Волонтерство серед молоді: тренд чи нова суспільна норма?

Авторка:

Євгенія Супрун

   За останні роки волонтерство в Україні стало значно популярнішим, особливо серед молоді. Багато людей регулярно долучаються до благодійних зборів, допомоги військовим, підтримки переселенців або соціальних ініціатив. Якщо раніше волонтерство часто сприймали як щось тимчасове, то сьогодні для багатьох це вже частина повсякденного життя.

   Однією з причин такої активності є зміна суспільних цінностей. Молодь усе більше прагне бути корисною та відчувати свою причетність до важливих подій у країні. Значну роль у цьому також відіграють соціальні мережі, через які люди швидко дізнаються про збори коштів, потреби волонтерських організацій чи гуманітарні проєкти.

   Водночас волонтерство в Україні вже давно не обмежується лише допомогою під час кризових ситуацій. Молоді люди активно беруть участь у екологічних, освітніх та культурних ініціативах, організовують благодійні заходи та підтримують соціальні проєкти.

   Подібна практика популярна і в багатьох країнах Європи, де волонтерська діяльність є важливою частиною студентського та громадського життя. В Україні ця культура також поступово стає суспільною нормою.

   Попри всі труднощі та емоційне навантаження, волонтерство сьогодні залишається одним із проявів згуртованості суспільства та небайдужості людей одне до одного.

24 травня 2026 року росія завдала масованої атаки балістичними ракетами по столиці України. Одна з ракет влучила у дев’ятиповерхівку у Дарницькому районі міста Києва. Було зруйновано 18 квартир з 1-го по 9-ий поверх, сходи під’їзду та шахти ліфта. Трагедія забрала 24 життя, 3 з них – життя дітей.

 

Авторка: Юлія Гоменюк

  Перші дні після трагедії були найважчими для вцілілих постраждалих. Багато хто лишився повністю без домівки, хтось – із розтрощеними вікнами та балконом, хтось – з уламками скла та бетону в домі. Питання їжі також стояло гостро, але завдяки зусиллям волонтерів мешканці будинку змогли отримати необхідну допомогу.

 Одна з волонтерок, що допомагала постраждалим у перші дні після трагедії, – Ксенія Яценко, 22-річна журналістка та мешканка Дарницького району – поділилася своєю історією страшної ночі, коментарями та історіями з місця подій.

  Що Ви відчували та переживали в ніч обстрілу?

– Ніч була тоді дуже страшною. Я наразі живу з сім'єю, сама я з Києва, у мене дві сестри і мама, а тато на війні. Вчотирьох ми з сім'єю були вдома. Звичайний день, звичайна ніч, ми спали. Прокидаємося ми від дуже страшних звуків. Таке враження, що вони були десь дуже-дуже поруч. І виявилося, що дійсно це було пряме влучання в нашому районі.

   Пам'ятаю, що ми забігли у ванну. Ми ще подумали: можливо, ми підемо в метро, воно безпечніше. Але тоді ми просто боялися, що не встигнемо і будемо бігти під обстрілом. Я пам'ятаю, що було затишшя. Ми пішли в кімнату, думали: приляжемо, трішки відпочинемо. І тут я пам'ятаю дуже страшну картину. Я такого дуже давно не бачила, якщо чесно.

   За вікном... Боже, це було дуже страшно, насправді. Що я бачу: дуже яскравий спалах у нас під вікнами. Я думала, що нам просто повибиває вікна. Моя сестра в цей момент притиснулася до стіни, аж запищала. А я стою, у мене був ступор, і думаю: куди я добіжу? У мене була дезорієнтація.

   Прийшло усвідомлення, що вже десь прилетіло, десь уже збили. І ми побігли знову у ванну, дивимося, моніторимо. Не одразу побачили інформацію, але дізналися, що було влучання біля метро «Бориспільська» на заправці. А це ж поруч, ми живемо біля метро «Вирлиця». Це було влучання.

   У нас двері у ванній просто почали хитатися, це було дуже страшно. Ми дивимося, моніторимо телеграм-канали, моніторимо офіційні джерела. Також побачили в телеграм-каналі: «Приліт у ТЦ "Харьок"». Ми в шоці, оскільки це наш район. Тут наше дитинство, ми тут народилися. Ходили до школи неподалік.

   Ми бачимо і думаємо: «Боже, який жах. Але добре, що не в житловий будинок. Шкода, що в торговий центр». І моя мама тоді сказала: «Боже, там же охоронці сидять. Не дай Боже». Охоронці ж там чергують.

   Тут проходить час, люди теж писали в коментарях: «Боже, це біля мене, такі страшні звуки, такі спалахи».

 Проходить хвилин 10–15, наступний допис: «ТЦ "Харьок" цілий. Потрапили поблизу». І ми дивимося фотографію – а це просто будинок. Житловий будинок, знесло дім. Весь під'їзд.

   Моя перша думка: «Боже, там же люди!»

  Почали навертатися сльози, бо усюди болить. Болить, коли прилітає по містах України, болить, коли ти бачиш ці світлини, болить, коли ти чуєш голоси, які просто кличуть на допомогу. Це все болить. Але коли це трапляється зовсім поряд...

   Я думаю: «Боже, а там живуть мої знайомі, мої однокласники, ми всі з одного району, в одну школу ходили».

   І тут я розумію, що навіть не знаю, кому писати. Там [жила] дівчинка, яка навчалася з нами в класі. Вона за кордоном, але її сім'я була там. Добре, що ніхто не постраждав, оскільки будинок довгий, багато під'їздів. І постраждали тільки під'їзди, які були поруч. А головний під'їзд, у який був приліт, просто вщент зруйнований. Я дивлюся – серце болить.

  Тому, так, відчувала я величезний страх. Такий дикий, прямо тваринний страх, що просто можуть потрапити в твій дім. І коли воно пролітає, і ти чуєш, що десь пролетіло, але не в тебе, – це страшно. Ти думаєш про наслідки. Але радієш, що в цей момент ти жива.

  Що стало мотивацією прийти на допомогу постраждалим громадянам після цієї трагедії?

– Це мій район, мій дім. І я думаю, що я потрібна. Я потрібна, я хочу чимось допомогти. Але я також думала: а чим я можу допомогти, як я можу бути корисною?

   Добре, що у моєї сестри є знайомі, які волонтерять у певних організаціях. І ми вирішили, що підемо туди допомагати людям. Перед цим мені вранці приходить СМС від моєї однокласниці, з якою я вже [довго] не спілкувалася. Ми раніше колись давно дружили, наразі ми просто знайомі люди. І вона мені пише: «Ксюш, привіт. Така справа, прилетіло в під'їзд [нашого колишнього однокласника]».

   Ми не були друзями від слова «зовсім», але у мене є банальна емпатія. Я розумію, що це горе, це величезне горе. Я знаю [цього хлопця], я пам'ятаю його маму. Сестру смутно пам'ятаю, але сам факт. Я розділяю горе людини, навіть якщо не дуже добре її знаю. А це мій знайомий. Дуже болить. Ця дівчина мені пише, що маму вдалося госпіталізувати, а сестра, тато і бабуся наразі під завалами. Вони тоді перебували під завалами вже 11 годин.

   Я просто в шоці, якщо чесно. Це був такий жах. І вона просила мене про допомогу, задонатити, прикріпила мені збір. Я написала: «Можна, будь ласка, я поширю цю інформацію у себе в соцмережах?» Вона сказала: «Так, без питань. Ми і так це вже робимо». Я тоді задонатила й усюди поширила інформацію, де тільки можна. Тому, так, якраз-таки я розділила з ним це горе. Але ж ми тоді не знали, що все-таки вся сім'я загинула.

   Тоді ми прийняли рішення піти допомогти хоча б чимось людям. Перша думка була – купити якісь продукти, речі першочергової потреби, щоб якось допомогти постраждалим. Натомість знайома моєї сестри, яка є волонтеркою, сказала, що там усе є, а ми можемо прийти допомогти прибирати у квартирах людей, які наразі самі не можуть собі дати ради.

   Тому мене мотивувало більше щось внутрішнє, якийсь внутрішній фактор: це мій дім, це мій район, і я тут потрібна. Тому наразі так.

   Чи брали Ви до цього участь у волонтерських ініціативах?

– Ні, не брала. Але після цієї жахливої трагедії ми [з сестрами] зрозуміли [разом те], що треба почати волонтерити. Бо це настільки… внутрішньо якось тебе зігріває, що ти можеш навіть у найскладніший час допомогти комусь, хто дійсно потребує допомоги.

   Ми вирішили, що все ж таки хочемо волонтерити. Тому раніше я ніколи не була волонтеркою. Це був мій перший досвід. Я дуже рада, що змогла до цього долучитися.

   Що Ви переживали під час того, як допомагали мешканцям будинку?

– У мене були дуже змішані почуття. Але перше, що я пам'ятаю: коли ми з сім'єю підійшли до того будинку, він був повністю огороджений. Прямо туди нікого не пускали.

  Ми повністю його обійшли, підійшли до людей, які там стояли, так би мовити, охоронців, запитали, куди можна звернутися, щоб допомогти людям. Нас направили за торговельний центр, який ми обійшли, тобто до входу в торговельний центр.

   Там ми знайшли людей – я так розумію, вони були координаторами. Був ще й військовий – людина з інвалідністю, він сидів у візку, і підлітки, вони супроводжували його. І от що мене вразило: у нього зовсім не було кінцівок, ні рук, нічого, лише тулуб. У людини був тільки тулуб.

   І ми так подивилися, не подали виду, оскільки це неетично, але всередині був великий смуток від того, що ця війна наробила стільки лиха.

  Цей хлопець запитав нас, чи хочемо ми допомогти. Ми сказали: «Так, так, ми хочемо долучитися. Будь ласка, підкажіть, скоординуйте, куди нам прямувати».

  І він каже: «Ходімо, я вас проведу».

  Тобто людина з такою проблемою була готова першочергово допомогти нам. Це мене дуже вразило. Його супроводжували, дійсно, на вигляд якісь підлітки, точно до 18 років.

 Ми обійшли повністю торговельний центр, обійшли під'їзди, зробили велике коло, щоб потрапити у двір. І дорогою цей військовий запитав нас: «А ви кого знали? У вас хтось із близьких постраждав?»

   Ми кажемо, що однокласник, що просто хочемо допомогти, бо живемо неподалік.

  Він каже: «Це чудово, супер, давайте пройдемо».

   І ми бачимо штаб.

   Дуже багато було волонтерів. Я була вражена в дуже хорошому сенсі. Дуже багато було людей, які хотіли просто допомогти.

  Я думаю: «Боже, оце так. Навіть у найстрашніші дні з'являється світло, і люди готові допомогти один одному».

   Він [військовий] нам сказав: «Все, тримайтеся наших. Я там у справах іду, а ви, будь ласка, отут стійте, і вас зараз скоординують».

  Ми кажемо: «Ми хочемо допомогти. Що нам робити?»

   У штабі також були волонтерки, вони сказали нам: «Наразі у нас роботи поки що немає». Волонтери тоді вже зайняли точки, а інші не відкрилися.

   Ми відповіли: «Ну будь ласка, ну дайте нам щось. Ми дуже хочемо допомогти».

  Ми два дні волонтерили й обійшли чотири квартири. У перший день нас була команда: я, мої дві сестри і ще дві жінки: одна прийшла допомагати так само, як і ми, а друга від штабу. Нас познайомили – неважливо, в принципі.

  На другий день одна моя сестра не змогла приєднатися до нас, бо працювала, і ми з молодшою сестричкою пішли допомагати. Сказали, що вчора там уже були, нам знову дали рукавички. Моя сестра тоді запропонувала взяти [її] однокласників, бо вони хотіли нам допомогти. На той момент вони закінчували 10 клас. Діти, 15–16 років, ти дивишся на них – ну, діти.

   Поприходили, і у нас була така компанія. Нам сказали, що ще немає роботи. Багато людей, які хочуть допомогти, а роботи ще немає.

  Ми кажемо: «Ну будь ласка, ну хоч щось дайте нам».

  Ми отримали перше завдання: треба було піти також у квартиру в той самий під'їзд [де і друга квартира], але на дев'ятий поверх. І на дев'ятий поверх з цими лопатами, зі сміттям, потім з уламками. Це було важкувато, але нічого страшного.

 Ми пішли в той під'їзд допомагати дівчині. Я і моя сестра, інші до нас не долучилися, оскільки там більше ніж двоє людей не потрібно було. І саме ця квартира мене найбільше вразила – саме в плані людських моральних цінностей.

  Ми зайшли. Двокімнатна квартира. Ця жінка нам каже: «Боже, дівчата, я навіть не знала, що ви можете мені допомогти. Дякую велике, я б із цим розбиралася одна дуже довго».

  Ми заходимо. Перша наша кімната була дитяча. Тут було дуже боляче. Дитячі іграшки, а в цих іграшках скло, уламки. Також вікон немає. Дитяча фотографія, де [дитина] з мамою, з татом.

   Цій дівчинці було 10 років. Ну, є. Слава Богу, що не було цієї сім'ї тоді в квартирі, вся сім'я вціліла.

   Ми прибираємо з моєю сестрою. Підмітаємо, в мішки складаємо скло. І що я бачу? От чесно, хотілося б, щоб це був якийсь фільм. Хотілося б, щоб це була якась вигадана історія. Оскільки це було щось на фантастичному рівні.

   У наших реаліях це і так жахливо, що діти мріють про мир, про перемогу України, про те, щоб від України відчепилися, щоб вони просто... щоб у них було дитинство врешті-решт. Про дорослих я взагалі мовчу. Мовчу про підлітків, які мріють про вільну і класну молодість, юність.

   У кімнаті був столик, і на столику іграшки. І під іграшками я знаходжу лист. А там ще й уламки. І лист серед уламків скла.

    І я дивлюся, а дитинка написала – це лист Святому Миколаю. І там написано:

   «Я мрію про мир в Україні, щоб в Україні не було війни, про навушники і про рибку».

   Я в цей момент показую це своїй сестрі. Я кажу: «Уля, ти подивись. Ти розумієш, ми зараз прийшли допомагати [прибирати] уламки скла, і [знайшли] лист дитини про те, про що вона мріє. Першочергово вона мріє про те, щоб Україна була, знову ж таки, вільною».

   Ми і так вільні, слава Богу, але щоб була недоторканною, щоб ніхто сюди не приходив. Ми не кликали росіян, вони на нас напали.

  І дитина мріє просто жити. Просто жити.

   Я не знаю. Це дуже сильно мене вразило.

   Ця жінка [мешканка квартири] перебувала з нами в кімнаті. Це не мама цієї дитинки, це чи тітка, чи я не знаю хто. Просто в цій квартирі жила близька сім'я цієї жінки. Цієї сім'ї не було, вони виїхали чи на відпочинок, чи на дачу, щось таке.

   Я кажу їй, що ми тут дещо знайшли – лист від дитини.

  А каже ця жінка: «Від моєї дитини?»

   Я кажу, що не знаю, чи її, чи ні. Кажу: «От тієї, яка мешкала в цій кімнаті».

   Вона каже: «Ви, будь ласка, не викидайте, не викидайте».

   Я кажу, що ні в якому разі. А я поклала його і не могла знайти. І я кажу: «Зараз, звісно, ми нічого не будемо викидати, я вам зараз знайду».

  І буквально проходить кілька секунд, я знаходжу цей лист. Я кажу: «Тримайте, це вам. Це от той лист, про який я вам щойно казала».

   І в цей момент — я тоді сама ледь не заплакала — вона бере цей лист, читає, пригортає до серця, обіймає його і плаче. І виходить з кімнати, щоб не плакати при нас.

   Я кажу сестрі: «Уля, це так боляче. Це наші реалії».

  Ми першу кімнату також прибрали. А на ліжку скільки було скла... Там, де і подушка, і під ковдрою — жахлива картина. Ми також там усе поскладали, все нормально, витрусили все, повністю прибрали.

   Проходимо ми на кухню. На кухні таке щось коїться: там повністю вікна валяються, просто лежать. Лежать також балконні двері, а вони і важкі, і високі, такі металопластикові.

   Ми думаємо: «Боже, який безлад, зараз треба це все прибирати».

  І світла ж немає. Ми давай ліхтариком світити. Я побачила, що там стояла [фанерна] панель, яку волонтери зробили, через це було темно на кухні. Ми і там поприбирали: і попіднімали все, і все зробили. Хороша ситуація була, без уламків скла. Думаємо, які ми молодці, і прямуємо до іншої кімнати. Приходимо туди, там теж і дитячі іграшки, і ляльки, і дитяча мішура. Ця жінка нам так і каже: «Дитячу мішуру викидайте, бо вона вся в склі».

   Ми там повикидали це все в мішки. На балконі, вже в іншій кімнаті, також працювали волонтери: вимірювали, прибирали, щоб поставити вікна. Було дуже багато мішків зі сміттям. Ми спустилися, допомогли.

   Ця жінка каже: «Дівчатка, дякую вам велике, чесно. Якби я знала раніше, що ви можете допомогти, я б учора до вас звернулася. А я взагалі не очікувала, що ви мені допоможете. Велике вам дякую».

   Ми говоримо в дитячій кімнаті, я розпитую, кажу: «Зараз таке коїться. Там люди загинули».

   Вже стало тоді відомо, що загинули троє дітей, загинули ще люди в цьому будинку, який склався. Просто склався. І в мого [колишнього] однокласника сім'я загинула. Тільки мама залишилася живою.

   Я розповідаю про це все, кажу, що це дуже-дуже болить.

   Вона каже: «Так, я якраз знаю цю маму, яка зараз у лікарні».

  Я питаю про прізвище мами, вона каже, що це саме вона.

  Я кажу: «От її син — мій однокласник. Це так болить».

   Вона каже: «Такий жах, просто жах».

   Коли ми прибираємо, я чую, що ця жінка говорить по телефону. Каже: «Ага, ага. А де ховати будуть? А, нема місця? Боже, ну це ж треба, щоб однокласники прийшли, з цією дівчинкою попрощалися».

   Я просто це слухаю, і мені дуже боляче стає.

   І ця жінка каже: «Це де, на [кладовищі]? Угу. Так, нема місця. Ага, зрозуміло».

   Не було місця у нас у морзі на районі, і не змогли зробити тут [поховальну] церемонію. Як я зрозуміла, вони хотіли в якомусь окремому місці зробити церемонію, щоб прийшли всі, хто знав цю сім'ю.

  Ми тоді закінчили з цією квартирою, спустилися, покликали хлопців — оцих однокласників моєї сестри. Вони підняли, спустили сміття, всі мішки загрузили, все супер. Так ми допомогли вже з третьою квартирою за два дні. Підходимо, треба якось допомогти. А нам кажуть, що просто немає вже роботи. Кажуть відпочити, прогулятися.

  І тут буквально настає [повітряна] тривога. Ми йдемо в метро, бо вже ж лячно, уже ж прилетіло. Ми йдемо в метро, там пересиділи трошки, потім вийшли.

  А ми і так планували піти на місце трагедії і покласти квіти. Купили квіти, купили по дві гвоздики, підходимо. Це було біля того зруйнованого під'їзду. Під деревом люди, я бачила, залишили дуже багато квітів, іграшок, дитячих фотографій. Дуже жахливим був факт, коли під завалами знайшли фотоальбоми сімей, які там мешкали. Ці фотоальбоми, фотографії людей, які там загинули.

   Я бачу, одна дівчинка там стоїть. А ми навіть не знали, як правильно підійти туди і покласти квіти, оскільки там стояла ця дівчинка. Вона сильно ридала, вона впала на коліна. Дуже-дуже видно було, що людина страждає. Напевно, вона знала загиблу дівчинку або когось із дітей, які так само загинули.

   Боже, серце просто крається.

   Ми кладемо квіти, кажемо: «Все, пішли», бо дуже боляче за цим спостерігати.

   Як, на вашу думку, українці можуть найефективніше допомогти своїй громаді у такі моменти?

– Хотіла сказати волонтерство, але волонтерство – це не для всіх. По-перше, треба мати внутрішню силу, щоб і бачити ці картини, і чути голоси постраждалих. Це дуже сильно впливає на твою психіку.

   Я дуже емпатична людина, дуже емоційна, але коли я концентруюся на роботі, у мене всі емоції ніби вивітрюються на той момент.

   Але, знову ж таки, волонтерство. Ті, хто готовий, ті, хто хоче допомогти, але не знає чим, і думає: «Ой, а чи я там потрібен?» Так, ти там потрібен, і ти там потрібна. Тому, якщо є бажання допомогти фізично людям — волонтерство. Знову ж таки, навіть не обов'язково постійно. На день прийди, на два дні. Купи їжу. Навіть допомога тієї жінки, яка принесла їжу та шкарпетки, — це вже величезна допомога.

   Донати. Навіть якщо у тебе немає можливості закинути гроші, будь ласка, поширюйте цю інформацію в соцмережах. Ви ж ними користуєтеся. Чому проходите повз? Поширюйте інформацію. Або, якщо є гроші, ми дякуємо вам за донат. Задонатьте, будь ласка, на збір. Бо, чесно, дуже було неприємно, коли мої найближчі друзі ігнорують збори.

    Поширення — це теж допомога.

  Моє сприйняття змінилося. Я почала по-іншому дивитися на певні ситуації, на певні реальні речі.

   Будь ласка, не проходьте повз. Якщо ви думаєте, що нічим не зможете допомогти, то зможете. Бо навіть той самий Інстаграм — це як сарафанне радіо. Поширюйте інформацію в соціальних мережах, розкажіть друзям, розкажіть сім'ї. Ваші друзі і ваша сім'я розкажуть потім іншим людям, і воно піде по ланцюжку. І хтось таки закине гроші, хтось таки приїде допомогти, хтось таки поволонтерить.

    Тому, якщо говорити про те, чим зараз громадяни можуть допомогти своїй державі, то як мінімум не проходити повз і хоч якось взаємодіяти навіть із такими трагічними подіями.

Чи маєте Ви додаткові коментарі?

– Так.

  Я хочу сказати, щоб люди цінували своє життя. Щоб вони, за можливості, йшли до укриттів.

   Правило трьох стін не завжди рятує, як показала ця трагедія. Люди, які ховалися у ванній, там і загинули. І було написано в таких деталях, що у ванній знайшли жінку.

   Тому, будь ласка, не нехтуйте своїм життям, ідіть до укриттів. Навіть якщо у вас не буде дому, хоча б ви будете цілі. Я розумію, що важко без дому, але хоча б ти будеш живий.

   Просто, знову ж таки, бережіть своє життя і цінуйте його. І пам'ятайте, що навіть після темряви світить сонце.

   Тому так, сподіваємося, що у нас у всіх все буде добре.

Чому українці все частіше підтримують локальні бренди

Авторка: 

Євгенія Супрун

   За останні кілька років в Україні помітно змінилося ставлення людей до локальних брендів. Якщо раніше багато хто надавав перевагу іноземним товарам через популярність або репутацію, то сьогодні українські виробники все частіше стають свідомим вибором покупців. Це стосується одягу, косметики, їжі, аксесуарів, книжок та навіть техніки. Причини такого явища пов’язані не лише з економікою, а й зі змінами в суспільстві. 

   Після початку повномасштабної війни тема підтримки українського бізнесу стала особливо актуальною. Люди почали більше звертати увагу на те, куди саме йдуть їхні гроші. Для багатьох купівля товарів українського виробництва стала не просто побутовою справою, а певною формою підтримки економіки країни. Особливо це помітно серед молоді, яка активно поширює інформацію про локальні бренди у соціальних мережах. 

   Ще одна причина популярності українських брендів — якість та сучасний підхід до роботи. Якщо кілька років тому існував стереотип, що українські товари поступаються закордонним, то зараз ситуація значно змінилася. Багато брендів працюють над дизайном, упаковкою, маркетингом та комунікацією з аудиторією на рівні міжнародних компаній. Деякі українські виробники навіть виходять на європейський ринок та отримують популярність за кордоном. 

   Також важливу роль відіграють соціальні мережі. Саме Instagram, TikTok та YouTube стали платформами, де локальні бренди можуть швидко знайти свою аудиторію. Людям подобається бачити “живий” контент, історії засновників брендів та процес створення продукції. Це створює відчуття довіри та ближчого контакту між продавцем і покупцем. 

  Як на мене, підтримка локальних брендів сьогодні є не лише модним трендом, а й показником змін у суспільстві. Українці поступово починають більше цінувати власний продукт та усвідомлювати, що розвиток малого бізнесу впливає на економіку країни загалом. Крім того, багато людей хочуть бачити українські бренди конкурентними не тільки всередині країни, а й на міжнародному рівні. 

   Я вважаю, що тема локального бізнесу сьогодні є важливою ще й з точки зору формування іміджу України за кордоном. Саме через культуру, бренди, дизайн та креатив інші країни також формують уявлення про сучасну Україну. 

Історія успіху «з нічого»: пропаганда чи натхнення

Авторка: Марія Лушпіган

   «В мене не було нічого, і я зміг відкрити власну справу», «З простака в знаменитість», «Перетворили долар на мільярди» і т. п. З появою, ЗМІ, телебачення і соціальних мереж ці фрази чують хоча б раз на день, і якщо на початку свого поширення вони викликали зацікавлення і натхнення, то зараз все частіше зустрічається протилежний ефект: більшість людей починають сумніватися в своїх можливостях і навіть бажаннях. Що це? Пік поширення синдрому самозванця? Чи коріння даної теми пішло з глибшого джерела ніж ми думаємо?

   Тема досить делікатна і водночас актуальна для сучасності. Та чи може бути таке, що копнувши глибше люди нарешті знайдуть те, чого НАСПРАВДІ хотіли досягти?...

   З кого почали писати історії підняття «з ями до гори»? З людей, які пройшли тернистий шлях важких обставин і невдач, перш ніж стати успішними та відомими. Доволі поширена думка, але наскільки вона правдиво описує ситуацію? Навіть якщо взяти кілька відомих та успішних персон.

   Джефф Безос — від гаража до найбільшого онлайн-ритейлера у світі. У 1994 році Безос залишив стабільну роботу на Wall Street, щоб заснувати інтернет-книгарню Amazon у своєму гаражі. Інвесторами стали родичі, які вірили в його ідею. Компанія швидко зросла, розширила асортимент і перетворилася на світового лідера онлайн-торгівлі, хмарних сервісів та інновацій. Сьогодні Amazon — одне з найвпливовіших підприємств світу, а Безос став одним з найбагатших людей планети.

   Ілон Маск — багаторазові невдачі перед космічним проривом. Маск пережив банкрутства, провали та невдалі запуски. У 2008 році SpaceX була на межі закриття після трьох невдалих запусків ракет. Він вклав останні гроші в четверту спробу — і вона вдалася. Цей запуск став поворотним пунктом, давши компанії шанс укласти контракт з NASA. Сьогодні SpaceX робить багаторазові ракети стандартом галузі, а Маск є символом технологічного прориву.

   І так, ми пробіглися по найвідоміших історіях, і як і більшість в цьому поспіху пропустили дрібні, проте важливі деталі, які кардинально змінюють їхнє сприйняття. Що саме? Схема успішного успіху? Чарівний маневр на перемогу? Можливо!

   Найбільша частина людей з таким підйомом в біографії живе в США та Європі. Звісно це відбувалося в часи, коли дійсно треба було працювати, проте інші особливі риси чи можливості грали свою роль (зв’язки, гроші, час). У кожного з них була своя мета і «своя» кількість ресурсів, які вони вже мали і не боялися використати, але проблема в тому, що «звідки» вони їх отримали…

   Той самий Джеф Безос отримав приблизно 300 000 доларів США (приблизно 750 тис. дол. на сьогодні) від батьків, як інвестицію в Amazon. На перший погляд це часткова співпраця з боку родини… Насправді тут подвійна заковика. По-перше, в 90-ті далеко не кожна американська родина могла так легко ризикувати крупними грошима, а переважно фінансово забезпечені особи. І, по-друге, дідусь самого Безоса (Лоуренс Престон «Поп» Гез), як виявилося, був директором Агентства Передових Дослідницьких Проєктів Міністерства Оборони (ARPA), яке і розробило Інтернет. Звісно це дало засновнику Amazon певні переваги в знаннях і освоєнні ще малопоширеної на той час мережі, чим він і скористався в розвитку своєї бізнес ідеї. Всього дві складові – крупний фінансовий вклад батьків і один із засновників світової павутини поруч – проте з їх додаванням це вже не здається історією «з нуля».

   Ілон Маск же отримував певну фінансову підтримку від батька. Коли син переїхав до Канади, підприємець та політик Еррол Маск допомагав фінансово як і для прожиття, так стартапу в бізнесі.

Звичайно є «справжні» представники даного шляху. Але якщо придивитися, то їх не так багато в порівнянні з тими, хто не здобував, а вже «мав» ресурс.

   Джек Ма, який народився у бідній сім’ї в Китаї. Йому роками відмовляли у роботі, університети не хотіли його брати, а бізнес-ідеї довго не вірили інвестори. Попри це, він створив Alibaba — компанію, яка стала світовим гігантом електронної комерції.

   Опра Вінфрі — шлях із бідності до глобального медіамагната. Опра народилася в бідній родині та пройшла через складні життєві обставини. Вона почала працювати на місцевому телебаченні, де швидко проявила свій талант. Згодом її «The Oprah Winfrey Show» став одним із найвпливовіших ток-шоу у світі. Опра створила власну продакшн-компанію, медіа-мережу та стала першою чорношкірою жінкою-мільярдеркою у США.

   Ну звісно, одне – дізнатися ці історії, а інше як ти їх сприйматимеш. Якщо коротко і в фразах, то у когось може виникнути думки на кшталт «Вони змогли і я зможу», «Чим я гірша?», «На початку до вершини вона була як я» і т. п., і це цілком логічно, адже наш мозок звик аналізувати різну інформацію, а в період «успішного успіху» ще й порівнювати з чимось більш знайомим, в тому числі – собою. Чи добре це? Для кого і як. Адже кожен сприймає інформацію по-своєму.

   На початку 2000-х, коли дана тема лише набирала обертів, в цьому бачили переважно кольори натхнення і можливостей. Люди переважно чули що треба «намагатися», або хоча б спробувати. Стежка до перемоги в якійсь справі не подавалася як «ціль життя» чи «всім необхідне», а швидше «варіант». Навіть герої цих подій казали, що шлях до успіху у кожного свій і якщо віриш, то варто спробувати і вірити.

   Проте час йде і через років 15 почали поширювати ідею успіху в «максимальній швидкості» за будь-яких умов та сприймати ці історії як приклад подібних досягнень. Їх почали сприймати не як «можливий приклад», а як «чарівну інструкцію» та «токсичну мотивацію», особливо серед людей, які хочуть «багато та швидше».

   Цей психологічний фокус почали використовувати не лише для створення бізнесу, а й досягнення будь-якої мети. Проблема в тому, що на певну аудиторію почали робити різну подачу, через що першоджерело проходить фільтрацію і ми отримуємо або «досягни цього будь-якою ціною», або «ти вже досяг гарних результатів» – в обох випадках людина сучасна людина може зіткнутися з питанням «Це справді те, чого я хочу?». Після такого, не дивно, що більше половини людей нашого часу працюють не за спеціальністю. І роль у виборі тут грає не лише «історія успішної персони», але вплив соціуму, часовий період, оточення і навколишні обставини. Ти можеш побачити в молодому Стіві Джобсі себе нинішнього та ризикнути, проте не забувай що, по-перше він жив в іншій країні та інший час. По-друге, його сфера – комп’ютери, де тоді майже не було конкуренції, на відміну від сьогодення. Інакше можна значний період свого життя витратити на те, щоб здобути схожі навички і стати професіоналом, а потім зрозуміти – це «не моє». Що тоді? Власна справа чи найми?

   Як раз через те, що сьогодні набагато легше розпочати власну справу в багатьох сферах – люди йдуть на цей ризик, але про можливість провалу мало хто говорить і здогадується. Там де, здавалося, майже нічого окрім таланту і наполегливості не треба, потребують гроші, зв’язки, знання і т. д. Річ не лише про бізнес, а й омріяну посаду чи місце в соціумі. До таких підводних каменів готові не всі, тому люди або йдуть в нову сферу, або туди де зможуть використати вже наявний досвід, і зазвичай це особа як стала тим, ким в них не вийшло, а завдяки чужим вмінням вона зможе рухатися швидше з меншими витратами власних ресурсів. Ось і маємо: хтось залишає посаду і з досвідом йде у власну справу, а інший після власного провалу йде за шматком хліба до «переможця».

   Рівень важливості чи навіть шкоди цієї теми оцінити складно, адже сьогоднішній світ досить динамічний, і не відомо яка точка зору буде переважати вже завтра. Дана проблема лише підкреслює важливість власного вибору і що в кожній гарній картинці можуть загубити важливі деталі, що понесе може і непомітні, але вагомі наслідки.

   Зрештою, можна сказати, що кожен має СВІЙ шлях – хтось в свої 25 років почне свій бізнес і розвиватиме зв’язки, а інший закінчить університет і ще буде думати на яку професію йому податися, а третій взагалі тільки зараз зрозумів чого він хоче в цьому житті. Про який би «необхідний рівень досягнень» нам не кричали нам ці історії та суспільство, вибір завжди за тобою, бо неможливо, а головне – страшно пережити чужу історію. Давайте будувати свою – унікальну, нову, надихаючу, а головне СВОЮ!

Грамотність у медіа: як правильно споживати інформацію

 Авторка:

Діана Гайдук

Медіаграмотність як необхідна навичка, або чому важливо вміти перевіряти інформацію.

   Сучасна людина ледь не щодня споживає інформацію. Ми дізнаємося про щось із соцмереж, радіо, телебачення, газет. Але мало хто перевіряє джерела цієї інформації та аналізує її на наявність маніпулятивних прийомів. Саме медіаграмотність вчить нас, як безпечно жити в світі інформації.

   Медіаграмотність — це вміння критично сприймати, аналізувати, оцінювати та створювати інформацію в різних медіаформах, аби безпечно та ефективно взаємодіяти в інформаційному просторі.

Як правильно споживати інформацію:

- Правильно підібрати джерела, з яких будемо дізнаватися новини. Для того, аби бути переконаними в точності та достовірності інформації, необхідно мати хоча б два надійних джерела. 

- Усю інформацію, яку дізнаєтесь, перевіряйте у надійних джерелах. Якщо Ви почули чи прочитали важливу новину, та не побачили її на сайті хоча б одного медіа із тих, які ви обрали для користування з  списку перевірених медіаресурсів, які заслуговують довіри, то, скоріш за все, ця інформація є неправдивою.

-  Мисліть критично. Усю інформацію, яку споживаєте, аналізуйте на ймовірність маніпулятивних впливів. Дуже часто в Інтернеті з'являються кричущі заголовки, здебільшого на політичні теми, метою яких є дискримінація органів влади та демотивація суспільних настроїв. Якщо прочитали заголовок, який викликав у Вас дуже сильні негативні емоції, то існує велика ймовірність, що він вводить Вас у оману.

   У червні минулого року Асоціація інноваційної та цифрової освіти та Детектор медіа, за сприяння Міністерства культури та інформаційної політики України і Національного демократичного інституту розробили інноваційний інструмент «Калькулятор фейків». Він дозволяє швидко з'ясувати, правдива новина чи фейкова.

https://www.fakecheck.in.ua/

   Сучасний інформаційний простір щодня зростає у своїх масштабах. Разом з ним зростає і кількість фейків, тож потрібно розвивати свої навички критичного сприйняття інформації. Вже зовсім скоро, з 24 по 30 жовтня у всьому світі проходитиме Глобальний тиждень медіаграмотності. В цей період багато інформаційних ресурсів проводять тести на визначення рівня медіаграмотності та ділять корисними порадами для його покращення, тож це чудова можливість покращити свої знання у сфері.

Як війна вплинула на рівень безробіття в Україні?

Авторка:

Вікторія Вакіна

 Трудова криза є однією з ключових соціально-економічних проблем, яка загострилась після 24 лютого 2022 року, через політичні та соціальні чинники, зокрема війну, нестабільність трудової сфери та міграції населення. Стагнація ринку праці призводить до скорочення обсягів виробництва, зниження внутрішнього валового продукту та мінімальне надходження податків до бюджету, як наслідок, це призводить до того, що держава обмежує свої можливості фінансування соціальних програм, освіти, медицини та оборони країни. Згідно з даними CES, у листопаді 2024 року, рівень безробіття досяг 15,1%. 

  Війна спричинила значні зміни, що ускладнили розвиток економіки, причиною яких є руйнування інфраструктури, закриття підприємств, міграцію за кордон та внутрішнє переміщення населення. Пошкодження промислових об’єктів і транспортної інфраструктури призвело до проблем з постачанням товарів та зупинки виробництва. Водночас закриття підприємств обмежило можливості зайнятості у населення, а міграція кваліфікованих працівників, призвела до дефіциту трудового потенціалу. Основною проблемою у працевлаштуванні внутрішньо переміщених осіб є конкуренція на локальних ринках праці.

Як це впливає на громадян?

  Втрата роботи завдає потужного удару по населенню, оскільки в першу чергу негативно впливає на фінансову стабільність, якість життя та емоційний стан людей. Відсутність регулярного доходу, змушує населення обмежувати себе у базових потребах, таких як: харчування, освіта та медичні послуги, як наслідок такі громадяни потребують державної підтримки у вигляді соціальних виплат і гуманітарної допомоги.  Безробіття є серйозним патогенним фактором, який підвищує рівень депресії, тривожності та емоційної нестабільності. Ключовим фактором є те, що тривала незайнятість спричиняє зниження мотивації до дій та самооцінки. 

  Крім того, трудова криза посилює соціальну нерівність, оскільки громадяни, які мають можливість працювати дистанційно, здатні забезпечити собі стабільність, тоді як особи, професія яких передбачає фізичну активність стикаються з обмеженими можливостями працевлаштування. Що стосується внутрішньо переміщених осіб та людей з інвалідністю, то ця категорія знаходиться в  складніших умовах, оскільки мають ще меншу можливість працевлаштування порівняно з іншими контингентом.  Як наслідок, виникає розрив між різними категоріями груп, що призводить до посилення бідності та соціальної ізоляції вразливих верств населення.

  Державне врегулювання ситуації з вразливими групами населення

Міністерство економіки України  створила флагманський проєкт «Робота без бар’єрів», який передбачає низку заходів для інтеграції на ринок праці осіб з інвалідністю, молоді без досвіду та ВПО. Одним із ключових завдань є надання мікрогрантів для започаткування або розвитку власного бізнесу в межах урядового проєкту «єРобота». До того ж роботодавцям надається компенсація фактичних витрат на облаштування робочих місць для працівників з інвалідністю та часткове відшкодування заробітної плати за працевлаштування внутрішньо переміщених осіб.  Окрім цього, особливо важливим для молоді є видача ваучерів на навчання для підвищення кваліфікації або здобуття освіти, ці заходи реалізуються Державною службою зайнятості.

  Згідно з офіційними даними НБУ за 2-й квартал 2024 року, рівень безробіття залишається високим, але спостерігається поступове зменшення. Прогнозується, що у 2025-2026 роках рівень незайнятості скоротиться до 10-12%. 

Події, що не мають кінця

Авторка:

Євгенія Буряк

  Мені інколи здається, що я проживаю два паралельних життя.
  Перше складається з сліз, ненависті, страху, безсилля, тривожності. Люди в полоні, військові з інвалідністю, зґвалтовані жінки, вбиті діти, покинуті бабусі, поранені тварини. Я їду в маршрутці, поруч сидить військовий з тремтячими руками і безнадійно каже чоловіку: «Я не хочу більше жити. З війною, мені здається, я постарів одразу на 50 років. Я просто не хочу жити. Навіщо я тут?!»

 Памʼятаю, працювала в дитячому комплексі влітку, і кожні вихідні до мене приходила бабуся з двома онуками — прекрасна дівчинка та хлопчик із великими очима. Їм по два з половиною роки, але хлопчик не говорить. Він не говорить, бо вони виїжджали з Ірпеня, коли обстрілювали машини з цивільними, коли за вікном лунали вибухи, на вулиці кричали люди, і місто було окуповане. Бабуся розповідала, що хлопчик довго кричав, а потім просто замовк. Він замовк і більше не говорив. Як це може не розбивати серце?

  Потім на машині я проїжджаю молодих дівчат, жінок, які стоять вздовж дороги з плакатами: «Поверніть азовців». Чи живі вони? Чи побачать ті полонені колись рідних? Як вони?

 Як українці переживають полон, смерть своїх синів, братів, дітей, жінок? Як переживаю я? Що твориться всередині мене?

  Нічні тривоги, вибухи — я відчуваю, що мене нічого не захистить, бо це непередбачувано. Голосні звуки, машини, крики — це все змушує моє серце стискатись. Скільки ще?

  Інколи відчуваю надто багато, але переважає безвихідь. Мені хочеться щось зробити, щось значуще, те, що зупинить війну, поверне військових додому, вилікує всіх. Але я не можу, і мене це злить. Хочеться плакати, кричати, а потім забитись кудись і тихенько сидіти. Просто замовкнути і нічого не відчувати, як той хлопчик із великими очима. Я тримаюсь, але мені так страшно. Страшно від того, що війна може тривати ще не один рік, що ще купу наших людей загине. Інші будуть зґвалтовані. Знущання, катування, голод, смерть, кров — це не просто слова з поганого словника. Це те, що переживають наші люди. А скільки ми ще не знаємо? Скільки правди ще залишається прихованою?

  Страшно, що одного дня мені зателефонує брат чи тато і скаже, що йде на війну. Куди я без сімʼї? Страшно, що одного дня шахед не пролетить мимо. А якщо війна дійде сюди? Якщо в мене не буде рідної землі? Зникне мова, знищать культуру?

 Звичайно, це все лиш мої переживання, але кожне з них виправдане. Чи не так?

  Друге моє життя — це ілюзія. Це життя, яке могло би бути в мене, якби цієї війни ніколи не було.

  Це шматочок нормальності. Я ходжу на концерти, в торгові центри, парки, заклади, зустрічаюсь із дівчатами в пабах, пʼю пиво, співаю караоке. Але мене наздоганяє думка: чи правильно то все? Чи не зраджую я наших людей, що зараз воюють, цими розвагами? Це на часі? Наскільки егоїстично хотіти чогось звичайного?

  У мене є це відчуття провини. І я щиро це знаю, як правильно. Я боюсь, що без цього я зламаюсь. Це та перезавантаження, яке допомагає триматись.

  Того, що МОГЛО БИ БУТИ, НЕ БУДЕ. Це факт. У мене ніколи не буде іншого життя. Іншої молодості, коли війна закінчиться. У мене не буде можливості знов пережити ці 19 років. Так наскільки ж егоїстично хотіти мирного життя?

 Ці 1000 днів повномасштабного вторгнення і 3925 днів російсько-української війни викарбувані в нашому житті. Ми не забудемо. Навіть не так — це забороняється забувати.

 Але краще налаштовуватись на підтримку. Підтримуйте в першу чергу себе, свій емоційний стан, своїх близьких та знайомих. Будьте добріші, щиріші. Війна нас має обʼєднувати, бо це наша спільна битва. Слава Україні! Героям слава!

Підтримка у важкі часи: Європейський Союз допомагає гуманітарним галузям України

  3-4 грудня 2024 року відбувся престур до Полтави, с. Абазівки та м. Решетилівки (Полтавська обл.), організований в межах Всеукраїнської комунікаційної кампанії «Разом навчаємося і зростаємо. ЄС та Україна творять спільне європейське майбутнє».

  В престурі взяли участь в. о. Голови Представництва ЄС в Україні Ремі Дюфло, Голова Регіонального центру Східної Європи Європейського інвестиційного банку Крістіна Мікулова, представники ПРООН. Учасники відвідали, що були створені, відновлені або модернізовані в межах профільних проектів та програм ЄС.   
  Полтавщина була обрана як один з кращих і масштабних регіональних прикладів демонстрації конкретних результатів потужної та системної підтримки Євросоюзом  освіти та молодіжної сфери, сталість проектів ЄС, започаткованих до початку бойових дій, їх розширення та масштабування попри воєнний час і інформування про нові можливості для навчання й розвитку.
  Протягом престуру було відвідано сім різнопланових локацій. Також в цей час в одному зі скверів Полтави була проведена виставка про комунікаційну кампанію ЄС.
  Перша зустріч в рамках туру пройшла в Молодіжному просторі, створеному 4 березня 2024 року на базі Центра культури та дозвілля Полтави, що веде свою історію з Полтавського міського Будинку культури, заснованого 1957 року. Ініціатива створення центру виникла на молодіжному Ідеятоні «#Solve_IT» за підтримки ЄС та ПРООН. Раніше тут був зал засідань, а зараз, як зазначила координатор Молодіжного простору Олена Стрілець, «живе приміщення і це тішить». З моменту відкриття у Просторі вже відбулось більше 100 різнопланових заходів. Їх відвідають понад 200 учасників в місяць. Простір функціонує у форматі вільного доступу – при потребі провести захід треба лише обрати бажаний час і заповнити відповідну гул-форму. Представники молоді, що були присутні на зустрічі, зазначили, що у Просторі наразі створюється основа всіх молодіжних проектів у місті.                                                           Аналітик із залучення молоді ПРООН Дмитро Томенко наголосив про важливість функціонування Простору – «щоб молодіжні організації в регіоні не померли». ПРООН надала допомогу в облаштуванні приміщення центру меблями та обладнанням на суму 4000 доларів США. 300 тисяч гривень на ремонт приміщення було виділено з державного бюджету області. 
  Наступною локацією туру став університет «Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка». На електронному табло фасаду центрального історичного корпусу університету був висвітлений напис «Вітаємо представників ЄС та ЄІБ!». Університет є одним з обраних закладів вищої освіти в рамках 1 фази проекту ЄІБ «Вища освіта України» (UHE), спрямованого на енергоефективну модернізацію будівель (роботи вже ведуться з 2023 року і частково завершені) за підтримки Європейського інвестиційного банку, а також має 4 модулі напряму «Жана Моне», впроваджені в навчальний процес, та низку студентів/викладачів, які брали участь у програмах «Еразмус+». Учасники престуру мали змогу оглянути енергомодернізацію перших двох будівель: навчального корпусу та гуртожитку. Товщинна утеплення стін склала 15 сантиметрів, і до 4 метрів вглиб фундаменту. Крім огляду об’єктів відбулась зустріч з керівництвом і студентами університету, які скористалися підтримкою ЄС. Заступник Полтавської ОВА зазначив, що «у нас надзвичайно великі освітні втрати», тому підтримка ЄС вищої школи України і участь студентів у європейських освітніх програмах є надважливою. Ректор університету Володимир Онищенко вручив подяку від університету в. о. Голови Представництва ЄС в Україні Ремі Дюфло.
  Після відвідин університету в конференц-залі «Прем’єр Готель Палаццо» відбулась зустріч з колективом і студентами двічі релокованого Луганського університету та з представниками євроклубів «Petroleum Hub» та «New Star». Євроклуб – це неформальне об’єднання молоді на чолі з координатором, метою якого є вивчення та поширення європейських цінностей під час різноманітних позакласних заходів. Він допомагає дізнатися більше про ЄС та процес європейської інтеграції в Україні. Загалом в Україні понад 400 євроклубів. Євроклуб «Petroleum Hub» був створений у січні 2022 року на базі Коледжу нафти і газу університету «Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка». Євроклуб «New Star» створений на початку 2024 року на базі кафедри міжнародних економічних відносин та туризму університету «Полтавська політехніка ім. Юрія Кондратюка».
  4 грудня розпочався з зустрічі з учнями та педагогами у ЗОШ села Абазівка Полтавської області, підтримуваної проектом  ЄС «eTwinning» – програми, що започаткована у 2005 році як платформа для спільноти освітян та розвитку співпраці у сфері освіти. По програмі «eTwinning» в Полтавській області зареєстровано 71 навчальний заклад. Школа нараховує 130 учнів і 17 вчителів, має дев’ять класів І-ІІІ ступенів, проте немає власної спортзали, і в холодну пору року діти займаються в коридорі. Відбулась зустріч з «eTwinners» (вчителями) та учнями 3 класу. Діти презентували власні проекти, які отримали європейські нагороди в рамках програми «eTwinning»: комунікацію з учнями турецьких шкіл, екологічне виховання та навіть святкування Хелловіна. Отримавши подарунки від прес-аташе представництва ЄС Ніколо Гаспаріні, зі свого боку діти також не залишили без подарунків жодного учасника туру, подарувавши власноруч зроблених янголів з побажаннями.
  Після того відбувся переїзд до міста Решетилівка Полтавської області.
Першим об’єктом відвідин у Решетилівці став спортивно-реабілітаційний комплекс «Колос» для молоді з інвалідністю, реконструйованому за підтримки ЄС в партнерстві з ЄІБ та за технічної підтримки ПРООН. В «Колосі» також тренуються члени 4 національних збірних України з паралімпійських та дефлімпійських видів спорту, що постійно займають призові місця, зокрема з карате та волейболу сидячі, т. т. адаптивні спортсмени. Учасники туру мали змогу оглянути власне реконструйований СК (роботи профінансовано кредиту ЄІБ у розмірі 930000 євро та співфінансуванню 220000 євро від Полтавської області), гуртожиток для спортсменів (45 мільйонів гривень) та початок 2 черги реконструкції СК «Колос» – стадіон (майже 93 мільйонів гривень). Для учасників туру відбулись показові відпрацювання до Чемпіонату світу з карате.
  Фінальною інституцією у рамках туру став Решетилівський професійний аграрний ліцей ім. І. Г. Боровенського. Ліцей веде свою історію з 1985 року, і створений на базі СПТУ № 52. У ліцеї навчається 510 учнів і працює 51 педагог. Ліцей отримує допомогу через програму ЄС «EU4Skills: Кращі навички для сучасної України». В межах цієї програми ліцей отримав комбайн, 2 трактори "Changfa", автобус, 3 вантажівки, 3 жатки, 2 сівалки та іншу сільськогосподарську техніку (загалом 15 одиниць) на загальну суму 800000 євро. Як зазначила директор ліцею Ніла Спільна, завдяки цій техніці вперше з 1990 року у ліцеї відбувся конкурсний відбір на спеціальність «Тракторист». Учасники престуру переїхали на учбову площадку ліцею, що має автобазу з майстернями і 41 гектар власних учбових земель (з них зокрема 2 гектари саду), де мали змогу оглянути вище перелічену техніку а також сучасний агродрон.
 Завершився престур неформальним відвідуванням Державної установи «Всеукраїнський центр вишивки та килимарства» Міністерстві культури України. Директор Центру, Заслужений майстер народної творчості України Надія Вакуленко провела для учасників туру екскурсію центром і зазначила, що Решетилівка є світовим центром унікальної вишивки «білим по білому», що подано на нематеріальну Спадщину ЮНЕСКО. 
 Редакція висловлює подяку медіаексперту комунікаційної кампанії Тетяні Вороніній та команді «CEU4U» за сприяння і допомогу участі в престурі. 
 Фото – Представництво Європейського Союзу в Україні.

Покоління Z і Альфа: нові цінності, ставлення до роботи та суспільства

Авторка: Олександра Мельниченко

  Сучасний світ швидко змінюється, а разом із ним і погляди молодих поколінь. Покоління Z (народжені між 1997 і 2012 роками) та Альфа (з 2013 року і далі) формують нові цінності та підходи до життя, роботи й суспільних стосунків. Вони виросли в умовах технологічного прогресу, глобалізації та соціальних змін, що вплинуло на їхній світогляд і поведінку.  

Цінності поколінь Z та Альфа 

  Молоді люди прагнуть брати участь у зміні світу на краще. Для покоління Z важливі теми сталого розвитку, прав людини та соціальної справедливості. Вони активно підтримують екологічні ініціативи, благодійність і волонтерські проєкти. 

  Покоління Альфа, виховане в середовищі зростаючої уваги до глобальних проблем, демонструє ще більшу зацікавленість в інноваційних рішеннях для сталого майбутнього. Екоактивізм стає для них невід'ємною частиною ідентичності.

Ставлення до роботи 

  Для покоління Z робота — це не просто заробіток, а частина їхнього життя, яка має бути гармонійно інтегрована з особистими інтересами та відпочинком. Вони цінують гнучкий графік, віддалену роботу та можливість професійного зростання. 

  Покоління Альфа, яке зараз лише вступає на ринок праці, виростає з розумінням, що робота може бути інтегрована з технологіями, автоматизацією та творчими підходами. Вони будуть віддавати перевагу сферам, де можна поєднувати власні захоплення з продуктивністю. 

Ставлення до суспільства 

  Для покоління Z толерантність і різноманітність є основними цінностями. Вони відкидають дискримінацію за будь-якими ознаками, підтримують гендерну рівність та захист прав меншин. 

  Альфа, виховане в цьому контексті, ще більше заглиблюється в ідею глобальної спільноти. Вони зростають із переконанням, що будь-які бар’єри між людьми мають бути усунуті. 

  Молодь хоче бути залученою до соціальних змін. Вони використовують соціальні мережі для просування своїх ідей, організації акцій та взаємодії з однодумцями. 

  Покоління Z і Альфа привносять у світ нові ідеї та цінності, які змінюють традиційні підходи до роботи, суспільства й технологій. Вони прагнуть гармонійного поєднання індивідуальних потреб із глобальними цілями, ставлячи на перше місце соціальну відповідальність, інновації та стійкий розвиток. 

Як сприяти покращенню “здоров’я” планети?

Авторка: Аріна
Ілларіонова

  Зараз у всіх на слуху екологічні проблеми. На кожній соціальній платформі можна знайти велику кількість інформації про стан природи. Нищівні процеси, які запустила людина призводить до руйнації флори та фауни тощо. Тому ми пропонуємо почати боротьбу з забруднення навколишнього середовища. Боротьба зі сміттям те, що потребує природа.

  Як же ми впливаємо на світ?

  В середньому Україна генерує 16 мільйонів тонн твердих побутових відходів. І лише 3 відсотки цих відходів переробляється, а інше залишається в природі. Через це нараховується  33 тисячі неконтрольованих та незаконних звалищ по всій Україні.

 Зараз в Україні  працює 34 сортувальні лінії у 28 населених пунктах, а також у 17 населених пунктах активно будуються сортувальні комплекси.

В той час як в Європі показник сортування сміття від 30% до 60%, в Україні показник становить лише 5-10%.

 То ж що потрібно робити, аби покращити ситуацію?

 Можна скористатися послугами Ecola. Це технологічний стартап в сортуванні та перероблюванню сміття. Вам не потрібно сортувати сміття. Лише ознайомитися як підготувати сировину, скласти її в один пакет, привезти сміття на станцію чи викликати Еколера за своєю адресою. 

 Вони відсортовують сировину відповідно до вимог переробників, спресують у тюки по 200-400 кг і передають на переробні підприємства. Ваша сировина буде використана для виробництва напівфабрикатів або нових товарів. 

  І все це в межах Київської області.

Окрім цього можна самостійно розподіляти сировину за різними типами й відносити в контейнери для роздільного збору. Важливим є вивіз небезпечних відходів (батарейки. Лампи, ліки тощо) в спеціальні пункти приймання.

Не нехтуйте природою, станьте її захисником.

Урядовість і регулювання поведінки: оздоровчі програми, екологічні ініціативи та освітні стандарти як інструменти влади

Авторка:

Анастасія Кириченко

Мішель Фуко

 Однією з цікавих тем на сьогодні є «оздоровчі плани» для працівників.  Зараз багато університетів і підприємств наполягають на  таких планах,  для тих працівників, які мають нездорову поведінку, таку як куріння та надмірна вага. В даній статті ми будемо розглядати звичайні речі за допомогою концепції Фуко.

 Заклади, які пропонують  «оздоровчі» програми, звичайно, можна розглядати як прояв концепції «уряду» Фуко, тому влада керує поведінкою населення за допомогою різних засобів, таких як: норми, закони, різні практики та дискурси.

 У цьому випадку урядові установи, університети та інші структури за допомогою державних стратегій регулюють поведінку робітників, службовців, тим самим мотивуючи їх прагнути до кращого, вести здоровий спосіб життя, за допомогою санкцій чи економічних стимулів.

  Як ви розумієте, владу мають не тільки державні установи, а й приватні корпорації та організації.

 Розглянемо інші приклади державної влади. Почну зі сфери охорони здоров’я, це обов’язкові програми вакцинації, це чудовий приклад влади, тут влада використовує свої повноваження, ресурси, щоб контролювати та керувати суспільством. Такі щеплення від туберкульозу, гепатиту В, поліомієліту, вітряної віспи, кору. У результаті держава регулює поведінку суспільства в інтересах здоров'я населення.

 До такого прикладу можу віднести і економічні заходи по боротьбі зі зміною клімату, адже, як ми всі знаємо, нашу ситуацію з кліматом і екологією важко назвати хорошою, тому держава теж регулює це питання. Наприклад, ви могли чути про податок на викиди вуглецю, це також приклад уряду, і така міра спрямована на зміну поведінки суспільства, зміну їхнього ставлення до навколишнього середовища. Ця інформація може проявлятися через освітні програми, пропаганду чи санкції. У яких країнах/регіонах діє податок на вуглець? Швеція, де податок вважається найбільшим у всьому світі, Канада, Велика Британія, Нова Зеландія, Південна Корея.

 І ще є освітні реформи та стандарти, як у школі, так і в університеті, у всіх навчальних підрозділах. Наприклад, навчальні програми, посібники, система оцінювання. Крім того, в школі або університеті є свої правила, які також впроваджуються, за типом «статуту». Це все спрямовано на те, щоб упорядкувати освітній процес, якісно відбілити процес, особливо на формування в людини певних цінностей, щоб у майбутньому мати певні навички і стандарти як громадянина.

  Висновок такий, що всі приклади показують нам, як державні/неурядові організації мають різні стратегії, системи управління та регулювання суспільства для управління мисленням і поведінкою для конкретних цілей.

Література:

Foucault, M. (1991). Governmentality. In G. Burchell, C. Gordon & P. Miller (Eds.), The Foucault Effect: Studies in Governmentality (pp. 87-104). University of Chicago Press.

Dean, M. (2010). Governmentality: Power and Rule in Modern Society (2nd ed.). SAGE Publications.

Rose, N. (1999). Powers of Freedom: Reframing Political Thought. Cambridge University Press.

Обʼєднана теорія керування враженнями Гофмана та теорія Бурдьє про звички та лінгвістичні ринки

Авторка: Анастасія Кириченко

Ервін Гоффман

  

  

  Розпочну з Гофмана, точніше з його ідей у ​​теорії враження. Усі наступні назви в його уявленнях метафоричні, таке як: «Життя як театр», що ж він мав на увазі? 

  В першу чергу мова піде про соціальну взаємодію, він вважає, що люди в повсякденному житті грають ролі, абсолютно різні ролі, як актори на сцені, але що і навіщо їм це потрібно? Справити певне враження на оточуючих; поведінка людей ділиться на дві частини.

- Фронтал – це те, що ми хочемо показати людям, щоб справити враження.

- Бек-стейдж– це дійсна поведінка, яка є поза очами глядачів. 

  Для прикладу візьмемо офіціанта:

  Фронтал- офіціант уважний, ввічливий, носить певний костюм і реквізит, біла/чорна сорочка, фартух, має зошит для прийняття замовлення, по ставленню видно, що він уважний до клієнтів, запитує про вподобання, алергію, щось радить, і все це відбувається в залі, де є глядачі, він створює позитивне враження на клієнтів, колег, і навіть, можливо, на керівництво. 

  За лаштунками, тобто бек-стейдж – тут офіціант може розслабитися, поводитися менш офіційно, обговорити з колегами плани на вихідні, зняти фартух, можуть бути наявні особисті речі, навіть тон, тембр голосу може змінитись, наприклад, якщо його дратує клієнт та поділитися цим випадком  із колегами.

  Якщо у нас «життя як театр/фронт і за лаштунками(бек-стейдж)», то у нас є і реквізит, і сценічні декорації, це можуть бути наші аксесуари, одяг, манери. Наприклад, мій друг юрист, завжди носить класику, виглядає дуже стильно, і це відразу справляє враження, позитивне, раніше я часто одягалася в класику, завжди приділяла велику увагу зовнішньому вигляду, але з часом все змінилося, я все одно виглядаю добре і акуратно, і речі стильно підібрані, але це більше повсякденний або спортивний стиль, бо в мене немає мети привернути увагу сторонніх. Я вважаю, що така ситуація може статись коли фокус спрямовується на інші речі, наприклад:

саморозвиток, роботу, хоббі.

  Також в уявленнях Гофмана є момент про контроль над враженнями, наприклад, людина, яка прийшла на співбесіду, завчасно готувалась до цього, робила все щоб уникнути неприємної ситуації, яка може зіпсувати враження про неї, вже знає яких тем необхідно уникати. Завдяки цьому індивідум контролює ситуацію і враження іншої людини про нього.

  До речі, Гофман працював у галузі мікросоціології та символічного інтеракціонізму, саме він допомагає зрозуміти, як взаємодії та ролі формують нашу поведінку та самосприйняття, а ще було таке поняття, як «мікросоціальні взаємодії» маленькі, повсякденні соціальні взаємодії між індивідами, зазвичай вони відбуваються або в маленьких дітей, або між двома людьми: міміка, розмови, однакові жести.

П'єр Бурдьє

  Давайте тепер поговоримо про Бурдьє, зразу уточню що спільного зі словом «враження» в нього немає нічого, але є питання соціальної взаємодії та самопрезентації, а тут ми попрацюємо з поняттями «габітус/капітал/поля».

Gabitus: це схильності, які визначають, як людина розуміє, сприймає світ, як вона його бачить, інтерпретує, взаємодіє, всі ці процеси формуються через соціалізацію.

Капітал: у Бурдьє існує 4 типи капіталу: економічний, який, звичайно, говорить сам за себе, це фінансові ресурси; культурний – це освіта, знання, наука; соціальний — це мережа соціальних зв’язків, спілкування, стосунків; символічний — про престиж, визнання, честь, які можна отримати лише через інші капітали.

Поля: це соціальний простір, у якому існують агенти, які мають різні типи капіталу, взаємодіють і борються за ресурси та перевагу.

Наприклад, сфери можуть бути політичні, культурні, освітні, абсолютно різні.

Інший момент, це — мовний капітал, що це? Це набір мовних умінь і навичок, які є дуже цінними, оскільки їх можна використовувати для досягнення цілей. Цей капітал включає такі аспекти, як: володіння мовою, рівень граматики, словниковий запас, вимова та акцент, важливі риторичні навички, оскільки це вміння переконувати, аргументувати, ефективно спілкуватися, пояснювати свою точку зору та думку.

Давайте перейдемо до найважливішого питання: інерції, теорії управління враженнями Гофмана з теорією звичок і мовних ринків Бурдьє.

Навіщо це робити?

  Моя думка така, що завдяки такій інтеграції ми можемо мати глибоке розуміння того, як соціальні структури та індивідуальні дії взаємодіють під час процесу самопрезентації.

  Я спробую поєднати такі теорії та концепції: управління враженнями- габітус-лінгвістичний капітал лінгвістичний ринок.

Ситуація: працівник повинен через місяць представити презентацію певної роботи перед колегами та начальством.

Підготовка презентації проходить через: звикання (розуміння, відповідальності за роботу) - управління враженнями (вибір відповідного одягу, мовленнєва репетиція) - мовний капітал (використання своїх мовних навичок, формування грамотного мовлення.

Проведення: gabitus (впевненість, походить від соціалізації) - управління враженнями (вербальні/невербальні жести) - лінгвістичний ринок (враховувати вимоги та норми).

Результат: звичка + лінгвістичний капітал = вдала презентація, контроль вражень, що сприяє впізнаваності та кар'єрному просуванню.

  Підсумовуючи, можу сказати, що така інтеграція дає зрозуміти внутрішні схильності, як вони впливають на самопрезентацію, як, поєднуючи звичку, лінгвістичний капітал може бути успішним.

Література:

Goffman, Erving. The Presentation of Self in Everyday Life. New York: Anchor Books, 1959.

Bourdieu, Pierre. Distinction: A Social Critique of the Judgement of Taste.

London: Routledge, 1984.

Bourdieu, Pierre. Language and Symbolic Power. Cambridge: Harvard University Press, 1991.

Schwartz, Barry. Goffman’s Dramaturgical Sociology: Personal Sales and Impression Management. Journal of Personality and Social Psychology

Авторка: Анастасія Кириченко