Перманентне мистецтво війни, любові, миру

                                                                           так часи не обирають

                                                                           але живемо ми те життя

                                                                           яке самі створюємо

                                                                           своїми руками

                                                                           (з маніфесту ГОГОЛЬFESTу)

У світі відбувається безліч цікавих подій чи не кожну хвилину в усіх кутках нашої планети. Вони можуть захоплювати, вражати, шокувати. Але більшість з них скороминучі. Є ж речі перманентні, які так чи інакше впливають на тебе і до яких подумки чи фізично повертаєшся. Так і на ГОГОЛЬFESTі: серед 14 локацій Національного експоцентру України, на яких один захід замінював інший, були експозиції, які можна було відвідувати протягом усіх 11 днів фестивалю. 

Що саме неодноразово приваблювало око поціновувачів мистецтва? За опитуванням гостей «Гоголю», хоча б раз вони повертались до #gogolgarden і #Therealitygame.

Сад людських мрій

Дорога від павільйону до павільйону інколи займала добрих 5 хвилин, що для цього фестивалю забагато. На шляху до потрібного заходу відвідувачу траплялась щонайменше одна деталь, яка відволікала від заданої мети. Прямуючи від «Кінотеатру» в пошуках «Візуальної програми», проходячи повз «Академічну музичну сцену», людина раптом ліворуч помічала залізні відчинені двері з охоронцем. На них на папірці великим кеглем було надруковано «ВАРЕНИКИ», що зовсім не в’язалося з розміром павільйону і вартовим знадвору. Цікавість вела всередину, де насправді розмістилась невеличка кав’ярня, але через секунду десь збоку лунали незрозумілі інструментальні звуки і гість рушав до них. Там у темній залі на нього «дивились» десятки дерев, підсвічені одним яскравим прожектором. Жодне не повторювалось, проте усі були схожі. Тільки виходячи з цього «саду», людина натрапляла на верстат, а трохи далі бачила, як хтось у чорному фартуху з плямами фарби щось робив біля довгого столу. На запитання «а що це таке і хто це зробив?» чоловік відповідав: «Це ліногравюра, а автор перед вами».

Сергій Погребиський, аспірант Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, розповів про техніку виконання та ідею своєї виставки: «На відкритті всі дерева чорно-білі. Кожен охочий може зробити власну вже кольорову роботу. Так до кінця фестивалю жовті, зелені, червоні, фіолетові, помаранчеві дерева поступово замінять чорні і сад розквітне. Потім по закінченню людина може забрати своє дерево з собою, щоб воно продовжувало жити в її оселі». Для того, щоб згодом отримати свій витвір, відвідувач залишав свої контакти. Серед записів виділявся один: «Дякую за сад мрій».

Не дитяча виставка юних художників

Деталі могли коштувати гостю заходу, на який він чи вона збирався. Потрапивши вже на закінчення, людина вирішила хоча б подивитись, що ще є у 21 павільйоні. В одному із залів, не заходячи туди, можна було побачити великий портрет дівчинки з великими очима, різнобарвними стрічками у зачісці і повідомленням згори: «Счастье мое, я здесь и жду тебя». Напис на стіні перед залом сповіщав: «Aza Nizi Maza. «Те, що я бачу». Харків». 

У невеличкому приміщенні висіли й інші картини – такі ж соковиті, промовисті, нестандартні. Не лише портрети, а й сюжетні роботи, навіть тематична добірка карикатур під назвою «Партия грязных рук». Відвідувачі з замисленими виразами облич ходили периметром кімнати і кивали головами. Здавалось, що прослідковується загальний стиль і манера, є спільні риси і людина підходила ближче, щоб прочитати ім’я художника. Проте помилка ставала очевидною: Макс Зубенко, 11 років; Аня Кострікова, 8 років; Альоша Буйницький, 6 років і т. д. 

Поруч з полотном, де хлопчаки стояли у стіни в графіті, Микола Коломієць, один з організаторів арт-школи Aza Nizi Maza, пояснював гостям: «Ми з дитиною не продумуємо композицію картини. Починаємо малювати щось одне, наприклад, цегляну стіну. Потім юний художник говорить, що тут має бути ще арка, обов’язково графіті, його творці. А в кінці раптом виникає думка домалювати смітник, що димить».

Знайомство з цими експозиціями могло відбутись зовсім іншим маршрутом і за інших умов, але ті, хто там побував, зізнавались, що із задоволенням приходили туди знов. 

Альона Захарова