Анатомія меланхолії або ж чому смуток приносить іноді розраду?

Авторка: Дарина Комина

   Сумна музика, під яку хочеться просто дивитися у стелю, фільми про самотність, дощ за вікном, меланхолійні роздуми про майбутнє чи ностальгія за минулим. Парадоксально, але факт: у світі, що пропонує мільйони розваг, в тому числі по ту сторону екрану телефону, ми все одно тягнемося до чогось ніжного, повільного, гіркуватого. Неначе вистигла кава, хоча на вибір є різні мультисмакові соки. Чим же нас так може приваблювати подібний «vibe»?

   Меланхолія – це не просто смуток, а глибока емоційна рефлексія, стан сповільнення, в якому людина відчуває світ не яскравим, а дещо м’яко затіненим. Це може бути пов’язано з втратою, втомою, змінами, однак не завжди має конкретну причину. Це своєрідний стан між світлом і темрявою, у якому людина не тоне, але й не пливе активно. І в цьому є щось на диво приємне: зануритися в тишу свого смутку.

   Ще з епохи Відродження меланхолія вважалася особливою ознакою глибокої душі. У «Меланхолії I» Альбрехта Дюрера постає фігура з крилами, замислена, з поглядом у порожнечу, і в ній бачать символ внутрішньої боротьби творчої особистості. Для романтиків XIX століття меланхолія була не вадою, а благородним станом чутливості до краси й болю світу. У класичній психології меланхолія вважалася формою повільної депресії. Ще Зигмунд Фрейд писав про неї як про «горювання без об’єкта», але сучасна наука частіше бачить у ній нормальну частину емоційного спектру, особливо якщо вона не триває хронічно і не руйнує повсякденне життя. Меланхолія дозволяє психіці опрацьовує те, що не встигла раніше. 

   І в цьому допомагають «збудники», шо викликають катарсис, тобто психологічний ефект очищення, відчуття полегшення через емоційне «проживання». Особливо сильно цей ефект працює у мистецтві, що дозволяє «дотиснути» емоції, які не дотиснулися в реальному житті. Уявімо людину, яка не дозволяла собі поплакати після втрати. Вона випадково чує пісню типу «Creep» Radiohead або натрапляє на «Один в каное», і щось розривається. Їй стає гірше і краще водночас. Це ознака того, що глибока емоція нарешті знайшла вихід. І це можна окреслити як «зворушлива туга», себто парадокс, коли сум викликає задоволення. 

   У житті, де популярна «токсична продуктивність» і «будь краще щодня», меланхолія виглядає як щось неприйнятне. Сучасний світ вимагає бути «в порядку», навіть коли не спиш третю ніч під звуки сирени. У соцмережах переважають усмішки, мотиваційні тексти і цитати про силу. І через це подеколи ми забуваємо, що людина – це не пост із Pinterest, де все ідеально. Або ж навпаки, інформація про втрати і запуски ракет надломлює нас, як би не намагатися це приховувати. Іноді хочеться просто побути слабким у світі, де необхідно бути постійно готовим до незгод. У важкий період час на меланхолію це психологічна гігієна, а не прояв слабкості. Люди, що дозволяють собі тимчасово «випасти» зі швидкості світу часто відновлюються глибше, ніж ті, хто весь час тисне на газ. 

   Саме тому меланхолійний настрій – це безпечна зона, що не примушує «виправлятися». Фільми, музика чи картини неначе визнають цей стан, обіймають його. Як, наприклад, “Lost in Translation” чи “Her” – історії, де самотність стає простором для тиші й самопізнання. А пісні Біллі Айліш, Лани Дель Рей або сповільнені TikTok версії відомих мелодій дають простір для тиші всередині. Певно, можна назвати сумні прояви мистецтва певним бунтом проти штучної позитивності і знеболення, що не завжди лікує. Меланхолія – це мовби тиха кімната десь усередині, де можна сісти й нічого не робити. Іноді саме в цій кімнаті ми почуваємося найкраще. Тому якщо ви ловите себе на тому, що ставите на повтор сумні треки, переглядаєте старі фільми, читаєте поезію або просто дивитесь у вікно без сил – можливо, це не втома. Це психологічний стан промовляє: «Дай мені трохи меланхолії, я з неї зроблю силу». 

Маловідомі казки братів Грімм

 Авторка: Марія Труш

Всі знають такі казки як Попелюшка, Білосніжка, Хлопчик-з-пальчик, Гензель і Гретель і так далі. Але є ще багато розповідей, про яких мало хто знає. Цей не дивно, бо не всі історії зможуть вкласти дитину, але налякати – ще й як. Це пов’язано з тим, що Якоб і Вільгельм Грімм збирали їх по всім германомовних землях, а тоді вони не відрізнялися м’якістю. Наприклад, багато чув вже про оригінал Рапунцель, де героїня народила близнят від принца після того, як мачуха відрізала волосся і прогнала її. Через багато років зустріла сліпого принца та зцілила його. А далі щасливий кінець. І це не єдина історія, яка шокувала своїм оригіналом. Ще існують ті легенди і розповіді, про яких ніхто не чув. Воно й не дивно, бо їх мораль зрозуміла, але сюжет викликає питання. Ось приклади їх, яких ви, вірогідно, не чули. 

Вірний Іоганн

Казка розповідає про слугу Іоганна, який служив вірою і правдою старому королю. На смертному одрі король взяв у слуги клятву, що молодому принцу він покаже всі кімнати крім одної, де знаходиться картина. Новий король продивився всі кімнати, але коли дійшла черга до того самого приміщення, юнак змусив відкрити її. Картиною виявився портрет королівни. Закохавшись з першого погляду, король хотів зробити її своєю дружиною і Іоганн придумає план викрадення. Як стає зрозуміло, казка про те як слуга допомагав зберегти щастя свого короля. Це, до речі, одна з небагатьох історій, де головний герой не людина дворянського походження. В чому ще незвичність цієї казки? Іоганн, коли запобіг здійсненню 3-х пророцтв воронів, що стосувались смерті короля, робить доволі дивні речі. Молодий король, не розуміючи нічого, засуджує його до відрубання голови. Перед виконанням вироку, слуга розповідає про пророцтва, за що піддається прокляттю – перетворюється в камінь. У короля і королеви з часом народжуються близнята, а Іоганн-камінь стоїть в кімнаті, де була картина. Король-батько думав, як повернути слугу до життя. Був лише єдиний спосіб: відрубати голови дітям і змазати кров’ю камінь. Батько зробив це, а воскреслий герой оживив дітей. Happy end.

Іоринда і Іорингель

Це імена двух закоханих, які втекли в ліс, тому що їх батьки були проти. Вони чули що це ліс відьми-сови, але не прийняли до уваги. Іоринду викрадає відьма і перетворює на солов’я. Всі птахи, які живуть у відьми в замку, це дівчата, яких вкрала злодійка. Однак в одній із версій казки дівчата, яких утримувала відьма, були обмануті коханими і в замку могли вільно займатись справами, щоб жити окремо і самостійно. І в обох версіях Іорингель доводить своє кохання і одружується на коханій.

Співаюча кісточка

Казка починається з того, що в одному королівстві завівся дикий кабан, що шкодив полям. Король оголосив, що на тому, хто вб’є кабана, видасть єдину дочку заміж. За цю справу взялись два сина бідняка. Підійшовши до лісу, брати розділились і пішли в різні частини лісу, але старший вирішив випити для хоробрості. Виходячи з корчми, він побачив молодшого, який тягнув тушу кабана. Було темно і брат запропонував допомогу. Коли сини бідняка дійшли до мосту, старший вбив молодшого і закопав тіло під мостом. Король, нічого не знавши, видає свою дочку за братовбивцю. При питанні де його брат, чоловік сказав що загинув від кабана. Проходить час і один пастух знайшов кісточку. Зробивши з неї сопілку, юнак зібрався на ній заграти, але, на його подив, інструмент заспівав. Пісня розповідала про злочин. Пастух приніс чудасію королю і він провів аналогію і зрозумів, що сталося з покійним братом. Старшого брата зашили заживо в мішок і кинули в ріку, а молодшому поставили пам’ятник.

Розбійник-наречений

У одного мірошника була дочка і, коли вона підросла, він вирішив видати її заміж. Наречений з’явився одразу і доволі багатий, дівчина відчувала що щось не так, тому вирішила навідатися в будинок нареченого. Хатина була в лісі. Там була лише бабуся, яка розповіла, що її майбутній чоловік – розбійник і навіщо він хоче розлучитись. Почувши голоса, що приближувались до хатинки, стара жінка заховала дівчину за бочками. Зайшов розбійник з компанією, яка тримала дівчину, що все намагалася вирватись. Відібравши коштовності, жертву прив’язали до стола. Розбійник дістав ніж і перерізав їй горло. При готуванні вечері, палець з каблучкою впав за бочку та перелякана наречена заховала його в платті. Вночі бабуся вивела з будинку дівчину і та повернулась додому. На наступний день, під час весілля, дочка мірошника розповіла все що бачила, видавши все за сон. Але під кінець наречена витягла палець з каблучкою, що підтверджувала реальність сну. Розбійника-нареченого повісили.

Фрау Труда

Жила неслухняна дівчина і вона захотіла піти до Фрау Труди. Не послухавшись батьків, вона знайшла будиночок. Там героїня казки побачила чорного, зеленого і червоного чоловічка та злякалась. Потім заглянула в вікно і побачила чорта. Зайшовши в дім, вона зустріла Фрау, яка розповіла що дівчина узріла вугільника, лісника, м’ясника і її саму. Наступне що відбулося – відьма перетворила героїню в поліно і кинула в камін. Коли багаття розгорілося, Фрау Труда сіла біля нього і почала грітися.

Сонце ясне всю правду відкриє

Кравець не мав роботи і вирішив обікрасти першого подорожнього. Він зустрів єврея і пригрозив вбивством. Жертва божилась, що у нього всього 8 геллерів тільки, а чоловік побив його до смерті. Помираючи, єврей сказав що від сонця нічого не сховається. Кравець обшукав тіло і знайшов лише 8 геллерів, після чого сховав труп в кущах. Пройшли роки, чоловік знайшов роботу, одружився, поховав батьків і виростив дітей. Одного разу, п’ючи воду, чоловік побачив сонячного зайчик і зітхнув, сказавши, що єврею там добре. Дружина спитала про кого він і вбивця розповів. Жінка розповіла кумі, кума – сусідці і вже через 3 дні кравця судили.

Дівчина із Бранкеля

Дівчина пішла в каплицю Святої Анни і попросила благословення на шлюб. Це підслухав молодий причетник і сказав, що, хай ще подумає. Героїня, подумав що це боже мовлення, сказала: «Помовчи, хай мамка ще подумає.»

Казка-загадка

Три жінки були перетворені в квіти, але одна могла приходити в ночі до свого чоловіка. І якщо він віднайде її в образі рослини, то чари втратять силу. Герой знайшов і відрізнив дружину від 2-х інших, але питання – як?

Ось список маловідомих казок. Так, вони дивні, але це пов’язано з часом коли їх розповідали. Тоді жорстокість була нормою, і такі казки навряд чи розкажуть батьки. Казки – це відображення того, що відбувалось і вірили люди.

   

Країна Мрій – 2025

В дні Купальського Сонцекресу з 20 по 22 червня на території Національного ботанічного саду ім. М. Гришка відбувся 21 міжнародний етнофестиваль «Країна Мрій». Засновник та ідейний натхненник фестивалю музикант, композитор та промоутер українського фольклору Олег Скрипка започаткував його ще в 2004 році і провів на Співочому полі в Києві.

«Країна Мрій» найбільший етнічний фестиваль в Україні, що об’єднує любителів фольклору, сучасної етномузики, родинного відпочинку й української душі.  цього року пройшов як і попередні у форматі народного гуляння-ярмарку. 

Цьогорічний фестиваль було представлено основними музичними головною сценою Мрії та етно-фольклорною  Край Рай, а також сценами Героїчною, Містичною, Кримською. На цих сценах мрійники, які завітали на фестиваль, могли послухати живу музику, що поєднала сучасне звучання з глибокими народними коренями. Серед різних українських виконавців, що виступали на фестивалі можна було послухати такі відомі гурти, як: 

KARNA – гуцул-метал, що пробуджує дух Карпат;

ЯРРА – колектив із енергійною етноелектронікою;

АНКА – молода, але вже помітна на українській сцені співачка;

Гурт «Вій» – містичне звучання українського андеґраунду;

Гурт «Кому Вниз» – символ внутрішньої сили й українського року;

Гурт «Cuibul» – драйвовий фанк із молдовськими мотивами;

The Doox – унікальне поєднання народної мелодики та сучасних ритмів;

Мертвий Півень – пісенна поезія з філософським підтекстом.

До українських гуртів приєдналися також два іноземних литовський фолк-рок-гурт  Žalvarinis з Вільнюса  та молдовський гурт Cuibul (Кишинів), які чулово відіграли для слухачів. В музичній програмі ще можна було почути живе виконання найкращих кобзарів, лірників, бандуристів, які виконували старовинні пісні.

Окрім музичних виступів, відвідувачі могли прийняти участь в обрядах та автентичних дійства, які відтворюють стародавні традиці,  скуштувати етнічні кухні та завітати на ярмарок майстрів з різними виробами народного мистецтва та придбати книжки, прикраси, крафотову продукцію, свічки, посуд та вбрання. Неподалік від алеї ще був  майстер-клас з ковальства, де можна було спостерігати, як виробляються витвори  з металу та  поетична сцена, де  послухати сучасних авторів. 

Працював як і завжди дитячий етно-майданчик з народними іграми, казками та інтерактивними майстер-класами для дітей та підлітків. В цьому році вперше на дитячій галявині встановили сцену на якій виступали різні дитячі колективи, зокрема юні таланти Київського палацу дітей та юнацтва. Окрім цього юним відвідувачам влаштували ще активності у стилі середньовіччя  від акторів театру «Камелот». 

Гучною була сцена Героїчна, яка вперше цьогоріч з’явилася на фестивалі і знаходилась неподалік від центрального входу. На ній виступали гурти, представниками яких є військові, що нині захищають Україну від підступного ворога. На сцені звучала різна музика від рокової до народної етнічної. Неподалік цієї сцени  розташувався. благодійний фонд «Шалені волонтери», що  демонстрував артефакти російсько-української війни та збирає донати на ЗСУ. На їх локації також працювала імпровізована сцена з музичними виступами. За Героїчною сценою трохи нижче на пагорбі розміщувалася Кримська сцена: «Lavanda tarlası», яка пропонувала відвідувачам багато активностей.

Вдруге «Країна Мрій» представила відвідувачам етнофестивалю «Країну Містичну», що була однією великою частиною, своєрідною брамою у світ духовних знань та езотерики. На цій локації відвідувачам пропонували долучитися до занять з йоги, звукотерапії, медитації, трансформаційних ігор, чайних церемоній, а також послухати музику. В «Країні Містичній» можна було познайомитися з різними духовними, енергетичними та шаманськими практиками, Аюрведою. Яскраво була представлена звукотерапія від школи гри на хендпані а також великий вибір цілющих інструментів – ханги, буддійські чаші, барабани, шаманські бубни й багато інших. Окрім цього працювала вега-кухня, де можна було поласувати вегетаріанськими смаколиками від різних виробників.

Цього року, на жаль, не виступав засновник Олег Скрипка зі своїм гуртом, але Гімн фестивалю написаний ним у 1998 році – однойменна пісня гурту ВВ "Країна Мрій" звучав. Добру справу робить пан Олег в цей нелегкий для України час, пропагуючи українську культуру, несе зміни країні через дії.  

Тож «Країна Мрій» – це не просто простір відродження етнічних народних традицій, а й спільнота однодумців мрійників, які вірять у велич народної культури та  самобутності української нації що народжується у спілкуванні людини з природою та піснею.

Леонід Коваленко.

Сміливість на грані байдужості як прифронтові міста продовжують жити не боючись ворога

Авторка: Діана Мельник

   Якщо виїхала  установка ППО, треба відрахувати 4 вибухи і можна вкладати сина спати. - сказала мені дівчина в Запоріжжі в 2023ому. А коли після чергової пекельно-дронової ночі на ранок в одному з містечок Харківської області жінка під підʼїздом почала, як ні в чому не бувало, рутинно, за звичкою, скликати всіх дворових котів аби їх погодувати, а з сусіднього підʼїзду виносили старий мотлох, бо вже роблять новий ремонт, я дещо зрозуміла. 

   У прифронтових містах України життя триває так, ніби небо над головою — лише декоративний елемент, а не джерело постійної загрози. Повітряні тривоги лунають по кілька разів на день, ракети і дрони прилітають несподівано, але вже ніхто не кидається в укриття при кожному сигналі, а хтось і взагалі не звертає уваги. Пекуча правда в тому, що страх давно переріс у щось інше — у мовчазне прийняття, у сталеву витривалість, у дивну суміш зневіри й героїзму, яка дозволяє людям в умовах постійної загрози не лише виживати, а й жити повноцінно. 

   У містах за десятки кілометрів від лінії фронту школи продовжують працювати, хоча уроки іноді перериває тривога, а вчителі ведуть дітей в укриття замість писати крейдою на дошці. Медичні працівники не залишають лікарень навіть тоді, коли вибухова хвиля вибиває шибки. Магазини, кав’ярні, ресторани відчиняються за графіком, і навіть у вечірній час, коли електрика вимикається через атаки на енергетичну інфраструктуру, у багатьох закладах працюють генератори, світять свічки, а столи залишаються забитими. 

   Люди бронюють місця, йдуть на побачення, святкують дні народження — не тому, що їм все одно, а тому що кожен момент життя набуває більшої цінності, ніж колись. Дитячі майданчики заповнені сміхом, хоч і поряд — зруйновані будівлі, діти малюють кольоровими крейдами сонце, серця, прапори і підписують: «Слава ЗСУ», «Повертайтесь живими», «Ми чекаємо тата з полону». 

   Коли росія активує балістичну установку, життя в безпосередній близкості до лінії зіткнення вирує настільки, що бариста не припинить готувати вам флет.

   Росія робить ставку на терор, на залякування мирного населення, на злам психіки, хоче змусити людей боятися настільки, щоб вони просили капітуляції, щоб вони вимагали припинити війну будь-якою ціною. Але все виходить навпаки: що більше обстрілів, то більше донатів на армію, що гучніше вибухи — то міцніша рішучість не здаватися. В містах, які регулярно атакуються, люди організовують громадські збори, волонтерські ініціативи, пишуть листи полоненим, збирають підписи за їхнє звільнення, виходять на акції підтримки родин захисників, плетуть маскувальні сітки, шиють аптечки, навіть у підвалах проводять безкоштовні курси першої домедичної допомоги. 

  Під обстрілами роздають гуманітарну допомогу стареньким, створюють спільноти взаємопідтримки в чатах, ремонтують зруйновані вікна в школах, збирають гроші на дрони, фарбують мурали, які стали символами спротиву. І навіть якщо лунає вибух, у коментарях під місцевими новинами не паніка, а обмін: хто бачив дим, чи працює світло, чи потрібна допомога. Тут народилася нова форма колективної сміливості — коли страх став побутовою деталлю, а не керівною емоцією. І ця сміливість межує з байдужістю тільки зовні. Насправді це не байдужість, а втомлена гідність, яка не дозволяє ворогові забрати головне — самоповагу і здатність до дії. 

  Люди більше не плачуть на кожну тривогу — не тому, що не болить, а тому що навчилися жити поруч із болем. Це життя — не про відсутність страху, а про силу, що дозволяє йому не керувати тобою. Це життя — не про легковажність, а про вибір: обирати людяність, нормальність і навіть красу в умовах, коли все навколо — хаос і руїна. 

   Прифронтові міста — це сьогодні справжній щит і нерв нації. Це місця, де народжується сучасна українська стійкість: мовчазна, рішуча, глибока, органічна. І якщо ворог вважає, що може зламати цю спільноту вибухами і жахом — він глибоко помиляється. Бо саме в таких місцях стає видно, що Україна — це не просто територія, а люди, які вибрали жити гідно, навіть коли смерті залишився один крок.

   І люди, які розуміють, що тим, хто не стоїть за історію, прийдуть правити географію.