свято не зникло, а зазнало трансформації. Воно видозмінилося і прижилося на ґрунті нової релігії, змістивши свою дату на 7 липня (24 червня за старим стилем) – день, коли християни східного обряду відзначають Різдво Іоанна Хрестителя (Предтечі). Це злиття язичницького свята літнього сонцестояння з християнським Різдвом Іоанна Хрестителя є яскравим прикладом культурного синтезу. Церква, не маючи змоги повністю викорінити глибоко вкорінені народні вірування, була змушена асимілювати їх, надавши їм "християнське" ім'я. Це свідчить про прагматизм як народної культури, що зуміла адаптуватися до нових реалій, так і церковної, яка йшла на компроміси для поширення свого впливу. Результатом цього процесу став унікальний синкретичний феномен, де зовнішня форма свята (назва) змінилася, але його внутрішня сутність, обряди та вірування, міцно утримували давні дохристиянські елементи солярного культу, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів аж до XX століття, попри церковні заборони.

У світогляді пращурів свято Купала було глибоко символічним. Купала вважався покровителем шлюбу, кохання та продовження роду, а його стихією був вогонь. На противагу йому, Морена виступала покровителькою води та символом загибелі старого, приносячи на землю зиму та голод. Їхнє поєднання у святі, що часто уособлювалося через два опудала – чоловічої (Іван або Купало) та жіночої (Куструбонька або Марена) постаті, відображало віру в гармонію протилежностей. Це поєднання чоловічого (вогонь) та жіночого (вода) начал було ключовим для розуміння світогляду предків, адже воно символізувало космічний баланс, необхідний для родючості, продовження роду та загального благополуччя. Ці обрядові фігури були не просто символами, а втіленням космічного балансу, що є основою самого життя.

Обряди пращурів: Живий танець стихій

Купальська ніч була сповнена особливої магії, а її обряди – не просто дії, а глибокі символи, що відображали світогляд пращурів, їхню віру в силу природи та бажання вплинути на власну долю. Люди вірили, що в цю ніч вода, рослини та вогонь наповнювалися чудодійною силою. Етнологиня Наталія Громова виділяє шість головних обрядів цього дня: купання, встановлення та знищення деревця, плетіння віночків, стрибки через вогнище, очищення від нечистої сили та пошук квітки папороті.

Купальські вогнища: Очищення та Єднання Душ

Серцем Купальської ночі були величні вогнища, що палали до самого ранку. Вогонь, який розпалювали тертям, часто за допомогою старого діда, був не лише джерелом світла й тепла, а й могутнім очисним елементом, що мав велику магічну силу. Головною обрядодією були стрибки через вогонь. Першими стрибали найсміливіші, а коли вогонь стихав, долучалися й усі інші. Ці стрибки мали символічне значення для захисту від злих духів, хвороб, а також для очищення від зурочень, прокльонів та гріхів. У деяких регіонах навіть кидали сорочку хворої людини в купальське багаття для зцілення.

Стрибки через вогонь були не просто розвагою, а ритуалом переходу, своєрідною ініціацією, що символізувала подолання перешкод та оновлення. Те, що найсміливіші стрибали першими, а потім інші, вказує на ієрархію та поступовість у ритуалі, де вогонь виступав як випробування. Особливе значення мали парні стрибки. Якщо хлопець та дівчина стрибали разом, тримаючись за руки, і не розривали їх у повітрі, вірили, що вони одружаться і житимуть разом у щасті та любові. Це мало чимале значення для предків, які прагнули переконатися у міцності свого союзу. Таким чином, вогонь виступав не лише як очисник, а й як свідок і гарант міцності соціальних зв'язків та долі. Якщо ж під час стрибка загорявся одяг, це віщувало людині біду.

Танець вінків на воді: ворожіння на долю та кохання

Однією з найпопулярніших і найромантичніших традицій Купала було плетіння віночків молодими дівчатами. Кожна дівчина вплітала різноманітні польові квіти та трави, надаючи своєму вінку особливу настанову. Потім у середину вінка ставили запалену свічку і пускали його по воді, ворожачи на свою долю та кохання.

Обряд пускання вінків по воді є глибоким символом взаємодії з невідомим, де вода виступає як медіум, що несе послання від долі. Різноманітність інтерпретацій поведінки вінка свідчила про складну систему знаків, через яку пращури намагалися "читати" майбутнє:

- Якщо вінок плив рівно й далеко, це віщувало зустріч з коханим та швидке заміжжя.

- Якщо він крутився на одному місці, це означало, що хлопець може "покрутити" дівчиною, але не одружиться.

- Якщо вінок зупинявся, кохання було б, але не скоро.

Найгіршою прикметою було, якщо віночок тонув – це віщувало, що коханий розлюбив, нещасливе кохання, або, за найстрашнішими трактуваннями, навіть смерть дівчині. Якщо вінок прибивався до берега, це могло означати, що весілля цього року не буде, або ж саме там дівчина побачить свого майбутнього нареченого.

Хлопці часто намагалися зловити вінки дівчат, адже це вважалося добрим знаком для майбутнього спільного життя. Ця активна участь хлопців у "коригуванні долі" вінків демонструє, що люди вірили не лише в пасивне ворожіння, а й у можливість впливати на магічну реальність через ритуальні дії. Вода була не просто природним елементом, а каналом для спілкування з долею, а вінок – інструментом цього спілкування, що дозволяло пращурам не лише дізнатися, а й спробувати вплинути на свою долю.

Купальське деревце та Опудала: символи Родючості та Переродження

Центральним елементом гулянь було ритуальне деревце або опудала, що уособлювали чоловіче та жіноче начала, символізуючи родючість та циклічність природи. Прикрашали молоде дерево, найчастіше вербу, клен, березу, рідше – вишню чи сосну, квітами, стрічками та віночками. На Поділлі біля деревця ставили свічки, а на Полтавщині – бублики. Навколо нього водили хороводи, обов'язково за годинниковою стрілкою.

Часто під час купальського обряду робили солом'яні опудала Купала та Морени. Їх могли називати Іван або Купало (чоловіча постать) та Куструбонька або Марена (жіноча постать). Іноді роль Івана Купала виконувала дитина. Ці зображення інтерпретували як поєднання сонця з водою у шлюбі, символізуючи родючість.

Після всіх гулянь ритуальне деревце або опудала треба було знищити: втопити, спалити або рознести гілки по городу. Це знищення не було актом руйнування, а символом циклічності природи – смерті старого для народження нового. Це була ритуальна жертва всім стихіям природи для забезпечення майбутнього врожаю. У багатьох подільських селах дерево купали у воді, а потім розламували на частини, щоб кожен отримав гілку, вірячи, що вершечок гільця приносив щастя. Це відображало глибоке аграрне світосприйняття, де смерть є необхідною умовою для життя, а ритуал допомагав керувати цими природними циклами.

Пошук Квітки папороті: шлях до незвіданого багатства

Найбільш містичний і небезпечний обряд Купальської ночі – пошук міфічної квітки папороті. За повір'ям, папороть не цвіте, але її квітка виростає лише в ніч на Купала. Знайти її міг лише молодий хлопець, якому дуже пощастить. Це був індивідуальний обряд для сміливців, що вимагав блукання лісом опівночі. За легендами, квітку охороняла нечиста сила, яка намагалася обманути та відвести шукача.

Пошук квітки папороті, попри її міфічний характер, є потужною метафорою прагнення людини до знань, багатства та надприродних здібностей. Вважалося, що квітка надавала надприродні ментальні здібності: той, хто її знаходив, "усе на світі знатиме", розумітиме мову тварин та птахів, легко знаходитиме загублені речі та скарби. Однак, як тільки квітка зникала, зникали й усі ці здібності.

З цим обрядом були пов'язані суворі прикмети: коли людина поверталася додому з квіткою папороті, їй ні в якому разі не можна було озиратися, бо нечиста сила могла відібрати квітку. Також вірили, що квітка могла сама причепитися до людини, як будяк, і тоді нечиста сила намагалася забрати її, обмінявши на щось в образі друзів чи знайомих. Не можна було нікому показувати чи розповідати про неї. Те, що квітку охороняє "нечиста сила", символізує внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до самопізнання та досягнення бажаного. Заборони (не озиратися, не показувати) вказують на сакральний, особистий характер цього пошуку, що вимагає абсолютної зосередженості та віри. Це не лише пошук зовнішнього багатства, а й внутрішнього просвітлення, випробування волі та віри.

Вода, Роса та Зілля: цілюща сила природи

Купальська ніч наділяла воду та рослини особливою, цілющою силою, перетворюючи їх на джерело здоров'я та оберіг. Одним з обов'язкових звичаїв було масове купання в річках та озерах. Язичники вірили, що в купальську ніч уся нечисть залишала водойми, тому можна було купатися без страху. Деякі вірили, що купання на світанку очищає людину. Люди також вмивалися росою, ходили босоніж по траві, обливали один одного водою та ходили в лазню. Такі обряди, окрім магічної сили, приносили користь організму та зміцнювали імунітет.

Іван Купало, за повір'ями, вчив людей збирати цілющі трави та використовувати їх для захисту від хвороб. Трави, зібрані в цей день, вважалися основними ліками, оскільки вірили, що завдяки потужності Сонця вся зелень має величезну силу саме в цю ніч. Дівчата зранку збирали трави та квіти в лісі, робили з них букети, які розкладали в будинку як оберіг. Активне використання води та зілля для очищення, лікування та захисту підкреслює глибоку віру пращурів у цілющі та оберегові властивості природи. Це свідчить про донаукове, але ефективне, розуміння взаємозв'язку між людиною та довкіллям, де небесні тіла впливають на земне життя.

Що готують на Купала

Хоча Купала не мав суворих кулінарних традицій, їжа відігравала важливу роль у підтримці енергії для нічних гулянь. Переважно це була пісна їжа, яку можна було приготувати на вогні. У деяких регіонах традиційно готували солодку ячну кашу з додаванням молока, а на Сумщині – купальський борщ із раками й галушками. Також поширеними стравами були вареники з вишнею та млинці. Предки вважали, що вся їжа має бути поживною та давати енергію на цілу ніч купальських гулянь.

Що Було Під Забороною: оберіг від Нечистої сили

Купальська ніч, хоч і сповнена магії та святкових обрядів, була також часом, коли пробуджувалася нечиста сила. Наші предки вірили, що в ніч з 6 на 7 липня прокидається вся лісова нечисть: змії, водяники, русалки, відьми. Щоб уберегти себе, свою родину та добробут від лиха, пращури дотримувалися суворих заборон.

Ці заборони підкреслюють амбівалентну природу Купальської ночі – це час максимальної концентрації магічної енергії, яка може бути як благодатною, так і небезпечною. Повір'я про "нечисть" є відображенням архаїчного страху перед хаосом, що виходить з-під контролю, особливо в лімінальний час переходу (найкоротша ніч). Заборони є своєрідними "правилами безпеки" у світі, де магія є реальною силою, що вимагає обережності та поваги.

Серед основних заборон були:

- Не спати. У купальну ніч не можна було засинати, адже за повір'ям у цей час в будинок могла зайти нечиста сила.

- Гроші та майно. Не можна було підіймати знайдені гроші, хоч би яка сума не була, бо вірили, що такі кошти заворожені і принесуть в дім біду. Також не дозволялося віддавати, позичати та продавати нічого з дому, щоб не віддати свій добробут.

- Вода. Вагітним, дітям та людям літнього віку варто було триматися якомога далі від води, адже водяна нечисть могла їм нашкодити. У ніч на Купала не варто було купатися, бо русалки чи водяник могли затягнути під воду. Заходити у водойму дозволялося лише на світанку або до сходу сонця.

- Стрибки через вогнище. Через купальське вогнище не можна було перестрибувати з будь-ким, це потрібно було робити лише зі своєю коханою людиною.

- Тварини. Існували суворі заборони стосовно тварин – їх не можна було бити.

- Шлюб та праця. На Купала не можна було одружуватися, оскільки свято припадає під час посту. Також предки вірили, що не можна й працювати.

Регіональні відлуння: Як Купала жив по Україні

Ці заборони на фінансові операції та працю виходять за рамки суто містичних. Вони відображають бажання захистити матеріальний добробут родини та громади, а також підтримувати соціальний порядок. Це свідчить про те, що магічні вірування були глибоко інтегровані в повсякденне життя та економічні практики, слугуючи не лише духовним, а й практичним цілям збереження стабільності.

Для оберегу від нечисті люди вішали чи закладали собі за пояс часник. Щоб оберегти оселю, на воротах ставили дві свічки та залізні зуби від борони.

Святкування Івана Купала в Україні мало дивовижне розмаїття, де кожна місцевість додавала святу своїх унікальних барв та особливостей. Свято переважно побутувало в Рівненській, Волинській та Житомирській областях, тобто переважно на Волині та Поліссі, а також на Лемківщині та Бойківщині. У Галичині це свято було менш поширеним.

Різноманітність назв опудал та специфічних обрядових деталей свідчила про те, що свято не було уніфікованим, а органічно адаптувалося до місцевих вірувань, діалектів та ландшафтів. Це підкреслює, як фольклор є живим, динамічним явищем, що постійно переосмислюється та збагачується на локальному рівні, формуючи унікальну регіональну культурну ідентичність.

На Волині та Поліссі свято було особливо поширеним. Ритуальне деревце тут називали Купалом, а також могли робити у вигляді солом'яної ляльки, яку називали Марою чи Маринкою. Леся Українка у своїй праці «Купала на Волині» детально описала підготовку та проведення свята, а також опублікувала низку купальських пісень. У селі Піща Волинської області досі збережений купальський обряд з дотриманням усіх обрядодій, включаючи збирання молоді, запалювання вогнища, перестрибування через нього та співи купальських пісень.

У наддніпрянських селах ритуальне деревце називали Мареною.

На Полтавщині свято починалося з майстрування опудал Купала та Марени. Опудало Купала в одних населених пунктах виготовляли із соломи, прикрашаючи його стрічками й намистом, а в інших замість солом'яного опудала роль Івана Купала виконувала дитина. Марену ж виготовляли з гілок чорноклену, вишні та соломи. Дівчата, взявшись за руки, ходили навколо Купала й Марени та співали пісень, основною темою яких було кохання. Чоловіки й жінки також сходилися на це видовище, але у співах участі не брали. Після втоплення Марени дівчата тікали від хлопців до води, щоб ворожити на вроду. Вони діставали свічки, запалювали їх і, прилаштувавши до своїх вінків, пускали на воду. Хлопці часто намагалися зловити вінки дівчат, адже вінок, спійманий нареченим, вважався добрим знаком для майбутнього спільного життя.

На Поділлі біля ритуального деревця ставили свічки. У багатьох подільських селах таке дерево купали у воді, а потім розламували на частини, щоб кожен отримав гілку, вірячи, що вершечок гільця приносив щастя. На Лемківщині та Бойківщині пісні, пов'язані зі святом, називалися "собіткові" від назви свята "Собітка", і обряди частково побутують досі. На Гуцульщині побутував звичай «бити папороть», коли напередодні свята гуцули збирали папороть у купи та спалювали.

Купала сьогодні: міст між минулим і майбутнім

Збереження купальських обрядів "з дотриманням усіх обрядодій" у деяких селах, як-от Піща на Волині , є потужним свідченням стійкості народної пам'яті та спротиву культурній асиміляції. Це показує, що попри століття змін, урбанізації та навіть радянського панування, жива традиція може продовжувати існувати, передаючись з покоління в покоління, як важливий елемент національної та локальної ідентичності. Це доказ того, що для деяких громад ці обряди є не просто історичною пам'яткою, а невід'ємною частиною їхнього сучасного життя, що передається через усну традицію та практику.

У сучасному глобалізованому світі давнє свято Івана Купала не втрачає своєї актуальності, а навпаки – набуває нових сенсів. Воно трансформується, стаючи важливим маркером культурної ідентичності та екологічної свідомості, що особливо актуально в умовах кліматичних викликів і технологічної урбанізації.

Купальська ніч є прикладом того, як архаїчні традиції можуть адаптуватися та виживати в епоху цифрових технологій, стаючи платформою для екологічного та культурного відродження. Вогонь і вода, як споконвічні символи очищення, набувають нового значення у світі, де людина все більше віддаляється від природи. Ця трансформація Купала в маркер "культурної ідентичності та екологічної свідомості" є яскравим прикладом того, як стародавні ритуали можуть бути ревіталізовані та набувати нового значення в сучасному контексті. Це не просто збереження "для галочки", а активне переосмислення свята як інструменту для вирішення сучасних викликів, таких як втрата зв'язку з природою та пошук національної ідентичності. Це демонструє адаптивність народної культури.

Зауваження про те, що "спроби церкви викорінити свято лише підсилюють його популярність" , є потужним твердженням про автономію народної культури. Це вказує на те, що культурні практики, які відповідають глибоким потребам суспільства, мають власну інерцію та здатність до самозбереження, незалежно від зовнішнього тиску. Це є доказом життєздатності та незламності української культурної спадщини. Сучасні фестивалі та святкування доводять, що це свято не втратило своєї актуальності, а навпаки – набуває нового сенсу у світі, де традиції і технології можуть співіснувати і збагачувати одна одну, об'єднуючи стародавні звичаї з сучасними уявленнями про духовність.

Свято Івана Купала – це унікальний культурний феномен, що поєднує в собі глибокі язичницькі традиції та християнські впливи. Воно є живим свідченням історичної трансформації, адаптації та збереження культурної ідентичності українців крізь століття. Попри всі зміни, Купальська ніч залишається символом єднання людини з природою, очищення та надії на нове життя.

Це свято не просто пережило віки, а й продовжує розвиватися, набуваючи нового значення в сучасному світі. Воно демонструє глибоку потребу суспільства у збереженні зв'язку з корінням, навіть якщо це суперечить офіційним наративам, і є живим діалогом поколінь, що формує національну ідентичність і духовність. Купала є яскравим прикладом того, як стародавні обряди можуть не лише виживати, а й процвітати, стаючи мостом між минулим і майбутнім, де традиції та технології можуть співіснувати та взаємно збагачуватися.

Гумор зцілює, допомагає вижити

Авторка: Дарина Комина

   Війна змінює все: мову, поведінку, ставлення до побутових речей чи дрібниць, на які б ми, може, раніше не звернули увагу, і навіть почуття гумору. Але особливо разюче вона впливає на культуру, зокрема на її найбільш живий і мінливий прошарок: фан-культуру. Те, що ще кілька років тому здавалося простою розвагою – меми, фан-арти, іронічні відео – у воєнний час стало потужним інструментом виживання, об’єднання й навіть спротиву. Недаремно в цьому контексті згадується цитата Лесі Українки: «Щоб не плакать, я сміялась».

   Згадаймо, як важко було в перші дні війни. І як стрімко розрослася «мемна культура». Тоді український інтернет вибухнув новими образами: «свята Джавеліна», «Бавовна», «привид Києва», трактори, що тягнуть ворожу техніку. Всі вони стали не лише символами, а й своєрідними формами захисту, не фізичного, а емоційного. Гумор миттєво відгукується на страх, трансформуючи його у щось, над чим можна посміятись. І в цьому його сила. Взагалі, сміх, здавалося б, не має місця в часи сирен, втрат і щоденного напруження. Але саме він став і досі є тією рятівною ниткою, що тримає психіку в купі. Коли люди не можуть вплинути на зовнішні обставини, вони починають опрацьовувати їх у спосіб, який дає хоча б ілюзію контролю. У випадку з українцями – це часто чорний гумор.

   Найбільш характерним для чорного гумору є використання тем, які в мирному житті зазвичай огортає мовчання: смерть, обстріли, втрати. Але в українських реаліях ці теми опрацьовуються через іронію. Психологи вважають чорний гумор формою захисної реакції. Він гіркий, гострий, часом абсурдний, але завжди чесний. У хід ідуть жарти про повітряну тривогу, генератори, ворожі «жести доброї волі», дрони та меми про «рівень тривоги зелений, бо вже звикли».  Людина, що жартує про травматичні події, не заперечує їх, а навпаки: визнає і осмислює, але в такий спосіб, що дає змогу емоційно не згоріти. Сміятися над загрозою означає в якийсь момент поставити себе вище за неї. Це сміх у темряві, що не розсіює морок, однак дає наснагу іти далі.

   Гумор у таких обставинах перестає бути легковажністю. Це спосіб залишитися людиною там, де панує жах. І чим абсурдніша ситуація, тим гостріший і точніший жарт. Коли ми жартуємо над чимось страшним, ми ніби приручаємо страх, зменшуємо його силу. Це не втеча від реальності, а спосіб із нею домовитися. Адже, якщо сприймати все надто серйозно і буквально, легко втратити себе… І, можливо, навіть здоровий глузд. А він нам необхідний, щоб вистояти незгоди, чи не так?

   Але найцікавіше те, як сильно це об’єднує. Адже сміх це теж мова, хоч подеколи зрозуміла не для всіх чи своєрідна. Однак якщо ти розумієш мем про «підписку на тривогу», якщо смієшся з ролика, де пес гавкає у ритм сирени, значить ти свій. Фан-культура в цей момент перетворюється на соціальний клей, що тримає спільноту разом. Навіть коли ця спільнота розкидана по світу, в укриттях, в окопах або в еміграції.

   Меми не змінюють реальність, однак змінюють ставлення до неї. Гумор допомагає зняти напругу, перезавантажити мозок і не втратити себе. Він ніби каже: «Ти не один. Нам теж страшно. Але ми разом, і ми ще маємо сили посміятися».

Як побут і обставини минулого впливають на наше сьогодення

Авторка: Діана Мельник

   Фольклор і локальні регіональні традиції -  це не просто етнографічні цікавинки, які можна побачити на ярмарках чи у музеях. Це жива тканина, з якої виткане повсякденне життя нації, її уявлення про світ, мораль, естетику, ритм щоденних дій. У випадку України це має особливу вагу, бо через століття бездержавності, колоніального тиску, заборон мови, культури, переслідувань і репресій саме фольклор і традиції були тим, що зберігало національну ідентичність і передавало її в побуті, у родинах, у громадських практиках навіть тоді, коли офіційні інституції мовчали або працювали проти. Фольклор не є чимось відокремленим від реального життя — навпаки, це саме життя в його первинному, природному вигляді: в українській хаті з її обрядовими елементами, у вишитому рушнику над образами, у вечорницях, де співали веснянки і водили хороводи, у посту перед Великоднем, у магічних обрядах на Андрія чи Купала, у жниварських піснях, що несли ритм праці й злагоди. Кожна деталь має значення — від візерунку вишивки, який символізує родючість, захист, силу, до послідовності дій під час приготування обрядової страви: скажімо, кутя вариться з пшениці не випадково — це зерно як символ життя, циклічності, воскресіння. Люди могли бути неписемними, але знали десятки прислів’їв, приказок, пісень — це був їхній університет, їхній внутрішній кодекс моралі. І цей кодекс впливав на всі рішення: коли садити, коли женитися, коли відмовити, коли пробачити, кого боятися, кого шанувати. 

   Весілля, наприклад, не просто церемонія — це цілий цикл дій, у якому кожен учасник громади мав свою роль: молоді, старші, дружки, свахи, батьки, сусіди, музиканти. І все було кодифіковане: які пісні співаються, як виглядає коровай, як перев’язати рушником, як зробити «покривання» молодої, як проводити з батьківської хати — це не лише соціальний контракт, а й глибоке відчуття переходу в новий статус, у нове життя, в іншу реальність. 

   Це формує людину не менше, ніж університет або закон. Так само і смерть — у фольклорі вона не є кінець, а перехід. Обряд голосіння, тризна, сороковини, поминки, роздача їжі — це не ритуальна механіка, а форма співпереживання, структурування болю, комунікація з предками, подолання страху. Кухня — ще один вимір фольклору. Те, що українці їдять борщ, галушки, квашену капусту, вареники, узвар, не випадково — це поєднання кліматичних умов, господарського циклу, релігійних обмежень і глибокого символізму. 

   Наприклад, пісна страва — не просто дієта, а етична установка на стриманість, очищення, співпереживання. Узвар — не просто компот, а напій пам’яті, який вариться на Святвечір із сушених фруктів як зв’язок між минулим і теперішнім. Галушки — символ достатку і затишку, тому їх готують на застілля, коли хочуть підкреслити теплоту дому. Архітектура традиційної української хати — приклад побутової філософії, яка глибоко вкорінена в фольклор. Білені глиняні стіни, солом’яна стріха, піч у центрі хати, покуть з образами — усе це мало не лише функціональне, а й оберегове, сакральне значення. Хата не будувалась навмання — дотримувались напрямків світу, викликали майстра з доброю славою, освячували воду, на ніч залишали хліб у хаті, щоби в домі був достаток. 

   У Карпатах — ще складніша архітектоніка: ґражда, замкнене обійстя, яке було і фортецею, і простором для спільного життя кількох поколінь. Це — матеріальний вияв ідеї самодостатності, укорінення, зв’язку з природою. Окрему роль у формуванні побуту відіграють регіональні відмінності: на Полтавщині — м’які пісні, ніжна вишивка, галушки; на Гуцульщині — трембіти, гуцульські капелюхи, бринза, барвисті килими, в яких кольори розповідають про історії; на Поділлі — злагоджені громади, майстерна вишивка «білим по білому»; на Слобожанщині — пісенна культура з тужливими інтонаціями, як відлуння історичних болей; на Волині — особлива увага до оберегів, бо це земля постійного прикордоння, захисту. 

   Фольклор не лише відображає, а й формує характер: українці — глибоко емоційна, але стримана нація. Ми співчуваємо, але не виставляємо це напоказ. Ми дбайливо ставимось до речей: навіть рушник — не просто тканина, а пам’ять, навіть стара скриня — не меблі, а історія роду. Історично фольклор був формою протесту. У часи окупації, утисків, колонізації саме в народній пісні передавалась пам’ять про те, що не можна було написати в газетах. Так виникли козацькі думи, стрілецькі пісні, повстанські балади. У них — пам’ять, гідність, біль, надія. У ХХ столітті, попри репресії, люди таємно вишивали, ховали співаники, переписували обрядові тексти в зошити. 

   У діаспорі ці обряди оживали на святкуваннях, у молодіжних таборах, у церквах. Діти українців у Канаді, США, Аргентині виростали з піснями, яких ніколи не чули в українських школах радянського періоду. Це означає, що фольклор сильніший за політику, бо його не можна викорінити — він у жестах, у звичці молитися перед дорогою, у мові, у наголосах, у тому, як бабуся пече паску. І навіть сьогодні, в час технологій, фольклор проникає в життя: молодь співає народні пісні в TikTok, дизайнери перетворюють візерунки рушників на принти для худі, музиканти змішують старовинні мелодії з електронікою, терапевти використовують казкотерапію на основі народних сюжетів. 

  Це доказ того, що фольклор — не про минуле, а про зв’язок із живим, актуальним, потрібним. Він формує вибір — як ми ставимось до старших, як сприймаємо смерть, як організовуємо святкування, як прикрашаємо дім. Він підказує, що життя — це не лише досягнення, а й пам’ять, тяглість, краса у повторенні. Він тримає націю в купі, навіть коли немає державності, навіть коли війна, навіть коли біль. І він, зрештою, дає внутрішню гідність — знати, що ти не порожній, а вкорінений, не викинутий у хаос, а належиш до великого живого тіла, яке дихає піснею, жестом, словом, святом і тишею.

Анатомія меланхолії або ж чому смуток приносить іноді розраду?

Авторка: Дарина Комина

   Сумна музика, під яку хочеться просто дивитися у стелю, фільми про самотність, дощ за вікном, меланхолійні роздуми про майбутнє чи ностальгія за минулим. Парадоксально, але факт: у світі, що пропонує мільйони розваг, в тому числі по ту сторону екрану телефону, ми все одно тягнемося до чогось ніжного, повільного, гіркуватого. Неначе вистигла кава, хоча на вибір є різні мультисмакові соки. Чим же нас так може приваблювати подібний «vibe»?

   Меланхолія – це не просто смуток, а глибока емоційна рефлексія, стан сповільнення, в якому людина відчуває світ не яскравим, а дещо м’яко затіненим. Це може бути пов’язано з втратою, втомою, змінами, однак не завжди має конкретну причину. Це своєрідний стан між світлом і темрявою, у якому людина не тоне, але й не пливе активно. І в цьому є щось на диво приємне: зануритися в тишу свого смутку.

   Ще з епохи Відродження меланхолія вважалася особливою ознакою глибокої душі. У «Меланхолії I» Альбрехта Дюрера постає фігура з крилами, замислена, з поглядом у порожнечу, і в ній бачать символ внутрішньої боротьби творчої особистості. Для романтиків XIX століття меланхолія була не вадою, а благородним станом чутливості до краси й болю світу. У класичній психології меланхолія вважалася формою повільної депресії. Ще Зигмунд Фрейд писав про неї як про «горювання без об’єкта», але сучасна наука частіше бачить у ній нормальну частину емоційного спектру, особливо якщо вона не триває хронічно і не руйнує повсякденне життя. Меланхолія дозволяє психіці опрацьовує те, що не встигла раніше. 

   І в цьому допомагають «збудники», шо викликають катарсис, тобто психологічний ефект очищення, відчуття полегшення через емоційне «проживання». Особливо сильно цей ефект працює у мистецтві, що дозволяє «дотиснути» емоції, які не дотиснулися в реальному житті. Уявімо людину, яка не дозволяла собі поплакати після втрати. Вона випадково чує пісню типу «Creep» Radiohead або натрапляє на «Один в каное», і щось розривається. Їй стає гірше і краще водночас. Це ознака того, що глибока емоція нарешті знайшла вихід. І це можна окреслити як «зворушлива туга», себто парадокс, коли сум викликає задоволення. 

   У житті, де популярна «токсична продуктивність» і «будь краще щодня», меланхолія виглядає як щось неприйнятне. Сучасний світ вимагає бути «в порядку», навіть коли не спиш третю ніч під звуки сирени. У соцмережах переважають усмішки, мотиваційні тексти і цитати про силу. І через це подеколи ми забуваємо, що людина – це не пост із Pinterest, де все ідеально. Або ж навпаки, інформація про втрати і запуски ракет надломлює нас, як би не намагатися це приховувати. Іноді хочеться просто побути слабким у світі, де необхідно бути постійно готовим до незгод. У важкий період час на меланхолію це психологічна гігієна, а не прояв слабкості. Люди, що дозволяють собі тимчасово «випасти» зі швидкості світу часто відновлюються глибше, ніж ті, хто весь час тисне на газ. 

   Саме тому меланхолійний настрій – це безпечна зона, що не примушує «виправлятися». Фільми, музика чи картини неначе визнають цей стан, обіймають його. Як, наприклад, “Lost in Translation” чи “Her” – історії, де самотність стає простором для тиші й самопізнання. А пісні Біллі Айліш, Лани Дель Рей або сповільнені TikTok версії відомих мелодій дають простір для тиші всередині. Певно, можна назвати сумні прояви мистецтва певним бунтом проти штучної позитивності і знеболення, що не завжди лікує. Меланхолія – це мовби тиха кімната десь усередині, де можна сісти й нічого не робити. Іноді саме в цій кімнаті ми почуваємося найкраще. Тому якщо ви ловите себе на тому, що ставите на повтор сумні треки, переглядаєте старі фільми, читаєте поезію або просто дивитесь у вікно без сил – можливо, це не втома. Це психологічний стан промовляє: «Дай мені трохи меланхолії, я з неї зроблю силу». 

Маловідомі казки братів Грімм

 Авторка: Марія Труш

Всі знають такі казки як Попелюшка, Білосніжка, Хлопчик-з-пальчик, Гензель і Гретель і так далі. Але є ще багато розповідей, про яких мало хто знає. Цей не дивно, бо не всі історії зможуть вкласти дитину, але налякати – ще й як. Це пов’язано з тим, що Якоб і Вільгельм Грімм збирали їх по всім германомовних землях, а тоді вони не відрізнялися м’якістю. Наприклад, багато чув вже про оригінал Рапунцель, де героїня народила близнят від принца після того, як мачуха відрізала волосся і прогнала її. Через багато років зустріла сліпого принца та зцілила його. А далі щасливий кінець. І це не єдина історія, яка шокувала своїм оригіналом. Ще існують ті легенди і розповіді, про яких ніхто не чув. Воно й не дивно, бо їх мораль зрозуміла, але сюжет викликає питання. Ось приклади їх, яких ви, вірогідно, не чули. 

Вірний Іоганн

Казка розповідає про слугу Іоганна, який служив вірою і правдою старому королю. На смертному одрі король взяв у слуги клятву, що молодому принцу він покаже всі кімнати крім одної, де знаходиться картина. Новий король продивився всі кімнати, але коли дійшла черга до того самого приміщення, юнак змусив відкрити її. Картиною виявився портрет королівни. Закохавшись з першого погляду, король хотів зробити її своєю дружиною і Іоганн придумає план викрадення. Як стає зрозуміло, казка про те як слуга допомагав зберегти щастя свого короля. Це, до речі, одна з небагатьох історій, де головний герой не людина дворянського походження. В чому ще незвичність цієї казки? Іоганн, коли запобіг здійсненню 3-х пророцтв воронів, що стосувались смерті короля, робить доволі дивні речі. Молодий король, не розуміючи нічого, засуджує його до відрубання голови. Перед виконанням вироку, слуга розповідає про пророцтва, за що піддається прокляттю – перетворюється в камінь. У короля і королеви з часом народжуються близнята, а Іоганн-камінь стоїть в кімнаті, де була картина. Король-батько думав, як повернути слугу до життя. Був лише єдиний спосіб: відрубати голови дітям і змазати кров’ю камінь. Батько зробив це, а воскреслий герой оживив дітей. Happy end.

Іоринда і Іорингель

Це імена двух закоханих, які втекли в ліс, тому що їх батьки були проти. Вони чули що це ліс відьми-сови, але не прийняли до уваги. Іоринду викрадає відьма і перетворює на солов’я. Всі птахи, які живуть у відьми в замку, це дівчата, яких вкрала злодійка. Однак в одній із версій казки дівчата, яких утримувала відьма, були обмануті коханими і в замку могли вільно займатись справами, щоб жити окремо і самостійно. І в обох версіях Іорингель доводить своє кохання і одружується на коханій.

Співаюча кісточка

Казка починається з того, що в одному королівстві завівся дикий кабан, що шкодив полям. Король оголосив, що на тому, хто вб’є кабана, видасть єдину дочку заміж. За цю справу взялись два сина бідняка. Підійшовши до лісу, брати розділились і пішли в різні частини лісу, але старший вирішив випити для хоробрості. Виходячи з корчми, він побачив молодшого, який тягнув тушу кабана. Було темно і брат запропонував допомогу. Коли сини бідняка дійшли до мосту, старший вбив молодшого і закопав тіло під мостом. Король, нічого не знавши, видає свою дочку за братовбивцю. При питанні де його брат, чоловік сказав що загинув від кабана. Проходить час і один пастух знайшов кісточку. Зробивши з неї сопілку, юнак зібрався на ній заграти, але, на його подив, інструмент заспівав. Пісня розповідала про злочин. Пастух приніс чудасію королю і він провів аналогію і зрозумів, що сталося з покійним братом. Старшого брата зашили заживо в мішок і кинули в ріку, а молодшому поставили пам’ятник.

Розбійник-наречений

У одного мірошника була дочка і, коли вона підросла, він вирішив видати її заміж. Наречений з’явився одразу і доволі багатий, дівчина відчувала що щось не так, тому вирішила навідатися в будинок нареченого. Хатина була в лісі. Там була лише бабуся, яка розповіла, що її майбутній чоловік – розбійник і навіщо він хоче розлучитись. Почувши голоса, що приближувались до хатинки, стара жінка заховала дівчину за бочками. Зайшов розбійник з компанією, яка тримала дівчину, що все намагалася вирватись. Відібравши коштовності, жертву прив’язали до стола. Розбійник дістав ніж і перерізав їй горло. При готуванні вечері, палець з каблучкою впав за бочку та перелякана наречена заховала його в платті. Вночі бабуся вивела з будинку дівчину і та повернулась додому. На наступний день, під час весілля, дочка мірошника розповіла все що бачила, видавши все за сон. Але під кінець наречена витягла палець з каблучкою, що підтверджувала реальність сну. Розбійника-нареченого повісили.

Фрау Труда

Жила неслухняна дівчина і вона захотіла піти до Фрау Труди. Не послухавшись батьків, вона знайшла будиночок. Там героїня казки побачила чорного, зеленого і червоного чоловічка та злякалась. Потім заглянула в вікно і побачила чорта. Зайшовши в дім, вона зустріла Фрау, яка розповіла що дівчина узріла вугільника, лісника, м’ясника і її саму. Наступне що відбулося – відьма перетворила героїню в поліно і кинула в камін. Коли багаття розгорілося, Фрау Труда сіла біля нього і почала грітися.

Сонце ясне всю правду відкриє

Кравець не мав роботи і вирішив обікрасти першого подорожнього. Він зустрів єврея і пригрозив вбивством. Жертва божилась, що у нього всього 8 геллерів тільки, а чоловік побив його до смерті. Помираючи, єврей сказав що від сонця нічого не сховається. Кравець обшукав тіло і знайшов лише 8 геллерів, після чого сховав труп в кущах. Пройшли роки, чоловік знайшов роботу, одружився, поховав батьків і виростив дітей. Одного разу, п’ючи воду, чоловік побачив сонячного зайчик і зітхнув, сказавши, що єврею там добре. Дружина спитала про кого він і вбивця розповів. Жінка розповіла кумі, кума – сусідці і вже через 3 дні кравця судили.

Дівчина із Бранкеля

Дівчина пішла в каплицю Святої Анни і попросила благословення на шлюб. Це підслухав молодий причетник і сказав, що, хай ще подумає. Героїня, подумав що це боже мовлення, сказала: «Помовчи, хай мамка ще подумає.»

Казка-загадка

Три жінки були перетворені в квіти, але одна могла приходити в ночі до свого чоловіка. І якщо він віднайде її в образі рослини, то чари втратять силу. Герой знайшов і відрізнив дружину від 2-х інших, але питання – як?

Ось список маловідомих казок. Так, вони дивні, але це пов’язано з часом коли їх розповідали. Тоді жорстокість була нормою, і такі казки навряд чи розкажуть батьки. Казки – це відображення того, що відбувалось і вірили люди.

   

Країна Мрій – 2025

В дні Купальського Сонцекресу з 20 по 22 червня на території Національного ботанічного саду ім. М. Гришка відбувся 21 міжнародний етнофестиваль «Країна Мрій». Засновник та ідейний натхненник фестивалю музикант, композитор та промоутер українського фольклору Олег Скрипка започаткував його ще в 2004 році і провів на Співочому полі в Києві.

«Країна Мрій» найбільший етнічний фестиваль в Україні, що об’єднує любителів фольклору, сучасної етномузики, родинного відпочинку й української душі.  цього року пройшов як і попередні у форматі народного гуляння-ярмарку. 

Цьогорічний фестиваль було представлено основними музичними головною сценою Мрії та етно-фольклорною  Край Рай, а також сценами Героїчною, Містичною, Кримською. На цих сценах мрійники, які завітали на фестиваль, могли послухати живу музику, що поєднала сучасне звучання з глибокими народними коренями. Серед різних українських виконавців, що виступали на фестивалі можна було послухати такі відомі гурти, як: 

KARNA – гуцул-метал, що пробуджує дух Карпат;

ЯРРА – колектив із енергійною етноелектронікою;

АНКА – молода, але вже помітна на українській сцені співачка;

Гурт «Вій» – містичне звучання українського андеґраунду;

Гурт «Кому Вниз» – символ внутрішньої сили й українського року;

Гурт «Cuibul» – драйвовий фанк із молдовськими мотивами;

The Doox – унікальне поєднання народної мелодики та сучасних ритмів;

Мертвий Півень – пісенна поезія з філософським підтекстом.

До українських гуртів приєдналися також два іноземних литовський фолк-рок-гурт  Žalvarinis з Вільнюса  та молдовський гурт Cuibul (Кишинів), які чулово відіграли для слухачів. В музичній програмі ще можна було почути живе виконання найкращих кобзарів, лірників, бандуристів, які виконували старовинні пісні.

Окрім музичних виступів, відвідувачі могли прийняти участь в обрядах та автентичних дійства, які відтворюють стародавні традиці,  скуштувати етнічні кухні та завітати на ярмарок майстрів з різними виробами народного мистецтва та придбати книжки, прикраси, крафотову продукцію, свічки, посуд та вбрання. Неподалік від алеї ще був  майстер-клас з ковальства, де можна було спостерігати, як виробляються витвори  з металу та  поетична сцена, де  послухати сучасних авторів. 

Працював як і завжди дитячий етно-майданчик з народними іграми, казками та інтерактивними майстер-класами для дітей та підлітків. В цьому році вперше на дитячій галявині встановили сцену на якій виступали різні дитячі колективи, зокрема юні таланти Київського палацу дітей та юнацтва. Окрім цього юним відвідувачам влаштували ще активності у стилі середньовіччя  від акторів театру «Камелот». 

Гучною була сцена Героїчна, яка вперше цьогоріч з’явилася на фестивалі і знаходилась неподалік від центрального входу. На ній виступали гурти, представниками яких є військові, що нині захищають Україну від підступного ворога. На сцені звучала різна музика від рокової до народної етнічної. Неподалік цієї сцени  розташувався. благодійний фонд «Шалені волонтери», що  демонстрував артефакти російсько-української війни та збирає донати на ЗСУ. На їх локації також працювала імпровізована сцена з музичними виступами. За Героїчною сценою трохи нижче на пагорбі розміщувалася Кримська сцена: «Lavanda tarlası», яка пропонувала відвідувачам багато активностей.

Вдруге «Країна Мрій» представила відвідувачам етнофестивалю «Країну Містичну», що була однією великою частиною, своєрідною брамою у світ духовних знань та езотерики. На цій локації відвідувачам пропонували долучитися до занять з йоги, звукотерапії, медитації, трансформаційних ігор, чайних церемоній, а також послухати музику. В «Країні Містичній» можна було познайомитися з різними духовними, енергетичними та шаманськими практиками, Аюрведою. Яскраво була представлена звукотерапія від школи гри на хендпані а також великий вибір цілющих інструментів – ханги, буддійські чаші, барабани, шаманські бубни й багато інших. Окрім цього працювала вега-кухня, де можна було поласувати вегетаріанськими смаколиками від різних виробників.

Цього року, на жаль, не виступав засновник Олег Скрипка зі своїм гуртом, але Гімн фестивалю написаний ним у 1998 році – однойменна пісня гурту ВВ "Країна Мрій" звучав. Добру справу робить пан Олег в цей нелегкий для України час, пропагуючи українську культуру, несе зміни країні через дії.  

Тож «Країна Мрій» – це не просто простір відродження етнічних народних традицій, а й спільнота однодумців мрійників, які вірять у велич народної культури та  самобутності української нації що народжується у спілкуванні людини з природою та піснею.

Леонід Коваленко.