Еміграція українців у 2026 році: між безпекою та відчуттям дому

Авторка: Каріна Польська

  Повномасштабна війна змінила життя мільйонів українців. За даними міжнародних організацій, після 2022 року Україну залишили мільйони громадян. Частина з них уже повернулася, частина інтегрувалася за кордоном, а хтось досі живе «на дві країни», не наважуючись прийняти остаточне рішення. 2026 рік став моментом внутрішнього вибору: залишатися за кордоном чи повертатися додому?

   Українці, які переїхали до країн Європейського Союзу — зокрема до Польщі, Німеччини та Чехія — отримали тимчасовий захист, доступ до соціальних програм, освіти та медицини. Європа надає багато можливостей для українців, забезпечує усім та навіть більше. Отримавши доступ до медицини, освіти, соціальних програм. У перші місяці це означало насамперед безпеку. Згодом — можливість працювати, орендувати житло, інтегрувати дітей у школи. Проте з часом з’ясувалося, що навіть у стабільності є свої виклики. Мовний бар’єр, інша культура спілкування, інший ритм життя, відсутність звичних соціальних зв’язків — усе це формує відчуття тимчасовості навіть тоді, коли життя вже налагоджене. Парадоксально, але чим довше люди перебувають за кордоном, тим складніше їм визначитись.

  Діти швидко адаптуються, починають мислити іншою мовою, заводять друзів, планують майбутнє в європейських університетах. Батьки ж часто залишаються внутрішньо прив’язаними до України. Для них повернення — це не лише зміна адреси, а повернення до власної ідентичності, до зрозумілого культурного коду. Але разом із цим — і повернення до ризиків. Навіть у відносно спокійних містах, таких як Київ чи Львів, повітряні тривоги залишаються частиною повсякдення. Безпека не є гарантованою, а економічна ситуація залишається нестабільною.

  Еміграція 2026 року відрізняється від хвиль попередніх десятиліть. Якщо раніше виїзд часто означав остаточний розрив із батьківщиною, то сьогодні кордони стали більш умовними. Онлайн-робота, дистанційний бізнес, цифрові сервіси дозволяють жити між двома світами. Хтось працює на українську компанію, перебуваючи в Берліні чи Празі, хтось навпаки повертається в Україну, зберігаючи міжнародні контракти. Виникає феномен  ідентичності, коли людина може одночасно бути інтегрованою в європейське суспільство і глибоко залученою в українські процеси.

  Однак за всіма цими моделями стоїть особиста історія вибору. Вибору між безпекою та внутрішнім відчуттям дому, між стабільністю та потребою бути поруч із рідними, між прагматизмом і емоцією. Для когось рішення залишитися за кордоном означає шанс на передбачуване майбутнє для дітей. Для когось повернення стає способом відновити власну цілісність. І кожен із цих варіантів  є відповіддю на конкретні обставини життя.

Несподівані соціальні факти: що нас справді дивує

Авторка:

Дар'я Щербакова

  Ми живемо в світі, де соціальні норми здаються очевидними: ходимо на роботу, відпочиваємо, спілкуємося, слідкуємо за новинами. Але час від часу виявляється, що люди поводяться зовсім інакше, ніж ми очікуємо. І ці дрібні «аномалії» здатні багато чого розповісти про сучасне суспільство.

   Наприклад, дослідження показують, що більшість людей частіше довіряють випадковим незнайомцям, ніж близьким друзям, коли йдеться про невеликі суми грошей або дрібні послуги. Так, ми щодня скептично ставимося до колег, але можемо залишити телефон у чужому кафе і спокійно піти — з високою ймовірністю, що його повернуть. Людям властиво дивувати нас саме в простих речах.

   Ще один факт: більшість рішень ми приймаємо під впливом випадкових дрібниць, навіть не усвідомлюючи цього. Колір кімнати, музика в магазині, запах кави — усе це підсвідомо змінює вибір, настрій і поведінку. Соціологи називають це «ефектом фону»: ми вважаємо, що діємо свідомо, а насправді керуємося мікродеталями.

  Цікаво, що люди часто переоцінюють свою унікальність. Ми впевнені, що наші страхи, інтереси чи звички особливі, а насправді вони дуже типові для певних груп. Наприклад, майже кожен другий підліток соромиться постити фото в соцмережах, бо боїться осуду, і це природна поведінка. Ми ж вважаємо, що «тільки я такий». Парадоксально, але саме через це відчуття «унікальності» ми частіше відчуваємо самотність.

   Несподівані факти з’являються і в соціальній поведінці дорослих. Наприклад, у великих містах люди стають менш контактними, але водночас більш чутливими до соціальної несправедливості. В одному дослідженні було помічено: мешканці мегаполісів рідше посміхаються незнайомцям на вулиці, але значно активніше підтримують благодійні проєкти або соціальні кампанії онлайн. Виходить, ми можемо бути мовчазними в повсякденності, але дуже активними у віртуальному суспільстві.

   ноді найнеочікуваніше — це реакція людей на кризу. Соціологи помітили, що у важкі моменти більшість демонструє альтруїзм і готовність допомогти, а не паніку. Можливо, це і пояснює, чому спільноти виживають під час катастроф: людська поведінка, яка здається хаотичною, насправді влаштована на підтримку системи.

  Ці факти доводять: соціальна поведінка людини набагато цікавіша, ніж будь-які очікування. Ми постійно дивуємо самих себе, часом у дрібницях, часом у великих справах. І, можливо, саме це робить наше життя непередбачуваним і захопливим.

Жінки України на війні: невидимий фронт і видима сила

Авторка: Надія Котвицька

   Повномасштабна війна, що триває в Україні з 24 лютого 2022 року, змінила не лише карту країни, а й соціальні ролі, уявлення про силу, відповідальність і громадянський обов’язок. Сьогодні українські жінки — це не лише символи тилу чи турботи. Вони — військові, медики, волонтерки, рятувальниці, журналістки, матері, керівниці та лідерки громад. Їхній внесок у боротьбу за незалежність є масштабним і часто недооціненим.

   Як студентка, майбутня журналістка, я спілкуюся з різними людьми — студентами, переселенцями, волонтерами, родинами військових. І майже в кожній історії є жінка, яка тримає на собі цілий світ.

На передовій — поруч із чоловіками

  За роки війни кількість жінок у війську суттєво зросла. Вони служать у лавах Збройні Сили України на бойових і небойових посадах: снайперки, розвідниці, операторки дронів, артилеристки, зв’язківиці, командирки підрозділів, військові медикині.

   Багато хто пішов добровільно — без примусу, без гарантій безпеки, залишивши дітей, роботу, звичне життя. Деякі жінки мають бойовий досвід ще з 2014 року, інші взяли до рук зброю вперше у 2022-му.

   Їхня служба — це не лише бойові завдання. Це постійна фізична напруга, життя в польових умовах, нестача сну, небезпека обстрілів, відповідальність за життя побратимів.

Медики, які повертають життя

  Окрема категорія — військові та цивільні медикині. Вони працюють на стабілізаційних пунктах, у польових шпиталях, евакуаційних бригадах. Часто — під обстрілами, без повноцінного обладнання, на межі людських можливостей.

  Саме вони першими зустрічають поранених із поля бою, зупиняють кровотечі, підтримують, коли боєць на межі свідомості. Для багатьох військових ці жінки стають символом надії між життям і смертю.

Волонтерський тил — жіноче обличчя допомоги

  Якщо фронт — це видима частина війни, то тил — її фундамент. І цей фундамент значною мірою тримають жінки.

  Вони організовують збори коштів, закуповують амуніцію, автомобілі, тепловізори, ліки, харчі. Плетуть маскувальні сітки, шиють форму, готують їжу для військових, допомагають переселенцям.

  Волонтерство часто поєднується з роботою, вихованням дітей, домашніми обов’язками. Це подвійне або навіть потрійне навантаження, яке триває роками без вихідних.

Материнство під звуки сирен

  Одна з найскладніших ролей — бути матір’ю під час війни. Жінки народжують у бомбосховищах, виховують дітей під час повітряних тривог, пояснюють малечі, чому тато далеко або чому довелося залишити дім.

 Багато матерів самостійно забезпечують родину, поки чоловіки служать. Вони одночасно — і мама, і тато, і психолог, і опора.

  Для дітей саме жінка часто стає «острівцем нормальності» у ненормальних умовах.

Вимушене переселення і нове життя

   Мільйони українок стали внутрішньо переміщеними особами або біженками за кордоном. Вони втратили домівки, роботу, звичне середовище — але змушені починати життя заново.

   Жінки шукають житло, оформлюють документи, влаштовують дітей до шкіл, вивчають мову іншої країни, знаходять роботу. І при цьому щодня живуть із тривогою за тих, хто залишився вдома або на фронті.

Психологічний тягар війни

  Війна — це не лише фізична небезпека, а й постійний стрес. Тривоги, новини про обстріли, втрати, невизначеність майбутнього виснажують психіку.

  Жінки часто стримують власні емоції, щоб підтримати інших. Вони стають «емоційними контейнерами» для родини, друзів, дітей. Але їхній біль, страх і втома нікуди не зникають.

   Особливо складно тим, хто втратив близьких або чекає на повернення рідних із фронту.

Нові лідерки суспільства

  Війна показала високий рівень жіночого лідерства. Українки створюють громадські організації, координують гуманітарні проєкти, керують бізнесами в кризових умовах, працюють у державних структурах.

  Вони ухвалюють рішення, беруть відповідальність, ведуть за собою інших. Це змінює традиційні уявлення про роль жінки в суспільстві.

Світ побачив українських жінок

   Образ українки сьогодні — це не лише берегиня, а й воїнка, рятівниця, волонтерка, професіоналка. Світова спільнота все частіше говорить про стійкість і мужність українок як про один із ключових факторів незламності країни.

  Їхня сила — у здатності поєднувати турботу й рішучість, співчуття й витривалість, ніжність і сміливість.

   Війна в Україні — це історія не лише битв і стратегій, а й мільйонів жіночих доль. Жінки тримають фронт і тил, родини й громади, життя тут і надію на майбутнє.

  Українки не обирали цю війну. Але вони обрали не здаватися.

  І, можливо, саме в цьому — справжня сила: не в відсутності страху, а в здатності щодня робити необхідне попри нього.

«Сивина» — новий проєкт Артура Данієляна та Павла Нечитайла презентує ЕР «Крихке»: фіксація внутрішнього порядку в часи без гарантій

    Обережно, - «Крихке»! Новий проєкт Артура Данієляна та Павла Нечитайла «Сивина» презентує дебютний ЕР

Артур Данієлян

Павло Нечитайло

   «Крихке» — дебютний мініальбом проєкту «Сивина» Артура Данієляна та Павла Нечитайла. Автори описують настрій альбому як «життєствердну меланхолію» та «інтровертивні танці наодинці з собою». Цей альбом про утримання себе в стані, коли навколо немає жодних гарантій. Капсула часу, який тягнеться очікуваннями. Про тишу, що не є спокоєм. Про дні, які відрізняються деталями, а не змістом. Про стан, у якому емоції не виливаються, а збираються всередині. Музика тут фіксує внутрішній порядок. Це спосіб залишатися зібраним, коли зовнішній світ не дає опори.

  Альбом доступний для завантаження на основних стрімінгових платформах: https://fanlink.tv/syvyna_kryxke 

   Робота над матеріалом почалась понад 2 роки тому. Основа альбому створювалася в бліндажі на Сумщині, де перебував Павло Нечитайло у лавах ТРО ЗСУ. Ця обставина не перетворюється на декларацію, але відчувається у стриманості, концентрації та дисципліні роботи зі звуком. Назва релізу відсилає як до музичної тканини треків, так і до самого часу, в якому ми живемо.

   Артур Данієлян: “Я завжди свято і романтично вірив у силу колаборації. Особливо у форматі «моя музика — вокал співучасника». Особливо цікаво вирвати голос вокаліста з контексту його чи її власної творчості та помістити у незвичну музичну обгортку. 

   Я вважаю голос Павла одним із найцікавіших у нашій сучасності та радо «увірвався» до співпраці після прослуховування його напрацювань. Праця над матеріалом тривала хвильообразно — саме тоді, коли я входив у стан творчого ступору у інших проєктах, я «накидувався» на матеріал від Павла і певною мірою знаходив натхнення, медитуючи звуками і текстурами нашої із Павлом Сивини. Так, протягом двох з чимось років, було створене насправді щось Крихке. Запрошую слухача поринути у цей транс разом із нами, відвідати нашу із Павлом Нечитайлом «дискотеку у комендантську годину». Дякую за прослуховування.”

   Павло Нечитайло: “Дуже тонка і скрупульозна робота з прицілом у вічне. Цьому матеріалу, який пройшов крізь мене, надзвичайно пощастило потрапити до Артура. В результаті, хто має вуха, серце та певну наслуханість обов'язково зацінять: структури, ходи, мелодії, рішення і загальну магію релізу. 

   З якогось певного періоду, роботи Артура постійно були в моєму фарватері. Починаючи з  «Фактично Самі», які  завжди цікаві, самобутні та  модні. Потім десь перетинатися за кулісами на фестивалях, я уважно слідкував за сайдпроектами Артура і за Dan Alien. Дивився на його роботу трохи знизу вгору, чесно кажучи, відчуваючи велику увагу, досвід і талант до звуку,  Окрім того, звернув увагу, що по доброті серця свого Артур щиро підтримує цікавих йому нішових артистів. А вже коли я був в ТРО ЗСУ в 2022-му, був час між нарядами щось повигадувати на гітарі, якісь сторіз запилював, Артур побачив і запропонував з цим попрацювати.”

 ТСтилістично реліз “Крихке” розташовується в полі ембієнту, органічного хаусу, даунтемпо та експериментальної електроніки. Основу релізу складають прості, оригінальні та впізнавані структури та мелодії, що розвиваються до складних «маленьких симфоній», доповнених віолончеллю Євгенії Дячук і не втрачають сили з часом. Це витончена, стримана робота зі звуком, що фокусується на утриманні себе в «тут і зараз».

Відгуки про альбом:

   Ніна Гаренецька («ДахаБраха» та «Dakh Daughters») "Приємно радує, що музиканти мають можливість творити разом обмінюючись енергією і власним досвідом. Альбом "Крихке" від Артура Данієляна і Павла Нечитайла - це не мейнстрим, а щось творчо-авторське, і це може бути саме те, що зробить його цікавим для слухача, який цінує неформатні звучання. Радісно було чути в інді електроніці живий звук віолончелі, що пронизувала весь цей електронний грув, як то кажуть - намазувала масло на хліб ) Під трек "Мирослав" хотілося швидше їхати за кермом нічним містом, тому будьте обережні (:"

   Сергій “Колос” Мартинюк (Фіолет): «Звучна історія. Багато цікавих ритмічних малюнків, ламаних бітів та звукових текстур від Артура Данієляна. Затишний голос і медитативна поетика Павла Нечитайла, багата на живі, тактильні образи, в які хочеш/не хочеш, але занурюєшся. Чудова робота з простором і часом. Постапокаліптичний IDM для танцполів світу, в якому ми вціліли і нарешті видихнули. Обовʼязково додайте КРИХКЕ до своїх медіатек і знайдіть особливі місце та час наодинці з собою, аби послухати це. Вересневе світло - маст хев.»

  Олександр “Колмен” Сердюк - гуморист, режисер, художній керівник Театру абсурду Горобчика, аукціоніст: «Яка чудова холодна краса. Дуже рідко нині щось хочеться переслухати вдруге, щоб почути інші семпли, інструменти, вокалізи, які як завжди віртуозно як пастки, понаставляв Данієлян, але всі вони звучать як один механізм, і всі — на своїх місцях. Вислухати краще текст, де кожен наступний рядок Нечитайла веде в потойбічні кімнати.

  Під час прослуховування, їхав в машині і потрапив в чудовий трансовий тріп, та не хотілось, щоб він закінчувався.»

  Діма Сазонов - музикант, культурний діяч: “Це музика дороги та шляху, широкий та багатошаровий альбом. Альбом, якому дуже пасує темрява і зрідка пропливаючі вогники десь далеко. Пісні відчуваються, наче хутряні речі взимку. Все, що люблю в інтелектуальній електронній музиці, тут присутнє. Дуже теплий саунд, плавний і глибокий. Вокал, котрий точно здатен завести в медитативні стани свідомості, і ця містична віолончель, це дуже круто!

  Щиро радію, що такий альбом станеться з усіма нами. Приємної подорожі та прослуховування!”

В запису альбому взяли участь:

Музика, аранжування, додаткове програмування: Артур Данієлян, саундпродюсер (Скай, Без Обмежень, Хаммерман Знищує Віруси, Фактично Самі), музикант та фахівець з електронного звуку.

Слова та деякі вокальні мелодії: Павло Нечитайло, музикант, поет, археолог, учасник «Пропала Грамота» та Zapaska.

Віолончель: Євгенія Дячук (Son Sovy, Фактично Самі, Без Обмежень). ЕР “Крихке”

Обкладинка: Наталка Сойко, Андрій Нечитайло.

Реліз альбому відбувається за підтримки Music Export Ukraine.

Соцмережі: 

Павло Нечитайло - https://www.instagram.com/medoborro/ 

Артур Данієлян - https://www.instagram.com/dan.alien/ 

Мода на простоту: Чому показне більше не вражає

Авторка: Дар'я Щербакова

   Ще зовсім недавно здавалося, що життя має виглядати яскраво. Не просто бути яскравим— а виглядати так, щоб це помітили. Одяг із великими логотипами, кав’ярні «для фото», події «щоб було що викласти». Показне було мовою успіху. Але сьогодні ця мова починає звучати фальшиво.

   Ми живемо в епоху, де кожен може створити ідеальну картинку за кілька хвилин. Фільтри, ракурси, тексти з потрібною інтонацією — усе відпрацьоване до автоматизму. І саме тому показність перестає вражати. Коли все виглядає «успішно», успіх більше нічого не означає.

   Молодь це відчуває першою. Логотипи більше не читаються як статус — швидше як спроба переконати. Занадто гучний образ викликає підозру: якщо так багато демонстрації, то що насправді намагаються приховати? Простота ж не потребує пояснень. Вона не доводить — вона існує.

   Показне життя в соцмережах втомлює. Воно вимагає постійної підтримки: нових фото, нових покупок, нових доказів, що все гаразд. Але ресурс на це не безкінечний. У якийсь момент стає очевидно: гонитва за образом забирає більше, ніж дає. І тоді простота перестає бути стилем — вона стає способом виживання.

   Менше речей — менше рішень. Менше візуального шуму — менше тиску. Одяг без логотипів, інтер’єри без надлишку, профілі без постійного апдейту — це не відмова від себе, а спроба повернути контроль. У світі, де все кричить, тиша стає радикальним жестом.

   Є ще один момент, про який не дуже люблять говорити. Показне часто прив’язане до грошей, які не завжди є. Простота ж зрівнює. Вона не змушує встигати за трендами, не вимагає вкладень у зовнішній ефект. Вона дозволяє бути — без порівнянь і змагань.

   Простота не означає сірість. Вона означає вибір. Не все напоказ, не все одразу, не все для всіх. Індивідуальність зміщується з поверхні в глибину: у погляди, розмови, позицію, дії. Те, що не сфотографуєш, але відчуєш.

   Мода на простоту — це не каприз і не тренд сезону. Це реакція на перенасичення і фальш. Показне не зникає повністю, але воно більше не має монополії на увагу. Бо покоління, яке виросло серед ідеальних картинок, добре знає: справжнє рідко виглядає гучно.

   І, можливо, найсміливіший жест сьогодні — не доводити нічого нікому. Просто жити так, щоб не було соромно перед собою. Без зайвих ефектів.

Екранізації творів

Авторка: 

Оксана Морощук

   Читати книги і уявляти свою картинку, коли твоя уява і режисер, і оператор. Коли ти сам обираєш, як виглядає той чи інший персонаж, чи який колір очей підходить більше, не зважаючи на сюжет. З часом людство почало знімати екранізації, де книголюби то захоплювалися кінострічкою, чи могли сказати «книга краща в сто разів». Екранізації творів – це сюжет, який спочатку був на аркушах, але у деяких випадках спотворення оригіналу, а з іншого боку, бувають екранізації, які додають те, чого тексту бракувало: чи то неймовірну харизму акторів, чи то динамічні сцени. Бо коли режисер бере книгу в руки, він не просто переносить текст на екран – він переписує її своєю мовою. Він вирішує, що залишити, що вирізати, що додати від себе. Схоже на професію лікаря, коли він знає, як вилікувати пацієнта, так дивне порівняння, але суть є. 

   «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського  акцент на внутрішньому світі героїв, на символах, на «тінях предків», які живуть у свідомості, на природі Карпат як живій силі. В фільм  Сергія Параджанова додає тексту все життя. Параджанов додає те, чого тексту бракувало для екрану: динаміку, ритм, фольклорну магію в русі, звук трембіти, що пронизує душу. Фільм не спотворює оригінал – він його підсилює, робить епічним і світовим.

   Якщо говорити про нещодавні екранізації, то це «Служниця» (The Housemaid) Фріди Мак-Фадден – бестселер-трилер, який тримає читача в напрузі і підозрах. Про екранізацію багато пишуть  чудових відгуків, а саме акторська гра підкорює багатьох.

   У підсумку екранізація – це не зрада книги, а її інша форма життя. Як хірург, режисер «оперує», щоб врятувати твір від забуття або зробити його доступним мільйонам. 

   Тим паче, якщо для когось лінь читати, то рятує перегляд стрічки. 

17-й Одеський міжнародний кінофестиваль оголошує дати проведення і відкриває прийом фільмів на участь у конкурсних програмах.

  17-й Одеський міжнародний кінофестиваль відкриває прийом фільмів на участь у конкурсних програмах. Цьогоріч фестиваль пройде з 27 серпня по 4 вересня. Уже втретє ОМКФ відбудеться в Києві.

  Конкурсними програмами Одеського міжнародного кінофестивалю стануть Національна конкурсна програма та Міжнародна конкурсна програма. Відбудуться Пітчинги в межах секції Film Industry Office, а також позаконкурсні спеціальні програми показів.

Прийом заявок на участь у конкурсних програмах ОМКФ 2025 відкривається 15 січня і триває до 15 травня.

  У Національній конкурсній програмі можуть брати участь українські та копродукційні з Україною повнометражні фільми (ігрові, документальні, анімаційні, експериментальні) усіх жанрів, завершені у 2025 або 2026 році. Переможці Національної конкурсної програми визначаються в таких номінаціях: «Найкращий український ігровий повнометражний фільм», «Найкращий український документальний повнометражний фільм». Також буде визначено володаря Диплому Міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI.

 У Міжнародній конкурсній програмі можуть брати участь міжнародні повнометражні фільми (ігрові, документальні, анімаційні, експериментальні) усіх жанрів, завершені у 2025 або 2026 році. Переможець Міжнародної конкурсної програми визначається в номінації «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».

   Переможець у номінації «Гран-прі» (за результатами глядацького голосування) визначається серед фільмів Національної конкурсної програми та Міжнародної конкурсної програми.

   У межах секції Film Industry Office відбудуться презентації проєктів повнометражних ігрових, документальних, анімаційних фільмів на стадіях девелопменту (Development) та ворк-ін-прогрес (Work in Progress). Проєкти, які подаються на розгляд, повинні бути українського або спільного з Україною виробництва.

   Для подачі заявки на участь у 17-му ОМКФ необхідно заповнити онлайн-форму | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=c7e815b414&e=b8379acec4 , розміщену на офіційному сайті кінофестивалю або на сервісі [FilmFreeWay | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=07ad4f3252&e=b8379acec4] , і надати всі зазначені в онлайн-формі матеріали до 14:59:59 (за київським часом) 15 травня 2026 року.

Детальну інформацію про правила та процедуру подачі заявок на 17-й Одеський міжнародний кінофестиваль можна знайти на сайті ОМКФ у розділі  « [Регламент | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=70c9fdf519&e=b8379acec4] ».

З усіх питань щодо фестивалю можна звертатися за електронною адресою: info@oiff.com.ua

[Перейти на сайт | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=55f5e90a3a&e=b8379acec4]

  [Facebook icon | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=b7f7584826&e=b8379acec4]

  [Instagram icon | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=20add93146&e=b8379acec4]

  [YouTube icon | https://oiff.us11.list-manage.com/track/click?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=d719f4c488&e=b8379acec4]

  [View this email in your browser | https://mailchi.mp/oiff/17?e=b8379acec4]

Want to change how you receive these emails?

You can [update your preferences | https://oiff.us11.list-manage.com/profile?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=9213d4e56b&e=b8379acec4&c=3429da88e3] or [unsubscribe | https://oiff.us11.list-manage.com/unsubscribe?u=6f0a4a91d098d717f9bda5646&id=9213d4e56b&t=b&e=b8379acec4&c=3429da88e3]

Tetiana Vlasova

PR Director

Odesa International Film Festival

 oiff.com.ua

+38 067 243 97 10