Як музичні жанри впливають на наш настрій: чому поп-хіти роблять нас щасливими?

Авторка: 

Ліна Пономаренко

   Як саме музика формує наше світосприйняття та настрій? Чому ми слухаємо поп-хіти, щоб почуватись краще, а рок-музику, щоб випустити агресію?

   Напевно, у кожного з нас є особливий і такий любий музичний жанр, який ми готові слухати незалежно від настрою. Проте є певні треки, які ми слухаємо щоб певним чином пережити свої емоції, сублімувати їх.

  Деякі пісні ви могли знайти абсолютно випадково, проте зараз вважаєте їх частиною вашої музичної ідентичності. А можливо, саме той трек, який ви додали в улюблений плейлист, вам показала особлива людина і, слухаючи його, ви згадуєте усе, що між вами було.

   Але чому це працює саме так? Чому одна пісня здатна за секунди покращити настрій, а інша - занурити у ностальгічні спогади?

   Справа в тому, що наш мозок сприймає музику не просто як звук, а як справжній набір максимально різних факторів.

Поп-музика та гормон щастя

  Ви могли помітити, що більшість поп-хітів мають чіткий ритм, передбачувану структуру та ритмічний мотив, який мозок легко запам'ятовує.

  Коли ми вгадуємо наступну ноту або приспів, мозок нагороджує нас порцією дофаміну - речовини, яка відповідає за відчуття задоволення.

  Саме тому бадьорий поп-хіт дарує нам легкість.

Сумні треки та ефект зцілення

  Здавалося б, навіщо слухати сумну музику, коли й так важко? Проте деякі з нас схильні саме до цієї послідовності дій.

  Науковці з'ясували, що під час слухання тужливих мелодій організм виділяє пролактин - гормон, який зазвичай заспокоює нас під час стресу та дарує відчуття комфорту. Це створює безпечний простір: ми відчуваємо сум, проте без реальної загрози, що допомагає нам прожити емоцію.

Рок, метал та розрядка

   Фахівці помітили, що сильні баси, важкі гітарні рифи та енергійний вокал, притаманні цим жанрам, допомагають знизити рівень стресового гормону - кортизолу. Енергійна музика дає змогу безпечно прожити агресію або тривогу, перетворюючи її на чисту енергію.

   І ми підійшли до важливого - чому ж деякі пісні викликають у нас настільки сильні відчуття ностальгії?

   Спеціалісти дослідили, що за спогади та емоції в нашому мозку відповідають гіпокамп і мигдалеподібне тіло. Музика закодовується в пам'яті разом із контекстом: де ви були в цей момент, що відчували та хто був поруч з вами.

   Саме тому через роки один акорд може миттєво повернути вас у той самий вечір чи до тієї самої людини.

   Тож, тепер ви розумієте, що прослуховування музики може бути не лише приємним проведенням часу, а й певним способом координувати, змінювати свій стан, або ж відчути ті емоції, з якими ви танцювали вальс у школі з вашим першим коханням під ту саму, ніжну й мелодійну пісню.

У Київській опереті відбулася церемонія відкриття 55-го міжнародного кінофестивалю «Молодість»

Вечір розпочався з виступу Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Під диригуванням Олега Маринченка на сцени Київського національного академічного театра оперети музиканти та музикантки виконали сюїту Івана Небесного «Тіні забутих предків» для скрипки з оркестром. Соло на скрипці виконала Богдана Півненко. Після виступу гості вшанували хвилиною мовчання захисників і захисниць України, які загинули на війні.

Церемонію вели Людмила Барбір та Єгор Гордєєв, ведучі 1+1 Медіа, головного медіапартнера фестивалю. Цього року «Молодість» святкує свій 55-й ювілей. 

Зі сцени заступниця керівника Офісу Президента України Олена Ковальська зачитала вітання від Президента України Володимира Зеленського з нагоди відкриття кінофестивалю:

«Шановні друзі!

Якби мене попросили описати український кінематограф одним словом, я б сказав «молодість». І йдеться тут зовсім не про глибину історії чи досвід, а саме про емоції, якими «дихає» українське кіно, про риси характеру українських фільмів — неважливо, створені вони у ХХ столітті чи зняті зараз. Кожну нашу українську стрічку виділяє з-поміж інших саме молодість і все, що їй притаманне. Яскравість, сміливість виходити за рамки і порушувати правила, новий погляд і подих, любов до експериментів, у хорошому сенсі слів — творча зухвалість та бунтарство.

Серце українського кіно бʼється — і бʼється впевнено, попри всі історичні виклики й загрози. У радянські часи наші творці долали цензуру та заборони, на початку 90-х — економічні шторми і нестабільність, зараз наші кінематографісти творять сильні проєкти попри повномасштабну російську війну та масовані обстріли. Усе це свідчить про одне — українське кіно було, є і буде. 

Я щиро вітаю організаторів, учасників та гостей кінофестивалю «Молодість». Нашій «Молодості» — 55. Хтось скаже, це звучить дивно. Я вважаю, це точно оригінально.

І саме оригінальність — це ще одна притаманна українському кіно чеснота.

За ці роки кінофорум «Молодість» став знаковою подією в культурному житті України та міжнародної кінематографічної сцени. Він відкриває молодим талантам дорогу у світовий кінематограф і задає тон актуальним тенденціям кіномистецтва. Молоде українське кіно активно завойовує увагу глядачів по всьому світу. І це особливо важливо саме тепер, у часи війни з росією за нашу свободу і незалежність, у часи битви з наративами ворожої пропаганди.

Дякую всім, хто творить наше кіно, а з ним - створює світло для українців, опору для національного духу, хто надихає наш народ і мовою кіномистецтва обʼєднує суспільство довкола проукраїнських сенсів.

Удачі всім! Слава Україні!», — зазначив Володимир Зеленський у привітанні.

Із відеозверненням до гостей звернулася й Віцепрем’єр-міністерка з питань гуманітарної політики та Міністерка культури України Тетяна Бережна:

«Вітаю із відкриттям ювілейної, 55-ї “Молодості”. Дивлюсь на програму фестивалю, і думаю — секрет вічної молодості, це щороку відкривати нові таланти. І ваша команда чудово володіє цим мистецтвом! Ви вже понад півстоліття допомагаєте молодим режисерам знайти свого глядача, зустріти майбутніх партнерів, отримати підтримку для наступних фільмів. Дякую кожному і кожній в команді, що продовжуєте збирати українську та міжнародну кіноспільноти».

Вітальне слово зі сцени виголосив і Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга.

«Для мене велика честь і приємність брати участь в ювілейному фестивалі «Молодість». Кінофестиваль сьогодні відбувається попри все: попри дронові атаки, ракети та російський терор. І це прояв великої сили. Я впевнений, що все, що зараз відбувається в Україні, лягає в основу золотого літопису української культури. Так багато було сказано про наших іноземних гостей. На мою думку, це свідчення того, що Україну зараз бачать у світі. Про нашу нову роль на Міжнародній геополітичній арені, але також і на культурній мапі світу. Я вдячний, що сьогодні з нами в залі багато не просто дипломатів, а керівників дипломатичних місій. Це теж пряме визнання того, наскільки Київ, як майданчик, важливий для представлення своїх талантів.

55 років і кінофестиваль «Молодість». На мою думку, це звучить природньо. Адже саме фестиваль “Молодість” зберіг дух креативності, молодіжності, пошуку талантів і відкриття нових імен. 55 років тому «Молодість» починалась із перегляду студентських фільмів. А сьогодні — це міжнародний кінофестиваль, який поєднує українське кіно зі світом, дозволяє розмовляти зі світом емоцією. У цьому, власне, вся «Молодість»: вона дає шанс тим, кого світ ще не знає, допомагає побачити те, чого інші поки що не помітили.

Ми живемо у часи зміни  міжнародного порядку і часи випробування для європейської безпеки. Коли ще неможливе вчора, сьогодні є новою реальністю. Реальністю, яку створюють наші воїни на полі бою, і якій митці додають нового сенсу», — зазначив пан Міністр.

До привітань долучився Голова Державного агентства України з питань кіно Андрій Осіпов:

«Кінофестиваль «Молодість» — це український бренд, це висока ознака якості. Я щиро радий, що Державне агентство України з питань кіно поруч із кінофестивалем не лише фінансово. Вся команда Держкіно та Рада з державної підтримки кінематографії підтримуємо цей кінофестиваль вже не один рік поспіль. Я беру на себе урочисте зобов’язання робити так і надалі!»

Після вітальних промов ведучі Людмила Барбір та Єгор Гордєєв запросили на сцену генерального директора «Молодості» Андрія Халпахчі. Він оголосив фестиваль відкритим і представив фільм-відкриття «Житє», світова прем’єра якого відбулася на фестивалі. Стрічка складається із шести новел про життя українців та українок під час повномасштабної війни: «Борщик», «Відпустка», «VIP-и», «Маріуполь», «Шахед-2008» і «Дві долі». Фільм представили продюсер і режисер новели «Відпустка» Пилип Іллєнко та режисер-постановник Євген Матвієнко. До них на сцені приєдналася знімальна група, зокрема режисер однієї з новел Олександр Тіменко, оператори-постановники Юрій Дунай, Святослав Булаковський та Олександр Джантіміров, а також виконавці ролей Віктор Андрієнко й Олена Узлюк та інші.

«Глядачі “Молодості” першими побачать стрічку. Насправді, мені самому цікаво подивитись фільм, адже я долучився до лав Збройних Сил України, тож за кілька років вже забув деталі того, що знімав. Фільм «Житє» — це рефлексія того, що відбувалось в часи, коли я був цивільним. Я спостерігав за нашим сьогоденням з боку звичайного громадянина і дуже хотів зняти фільм, який би показав наскільки війна вплинула на долі звичайних людей. Ми всі змінилися, також змінилися і життєві обставини. З часом, ми почали пристосовуватись, бо життя не можуть зупинити навіть такі страшні речі, як війна», — наголосив зі сцени режисер фільму Євген Матвієнко.

Фільми 55-ї «Молодості» оцінюватимуть журі міжнародного, національного й документального конкурсів, а також підліткове журі Teen Screen. Кожне визначить переможців своєї програми. Журі Спілки кінокритиків України також вручить диплом найкращому фільму національного конкурсу. 

Міжнародний конкурс

Журі очолює режисер і військовослужбовець ЗСУ Олег Сенцов. До складу також увійшли генеральний директор Європейської кіноакадемії Маттайс Ваутер Кнол, іранська режисерка Махназ Мохаммаді, театральний режисер Євген Лавренчук і латвійська кінознавиця та кінокритикиня Аніта Узулнієце.

Національний конкурс

Фільми оцінюватимуть режисер В’ячеслав Туряниця — переможець національного конкурсу «Молодості» у 2025 році, директор люксембурзького фестивалю CinEast Радек Ліпка та засновник агенції з міжнародних кінопродажів Film Republic Ксав’є Анрі-Рашід.

Документальний конкурс

До складу журі увійшли режисер і сценарист Дмитро Сухолиткий-Собчук, чий фільм «Памфір» мав прем’єру на Каннському кінофестивалі, режисерка й мисткиня Наталія Ільчук, переможниця Національного конкурсу «Молодості» 2023 року, а також кінооператорка, продюсерка й сценаристка Світлана Зінов’єва.

Teen Screen

Фільми конкурсної програми для підлітків віком від 14 до 16 років оцінюватимуть випускни_ці кіношколи Валерії Ходос Ярослав Гуренко, Нікіта Корягін, Вікторія Шиндерук та Анна Григоренко.

Журі Спілки кінокритиків України

Вперше до його складу увійшли кінокритикиня Анастасія Лях, незалежний кінокритик, член Міжнародної федерації кінопреси та Спілки кінокритиків України Дмитро Сидоренко, а також режисерка й редакторка Анастасія Тимусь.

Фестиваль проходить за підтримки Міністерства культури, Державного агентства України з питань кіно, Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти та Національної спілки кінематографістів України.

Посольства та державні інституції

Посольство Італійської республіки в Україні

Італійський інститут культури в Україні

Goethe-Institut в Україні

Посольство Іспанії в Україні

Посольство Франції в Україні

Французький інститут в Україні

Посольство Бельгії в Україні

Посольство Іспанії в Україні

Посольство Польщі в Україні

Польський інститут в Україні

Посольство Чехії в Україні

Посольство Мексики в Україні

Посольство Аргентини в Україні

Українсько-Данський молодіжний дім

Данський інститут культури

German Films

Бюро програми ЄС “Креативна Європа” в Україні

Спонсори та партнери

Оператор державних лотерей «М.С.Л.» Лото-Забава

Головний медіапартнер - 1+1 media

Телеканал 1+1 Україна

Платформа кіно та телебачення - Київстар ТБ

Креативний партнер - рекламна агенція McCANN Kyiv

Автомобільний центр «ІЛТА» на Печерську

Радіостанція «Пʼятниця»

Ресторан кримськотатарської кухні, шматочок Криму у столиці — «Мусафір»

Заклад, який впізнають за назвою, каштанами та гарячою піцою — «Автостанція Поділ»

Готельні партнери фестивалю — Radisson Blu Hotel, Kyiv Podil, City Centre та Maсkintosh Hotel

Кафе-бар-ресторан «Cinecitta» у Будинку кіно

Платформа та кінопродакшн Salt Cinema 

Медіа-партнери

NV.ua

Суспільне

Суспільне Культура

hromadske

#ПроШоКіно

Вечірній Київ

Чому ми боїмося змінювати життя на краще

Авторка: 

Василина Богоніс

   Буває, коли ми так довго мріємо про інше життя, що поступово звикаємо до думки: колись усе буде краще. Знайдемо роботу, яка приноситиме задоволення, переїдемо в інше місто, почнемо займатися тим, що давно відкладали, або нарешті наважимося піти звідти, де ми відчуваємо себе погано. Але минають місяці, а іноді й роки, і ми продовжуємо жити так само.

   Ми скаржимося на роботу, яка виснажує. Залишаємося у стосунках, у яких давно не почуваємося щасливими. Щовечора переглядаємо відео про чуже цікаве життя, уявляючи, як могли б жити самі. І водночас знаходимо десятки причин, чому ми зараз не можемо щось змінити.

  «Треба ще трохи потерпіти», «зараз не найкращий момент» — знайомі думки, чи не так?

   Ми часто думаємо, що для змін нам бракує сміливості, мотивації або сили волі. Але чи справді все так просто? Чому іноді легше роками залишатися в ситуації, яка нас не влаштовує, ніж зробити перший крок до нового, кращого?

   Знайоме не завжди означає хороше.

 Людина хоче стабільності. Навіть якщо теперішні обставини не приносять задоволення, вони принаймні зрозумілі. Ми знаємо, чого очікувати від своєї роботи, як поводитися з певними людьми та яким буде наступний день. Зміни ж означають, що частина звичних правил перестане працювати.

   Наприклад, людина може роками працювати не за фахом, мріяти про іншу професію, але так і не наважуватися почати навчання. Вона вже знає свої обов’язки, має певний дохід і розуміє, як працює її робочий день. Натомість нова професія — це невідомість:

- чи вдасться знайти роботу, чи вистачить знань, чи не доведеться починати все з нуля?

   У такій ситуації навіть незадоволення може здаватися безпечнішим за можливість невдачі.

   Це не означає, що людина лінива або недостатньо хоче змін. Часто вона просто намагається уникнути ризику, який здається більшим за потенційну винагороду. До того ж ми нерідко оцінюємо можливі втрати гостріше, ніж майбутні здобутки: втратити стабільний дохід страшно вже зараз, а переваги нової роботи поки щоіснують лише в нашій голові.

   Тому знайоме життя може утримувати нас не тому, що воно добре, а тому, що ми знаємо, як у ньому виживати.

   Страх помилитися й почути: «Я ж казав, чи казала». Є й інша причина, через яку ми відкладаємо зміни, — страх чужої оцінки.

   Ми можемо боятися не лише того, що в нас не вийде, а й того, що про нашу невдачу дізнаються інші. Що скажуть батьки, якщо ми кинемо перспективну роботу? Як відреагують друзі, якщо після переїзду повернемося додому? Що подумають знайомі, якщо ми почнемо працювати на іншій роботі, а згодом зрозуміємо, що помилилися?

   Іноді до цих побоювань додається відчуття, що ми вже надто багато вклали в теперішнє життя, аби від нього відмовитися. Ми витратили роки на освіту, побудували кар’єру, звикли до певного статусу. Здається, що зміна напрямку знецінить усе зроблене раніше.

   Але чи справді попередній досвід стає марним, якщо ми обираємо інший шлях? Знання, навички та пережиті ситуації не зникають лише тому, що людина змінює професію, місто або власні пріоритети. Навіть невдале рішення може дати розуміння того, чого ми більше не хочемо. А час життя спливає.  Проблема починається тоді, коли страх визнати помилку змушує нас продовжувати шлях, яким ми вже не прагнемо йти.

   Ми намагаємося не шкодувати про минуле, але через це ризикуємо роками відмовляти собі в майбутньому.

   «Я почну, коли буде правильний момент».

  Мабуть, одна з найзручніших причин нічого не змінювати — очікування ідеального часу. Спочатку потрібно накопичити більше грошей. Потім — завершити навчання.

   Дочекатися відпустки, нового року, закінчення складного періоду або моменту, коли з’явиться більше впевненості. І лише тоді починати.

   Звісно, планування має значення. Не кожне рішення можна прийняти спонтанно, особливо коли йдеться про фінансову стабільність, родину або безпеку. Іноді відкласти зміни — це не слабкість, а відповідальність.

   Проте варто розрізняти підготовку до змін і нескінченне очікування готовності. Адже впевненість не завжди з’являється до першого кроку. Часто вона приходить уже після того, як ми спробували щось зробити й побачили, що здатні впоратися.

   Не обов’язково звільнятися наступного дня після усвідомлення, що робота не подобається. Можна дослідити ринок, пройти короткий курс, поговорити з людьми з інших сфер або почати відкладати гроші на перехідний період. Не треба негайно переїжджати, щоб зрозуміти, чи підходить нам інше місто. Можна спочатку подумати певний час, якщо є така можливість. Іноді зміни починаються не з великого рішення, а з маленького кроку, який робить невідоме трохи зрозумілішим.

   Але чи завжди справа у страху? Говорячи про зміни, легко перейти до популярної думки: якщо людина нещаслива в нинішній ситуації, вона просто повинна наважитися й усе змінити. Такий підхід звучить переконливо, але не враховує реальності.

   Людина може залишатися на роботі, яка їй не подобається, тому що від її зарплати залежать діти або батьки. Хтось не може переїхати через фінансові обставини, догляд за близькими чи стан здоров’я. Хтось живе в умовах війни, вимушеного переміщення та постійної невизначеності, де навіть базова стабільність потребує значних зусиль.

   Не всі мають однакові можливості для змін. І не кожне рішення можна звести до питання сміливості.

    До того ж іноді людина не змінює життя не тому, що боїться, а тому, що ще не розуміє, чого саме хоче. Вона може знати, що теперішня ситуація її не влаштовує, але не мати чіткого уявлення про альтернативу.

   У такому разі вимагати від себе негайного рішення — означає лише додавати тиску. Можливо, спочатку потрібно не ламати звичне життя, а розібратися у власних потребах, визначити пріоритети та зрозуміти, які можливості справді доступні.

   Зміни не завжди означають піти, звільнитися чи переїхати. Іноді вони починаються з визнання того, що нам більше не підходить, і пошуку реалістичного способу зробити своє життя кращим і уникнти ризику бути знищеним обставинами.

   А якщо нічого не змінювати?

   Коли ми думаємо про майбутнє, часто зосереджуємося на ризиках, які можуть виникнути після змін. А що, якщо нова робота не підходить в силу багатьох незручностей і проблем, які виникли?  Що, якщо переїзд не виправдає очікувань? Що, якщо ми пошкодуємо про своє рішення?

   Проте є й інше запитання, яке ми ставимо собі значно рідше: що буде, якщо через рік наше життя залишиться таким самим?

   Якщо ми продовжимо прокидатися без бажання йти на роботу, відкладати важливі для себе речі та чекати моменту, коли нарешті почнемо жити інакше? Чи влаштовуватиме нас перспектива ще кількох років у тих самих обставинах?

   Ми не можемо знати наперед, яке рішення виявиться правильним. Зміни справді можуть принести розчарування, а іноді — труднощі, до яких ми не були готові. Але й бездіяльність не гарантує, що все залишатиметься добре. Обставини змінюються навіть тоді, коли ми самі нічого не робимо.

   Можливо, тому замість запитання «А раптом не вийде?» варто іноді запитувати себе:

   «А чи хочу я, щоб усе залишалося саме так?»

   Не для того, щоб негайно ухвалити радикальне рішення. А щоб чесно подивитися на власне життя й перестати переконувати себе, що незадоволення — це обов’язкова частина раціоналізації свого життя.

   Нам не завжди потрібно починати все з нуля. Іноді достатньо змінити напрямок, дозволити собі спробувати щось нове або визнати, що колишня мрія більше не наша.

   Не всі двері потрібно відчиняти, але варто хоча б перевірити, чи справді вони зачинені. Адже, можливо, найбільша складність змін полягає не в тому, що ми не знаємо, яким буде наше майбутнє. А в тому, що ми вже знаємо, яким є наше теперішнє, — і все одно боїмося зробити крок назустріч змінам.

Національний конкурс, українські прем’єри, студентське кіно та культова класика на 55-й «Молодості»

   У програмі 55-го КМКФ «Молодість» покажуть п’ять повнометражних фільмів у секції «Українські прем’єри» та добірку «Жанри. Academia» з 12 короткометражок студент_ок Дмитра Томашпольського. До національного конкурсу увійшли 23 стрічки. Також фестиваль представить ретроспективу культового кіно «Століття».

Національний конкурс

  До Національного конкурсу 55-ї «Молодості» увійшли 23 короткометражні фільми. Перемож_иця отримає грошову премію в розмірі 2000 доларів від Kyivstar TV, спонсора конкурсу короткого метра.

Відкритий світ / Homecoming, Роман Хімей, Ярема Малащук / Roman Khimei, Yarema Malashchuk, Україна / Ukraine, 2026, 19’

Скляні замки / Glass Castles, Герман Сержанов / Herman Serzhanov, Україна / Ukraine, 2025, 22’

Висока частота / High Frequency, Андрій Кокура / Andrii Kokura, Україна, Франція, Японія / Ukraine, France, Japan, 2026, 10’

Інжир / Fig, Новруз Хікмет / Novruz Hikmet, Азербайджан, Україна / Azerbaijan, Ukraine, 2026, 17’

Де дім українців? / Where Is the Ukrainian’s House?, Дар’я Голоско / Daria Holosko, Україна, Сакартвело / Ukraine, Sakartvelo, 2025, 10’

В її обіймах / In Her Arms, Роман Волосевич / Roman Volosevych, Україна / Ukraine, 2025, 20’

Повертайся / Come Back, Антон Проза / Anton Proza, Україна / Ukraine, 2026, 9’

Пасхальний день / Easter Day, Микола Засєєв / Mykola Zasieiev, Україна, Франція / Ukraine, France, 2025, 17’

Не бешкетуйте / Don’t Be Naughty, Артем Кузнецов / Artem Kuznetsov, Україна / Ukraine, 2026, 5’

Один день Татарина / A Day in the Life of Tatarin, Артем Юрченко / Artem Iurchenko, Україна / Ukraine, 2026, 22’

Братчик / Swear to Me, Христина Браславська / Khrystyna Braslavska, Україна / Ukraine, 2026, 15’

Рибачок / On a Stringer, Олександр Рощин / Oleksandr Roshchyn, Україна / Ukraine, 2026, 14’

Перед світанком / Before Dawn, Юлія Галета / Julia Galeta, Україна / Ukraine, 2025, 11’

Випуск 2026 / Graduation 2026, Єва Ємельянова / Eva Emelyanova, Україна / Ukraine, 2026, 22’

Гігант / Giant, Вадим Мочалов / Vadim Mochalov, Україна / Ukraine, 2026, 17’

Як добре, що ми їх не бачимо / I Do Not See When Shooting, Анастасія Стеценко / Anastasia Stetsenko, Україна / Ukraine, 2025, 16’

ДІМ TV / HOME TV, Софія Гера / Sophia Gera, Україна / Ukraine, 2025, 27’

На щиті / On the Shield, Оксана Артеменко / Oksana Artemenko, Україна / Ukraine, 2026, 24’

Передчуття / The Foreboding, Олександра Плетенецька / Oleksandra Pletenetska, Україна / Ukraine, 2025, 7’

По батькові / Patronymic, Марія Пономарьова / Mariia Ponomarova, Україна, Нідерланди / Ukraine, Netherlands, 22’

Зсередини / Inside, Дарія Лукашева / Daria Lukasheva, Україна / Ukraine, 2026, 20’

вортекс / vortex, Геник Заяць, Володимир Прилуцький / Henyk Zaiats, Volodymyr Prylutskyi, Україна / Ukraine, 2026, 7’

ваше_завтра_не_настане.mp4 / your_tomorrow_will_never_come.mp4, Артемій Жарій / Artemii Zharii, Україна / Ukraine, 2026, 20’

Кілька фільмів Національного конкурсу вже відзначили на фестивалях і кінопреміях. «Відкритий світ» Яреми Малащука та Романа Хімея здобув Гран-прі Wiz-Art 2026, переміг у Національному конкурсі фестивалю та отримав нагороду Спілки кінокритиків України. Стрічка також увійшла до шортліста European Film Awards 2027. «Пасхальний день» Миколи Засєєва потрапив до цього ж шортліста й до офіційної добірки короткометражних фільмів на César 2027. «По батькові» Марії Пономарьової відібрали до конкурсної програми Short Cuts фестивалю в Торонто, а «Рибачок» Олександра Рощина — до програми Narrative Short фестивалю Raindance.

Кадр з фільму «Відкритий світ»

КАДРИ З НАЦІОНАЛЬНОГО КОНКУРСУ

Українські прем’єри

У секції «Українські прем’єри» покажуть фільми про життя під час війни: у прифронтовому місті, окупації та громадах, де волонтери допомагають людям і тваринам виїхати з небезпеки.

Мар’їнка / Mariinka, Пітер-Ян де Пю / Pieter-Jan de Pue, Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Швеція / Belgium, Netherlands, Germany, Sweden, 2026, 94’

Весна / Vesna, Ростислав Кирпиченко / Rostislav Kirpičenko, Литва, Франція, Естонія / Lithuania, France, Estonia, 2026, 93’

Гірник / Hirnyk, Микола Бут / Mykola But, Україна / Ukraine, 2026, 68’

Жінки навколо мене / Women around Me, Марина Нікітіна / Maryna Nikitina, Україна / Ukraine, 2025, 90’

Ніколи знову / Never Again, Максим Тузов / Maksym Tuzov, Україна / Ukraine, 2026, 67’

«Мар’їнка» розповідає про молодих людей із прифронтового міста, чиї родини й плани на майбутнє розділила війна, що триває вже понад десять років. Фільм отримав приз глядацьких симпатій Копенгагенського міжнародного фестивалю документального кіно та премію Шошани за найкращий міжнародний фільм Тель-Авівського міжнародного фестивалю документального кіно. На київську прем’єру фільму особисто приїде режисер Пітер-Ян де Пю за підтримки Посольства Бельгії в Україні.

У «Весні» церква священника Андрія в окупованому місті на південному сході України стає моргом для закатованих мирних жителів. Андрій таємно повертає тіла родинам, ризикуючи власним життям. Головну роль у фільмі зіграла Анастасія Пустовіт. На київську прем’єру особисто приїде режисер Ростислав Кирпиченко.

«Гірник» показує мирних жителів Донбасу, які вирішують, чи залишати домівки, та волонтерів, що евакуюють людей і рятують тварин. На 55-й «Молодості» відбудеться світова прем’єра фільму.

У «Жінках навколо мене» три героїні влаштовують життя після повномасштабного вторгнення. Ярина чекає нареченого з російського полону, Катерина допомагає родині пристосуватися до життя після ампутації ніг у чоловіка-військового, а Дар’я переживає втрату чоловіка. На фестивалі відбудеться світова прем’єра стрічки.

«Ніколи знову» говорить про жінок на війні, яку звикли вважати чоловічою справою, і про те, чому людство досі не змогло зупинити війни. Світова прем’єра фільму відбудеться на 55-й «Молодості».

Кадр з фільму «Мар’їнка»

КАДРИ З УКРАЇНСЬКИХ ПРЕМ’ЄР

«Століття»

У позаконкурсній програмі «Століття» фестиваль відзначає 100-річчя від дня народження найвеличнішої кінозірки в історії Мерилін Монро та режисерів Джона Шлезінґера, Валеріо Дзурліні й Імамури Шьохея. До програми увійшли:

Нумо кохатися / Let’s Make Love, Джордж К’юкор / George Cukor, США / USA, 1960, 119’

Пісня про Нараяму / The Ballad of Narayama, Імамура Шьохей / Imamura Shōhei, Японія / Japan, 1983, 130’

Опівнічний ковбой / Midnight Cowboy, Джон Шлезінґер / John Schlesinger, США / USA, 1969, 113’

Пустеля Тартарі / The Desert of the Tartars, Валеріо Дзурліні / Valerio Zurlini, Італія, Франція, ФРН / Italy, France, West Germany, 1976, 140’

Як далеко звідси, як близько / How Far, How Near, Тадеуш Конвіцкі / Tadeusz Konwicki, Польща / Poland, 1971, 95’

Кадр з фільму  «Нумо кохатися»

У «Нумо кохатися» Мерилін Монро грає акторку Аманду, а Ів Монтан — мільярдера Жан-Марка Клемана. Дізнавшись, що бродвейська вистава висміює його, Клеман вирішує не домагатися її скасування, а сам приходить на прослуховування. Там він закохується в Аманду. Фільм отримав шість номінацій, зокрема на «Оскар» за музику та «Золотий глобус» як найкращий мюзикл.

«Пісня про Нараяму» — один із найвідоміших фільмів японського режисера Імамури Шьохея та лауреат «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю 1983 року. У гірському селі діє жорстокий звичай: люди, яким виповнилося сімдесят, мають залишити домівки й вирушити на гору помирати. У центрі фільму — стара Орін, якій невдовзі належить здійснити цю подорож.

Культовий «Опівнічний ковбой» Джона Шлезінґера приніс «Оскар» за найкращий фільм і став єдиною стрічкою з рейтингом X, що отримала цю нагороду. Наївний техасець Джо приїздить до Нью-Йорка, сподіваючись заробляти, супроводжуючи заможних жінок. Там він знайомиться з Раццо, і між чоловіками поступово виникає дружба. Фільм здобув три «Оскари» — також за режисуру та адаптований сценарій.

У «Пустелі Тартарі», останньому фільмі Валеріо Дзурліні, молодий офіцер Джованні Дрого прибуває до віддаленої фортеці на краю пустелі. Він роками чекає на ворога, який так і не з’являється. Екранізація роману Діно Буццаті отримала «Давида ді Донателло» за найкращий фільм і режисуру, а також «Срібну стрічку» за режисуру.

 «Як далеко звідси, як близько» Тадеуша Конвіцького — історія про схожу на сновидіння мандрівку крізь час 40-річного Анджея. Головна мета цієї внутрішньої мандрівки — спроба осмислити таємниче самогубство свого близького друга Макса. Під час цієї подорожі герой стикається із привидами свого минулого: спогадами про воєнну травму, образами померлих батьків, першим коханням і людьми, з якими його колись пов'язувала доля.

Кадр з фільму  «Опівнічний ковбой»

КАДРИ З 100

Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» відбудеться 24 жовтня — 1 листопада 2026 року в кінотеатрі «Жовтень» та Будинку Кіно.

Фестиваль проходить за підтримки Міністерства культури, Державного агентства України з питань кіно, Державного агентства України з питань мистецтв та мистецької освіти.

Посольства та державні інституції

Посольство Італійської республіки в Україні

Італійський інститут культури в Україні

Goethe-Institut в Україні

Посольство Іспанії в Україні

Посольство Франції в Україні

Французький інститут в Україні

Посольство Бельгії в Україні

Посольство Іспанії в Україні

Посольство Польщі в Україні

Польський інститут в Україні

Посольство Чехії в Україні

Посольство Мексики в Україні

Посольство Аргентини в Україні

Українсько-Данський молодіжний дім

German FIlms

Бюро програми ЄС “Креативна Європа” в Україні

Спонсори та партнери

Оператор державних лотерей «М.С.Л.» Лото-Забава

Головний медіапартнер - 1+1 media

Платформа кіно та телебачення - Київстар ТБ

Креативний партнер - рекламна агенція McCANN Kyiv

Автомобільний центр ІЛТА на Печерську

Ресторан кримськотатарської кухні, шматочок Криму у столиці - «Мусафір»

Готельний партнер фестивалю - Radisson Blu Hotel, Kyiv Podil, City Centre

Будинок кіно

Ресторан Cinecitta

Медіа-партнери

Суспільне

Суспільне Культура

NV.ua

hromadske

#ПроШоКіно

ТиКиїв

Вечірній Київ

Леонід Коваленко

Робота заради життя чи життя заради роботи: дилема покоління

Авторка: 

Аліна Сухенко

 У час сучасних технологій наше покоління молоді зіткнулося з проблемою вибору формату роботи. 

  Воно частину свого навчання провела дистанційно. Саме в той період, коли соціальні навички мали активно формуватися, нам доводилося сидіти вдома. Це вплинуло на комунікацію з людьми. Цілому прошарку молоді набагато комфортніше не розмовляти наживо з директором, командою чи наставником. Формат переписки став настільки зручним і простим, що іноді здається, ніби немає сенсу проводити розмови віч-на-віч. Навіщо телефонувати, якщо можна написати повідомлення?

   Навіщо їхати на зустріч, якщо всі питання можна вирішити онлайн?

  Робота без офісу — це справді перевага порівняно з незручностями графіка 5/2 в офісі. Молоді люди цінують комфорт: краще поспати довше, ніж витратити додатковий час на збори та дорогу до роботи. Не потрібно витрачати гроші на транспорт, підлаштовуватися під колег і щодня проводити години в дорозі.

   Можна працювати з дому, кав’ярні чи навіть іншого міста. Проте дистанційний формат має і свої недоліки. Вдома є зона комфорту, яка водночас стає зоною відволікання. Зайві звуки, побутові справи, родина, кохана людина або діти можуть заважати зосередитися на робочому процесі. У результаті людина ніби постійно перебуває на роботі, але не завжди може повноцінно виконувати завдання.

  Знайти вакансію зі зручним графіком, хорошою заробітною платою, дружнім колективом і лояльним керівником дуже важко. Особливо для молоді, яка лише починає свій професійний шлях. Від попередніх поколінь наше покоління часто відрізняється ставленням до роботи. Старші працівники нерідко звикли затримуватися після робочого дня, брати додаткові завдання та доводити свою відданість компанії. Для деяких керівників зручніше найняти людину, яка готова вкладати в роботу максимум часу й енергії. Проте молодь не завжди готова жертвувати особистим життям заради посади. Для багатьох із цих працівників робота — це спосіб заробляти гроші, а не сенс усього життя.

   Таке ставлення можна пов’язати з досвідом батьків нашої молоді. Чимало дорослих витрачали багато часу на заробітки, намагаючись забезпечити своїм дітям краще життя. Проте іноді за матеріальне благополуччя доводилося платити часом, який можна було провести з родиною. Діти бачили, як батьки втомлюються, працюють понаднормово та відкладають власні бажання заради фінансової стабільності. Можливо, саме тому частина молоді сьогодні прагне іншого життя — такого, у якому робота не забирає весь час. Хочеться не лише заробляти, а й подорожувати, розвиватися, спілкуватися з близькими та мати можливість просто відпочити.

  На наше ставлення до праці також впливає економічна ситуація. Зростання цін, коливання валютного курсу, нестабільність і постійна потреба в грошах формують думку, що фінансова незалежність є однією з головних умов спокійного життя. Проте гроші не гарантують щастя, так само як висока посада не завжди означає задоволення від власного життя. Можна мати стабільний дохід, але постійно відчувати втому, тривогу та невдоволення собою. Водночас можна любити свою професію, але не мати достатньо коштів для комфортного існування. Саме між цими двома крайнощами молодь намагається знайти баланс.

   Окремий вплив на наше молоде покоління має соціальний медіапростір. Гарне життя, яке показується блогерами, створило перед нами картинку заможного, щасливого й безтурботного існування. Люди постійно перебувають у медіапросторі, і повністю втекти від нього майже неможливо. Ми бачимо дорогі автомобілі, подорожі, красиві квартири, успішний бізнес і людей, які, здається, працюють лише кілька годин на день. Проте за кадром залишаються невдалі спроби, борги, виснаження та роки праці, які не завжди потрапляють у публікації.

 Постійне споживання такого контенту може створювати відчуття власної нікчемності. Людина порівнює своє звичайне життя з чужою найкращою версією, забуваючи, що соціальні мережі не показують повної картини. Молодь хоче отримати рівень життя, для досягнення якого потрібні досвід, кар’єра, знання та час. Але в епоху швидкого контенту виникає бажання мати все й одразу. Хочеться високої зарплати без багаторічного досвіду, свободи без відповідальності, хочеться фінансової незалежності без тривалого професійного становлення. Коли реальність не відповідає очікуванням, виникає розчарування.

   Проте чи справді дистанційна робота робить нас вільнішими? На перший погляд, так. Ми самі організовуємо свій день, можемо працювати в комфортному одязі й не залежати від розташування офісу. Але разом зі свободою приходить і відповідальність. Коли робоче місце розташоване вдома, межа між роботою та особистим життям поступово зникає. Повідомлення від керівника ввечері, термінові завдання у вихідні та бажання постійно перевіряти робочі чати можуть перетворити дистанційну роботу на безперервний процес.

   Людина вже не їде з офісу додому, але й не завжди може психологічно завершити свій робочий день.

   Ще одна проблема — брак живого спілкування. Переписка допомагає швидко вирішувати робочі питання, однак не завжди може замінити особисту розмову.

  У команді важливо не лише виконувати завдання, а й обмінюватися досвідом, вчитися розв’язувати конфлікти, домовлятися та будувати довіру. Особливо це важливо для молодих спеціалістів, які лише знайомляться з професійним середовищем. Якщо людина постійно працює наодинці, їй може бракувати підтримки, зворотного зв’язку та відчуття причетності до спільної справи.

     З іншого боку, було б неправильно стверджувати, що наше покоління не хоче працювати. Часто молодь не відмовляється від праці як такої, а не погоджується з умовами, у яких робота витісняє всі інші сфери життя. Бажання мати гідну оплату, зрозумілі обов’язки, повагу з боку керівництва, можливість відпочивати не обов’язково свідчить про лінощі. Це може бути прагненням до здоровіших професійних відносин. Водночас свобода не звільняє від дисципліни: дистанційний працівник так само має виконувати свої обов’язки, дотримуватися домовленостей і відповідати за результат.

   Отже, проблема полягає не лише в тому, де саме ми працюємо, а й у тому, яке місце робота займає в нашому житті. Офіс не завжди означає виснаження, а дистанційний формат не завжди гарантує свободу. Усе залежить від умов праці, особистих звичок, фінансових можливостей і ставлення до власного часу.

   Покоління молоді дорослішає у світі, де технології дають більше можливостей, але водночас створюють нові очікування та страхи. Ми хочемо бути незалежними, заробляти достатньо, розвиватися й мати час на себе. І, можливо, головне завдання нашого покоління — не довести, що ми можемо працювати менше за інших, а навчитися працювати так, щоб вистачало сил на життя поза роботою.

  Адже професійний успіх втрачає частину своєї цінності, якщо заради нього людина постійно жертвує власним здоров’ям, стосунками та відчуттям щастя.

Самотність серед людей: чому можна мати багато знайомих і не мати близьких друзів?

Авторка: 

Анастасія Степанчук

   Як часто ви відчуваєте самотність, коли залишаєтесь наодинці зі своїми думками після насиченого дня? Ми щодня спілкуємось з людьми, знаходимось в суспільстві, де завжди потрібно підтримувати комунікацію яка буває бажаною та небажаною. В соціальних мережах ми підтримуємо спілкування, проте велика кількість знайомих не завжди означає наявність близьких друзів.

   Людина може постійно перебувати серед інших, але водночас відчувати самотність і брак емоційної підтримки.

   Самотність - це не лише відсутність спілкування, а й відчуття, що тобі бракує близькості та розуміння. Можна мати активне соціальне життя, але не мати людини, з якою можна відверто поговорити про власні переживання, страхи чи проблеми.

   Однією з причин такого стану є поверхневість частини сучасних контактів.

   Соціальні мережі дають можливість постійно залишатися на зв’язку, однак листування, вподобайки та коментарі не завжди формують довіру. Близька дружба потребує часу, взаємної зацікавленості, щирості та готовності підтримувати одне одного не лише в приємні моменти.

   Ще одним чинником може бути страх відкритися іншій людині. Через попередній негативний досвід, невпевненість або побоювання осуду люди іноді приховують свої справжні почуття. У результаті спілкування залишається приємним, але не переходить на глибший рівень.

   Проблема самотності важлива не лише для окремої людини, а й для суспільства.

   Всесвітня організація охорони здоров’я наголошує на значенні соціальних зв’язків для здоров’я та добробуту . Водночас самотність і соціальна ізоляція - не тотожні поняття: людина може мати багато контактів, але відчувати нестачу близьких стосунків.

   Подолання самотності не обов’язково починається з пошуку нових знайомств. Іноді важливіше приділити більше уваги вже наявним стосункам, проявляти ініціативу, відверто говорити про свої почуття та поступово будувати довіру.

   Адже справжня близькість визначається не кількістю людей поруч, а можливістю бути собою поряд із ними.

У Києві завершуються зйомки фільму «Вольфрам» із Богданом Бенюком та Валерією Ходос у головних ролях

   У Києві добігають кінця зйомки нового українського повнометражного фільму «Вольфрам» (робоча назва – «Серце дитини») режисера Пилипа Іллєнка. Головні ролі у стрічці виконують Богдан Бенюк та Валерія Ходос, оператором-постановником виступає Ярослав Пілунський, а продюсеркою – Анна Капустіна. Фільм створюється за підтримки Державного агентства України з питань кіно.

   «Вольфрам» – психологічна драма про втрату і другий шанс, складні стосунки між батьками та дітьми, цінність часу й силу людської любові. Це фільм про війну, в якому війна не стає головним героєм. Натомість у центрі оповіді – дві родини, чиї долі назавжди поєднує одне серце. Стас молодий і спраглий життя. Гнат уже прожив своє й очікує на його завершення. Але сліпий шматок вольфрамової шрапнелі підміняє їхні долі. Донька Гната Наталка намагається віднайти в цій підміні сенс, справедливість чи бодай милосердя. 

   Режисер стрічки Пилип Іллєнко – український кінопродюсер, колишній голова Державного агентства України з питань кіно, член Європейської кіноакадемії та Української кіноакадемії.  «Вольфрам» для нього стане повнометражним режисерським дебютом. «В основі цієї історії – парадокс: смерть і життя існують поруч, іноді розділені лише кількома годинами. Я хочу розповісти про це, не перетворюючи жодне з них на видовище», – зазначає режисер. – Для мене фільм у підсумку деконструює та переосмислює концепцію часу. Я хочу, щоб ця драма залишила глядача з фізичним відчуттям неперервності: що життя може закінчитися і все одно залишитися у світі – іноді буквально, всередині іншої людини». 

   «Тему, порушену у фільмі, я раніше не зустрічав в українському кіно, – говорить Богдан Бенюк, який у стрічці виконує головну роль. – Пилип Іллєнко звертається до цілої низки важливих тем – від любові та взаєморозуміння до гуманності й людяності. Мій герой дізнається, що для нього знайшовся донор, який віддасть йому своє серце, – і за цим наступає усвідомлення, наскільки складний процес за цим стоїть. Які документи необхідно оформити, як відбувається погодження, як працюють лікарі, за яких умов надається дозвіл на донорство органів… Це непроста історія, в основі якої – передусім бажання жити і дарувати життя іншим. Вона потребує неабиякого дослідження, і якщо вже Пилип узяв до рук камеру, щоб розповісти її – я впевнений, що в результаті ми побачимо справді важливий фільм».

   Особливу увагу творча команда приділяє візуальній мові стрічки. Над нею разом із режисером працює оператор-постановник Ярослав Пілунський.  Художником-постановником фільму виступає Іван Левченко. 

  Продюсерка фільму – Анна Капустіна, засновниця кінокомпанії ALBATROS COMMUNICOS UKRAINE, членкиня Європейської кіноакадемії та Української кіноакадемії. Серед її найвідоміших робіт – документальна стрічка «Земля блакитна, як апельсин», яка здобула нагороду за найкращу режисуру на фестивалі Sundance, була представлена на понад 100 міжнародних кінофестивалях і отримала більш ніж 40 нагород. Інший її документальний фільм, «Трішки чужа», мав світову прем'єру на Берлінале у 2024 році.

   «Вольфрам – це фільм про війну, який не робить війну своїм головним героєм, – говорить Анна Капустіна. – Між двома його героями, які ніколи не зустрічаються — серце і дивна, майже неможлива неперервність життя в країні, де смерть стала частиною повсякденного побуту. Для мене як продюсера саме тут полягає міжнародний потенціал фільму. Ми хочемо розповісти інтимну і глибоко людяну історію, в якій війна постійно присутня, але залишається за межами центру кадру. Вона входить у звичайне життя раптово і незворотньо, змінюючи долі людей, які просто планували своє майбутнє, закохувалися, сперечалися з батьками, ставали старшими».

   Днями одним із знімальних майданчиків стрічки став столичний Будинок кіно. Знімальний процес також відвідав голова Державного агентства України з питань кіно Андрій Осіпов, який поспілкувався з кінематографістами та ознайомився з перебігом роботи над стрічкою.

   «Тема фільму надзвичайно непроста. Працювати з нею – виклик і водночас свідчення сміливості сценариста, режисера та всієї творчої групи. Сюжет фільму потребує особливої майстерності й від акторів, а акторський склад цього фільму, без сумніву, блискучий. Держкіно поруч із командою – не лише фінансово. Ми готові допомагати інформаційно, методично та в інший спосіб підтримувати людей, які створюють українське кіно. Бажаю команді фільму успішно пройти всі виробничі етапи. Звісно, чекатимемо на фільм на великих екранах і бажатимемо йому професійних нагород, а головне — визнання глядачів», – говорить Андрій Осіпов. 

   Творча команда розглядає «Вольфрам» як проєкт із міжнародним фестивальним потенціалом. Серед пріоритетних майданчиків для майбутньої прем'єри – провідні європейські кінофестивалі, а після фестивального представлення команда планує кінотеатральний прокат і міжнародну дистрибуцію.

   Після завершення знімального періоду робота над фільмом «Вольфрам» продовжиться на етапі постпродакшну. Дата прем’єри буде оголошена додатково.