Як розвивалися плітки: від бабусь на лавках до Telegram-каналів

Авторка:

Дарина Комина

   Плітки переслідують нас, певно, стільки ж, скільки і існує людство. Вони стали найшвидшим способом передачі інформації, однак далеко не завжди правдивої, бо часто супроводжується осудом чи недовірою. Достатньо згадати знайому ситуацію: хтось побачив, як сусідка ввечері сідає в таксі з незнайомцем, і вже наступного дня в під’їзді обговорюють її «бурхливий, потаємний від чоловіка роман», хоча насправді то був її двоюрідний брат, що приїхав у відрядження. Один погляд, одна фраза, одне припущення – і ось уже народилася плітка, що живе власним життям, не потребуючи підтвердження.

   Плітки – це не просто балачки, а соціальний інструмент. Антропологи вважають, що вони виникли ще в доісторичні часи, коли первісні люди збиралися біля вогнища. За відсутності писемності та технологій, усна мова була єдиним засобом передати інформацію, і не тільки про загрози, але й про поведінку інших членів племені. Так плітки стали формою соціального контролю, що допомагала виявляти небезпечних або ненадійних осіб без відкритого конфлікту.

   У Стародавній Греції та Римі плітки набували публічного характеру. У грецьких містах-державах про політичних діячів, філософів і громадян ходили цілі «анекдоти» (збірки коротких історій, часто перебільшених). У Римі, наприклад, імператор Август доручав спеціальним людям збирати «чутки» серед населення, аби знати, про що говорять у народі. Горацій навіть писав сатири про тих, хто «живе чужими історіями», тобто пліткарів.

   У добу середньовічних інквізиції або полювання на відьом саме чутки часто слугували підставою для звинувачень. Жінку могли засудити лише тому, що «хтось чув», ніби вона варить зілля чи «надто часто розмовляє з кішкою». Плітка тут набувала форми соціального вироку без права на виправдання.

   В Японії у період Едо (1603-1868) існувала особлива форма вуличної журналістики – kawaraban, що в перекладі означає «черепичний листок». Назва походить від того, що перші випуски друкувалися на грубому папері або навіть на тонких глиняних табличках, схожих на черепицю. Kawaraban – це неофіційні бюлетені або газетки, що містили новини, чутки, сенсації, природні катастрофи, політичні конфлікти або незвичайні події. Часто такі листки містили примітивні гравюри, які допомагали навіть неписьменним людям зрозуміти суть подій. Kawaraban можна вважати аналогом сучасного таблоїду або Twitter-посту: коротко, яскраво, тривожно, іноді неправдиво.  

   У XVIII-XIX століттях у містах Європи з’являються салони, кав’ярні й клуби – місця, де інтелігенція та еліта обговорювали не лише філософію чи політику, а й приватне життя присутніх і відсутніх. Плітки тут виконували функцію соціального відбору, адже могли як підняти репутацію, так і її знищити. У цьому ж періоді з’являються перша бульварна преса з нотками сенсацій і чуток. У Франції XIX ст. популярними були «журнали дамських новин», де плітки про двір і відомих осіб подавались як розвага.

   В антропологічних дослідженнях Робіна Данбара, британського еволюційного психолога, зазначається, що плітки відіграють роль «соціального клею». Саме вони допомагають людям підтримувати зв’язки в групах до 150 осіб – так званий «число Данбара», яке вказує на межу ефективної соціальної взаємодії.

   З розвитком суспільства плітки еволюціонували разом із формами комунікації. У селах роль «інформаторів» виконували базарні торговки чи пралі, а в містах – сусідки в під’їзді. Цей соціальний феномен отримав навіть окрему назву «сарафанне радіо». На відміну від офіційних джерел, воно не потребувало жодного передавача чи вишки: лише рот, вухо і бажання «поділитись». Близький до цього і психологічний феномен «зіпсованого телефону» – себто процес, у якому повідомлення щоразу передається з незначними спотвореннями, аж поки не змінюється до непізнаванності. 

   Сьогодні плітка живе в соцмережах. Меми, Twitter-драми, Telegram-канали, Reddit-чутки, інсайди, фанатські теорії – усе це сучасні форми тієї ж давньої людської потреби знати (і говорити), що відбувається з іншими. У TikTok живе тренд на «storytime», де люди діляться особистими драмами, часто з перебільшенням. Водночас з’явився і зворотній ефект: іноді плітка живе кілька годин, бо швидко спростовується або губиться в потоці новин. Але її шкода може залишитись назавжди – в архівах Google, скриншотах чи чужій пам’яті. Це явище має власне ім’я – ефект Стрейзанд. У бажанні стерти неприємну інформацію ми ненароком привертаємо до неї ще більше уваги. Так відбувається і в побуті, і в політиці, і в медіа: варто комусь надто завзято «спростовувати чутки», як інтерес до них зростає в рази. Парадоксально, але в епоху соцмереж найкращий спосіб побороти плітку – часом просто не реагувати, бо кожна спроба «загасити пожежу» може лише додати масла у вогонь.

   Попри зміну епох і технологій, суть пліток лишається незмінною: це емоційна валюта людських стосунків. Ми досі обмінюємося чутками в офісній кухні, в коментарях під постами, у чатах або на вечірках. Просто тепер замість бюлетенів – анонімні телеграм-канали, замість базару – соцмережі, а замість голосу – стрічка новин. Плітка – це своєрідний спосіб говорити про важливе, ховаючи справжній зміст за маскою дрібниці. Через неї ми вивчаємо межі прийнятного, спільно формуємо моральні норми, але й ризикуємо зламати репутацію, засудити помилково чи перетворити чужу біографію на об’єкт розваги.