Соціальна інтеграція ветеранів: як праця та освіта допомагають адаптуватися після війни

Авторка: Надія Котвицька

   Повернення з фронту — це не лише емоційна зустріч із родиною, а й серйозний виклик цивільного життя. Для багатьох ветеранів адаптація починається з пошуку роботи та здобуття нових знань чи перекваліфікації. Успішна соціальна інтеграція через освіту та працевлаштування є ключем до психологічного відновлення, економічної незалежності та активного громадського життя. Але на шляху постають численні бар’єри, що ускладнюють процес адаптації.

Проблеми працевлаштування ветеранів

   Ветерани стикаються з низкою системних та соціальних викликів:

• Стереотипи роботодавців. Багато людей вважають, що ветерани емоційно нестабільні або не здатні працювати у цивільному секторі. Таке упереджене ставлення обмежує доступ до вакансій та перспектив професійного зростання.
• Втрата професійних навичок. Військові спеціальності часто не мають прямого цивільного аналога. Наприклад, водій бронетехніки або військовий тактик може не знати, як адаптувати свої знання для роботи у бізнесі чи IT.
• Бюрократичні бар’єри. Підтвердження військового досвіду, доступ до державних програм, перекваліфікаційні курси — все це потребує часу і часто є непрозорим для ветеранів.

   За даними опитувань, понад 50% ветеранів стикаються з труднощами працевлаштування після повернення, навіть якщо мають вищу освіту чи значний професійний досвід.

Освіта та перекваліфікація

   Багато ветеранів прагнуть отримати освіту або опанувати нову професію, щоб мати можливість працювати у цивільному секторі. Проте вони стикаються з кількома викликами:

• Невідповідність програм сучасним потребам. Курси та університети не завжди враховують специфіку ветеранів, наприклад гнучкі графіки або психологічну адаптацію.
• Обмежений доступ до онлайн-навчання та стипендій. Ветерани, які мають сім’ю або фізичні обмеження, часто не можуть повноцінно користуватися освітніми ресурсами.
• Психологічні складнощі. Стрес, тривожність та посттравматичні прояви можуть знижувати мотивацію до навчання та адаптації у нових умовах.

Державні програми та ініціативи

   Україна реалізує низку державних програм для підтримки ветеранів:

• Державна служба зайнятості. Спеціальні вакансії для ветеранів, програми перекваліфікації та курси підготовки до цивільної роботи.
• Програми підтримки підприємництва. Гранти та консультації для ветеранів, які хочуть створити власний бізнес або соціальний проєкт.
• Пільгове навчання та стипендії. Можливість продовжувати освіту у вищих навчальних закладах або на коротких професійних курсах із фінансовою підтримкою.

Громадські ініціативи та успішні приклади

• Центри адаптації ветеранів. Вони пропонують консультації, тренінги та психологічну підтримку, допомагаючи інтегруватися у цивільне життя.
• Менторські програми. Досвідчені підприємці та професіонали допомагають ветеранам створювати бізнес-плани, освоювати нові навички та розвиватися у нових сферах.
• Історії успіху. Багато ветеранів відкривають власні справи, працюють у IT, освіті, громадських організаціях та стартапах. Ці приклади надихають інших та руйнують стереотипи про «неможливість» ветеранів адаптуватися.

Журналістське рішення

• Фокус на реальних історіях успіху. Медіа повинні показувати, як ветерани адаптуються через освіту та роботу, надихаючи громадськість та потенційних роботодавців.

• Розвиток програм перекваліфікації. Курси повинні враховувати психологічні та фізичні особливості ветеранів, пропонуючи гнучкий графік та підтримку.

• Підтримка підприємництва. Консультації, гранти та навчання допомагають ветеранам створювати робочі місця та економічну незалежність.

• Сприяння інтеграції у громади. Волонтерські та соціальні проєкти формують соціальні зв’язки, допомагають налагодити контакти та відчути приналежність до суспільства.

    Соціальна інтеграція ветеранів через працевлаштування та освіту — це не лише право, а й стратегічна інвестиція в суспільство. Коли ветерани мають можливість навчатися, працювати та розвиватися, вони адаптуються до цивільного життя, стають активними членами громади та посилюють економіку і соціальну згуртованість країни. Підтримка ветеранів — це не тільки турбота про окрему людину, а й внесок у майбутнє суспільства.

 

Хто такий святий Миколай?

Авторка: 

Оксана Морощук

   Для дитини Миколай — це не чоловіче ім’я, а справжнє диво. Це добрий дідусь із великою торбинкою за плечима, який приходить уночі, коли всі сплять, і таємно залишає омріяні подарунки — під подушкою,  чи біля ліжечка. Пригадаю себе дитиною: як думала, що дочекаюсь зустрічі з святим Миколаєм, довго не спала, але врешті-решт сон перемагав. І той дитячий страх, а якщо буде різочка?! А на ранок руки тягнуться під подушку, і ось воно, диво,  яке робило день чарівним.

   Чи справді був святий Миколай? Історія виникнення. Образ святого Миколая походить від реальної історичної постаті — єпископа Миколая Чудотворця, який жив у III–IV століттях нашої ери в місті Міри (сучасна Туреччина). Народився він близько 270 року в багатій християнській родині в місті Патара. Рано втративши батьків, Миколай роздав весь спадок бідним і присвятив життя служінню Богові та людям. Він став єпископом і прославився милосердям, допомогою нужденним та численними чудесами. Найвідоміша легенда про святого Миколая розповідає про бідного батька з трьома дочками, який не мав грошей на посаг, через що дівчата ризикували залишитися незаміжніми чи потрапити в скрутне становище. Миколай, дізнавшись про це, вирішив допомогти таємно: три ночі поспіль він підкидав через вікно чи димар мішечки із золотом.

  З давніх часів на Миколая влаштовували спільні трапези для бідних, роздавали одяг і їжу. У козацькі часи запорожці ділилися зі сиротами, а в селах громада збирала продукти для вдів і одиноких. 

   Листи для Миколая. Традиція писати листи Миколаю прийшла з Європи, але в Україні прижилася. У листах – вся дитяча щирість: криві літери, малюнки, сердечка. Останніми роками листи набули особливого сенсу. Діти просять не тільки іграшки, а й миру, здоров’я для тата на фронті чи перемоги для ЗСУ.

   Два Миколая: зимовий і весняний. Миколай Зимовий (6 грудня) — день пам’яті смерті святого Миколая. Саме зимовий Миколай асоціюється з подарунками дітям, таємними дарунками під подушку та початком зимових свят. Це найпопулярніше свято, символ добра, милосердя та чудес. Весняне свято прижилося через збіг з аграрним календарем: у травні починаються активні польові роботи, випас коней. У народі казали: «Прийшов Миколай — коней випасай». 

   Святий Миколай не є Дід Мороз. Святий Миколай символізує християнське милосердя, таємну доброту та віру в чудеса, а Дід Мороз — це світський новорічний персонаж без релігійного підтексту. В Україні традиційно шанують Святого Миколая як національне свято добра, тоді як Дід Мороз вигаданий персонаж, що асоціюється з радянським минулим і поступово відходить на другий план.

Національний представник тваринного світу– це символ чи захисник?

Авторка: 

Марія Лушпіган

    Кожна країна аби підкреслює свою культуру та підкреслити індивідуальність на світовій арені повинна мати з собою символічні асоціації з її менталітетом, такі як колір прапора, герб, національні рослина чи тварина. Звичайно в залежності від періоду та пріоритетів кожна країна та її представник будуть по-різному оцінювати іншу націю та її батьківщину. А якщо брати до уваги в першу чергу не політичні, економічні чи наукові досягнення, а більш глибокі та метафоричні? Якраз тут і зіграють роль культурні символи держави! Як мінімум для маленьких дітей, яким складно запам’ятати особливості конкретної держави через складні для них ролі на світовій арені, а от через представників флори та фауни, і легше, і цікавіше. Для дорослішої аудиторії вони можуть слугувати заявою представника в стилі «що моя країна з себе представляє через даний образ». Таких типів символів досить багато, але зазвичай саме представники фауни привертають найбільше уваги, адже їхні образи поведінка та особливості використовують і виокремлюють в багатьох галузях, як спеціалістами, так і звичайними любителями, через що нам легше зрозуміти щось чи когось через риси тварин, ніж через риси тих самих рослин.

   Для прикладу можна взяти будь-яку країну, а, пізнавши характеристики його символічного «пухнастого друга», можна знайти паралелі з її загальновизнаним менталітетом. 

   Ось в Австралії – це кенгуру, яке не лише є одним із головним символів, а й предметом гордості, бо їх можна побачити лише тут і вони можуть рухатися лише вперед, що певно і стало метафорою для енергійного та наполегливого характеру континенту та їх жителів. 

   А в Китаї – всім відома панда, яка символізує гармонію, доброту та дружбу, яку китайці намагаються постійно популяризувати в своїй країні. 

   В Швейцарії – корова, яка передає не лише добробут і достаток, але і молоко з якого роблять славетні швейцарські сири та шоколад.    

   Перераховувати можемо довго, але хтось приділив особливу увагу цій темі і таким чином зміг виділитися серед решти, а саме – Шотландія зі своїм ЄДИНОРОГОМ. І оскільки цей випадок вважається особливим, то не зайвим буде розібратися в історії та причині саме «такого» вибору.

  Для початку, зазначимо що єдинороги фігурували в багатьох культурах ще з давніх часів і вважався символом чистоти, невинності та сили, яка зазвичай ішла від їхнього рога. Цих гордих і неприборканих істот, як відомо, важко приборкати або схопити, і схоже ця риса недосяжності не злякала, а привернула увагу шотландського народу, як дійсно щось магічне… Чи причина такого вибору більш логічна? Відповідь на це питання можна почати шукати в королівському гербі Шотландії, починаючи з середини ХVI ст. До союзу корон 1603 року він підтримувався двома єдинорогами. Однак, коли король Шотландії Яків VI Стюрт став королем Англії під іменем Яків І, він замінив одного з єдинорогів на національну тварину Англії, лева, як знак єднання між двома державами. Парадоксальним в цій ситуації є те, що лев і єдиноріг з давніх часів вважають ворогами, тому таке зображення гарним поєднанням протилежних символів, які можуть відображати конфлікт або рівне співіснування двох сутностей.

   З часом єдиноріг випередив лева у популярності, як символічна тварина Шотландії. Однією із причин цьому, може бути не лише глибина його загадковості крізь роки, але і така деталь як золотий ланцюжок, обмотаний навколо них. Сам народ і мистецтвознавці вважають це знаком, як самої міфологічної істоти, так і шотландських королів – що вони мають сили залишитися неприборканими, або ж підкорити неприборканого (це вже справа смаку). Про що б тут не казали: корону, гордість, країну, а сама ідея та образ дійсно надає країні особливих атмосфери, сили та магічності.

  Хоча, якщо бути чесними, то Шотландія – не єдина країна, яка поставила на свій «символічний захист» міфічну істоту. Наприклад, Чехія обрала лева з двома хвостами (на гербі), а Уельс – дракона.

 Проте чому в більшості інформаційних полях підкреслюють шотландського єдинорога? Причина в тому, що, на відміну від ієрархії інших держав, де теж серед символічних тварин зустрічаються фантастичні, Шотландія завжди ставить свого магічного друга на першу сходинку. Китай може згадувати про дракона, але пам’ятають зазвичай – панду, Греція може заявити про давнього фенікса (з 1967-1974), але люди не забуватимуть про сучасного критського козла (Крі-крі). Угорщина згадувала про турул, але угорська пухова мангалиця закарбувався у свідомості людей.

   Шотландія – сама перша країна, яка надала такий важливий титул, створінню, яке ми бачимо лише на анімації та своїй уяві, і з цього моменту минуло майже 500 років. Саме цей факт надає «конику» ще одне невід’ємне звання: «найдавніший носій титулу національної тварини серед міфологічних істот». І щоб, хто не казав, а це історична марка.

З першого погляду здається, що національна тварина – це просто частина культури, але саме це може відігравати роль в основі уявлення про її представника. Хоча, як показує історія – з часом цього представника можуть замінити, або ж дати цю роль одразу кільком кандидатам. Проте з часом люди навчилися гарно їх використовувати у взаємоповазі не лише між культурами чи народами, а й політикою. Ось китайські дипломати дарують панд як частину «пандо-дипломатії», щоб зміцнити зв’язки з іншими країнами. Хоча з 1984 року Китай не дарує, а здає їх в оренду… Хоча Австралія бачить в цьому «родзинку для туристів», ніж дипломатичну «згадку», що показує на різноманітне ставлення до символу в різних нішах суспільства.

Безбар’єрність як право: Юрій Степанець і «календар спуску будівельників»

Авторка: 

Надія Котвицька 

   Уявіть місто, де кожен може самостійно пересуватися — тротуари рівні, бордюри обладнані пандусами, громадський транспорт доступний, двері в установах широкі для всіх. Для більшості це здається звичайним, але для людей з обмеженою мобільністю — це щоденна боротьба за право на пересування. Саме таке середовище забезпечує концепція безбар’єрності — принцип, який гарантує, що фізичні або соціальні обмеження не стануть на заваді повноцінному життю.

   Безбар’єрність — не привілей, а фундаментальне право. Це означає не лише пандус у магазині або ліфт у під’їзді, а комплексний підхід: доступні будівлі, дороги, транспорт, інформація, освітні та медичні послуги, культурні та спортивні простори. Для багатьох українських міст це все ще виклик, проте активісти, громадські організації та самі люди, які особисто відчули ці бар’єри, активно змінюють ситуацію.

Юрій Степанець: від стендапу до громадської активності

   Одним із тих, хто перетворив власну трагедію на платформу змін, є Юрій Степанець, відомий під брендом «Пішло‐Поїхала». Колишній стендап-комік у 2015 році отримав спинномозкову травму внаслідок аварії і пересувається на кріслі колісному. Але замість того, щоб зневіритися, він обрав шлях боротьби за права людей з обмеженою мобільністю.

  Юрій очолює громадську організацію, яка займається популяризацією ідеї інклюзії. Він проводить тренінги, консультує бізнес і владу щодо адаптації простору під потреби людей із інвалідністю. Він часто говорить: «Я не людина з інвалідністю, а людина, яка відмовляється ходити нашими дорогами». Ця фраза стала його гаслом і символом того, що бар’єри — не випробування сили, а виклик системі та ставленню суспільства.

   Юрій також активно займається волонтерством і громадською діяльністю. Він є депутатом міської ради на громадських засадах, бере участь у проєктах, які покликані робити міські простори доступними, і підтримує людей у складних життєвих ситуаціях. Його приклад показує, що навіть після серйозної травми можна не лише виживати, а й змінювати світ навколо себе.

«Календар спуску будівельників»: гумор як інструмент змін

  Однією з яскравих ініціатив Юрія став «календар спуску будівельників».

   Це гумористичний проєкт, який показує, як часто «покращення» для людей з інвалідністю роблять абияк, створюючи ілюзію доступності, а не реальні зміни.

   Календар — це своєрідний мем і протест водночас. Він символізує ситуації, коли після будівництва чи ремонту місця для пересування людей на візках виявляються непристосованими: сходи без пандусів, вузькі двері, відсутність ліфтів. Юрій за допомогою гумору привертає увагу громадськості, медіа та влади, пояснюючи просту істину: безбар’єрність потрібно планувати від початку, а не виправляти «після бою».

   Через свої проєкти, виступи та соціальні мережі Юрій формує розуміння того, що доступність — це комплексна відповідальність: місто, бізнес, заклади та кожен громадянин мають враховувати потреби всіх. Гумор допомагає зламати стереотипи, зробити тему живою та зрозумілою широкому загалу.

Чому безбар’єрність важлива для всіх

   Безбар’єрність — це не лише про людей з інвалідністю. Тимчасово обмежені можливості може мати будь-хто: травми, вік, вагітність або догляд за дитиною в колясці. Доступне середовище робить життя комфортним для всіх.

   Завдяки активістам, як Юрій Степанець, міста починають змінюватися: з’являються пандуси, ліфти, доступні тротуари та громадські простори.

   Громадські ініціативи підвищують свідомість суспільства, змінюють ставлення до людей з обмеженими можливостями і показують: суспільство стає справді людяним тоді, коли кожен має рівні права на пересування та участь у житті громади.

   Ми можемо долучитися до цих змін: повідомляти про недоступні місця, підтримувати ініціативи, вимагати інклюзивного простору. Кожен внесок важливий, адже безбар’єрність — це право, а не привілей.

Ветерани і суспільство: стереотипи, дискримінація та шляхи зміни ставлення

Авторка: 

Надія Котвицька

    Після повернення з війни ветерани стикаються не лише з фізичними та психологічними наслідками служби, а й із невидимими бар’єрами - суспільним ставленням, упередженнями та стереотипами. У той час як державні програми націлені на соціальну інтеграцію, реалії повсякденного життя часто виявляються складнішими.

Стереотипи про ветеранів: коріння проблеми

   Суспільні стереотипи формуються під впливом медіа, поп-культури та особистого досвіду людей. Деякі з найбільш поширених:

● «Ветерани – агресивні та нестабільні»

   Люди вважають, що після бойових дій ветерани не можуть контролювати емоції, що часто призводить до соціальної ізоляції та недовіри.

● «Ветерани не здатні адаптуватися до цивільного життя» Цей стереотип підштовхує роботодавців та навчальні заклади сумніватися у потенціалі ветеранів.

● «Вони постійно потребують допомоги»

   Часто суспільство сприймає ветеранів як «залежних», що обмежує їхні можливості самореалізації.

   Ці уявлення не відповідають реальності. Багато ветеранів здобувають освіту, успішно працюють у бізнесі, соціальних службах та волонтерських проектах. Проте стереотипи заважають суспільному визнанню їхнього потенціалу.

Вплив стереотипів та дискримінації на життя ветеранів

   Соціальні бар’єри безпосередньо впливають на інтеграцію ветеранів:

• Працевлаштування

   Роботодавці часто не готові приймати ветеранів через побоювання «емоційної нестабільності». Це знижує можливості ветеранів отримати роботу за фахом або започаткувати власну справу.

• Освіта та перекваліфікація

   Університети та курси можуть не створювати адаптованих умов для ветеранів, а побутові упередження серед студентів або викладачів формують додатковий стрес.

- Соціальні контакти

   Ветерани стикаються з відчуженням, уникають активного спілкування у громаді через страх осуду або нерозуміння.

• Психологічні наслідки

   Відчуття неповноцінності, стигматизація та ізоляція підвищують ризик депресії, тривожності та посттравматичних розладів.

Шляхи зміни ставлення суспільства

• Робота медіа

○ Журналісти можуть висвітлювати успішні історії ветеранів, показуючи їхні досягнення у цивільному житті.

○ Висвітлення проблем ветеранів без сенсаційності допомагає формувати реалістичне уявлення про їхнє життя.

• Освітні програми та тренінги

○ Курси для цивільного населення, які пояснюють психологічні та соціальні аспекти адаптації ветеранів, формують толерантність і повагу.

○ Інтеграційні заходи в школах та університетах допомагають студентам і молоді краще розуміти ветеранів.

• Громадські ініціативи

○ Платформи для працевлаштування та розвитку власного бізнесу ветеранів.

○ Волонтерські проекти, спільні культурні заходи та спортивні події, де ветерани та цивільні можуть взаємодіяти на рівних.

• Державна підтримка та законодавство

○ Посилення програм протидії дискримінації ветеранів на роботі та у сфері освіти.

○ Створення спеціальних служб, які контролюють доступність пільг, навчання та медичної підтримки для ветеранів.

• Інформаційна робота серед громадян

○ Кампанії у соцмережах і на телебаченні, що руйнують міфи про ветеранів.

○ Публікація досліджень та опитувань, які показують внесок ветеранів у суспільне життя.

   Суспільство має сприймати ветеранів не як «особливу категорію», а як активних членів громади. Медіа, освіта та громадські організації повинні працювати спільно:

● Створювати позитивний наратив про ветеранів.

● Забезпечувати видимість їхніх досягнень.

● Формувати інклюзивні простори у роботі, навчанні та громадському житті.

   Стереотипи та дискримінація не лише шкодять ветеранам, а й обмежують потенціал суспільства. Україна, яка прагне стати інклюзивною, має розуміти: інтеграція ветеранів — це інвестиція в економіку, громаду та соціальну стабільність. Коли суспільство перестане оцінювати людей за міфами, ветерани зможуть реалізувати свій потенціал, а громада отримає сильних і активних громадян.

Мистецтво маленьких радощів: чому дрібниці формують наше щастя

Авторка: 

Діана Гайдук

   Дуже часто поняття щастя здається чимось грандіозним: карʼєрний успіх, подорожі, дорогі покупки. Особливо поширеним таке уявлення є серед  молодого покоління, адже вони часто рівняються на красиві дописи в соцмережах і вважають, що якщо їхнє життя так не виглядає – значить вони нещасливі.  Але якщо уважно придивитися до буденного життя, то виявляється, що наш емоційний стан частіше визначають не масштабні події, а маленькі радощі. Вони складають фундамент, на якому тримається внутрішня рівновага, натхнення та відчуття задоволення життям.

   Горнятко теплої кави зранку, промінь сонця на підвіконні, смс близької людини у телефоні, відчуття улюбленого крему на руках, посмішка незнайомця – усе це ніби несуттєві деталі. Та саме вони створюють фон дня.

   Маленькі радощі доступні всім, незалежно від обставин. Але здатність їх бачити – це навичка, яку потрібно виробити. Важливо наповнювати свою буденність саме тим, що приносить вам спокій і задоволення. Уміння зупинитися, усміхнутися і сказати «мені добре тут і зараз» – це і є найбільша розкіш. 

  Як сказала американська письменниця Перл Бак, «Багато людей втрачають маленькі радощі в надії на велике щастя», – тож важливо не забувати цінувати те, що є зараз. 

   Тест «Чи умієте ви бути щасливим?» від zoloto.city допоможе Вам краще зрозуміти свої думки стосовно почуття щастя

https://zoloto.city/tests/272402/test-chi-umiyete-vi-buti-schaslivim