Формальні інститути формування та реалізації зовнішньої політики Чилі

Автор Олександра Руденко

Конституція Чилі була прийнята 11 вересня 1980 року при військовій диктатурі Аугусто Піночета (в дії — з 11 березня 1981 року). У Конституцію були внесені зміни 1989 роки (шляхом референдуму) і 2005 року (на законодавчому рівні), а також в 1991, 1994, 1997, 1999, 2000, 2001, 2003, 2007, 2008, 2009 і 2010 роках.

Однак 25 жовтня 2020 року на референдумі 78% чилійського народу схвалили проект написання нової конституції. Люди були настільки впевнені в позитивному результаті, що святкували, не чекаючи оголошення офіційних підсумків. Окрім зміни конституції на референдум було винесено питання, який орган повинен її створювати.

Виборці проголосували за наділення Зборів обов’язком створення нового закону. Збори складаються з обраних громадян, а не з юристів. Так народ висловив свою недовіру до політичної та юридичної складової правління країни.

У складі цих Зборів 150 членів, з них — половина чоловіків і половина жінок. Вони були обрані до квітня 2021 року вільним, таємним голосуванням. На розробку нової конституції, яка буде схвалена більшістю учасників, було надано рік.

Серед найбільш очікуваних питань майбутньої конституції очікувалисяя: гарантія прав на ведення колективних переговорів, надання права на воду, землю та вже приватизовані системи, що забезпечують охорону здоров’я, освіту, пенсії, визнання прав мапуче — корінного населення Чилі.

Чилі — унітарна президентська демократична республіка. З 1974 року запроваджено адміністративний поділ, за розпорядком якого держава розділена на 40 провінцій, які складають13 областей: Тарапака, Антофагаста, Атакама, Кокимбо, Вальпараїсо, Лібертадор Хенераль Бернардо О'Хіггінс, Мауле, Біо-Біо, арауканов, Лос Лагос, Айсен дель Хенераль Карлос Ібаньєс дель Кампо, Магальянес і Чилійська Антарктика, Столичний округ (Сантьяго).

Чилі дотримується цінностей демократизму в зовнішній політиці. Держава виступає за нерозповсюдження ядерної зброї, сприяє інтеграції та збереженні миру у своєму регіоні, наполягає на покращенні міжнародного діалогу та посиленні регіональної солідарності. Власними пріоритетами Чилі визначила Захід і країни Азіатсько-тихоокеанського регіону.

Повноваження президента Республіки Чилі поширюються на все, що має за мету збереження громадського порядку у внутрішній і зовнішній безпеці держави відповідно до Конституції та законів. Щоб бути обраним Президентом Республіки, потрібно народитися на території Чилі та бути у віці сорока років, володіти іншими якостями, щоб бути громадянином з виборчим правом. Президент Республіки виконуватиме свої функції протягом 4 років (раніше 6) і не може бути переобраний на наступний строк. Президент Республіки обирається прямим голосуванням і абсолютною більшістю голосів.

Функції президента у сфері зовнішньої політики: 

Призначати послів, дипломатичних міністрів і представників у міжнародних організаціях.

Вести політичні відносини з іноземними державами та міжнародними організаціями, вести переговори.

Укладати, підписувати та ратифікувати договори.

Призначати та звільнити з посади головнокомандуючих армією, флотом, повітряними силами та генеральним директором Карабінеросу.

Розпоряджатися повітряними, морськими та сухопутними військами, організовувати і розподіляти їх відповідно до потреб національної безпеки.

Оголосити війну за попереднім дозволом закону, маючи записати слухання Ради національної безпеки.

Метою Генерального секретаріату зовнішньої політики є вивчення, координація, виконання, контроль та звітування про дипломатичну діяльність політичного характеру, яку повинні здійснювати чилійські посольства та представництва у світі, відповідно до відповідних директив.

Генеральний секретаріат також відповідає за програму міжнародних зустрічей у Чилі та за управлінський контроль за показниками та зобов'язаннями залежних від нього департаментів

Він відповідає за координацію діяльності Міністерства закордонних зв'язків з іншими міністерствами та іншими органами державного управління у тих питаннях, які впливають на зовнішню політику Чилі.

Директорати, що залежать від Генерального секретаріату зовнішньої політики:

Дирекція Південної Америки (DIRAMESUR)

Дирекція Північної Америки, Центральної Америки та Карибського басейну (DIRAMENORTE)

Дирекція європейських справ (DIREUROPA)

Азіатсько-тихоокеанська дирекція (DIRAPAC)

Дирекція Близького Сходу та Африки (DIREMOA)

Дирекція багатосторонньої політики (DIMULTI)

Дирекція багатосторонньої регіональної інтеграції (DIREM)

Дирекція міжнародної та людської безпеки (DISIN)

Дирекція з питань навколишнього середовища та океанів (DIMA)

Дирекція Антарктиди (DIRANTARTICA)

Директорат з енергетики, науки та технологій та інновацій (DECYTI)

Дирекція регіональної координації (DICORE)

Управління парламентських питань (DIRAP)

Віце президент Республіки є титулом першого в порядку наступності виконуючого обов'язки президента у разі непередбачуваних обставин. Віце президент під час виконання обов'язків має всі повноваження, якими Конституція наділяє президента.

У Республіці Чилі конституційно закріплений принцип поділу влади. Президент має право законодавчої ініціативи та право оголошення референдуму. Це забезпечує баланс між виконавчою і законодавчою гілками влади. Президент також має право розпуску нижньої палати парламенту — Палати депутатів.

Органи законодавчої та виконавчої гілок влади мають право взаємного контролю. Законодавством передбачено й інші елементи системи стримувань і противаг.

Вищим виконавчим органом країни є рада міністрів, що формується президентом республіки. Правом займати міністерську посаду володіють чилійці, що досягли 21 року.

Всі міністри мають право присутності на спеціальних (позачергових) засіданнях палат парламенту з правом виступу, але без права голосу.

Укази та розпорядження можуть видаватися за єдиним підписом відповідного Міністра за розпорядженням Президента Республіки відповідно до норм, встановлених законом для цієї мети.

Законодавча влада в Чилі є двопалатним парламентом — Національним конгресом. Нижня палата парламенту — Палата депутатів, верхня — Сенат.

Палата депутатів налічує 120 представників, які обираються на 4 роки.

Палата депутатів має право нагляду за діяльністю уряду, направляє запити на адресу президента і уряду, а на міністрів покладено обов'язок відповідати на ці запити. Палата депутатів також може виносити на обговорення питання довіри президенту, раді міністрів і окремим міністрам, збираючи спеціальні комісії. Остаточне рішення щодо недовіри президенту, уряду або окремим його членам приймається Сенатом.

Право законодавчої ініціативи мають президент республіки і всі члени Національного конгресу. Правом законодавчої ініціативи щодо головного фінансового закону країни (бюджету) мають тільки члени Палати депутатів.

Судова влада в Чилі непідконтрольна іншим гілкам влади. Конституція Чилі гарантує рівність всіх громадян перед законом і право на справедливий судовий розгляд.

Вищим судовим органом країни є Верховний суд, що складається з 16 членів. Він наглядає за всіма рівнями судової системи (військові суди, виборчі комісії, Конституційний суд).

Судочинство з питань конституційності законів здійснює Конституційний суд. Верховний суд призначає трьох членів суду, національну раду безпеки - двох і по одному судді призначають президент і Сенат.

Роль партій у республіці не відігравала ніякої ролі лише за правління А.Піночета. Завдяки старій системі багатопартійності чилійці контактують з аналогічними партіями в Європі. Так вони є учасниками міжнародних конференцій християнських демократів, соціалістів і комуністів. Таке співробітництво сприяє європейській орієнтації Чилі.

Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин.

Кримінальна відповідальність за готування до злочину та замах на злочин настає за статтями 14 або 15 КК і за тією статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за закінчений злочин.

Поняттям злочину охоплюються не лише закінчений злочин, але й готування до нього та замах на нього як суспільно небезпечні винні діяння. 

Підставою відповідальності за готування до злочину та за замах на злочин може бути лише встановлення в діянні особи складу злочину. При готуванні до злочину та замаху на злочин є склад незакінченого злочину, відповідно – склад готування до злочину чи склад замаху на злочин.

Якщо особа вчиняє замах на злочин шляхом бездіяльності то при кваліфікації необхідно посилатися на ч.1 ст. 15 КК і статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин, на який особа вчиняє замах. Це пов’язано з тим, що ч.2 і ч.3 ст.15 КК передбачає лише замах у вигляді дії і тому неможлива кваліфікація посиланням на ці частини при злочинній бездіяльності.

Під невдалою співучастю слід розуміти такі ситуації:

1) якщо підмовлюваний не піддався на вплив підбурювача або добровільно відмовився від вчинення злочину;

2) якщо пособник вчинив дії після добровільної відмови виконавця (про що сам пособник не знав); 

 У цих випадках співучасті немає, оскільки відсутній зв'язок між діями виконавця (підбурювача) і пособника (виконавця). Має місце лише умисне створення умов для вчинення злочину, що відповідно до ст.14 КК вважається готуванням до злочину.

3) якщо виконавець не зміг скористатися сприянням пособника, зокрема, коли сприяння вчинене після вчинення виконавцем посягання чи виконавець безпосередньо не використав поради, засоби чи знаряддя вчинення злочину надані пособником.

В такому разі пособник повинен понести відповідальність за готування до злочину, який намагався чи вчинив виконавець.

Тому невдала співучасть кваліфікується як готування до злочину. 

Кваліфікація досягнення змови на вчинення злочину, організації злочинної групи, участі в організованій групі.

Зазначені дії кваліфікуються або як готування до злочину, або як закінчений злочин - у залежності від конструкції норм Особливої частини КК.

Якщо у статті Особливої частини вказано на змову як на одну з ознак складу злочину, то досягнення лише такої змови без подальших дій кваліфікується як готування до злочину. Коли ж у статті Особливої частини передбачена відповідальність за створення злочинної організації, або за участь у злочинній організації (групі) як на ознаки об'єктивної сторони, то скоєне кваліфікується як закінчений злочин.

Кваліфікація закінченого злочину, що являє собою готування до іншого злочину.

Скоєне кваліфікується як сукупність злочинів - готування до відповідного злочину й закінчений злочин.

Кваліфікація невдалої спроби вчинити злочин з матеріальним складом, якщо фактично заподіяна шкода є ознакою складу іншого закінченого злочину. Названа ситуація має місце, наприклад, коли внаслідок пострілу з метою вбивства фактично заподіяні лише тілесні ушкодження.

У такому випадку скоєне кваліфікується як замах на вчинення більш тяжкого злочину.

Якщо діяння, скоєні особою при готуванні до одного злочину чи замаху на нього, містять у собі одночасно ознаки іншого (другого) закінченого злочину, все вчинене слід кваліфікувати за сукупністю як незакінчений злочин за ч.1 ст. 14 або за ч.2 (3) ст. 15 КК та відповідною статтею Особливої частини КК як закінчений злочин. Тут закінчений склад одного злочину одночасно є готуванням до іншого злочину чи замахом на нього. 

Кваліфікація злочину, об'єктивна сторона якого включає два чи більше не альтернативних діяння. Якщо фактично виконана лише одна з дій, які входять в об'єктивну сторону відповідного злочину, то скоєне кваліфікується як замах на цей злочин, а не як готування до нього. Оскільки вчинена дія, яка входить в об'єктивну сторону злочину має місце "безпосереднє вчинення злочину" - конструктивна ознака замаху, названа у ч.1 ст.15 КК України.

Кваліфікація дій співучасників у випадку коли виконавець вчинив лише замах на злочин. Інші співучасники (підмовник, організатор, пособник) також несуть відповідальність за замах на злочин, хоча б кожний з них і виконав усі дії, що вважав необхідними для досягнення спільного результату.

Як випливає із ст. 16 КК, при кваліфікації замаху на злочин необхідно посилатися на ч.2 (3) ст. 15 і статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин на який суб’єкт вчинив замах.

Наприклад, закінчений замах на вбивство кваліфікується за ч.2 ст. 15 і ч.1 ст. 115 КК. 

Якщо особа вчиняє замах на злочин шляхом бездіяльності то при кваліфікації необхідно посилатися на ч.1 ст. 15 КК і статтю Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин, на який особа вчиняє замах. 

Різновидом конкретизованого умислу є умисел альтернативний, котрий має місце у випадках, коли суб'єкт допускає однакову можливість заподіяння в результаті свого діяння двох або більш визначених суспільно небезпечних наслідків. Умислом суб'єкта в таких ситуаціях може охоплюватися і те, що своїми діями він заподіює шкоду тому чи іншому об'єкту злочину. Наприклад, життю або здоров’ю особи.

Реально, в судово-слідчій практиці, відповідальність настає за фактично спричинену шкоду.

Це правило застосовується і при кваліфікації готування до злочину та замаху на злочин при альтернативному умислі.

Тобто особа відповідає за фактично вчинений замах (готування) на один з злочинів.

Відповідальність повинна визначатися фактично заподіяними наслідками.

Добровільна відмова від доведення злочину до кінця, її поняття й ознаки.

Добровільна відмова – це остаточне припинення особою із власної волі готування до злочину чи замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17).

Ознаки добровільної відмови від злочину:

= остаточне припинення особою готування до злочину чи замаху на злочин;

- відмова від злочину із власної волі;

- наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.

Основні характеристики добровільної відмови:

- особа звільняється від кримінальної відповідальності;

- добровільна відмова може бути діянням;

- добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині;

- добровільна відмова можлива від злочинів з прямим умислом.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну та незворотну відмову особи від учинення задуманого злочину й відсутність наміру продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється погроза, небезпечність спричинення шкоди об’єктові, що охороняється кримінальним законом.

Недоведення злочину до кінця з власної волі особи. За добровільної відмови від злочину особа свідомо, з власної волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння чи навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності виносить самостійно особа, що добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.

Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що з причин (обставин), які вона не в змозі подолати для закінчення розпочатого злочину, і їй поталанить у таких умовах його завершити. Наприклад, винний для зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, та усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця й ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву та відмовився від зґвалтування. У таких випадках, згідно з п. 14 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи” від 30 травня 2008 р. № 5, особа не несе відповідальності за замах на зґвалтування, й може відповідати за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні та не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину і є в такому разі рівнозначними.

Добровільна відмова від злочину відрізняється від дійового каяття в здійсненні злочину.

Під дійовим каяттям слід розуміти дії особи, що свідчать про щире засудження особою вчиненого злочину та про прагнення зменшити розмір завданої шкоди. Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, що вчинила злочин, а суб’єктивною ознакою – засудження нею своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).

За добровільної відмови особа звільняється від кримінальної відповідальності, а діяльне каяття є, зазвичай, обставиною, що пом’якшує покарання. Добровільна відмова може бути діянням, а діяльне каяття – завжди активна поведінка. Дійове каяття може виявитися в таких діях: відверненні шкідливих наслідків учиненого злочину; відшкодуванні завданого збитку чи усуненні заподіяної шкоди; активному сприянні розкриттю злочину; з’явленні із зізнанням; інших подібних діях, які пом’якшують наслідки здійсненого злочину та відповідальність за нього.

Пленум ВС України в п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” зі змінами внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 8» вказав, що вирішуючи питання про наявність такої пом’якшуючої обставини, як з’явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи було подано до органів розслідування, інших державних органів заяву або повідомлено посадовій особі про злочин (у будь-якій формі) добровільно і чи не пов’язано це з тим, що особа була затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину.

Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не встановлено, хто його вчинив, добровільні заява чи повідомлення особи про вчинене нею мають розглядатись як з’явлення із зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було відомо органам досудового слідства та суду.

За сукупності вчинених злочинів з’явлення із зізнанням має братися до уваги як обставина, що пом’якшує покарання при призначенні останнього за злочин, у зв’язку з яким вчинено це діяння.

Добровільна відмова можлива тільки за незакінченого злочину, а діяльне каяття – і при закінченому злочині. Добровільна відмова можлива від злочинів із прямим умислом, а діяльне каяття – і щодо необережних злочинів.

Згідно зі ст. 17 КК добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для скасування кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, бо добровільною відмовою особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об’єктові, запобігає закінченню злочину. При дійовому каятті склад злочину має місце, і воно, як правило, розглядається як обставина, що лише пом’якшує відповідальність.

Навіть якщо особа в деяких випадках при дійовому каятті і звільняється від кримінальної відповідальності, то не у зв’язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, вказаних у законі (ч.4 ст.ст. 212, 289, 309 КК та ін.).

Умисне вбивство (ст. 115 КК)
Стаття складається з двох частин, що містять заборонювальні норми. Вона передбачає відповідальність за умисне вбивство без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 115 КК) та умисне вбивство з кваліфікуючими ознаками (ч. 2 ст. 115 КК). Закон визначає вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині (ч. 1 ст. 115 КК). 

За суб’єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115-118 КК) і вбивство через необережність (ст. 119 КК). Своєю чергою, умисні вбивства поділяються за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види: просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК); кваліфіковане вбивство, тобто вчинене за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК), і привілейоване вбивство, тобто вчинене за пом’якшуючих обставин (статті 116-118 КК). Спеціальні питання кваліфікації та призначення покарання за вбивства, тлумачення окремих термінів і понять, відмежування вбивств від інших злочинів розкриваються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”.

Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є життя особи – особлива форма існування людини, що характеризується цілісністю та здатністю до самоорганізації; це найважливіше благо, яке, у разі смерті людини, не може бути відновлено. Початком життя вважається початок фізіологічних пологів. Кінцевим моментом життя визнається настання біологічної смерті, коли починаються незворотні процеси розпаду клітин головного мозку та центральної нервової системи. Життя людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя.

Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням – посяганням на життя іншої особи, спрямованим на порушення функцій чи анатомічної цілісності життєво важливих органів іншої людини; 2) наслідками у вигляді біологічної смерті потерпілого; 3) причиновим зв’язком між указаним діянням та наслідками.

Суспільно небезпечне діяння при вбивстві може виявлятись у дії (наприклад, удар ножем, постріл із пістолета, скидання з висоти ) або бездіяльності (наприклад, медичний працівник із тією ж метою не виконує свої професійні обов’язки щодо хворого тощо).

Злочин є закінченим з моменту настання біологічної смерті потерпілого (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, яка досягла 14-річного віку (за вбивства, передбачені статтями 115-117 КК) або 16-річного віку (за вбивства, передбачені статтями 118 і 119 КК).

Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу (прямого або непрямого). Мотив і мета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Злочин, передбачений ст. 119 КК, вчиняється тільки з необережності.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин (просте вбивство) – ч. 1 ст. 115 КК – має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні ознаки вбивств, передбачених ч. 2 ст. 115 КК, статтями 116-118. За ч. 1 ст. 115 кваліфікуються вбивства, вчинені в обопільній сварці чи бійці або з помсти, ревнощів, інших мотивів, викликаних особистими стосунками винного з потерпілим (також судова практика відносить сюди умисне вбивство зі співчуття чи на прохання потерпілого).

Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (кваліфіковане вбивство) – ч. 2 ст. 115 КК. Воно має місце в тих випадках, коли встановлено хоча б одну з ознак, передбачених у пунктах 1-14 ч. 2 ст. 115 КК. Якщо в діях винної особи таких ознак вбачається декілька, то всі вони мають отримувати самостійну правову оцінку за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) передбачає, що позбавлення їх життя охоплювалося єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим при позбавленні життя кожного з потерпілих. Якщо ці мотиви передбачені як кваліфікуючі ознаки, дії винного додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами ч. 2 ст. 115 КК. Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК), має місце тоді, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (через заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, зокрема з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (зганьбленням честі, приниженням гідності, заподіянням тяжких душевних переживань, глумлінням тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань.

Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на тій підставі, що винна особа в подальшому з метою приховання цього злочину знищила або розчленувала труп.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК) здійснюється за умови, коли винний, позбавляючи життя потерпілого, бажав одержати у зв’язку з цим матеріальні блага для себе або інших осіб (заволодіти грошима, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержати чи зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи обов’язків (одержати спадщину, позбутися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягти іншої матеріальної вигоди. При цьому не має значення, чи одержав винний ту вигоду, яку бажав одержати внаслідок убивства, а також коли виник корисливий мотив – до початку чи під час вчинення цього злочину. Як учинене з корисливих мотивів слід кваліфікувати й умисне вбивство з метою подальшого використання органів чи тканин людини в певних корисливих цілях (для трансплантації, незаконної торгівлі тощо).

У разі вчинення умисного вбивства під час розбійного нападу, вимагання, незаконного заволодіння транспортним засобом, дії винного кваліфікуються за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК і статтею, якою передбачена відповідальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289 КК).

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК) матиме місце лише у випадку, коли винний позбавляє іншу особу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжиття і нормами моралі, а так само без будь-якої причини з використанням малозначного приводу. Якщо крім убивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії, що супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинене кваліфікується за п. 7 ч. 2 ст. 115 і за відповідною частиною ст. 296 КК.

Не можна кваліфікувати як вчинене з хуліганських мотивів умисне вбивство з ревнощів, помсти чи інших мотивів, що виникли на ґрунті особистих стосунків, навіть якщо при цьому було порушено громадський порядок.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв ‘язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку (п. 8 ч. 2 ст. 115 КК) передбачає, що злочин вчинено з метою не допустити чи перепинити правомірну діяльність потерпілого у зв’язку з виконанням ним зазначеного обов’язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї незалежно від часу, що минув з моменту виконання потерпілим своїх обов’язків до вбивства.

Близькі родичі в розумінні п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11 ст. 32 КПК).

Умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115 КК) кваліфікується за цією нормою, незалежно від того, чи був винний причетним до злочину, який приховується. Якщо він вчинив умисне вбивство з метою приховати раніше вчинений ним злочин, його дії кваліфікуються за тією статтею КК, якою передбачено відповідальність за приховуваний злочин, та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Дії винного, який вчинив умисне вбивство з метою приховати злочин іншої особи, додатково кваліфікувати ще й за ст. 396 КК не потрібно. Якщо вбивство з метою приховання злочину, вчиненого іншою особою, було заздалегідь обіцяне, відповідальність настає за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК і за пособництво в тому злочині, який приховувався.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК), – це умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх.

Якщо замовлення умисного вбивства мало форму угоди, відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає незалежно від того, коли були вчинені обіцяні виконавцеві дії – до чи після вбивства, виконав чи не виконав замовник свою обіцянку, збирався він це робити чи ні.

До дій матеріального характеру, зокрема, належать сплата виконавцеві винагороди за вчинення вбивства, передача чи збереження прав на майно, звільнення від майнових зобов’язань тощо. Під діями нематеріального характеру розуміються будь-які дії, вчинення чи не-вчинення яких безпосередньо не пов’язане з матеріальними інтересами виконавця вбивства. У випадках, коли умисне вбивство на замовлення вчинюється з метою одержання від замовника грошей, матеріальних цінностей чи інших вигод матеріального характеру (тобто з корисливих мотивів), дії виконавця кваліфікуються за пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Замовник умисного вбивства залежно від конкретних обставин справи повинен визнаватись або підбурювачем, або організатором злочину (якщо тільки він не є його співвиконавцем). Його дії належить кваліфікувати за відповідною частиною ст. 27, п. 11 ч. 2 ст. 115 КК, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті (наприклад, за п. 6 – якщо виконавець позбавив особу життя з метою одержання вигод матеріального характеру, за п. 12 – коли вбивство було замовлено групі осіб). Дії замовника умисного вбивства, який одночасно був і співвиконавцем цього злочину, кваліфікуються за пунктами 11 і 12 ч. 2 ст. 115 КК як умисне вбивство, вчинене на замовлення за попередньою змовою групою осіб, а за наявності до того підстав – і за іншими пунктами цієї статті.

Якщо замовник, який не є співвиконавцем убивства, керувався корисливими, а виконавець – іншими мотивами, дії замовника кваліфікуються за відповідною частиною ст. 27, пунктами 6 і 11 ч. 2 ст. 115 КК. Відповідальність за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК настає лише у випадках, коли замовляється саме умисне вбивство особи, а не якийсь інший насильницький злочин щодо неї. 

У разі, коли виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК), передбачає, що в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання.

За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, що вчинюють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співучасником; усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства (у вигляді порад, передачі зброї тощо); ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу тощо.

Якщо учасники групи діяли узгоджено щодо декількох осіб, хоча кожен із них позбавив життя одного потерпілого, дії кожного зі співучасників розглядаються як умисне вбивство двох або більше осіб, вчинене за попередньою змовою, і кваліфікується за пунктами 1 і 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене організованою групою, також кваліфікується за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК. У разі, коли група осіб, яка вчинила за попередньою змовою умисне вбивство, являла собою злочинну організацію, озброєну банду, терористичну групу чи терористичну організацію, не передбачене законом воєнізоване або збройне формування, організовану групу, створену з метою тероризування у виправних установах засуджених чи нападу на адміністрацію цих установ, відповідальність учасників групи настає за п. 12 ч. 2 ст. 115 та відповідно за ч. 1 ст. 255, ст. 257, ч. 3 ст. 258, ч. 1 ст. 258-3, ч. 5 ст. 260, ст. 392 КК.

Підготував Олександр Майстренко

Що потрібно і будуть змінювати в НААУ?Дебати кандидатів на посаду голови Національної асоціації адвокатів України .

     9-10 червня цього року в Києві на першому з 2012 року  з’їзді адвокатів України,будуть обирати  нову голову Національної асоціації адвокатів України(НААУ), на дану посаду висунуто три кандидатури,з яких і діюча голова НААУ, Лідія Ізовітова . В інформаційному агентстві УНІАН 6 червня претенденти на посаду НААУ,а саме Інна Рафальська та Петро Бойко розповіли про свої наміри на посаді голови, де заявили про наміри змінити повністю систему в управлінні асоціацією і про намір повноцінного захисту адвокатів.

   «Головною функцією Асоціації є створення надійного захисту для адвокатів. За 5 років свого існування асоціація не стала надійним захисником для юристів,не стала провідником їхніх  ідей,  тому ми маємо втручання, незахищеність  не бачимо того, що керівництво асоціації піклується про кожного правозахисника. Ми маємо навчитися самоуправлінню,не бюрократичному керуванню,не втручання в кожну дію адвоката регіону, щодо ситуації,яка склалася в регіоні,а саме навчитися самоуправлінню. Маємо забезпечити найбільш широке представництво демократії в самоуправлінні. Маємо йти до того,щоб повернутися до загальних  зборів ,до такого  представництва, де є само представництво юристів і зацікавленість у вирішенні як регіональних,так і національних питань діяльності адвокатури. Голова Національної асоціації відповідає за кожну ситуацію, яка стається з кожним адвокатом в Україні .Ми маємо змінити якість адвокатури.» ,- розповіла  Інна Рафальська ,претендентка  на посаду голови НААУ.  

   За словами Олександри Яновської,кандидата юридичних наук,то хотілося би  бачити по країні сильну ,незалежну, професійну організацію,таку організацію, яка би захищала права, лобіювала інтереси адвокатури,  сприяла її розвитку, підвищенню кваліфікації, бо в принципі на сьогоднішній день адвокатура не просто професійна організація, а вона є одним з стовпів правосуддя в нашій країні і це зафіксовано  в нашій Конституції.

   В контексті позицію Рафальської підтримав і  кандидат на посаду голови НААУ, Петро Бойко, який сказав: «Якщо ми виберемо правильний шлях, шлях  до майбутнього,то адвокатура буде сильною ,незалежною і спроможна вирішити завдання які покладено на неї. Коли стоїть питання, а яка повинна бути адвокатура? То в першу чергу потрібно зробити акцент на дві речі,  перше - дати найбільшу можливість і найбільшу автономію  для регіону, не може бути в нашому цивілізованому суспільстві, коли ми не маємо права зібратися,  ми не повинні питати на місцях особистого дозволу, а це все  вирішується дуже просто. Але  саме найбільше, що повинна зробити НААУ це реально захистити адвокатів."

                                                                                                               Вікторія Терещенко

.

Троє шахраїв переписали на себе в Держреєстрі 9 АЗС у 3 областях

Як повідомила "Ера Медіа", прокуратура Київської області викрила трьох зловмисників, які незаконно переписали на себе в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 9 автозаправних станцій

Про це повідомляє прес-служба ГПУ.

У червні 2016 року троє "друзів" задумали заволодіти комплексом 9 АЗС, які розташовані у Закарпатській, Черкаській, Київській областях та в столиці. Один із зловмисників підшукав особу, яка незаконно втрутилася в Державний реєстр речових прав на нерухомість і змінила власника вказаних АЗС.

Після видалення права власності на автозаправні станції їх було незаконно переоформлено на підставних осіб.

Правоохоронці відкрили кримінальні провадження за ч. 2. ст. 361 (несанкціоноване втручання в роботу комп’ютерів), ч. 4 ст. 190 (шахрайство), ч. 5 ст. 185 (крадіжка в особливо великих розмірах). Двом підозрюваним обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, третьому – тримання під вартою з можливістю внесення застави в розмірі 440 тис грн.

Прокуратура оскаржила рішення суду та вимагає тримати всіх зловмисників під вартою, а суму застави визначити в розмірі 50 млн грн кожному.

Своїми діями шахраї завдали збитків на понад 146 млн грн реальному власнику, який є іноземним інвестором.

Перекриття дороги – це законно чи ні?

В більшості випадків збори, мітинги, вуличні походи та демонстрації проводяться з порушенням чинного законодавства.

Особливу уваги слід звернути організаторам даних масових заходів. Про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації робиться заява у виконавчий комітет відповідної місцевої ради. Заява про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації подається в письмовій формі не пізніше як за десять днів до попередньо запланованої дати їх проведення. В заяві зазначаються мета, форма, місце проведення заходу або маршрути руху, час його початку і закінчення, передбачувана кількість учасників, прізвища, імена, по батькові уповноважених (організаторів), місце їх проживання і роботи (навчання), дата подавання заяви.

Виконавчий комітет розглядає заяву і повідомляє уповноваженим (організаторам) про прийняте рішення не пізніше як за п’ять днів до часу проведення заходу, зазначеного в заяві.

Якщо організатор масових заходів не виконав дані вимоги, то його притягують до адміністративної відповідальності за ст. 185-1 КУпАП «Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» та можуть накласти штраф від 170 грн. до 425 грн.

При проведенні зборів, мітингів, вуличних походів, демонстрацій уповноважені (організатори), а також інші учасники зобов’язані дотримуватись законодавства України, а своєю публічною діяльністю не порушувати громадського порядку. Учасникам забороняється мати при собі зброю, а також спеціально підготовлені або пристосовані предмети, які можуть використовуватись як знаряддя вчинення протиправних діянь.

Що ж стосується перекриття доріг, то дані заходи є незаконними, створюють проблеми та дискомфорт іншим особам, зокрема водіям та пасажирам, і не завжди приносять дієвого результату.

Виконавцям даних перекриттів дороги необхідно знати, що за це також передбачена адміністративна відповідальність, а саме ч. 1 ст. 127 КУпАП «Непокора пішоходів сигналам регулювання дорожнього руху, перехід ними проїзної частини у невстановлених місцях або безпосередньо перед транспортними засобами, що наближаються, невиконання інших правил дорожнього руху» та може тягнути за собою адміністративну відповідальність у виглядіштрафу від 51 грн. до 85 грн. та ч. 4 ст. 127 КУпАП «Порушення, передбачені частиною першою, що спричинили створення аварійної обстановки», де відповідальність передбачена у вигляді штрафу 170 грн. до 255 грн. абогромадські роботи на строк від двадцяти до сорока годин.

Але, прошу звернути увагу, якщо під час перекриття проїзної частини використовувати які-небудь перешкоди (транспортні засоби, шлагбауми, троси, завали та інші об’єкти), то за дані дії передбачена кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 279 КК України «Блокування транспортних комунікацій шляхом влаштування перешкод, відключення енергопостачання чи іншим способом, яке порушило нормальну роботу транспорту або створювало небезпеку для життя людей, або настання інших тяжких наслідків, - карається   штрафом від 850 грн. до 1700 грн. або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

А якщо дії по перекриттю дороги були поєднанні з насильством, небезпечним для життя та здоров’я потерпілого, або спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки, тоді вони кваліфікуються за ч. 3 ст. 279 КК України, де передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

В. Величко







 

Повідомляти про вчинення злочину - обов'язок усіх

Приховування злочину - це діяльність (бездіяльність) особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, наприклад, випадок, коли оточуючі знають, що злодій викрав чуже майно, користується ним після вчинення злочину і не викривають його перед постраждалим і правоохоронними органами. Тобто в подібному випадку – це можно вважати, як причетність до злочину.

Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним Кримінальним Кодексом воно злочином не визнається. Але ж у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності. Так, наприклад, якщо така особа незаконно зберігала вогнепальну зброю, то така бездіяльність містить ознаки злочину та підлягає відповідальності за ст. 263 КК України.

При неповідомленні про злочин йдеться про моральну сторону обов’язку громадян повідомляти про підготовлюваний та вчинений злочин, а також доцільність кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин.

Поведінку особи у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну, нейтральну, чи соціально-небезпечну. 

Неповідомлення про вчинення злочину, який передує легалізації, як однієї з форм небезпечної поведінки, було включено до складу ст. 209-1 КК України в редакції від 01.06.2010 р., що встановлює відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу.

Повідомлення органам влади про достовірно відомо підготовлюваний чи вчинений злочин - моральний обов’язок громадян.

Можна називати неповідомлення про злочин “заздалегідь необіцяним неподанням допомоги правосуддю”, що полягає у умисному недоведенні наявної у особи інформації про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин до органів влади.

У низці країн Європи повідомлення про вчинення злочину є елементом правосвідомості громадян, тим чинником, який у багатьох випадках допомагає запобігти або припинити злочин, чи виявити злочинця. У кодексах багатьох держав різних частин світу є статті про відповідальність за неповідомлення. Таку діяльність всіляко пропагують поряд із встановленням відповідальності за неповідомлення про найтяжчі злочини. І на цьому етапі закон має стати стимулом для формування правосвідомості громадян повідомляти про відомі їм факти злочину, інструментом знищення правосвідомості моя хата скраю.

Повідомити про важкий злочин не повинно бути аморальним, це має стати обов’язком громадянина, оскільки це своєрідний громадський контроль за злочинністю і вагомий інструмент для забезпечення невідворотності покарання.

Безумовно і в Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин вважається закономірною діяльністю громадян. Наприклад, замовчування про місцезнаходження вбивці, злодія, про побиття малолітньої дитини не просто аморально, а суспільно-небезпечно, злочинно.

За право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним виконанням обов’язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним з яких повинно бути повідомлення про підготовлювані і скоєні тяжкі злочини.

Постало питання про необхідність встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення терористичних актів.

Відсутність відповідальності за неповідомлення про злочин негативно впливає на забезпечення прав малозахищених громадян.

У чинному кримінальному законі існує норма, що встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це своїм змістом є досить близьким до неповідомлення про злочин, адже обидва діяння перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронцями, і забезпечують з різних поглядів тотожні відносини.

Неповідомлення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не само собою, а у зв’язку із вчиненням важких злочинів, натомість якщо розглядати цей злочин без прив’язки до основного злочину, то очевидно картина моральності чи неморальності такого діяння деформується. У розкритті будь-якого злочину зацікавлені всі і кожен, за винятком осіб, які вчинили злочин, осіб, в інтересах яких вчинили злочин, і осіб, яким не байдужа доля злочинця.  Особа, яка стала очевидцем злочину, у випадку неповідомлення про це компетентним органам, вчиняє аморальний вчинок, який презирається суспільством. Теорія кримінального права визнає неповідомлення суспільно-небезпечним і караним у тих випадках, коли воно пов’язане з найважчими посяганнями. У цих випадках, як свідчать дослідники, моральний обов’язок громадян протидіяти суспільно-небезпечним діянням шляхом повідомлення про них відповідним органам влади, переростає в правовий обов’язок. Невиконання такого обов’язку тягне за собою не лише моральний осуд, але й заходи кримінальної відповідальності. Оскільки суспільна небезпека неповідомлення про злочин зумовлена суспільною небезпекою підготовлюваного або вчиненого злочину, необхідне встановлення відповідальності за злочини, які представляють підвищену суспільну небезпеку. Тому криміналізація

неповідомлення про вчинення злочину є доцільною не лише щодо особливо

тяжких, а також щодо низки тяжких злочинів.

Проте не лише ступінь, але й характер суспільної небезпеки основного злочину неповідомлення має впливати на встановлення відповідальності за неповідомлення про злочин. Значну суспільну небезпеку становить неповідомлення про злочини, які вчиняються стосовно малолітніх, чи осіб, які не можуть подбати про себе з огляду на старість, хворобливий стан. Особливістю такого неповідомлення є те, що вищезазначені особи не завжди можуть усвідомити вчинення проти них злочину, а тому з метою виявлення, припинення та попередження таких злочинів має додатково існувати обов’язок осіб, які володіють інформацією про вчинення злочинів проти незахищених осіб і доводити таку інформацію до відома правоохоронних органів.

Необхідно також встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення корисливих злочинів навіть невеликої або середньої тяжкості.  Інформацією про корисливі злочини значною мірою володіють особи, матеріально зацікавлені у недоведенні інформації до органів влади або ж члени сім’ї. Серед аргументів, наведених на користь встановлення кримінальної відповідальності, домінуючим є не лише допомога правоохоронним органам у вирішенні їхніх завдань, головним чинником є насамперед формування правосвідомості суспільства про невідворотність покарання, коли обов’язок

повідомити про вчинений іншими особами злочин сприятиме реалізації цього принципу. Очевидно, що встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини має здійснюватись на рівні з підняттям рівня правосвідомості громадян за допомогою просвітницьких методів, а інколи, якщо це стосується латентної злочинності, і шляхом заохочень. Проте невід’ємним елементом формування такої правосвідомості має бути відповідна норма, що під загрозою відповідальності змушує громадян повідомляти про злочини.

К. Валер'янов

Ч. Петренко

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК).

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК).  

Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини

1. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини -

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації -

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного, -

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

4. Незаконна торгівля органами або тканинами людини -

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

5. Дії, передбачені частинами другою, третьою чи четвертою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або участь у транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, -


караються позбавленням волі на строк від п'яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Безпосереднім об’єктом злочину є суспільні відносини з охорони життя та здоров’я особи, а додатковим обов’язковим безпосереднім об’єктом – суспільні відносини, що забезпечують охорону встановленого порядку трансплантації органів чи тканин людини або торгівлі такими органами чи тканинами.

Предмет злочину – анатомічні матеріали людини – її органи і тканини, у т. ч. (крім злочину, передбаченого ч. 2 ст. 143 КК) взяті у мертвої людини (варто враховувати, що не належать до органів і тканин людини клітини людини, кров та її компоненти, штучно виготовлені замінники органів і тканин людини). Органи людини – частини її організму з певною побудовою, які виконують одну чи кілька специфічних функцій (серце, легені, печінка, нирки, підшлункова залоза з 12-палою кишкою, селезінка тощо). Тканини людини – це система переважно однорідних клітин і без клітинних структур, для яких характерна спільність побудови та специфічних функцій (м’які тканини – тверда мозкова оболонка, перикард; тканини опорно-рухового апарату – колінний і плечовий суглоби, надколінок, сухожилки м’язів, фрагменти ребер тощо; судини та клапани; інші тканини – слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, склера, трахея; фетальні матеріали – після штучних абортів та пологів). Вилучення крові у людини-донора слід кваліфікувати за ст. 144 КК.

Об’єктивна сторона злочину передбачає встановлення таких його форм: 1) порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1 ст. 143 КК); 2) вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин (ч. 2 ст. 143 КК); 3) незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 4 ст. 143 КК); 4) участі в транснаціональних організаціях, які займаються вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів чи тканин з метою їх трансплантації або незаконною торгівлею органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143 КК).

Варто знати, що під трансплантацією розуміють спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці одній людині (реципієнту) органа чи іншого анатомічного матеріалу, взятих в іншої людини (донора). Порушення встановленого законом порядку трансплантації – це невиконання чи неналежне виконання встановлених законодавством (Законом України “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 р. та іншими нормативно-правовими актами) суворих вимог щодо трансплантації органів або тканин людини (наприклад, здійснення трансплантації без дотримання її чіткої процедури, без належно оформленої згоди живого донора чи його законних представників, пересадка органів і тканин, які не дозволені до трансплантації МОЗ України, тощо). Вилучення у людини органів або тканин – це їх видалення з організму людини чи відокремлення від нього через хірургічне або інше втручання в організм людини. Про примушування та обман див. питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 142 КК. Незаконна торгівля органами або тканинами людини – це протиправна купівля-продаж органів або тканин людини. Транснаціональні організації, про яких йдеться у ч. 5 ст. 143 КК, – це організації, які діють у двох чи більше країнах і систематично займаються вилученням у людей шляхом примушування або обману їх органів чи тканин з метою їх трансплантації або незаконною міжнародною торгівлею органами або тканинами людей (живих чи померлих).

Злочин є закінченим з моменту: 1) наявності факту порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1 ст. 143 КК); 2) завершення дій щодо вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин (ч. 2 ст. 143 КК); 3) продажу органів або тканин людини (ч. 4 ст. 143 КК); 4) вступу до складу транснаціональної організації та виконання яких-небудь дій щодо вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів чи тканин з метою їх трансплантації або незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143 КК).

Належну увагу при кваліфікації цього злочину слід приділити його суб’єкту, оскільки він є різним: за ч. 1 ст. 143 КК – спеціальний (це особа медичного персоналу, яка здійснюючи діяльність щодо трансплантації органів або тканин, порушує встановлений законодавством порядок її проведення); за ч. 2 ст. 143 КК – загальний; за ч. 3 ст. 143 КК – як загальний, так і спеціальний (особа, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності); за частинами 4 і 5 ст. 143 КК – загальний.

Із суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом. Спеціальною метою злочину є трансплантація органів або тканин у випадку їх вилучення у людини шляхом примушування або обману(ч. 2 ст. 143 КК). Незаконна торгівля органами або тканинами людини передбачає корисливі мотив і мету цього злочину, які мають бути обов’язково встановлені при кваліфікації вчиненого за ч. 4 ст. 143 КК.

Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 142 КК) є вчинення його:                 1) щодо неповнолітнього (тобто особи, яка не досягла 18-річного віку) ; 2) щодо двох або більше осіб; 3) шляхом примушування (застосування фізичного або психічного насильства щодо потерпілого) або обману (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей щодо мети, характеру та можливих наслідків дослідів), а так само 4) спричинення ним тривалого розладу здоров’я потерпілого (спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження).

Кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману її органів або тканин є вчинення його щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані  (тобто особи, яка не могла розуміти характер і значення вчинених щодо неї дій, або хоча і розуміла, що відбувається, однак не мала можливості чинити опір винному в силу фізичних чи інших вад) або в матеріальній чи іншій залежності (тобто коли потерпілий перебував на утриманні винного, проживав на житловій площі винного тощо) від винного          (ч. 3 ст. 143 КК).

Особливо кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману її органів або тканин і водночас кваліфікуючою ознакою незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143 КК) є вчинення цих діянь за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 КК).

К. Леоненко

С. Зубенко

Правові аспекти використання імені людини

Ім'я - це те, з чим ми народжуємося. Воно супроводжує людину все його життя.

А що таке ім'я з точки зору права? Чи можна використовувати ім'я людини? Як і для чого? Чи можна захистити своє право на ім'я? Ці та інші питання час від часу виникають у кожної людини.

Хтось хоче використовувати ім'я іншої людини, але не знає, чи можна. Просто ім'я і так багато різних питань.

Цивільний кодекс України визначає ім'я громадянина як власне ім'я, прізвище та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю.

Наприклад, Марія Петрівна Іваненко - ім'я, що включає власне ім'я (Марія), по батькові (Петрівна) і прізвище (Іваненко). Традиційно для України

Григорій Тарасенко - теж ім'я. Але включає воно власне ім'я (Григорій) та прізвище (Тарасенко). По батькові може і не бути. У цьому випадку в свідоцтві про народження і паспорт людини буде тільки власна назва і прізвище. Хто вирішує - буде у людини по батькові чи ні? Сама людина або його батьки, якщо людина ще поки невеликий.

Сімейний кодекс України передбачено право дитини на ім'я, по батькові та прізвище. Ім'я дається дитині за згодою батьків. По батькові традиційно присвоюється за іменем батька. Прізвище дитині також визначають батьки - за прізвищем матері або на прізвище батька. Якщо прізвища однакові, питання вирішується сам собою.

Використання імені громадянина.

Ім'я фізичної особи або його псевдонім можуть бути використані тільки за згодою цієї особи іншими особами в їх творчій діяльності, підприємницькій або іншій економічній діяльності способами, що виключають введення в оману третіх осіб щодо тотожності громадян, а також виключають зловживання правом в інших формах.

З якою метою може бути використано ім'я громадянина?

Припустимо, людина згодна на використання його імені в найменуванні громадської організації і хотів би надати таку можливість. Як це оформити? Куди звертатися? Все просто. Потрібно написати на папері згоду на використання імені.

Наприклад, так. "Я, Смирненко Іван Костянтинович, висловлюю свою згоду на використання мого імені в найменуванні Музею прикладного мистецтва імені Івана Смирненка. Дата. Підпис".

Згода необхідно в даному випадку музею для того, щоб використовувати ім'я громадянина в своєму найменуванні на законних підставах і уникнути можливих претензій з боку власника імені в майбутньому.

Потрібно пам'ятати, що якщо згоду на використання імені передбачається використовувати в іншій державі, то такий документ повинен бути відповідним чином легалізований. В такому випадку підпис на згоду слід засвідчити нотаріально. Процедура легалізації документів здійснюється органами юстиції держави, за законом якої оформлений документ.

Захист права на ім'я.

Шкода, заподіяна громадянинові в результаті порушення його права на ім'я або псевдонім, підлягає відшкодуванню. Суму грошової компенсації встановлює суд.

При використанні імені способами або у формі, які зачіпають його честь, применшують гідність чи ділову репутацію, громадянин вправі вимагати спростування, відшкодування заподіяної йому шкоди, а також компенсації моральної шкоди....

Незаконне використання імені

Цивільне законодавство України забороняє використовувати чужі імена без згоди громадянина. Громадянин цілком має право на захист свого імені, яке було використано незаконно.

Цікава справа була розглянута в Кіровограді, коли стосовно співробітника міліції, його підлеглий від його імені написав скаргу на іншого міліцейського начальника на сайт обласної адміністрації. В даному випадку суд визнав незаконним використання чужого імені і стягнув грошову компенсацію з винного.

Правова аргументація, яка необхідна для захисту від незаконного використання імені громадянина.

Згідно цивільного законодавства захисту підлягають нематеріальні блага, порушені у зв'язку з поширенням про громадянина відомостей, недоторканність яких спеціально охороняється Конституцією України і законами, і поширення яких може завдати моральну шкоду навіть в разі, коли ці відомості відповідають дійсності і не ганьблять честь, гідність та ділову репутацію позивача.

З огляду на специфіку правовідносин, з посиланням на те, що в силу статей ЦК України право на ім'я, поряд з іншими нематеріальними благами і особистими немайновими правами, належать громадянину від народження або в силу закону, вони є невідчужуваними і не передається іншим способом.

При цьому нематеріальні блага захищаються відповідно до цього Кодексу та інших законів у випадках і в порядку, передбачених ними, а також в тих випадках і тих межах, в яких використання способів захисту цивільних прав випливає із суті порушеного нематеріального права і характеру наслідків цього порушення.

Відповідно до цивільного законодавства України громадянин набуває і здійснює права та обов'язки під своїм ім'ям, що включає прізвище та власне ім'я, а також по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного звичаю. У випадках і в порядку, передбачених законом, громадянин може використовувати псевдонім (вигадане ім'я).

Таким чином, ім'я громадянина, під яким він набуває і здійснює права та обов'язки є правовим засобом його індивідуалізації. Право на ім'я об'єднує в собі: а) право мати ім'я; б) право змінити ім'я; в) право самостійно використовувати ім'я, набуваючи під ним права і обов'язки; г) право дозволяти іншим особам виступати від свого імені в якості представників; д) право на захист імені.

В силу закону придбання прав і обов'язків під ім'ям іншої особи не допускається.

Встановлено, що громадянин набуває права і обов'язки під свої ім'ям; у випадках і порядку, встановлених законом, він може використовувати псевдонім; використання чужого імені не допускається.

В силу цивільного закону неприпустимі випадки придбання прав і обов'язків під ім'ям іншої особи. Заборона пов'язаний з тим, що право на ім'я - нематеріальне благо, що не відчужується і не передається іншим чином.

Конституційне право на недоторканність приватного життя, особисту і сімейну таємницю, захист своєї честі і доброго імені є статичним, тобто існує без необхідності здійснення носієм цього права будь-яких дій, тому воно саме по собі нікого, в тому числі власника права на поширення інформації , не торкається.

Конституційне право на свободу слова і думки, вільно шукати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію будь-яким законним способом, в свою чергу, є правом динамічним, оскільки вимагає вчинення дій по його реалізації, що може зашкодити правам інших осіб.

Таким чином, носій цього права стає одночасно зобов'язаним дотримуватися іншого конституційного права - про те, що здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб, в тому числі і право людини на ім'я.

І. Друженко

В. Орел