Чому молодь не хоче працювати «як раніше»?

Авторка: 

Василина Богоніс

   Чи справді сучасна молодь не хоче працювати ? Чи, можливо, просто більше не хоче жити за правилами, за якими жили її батьки?

   Кожне нове покоління виростає в іншій реальності. Те, що для наших батьків було нормою, для нас може здаватись неприйнятним - і навпаки.

   З роками ми отримуємо нові знання, змінюється виховання дітей, змінюється система освіти у школах та університетах, світ діджиталізується. Ці зміни завжди безповоротні, адже людство розвивається.

   Якщо змінюється світ - змінюються люди. Ще кілька десятиліть тому уявлення про «ідеальне життя» було значно більш визначеним: освіта, стабільна робота, сім’я, власне житло. Сьогодні цей сценарій уже не здається одним можливим.

   Що ж прийшло йому на заміну?

 Свобода вибору, самореалізація, досвід, можливість працювати з будь-якої точки планети та водночас подорожувати. Це те, що стало більш доступним, ніж раніше.

  Зараз молодь не хоче жити заради роботи. Не готова працювати щодня, заради 3 тижневої відпустки на рік. Для багатьох молодих людей робота більше не є основною ціллю. Вони хочуть мати час на подорожі, сім’ю, хобі, навчання та власні проєкти.

  Зарплата залишається важливою, але перестає бути єдиною причиною залишатися на роботі.

   Так що ж тоді молодь очікує від роботодавця?

   Повага. Сьогодні дедалі більше молодих людей відкрито говорять про особисті кордони та не готові сприймати крик, приниження чи надмірний тиск як нормальну частину робочого процесу. Тому ставлення керівника до працівника стає одним із важливих критеріїв під час вибору роботи.

  Гнучкість. Гнучкий графік для молодого працівника — це вже не просто бонус. Для багатьох це можливість поєднувати роботу з навчанням, особистим життям або додатковими проєктами.

   Розвиток. Молодим працівникам важливо розуміти, куди вони можуть рухатися далі. Можливість навчатися, отримувати нові навички та зростати всередині компанії дозволяє працівнику не відчувати, що він роками залишається на одному місці.

   Баланс. Молодий працівник не хоче, щоб робота займала весь його час. Після завершення робочого дня людина хоче мати можливість відпочити, провести час із сім’єю, займатися спортом чи власними справами. Постійні робочі дзвінки ввечері або у вихідні поступово перестають сприйматися як нормальна частина професійного життя.

   Зарплата. Попри всі розмови про комфорт та баланс, фінансова винагорода залишається одним із головних критеріїв. Молодь хоче отримувати зарплату, яка відповідає обсягу роботи, рівню відповідальності та професійним навичкам.

   Чи означає бажання працювати в комфортних умовах, що молодь стала менш працьовитою?

   Не обов’язково.

  Багато молодих людей не бояться роботи та починають свій професійний шлях із роботи офіціантами чи барменами, продавцями, будівельниками і багатьох інших подібних професій.

   Після закінчення університету вони нерідко пробують себе в різних сферах, змінюють напрямки, набувають нових навичок і шукають роботу, яка відповідає їхнім інтересам та здібностям.

  І тут виникає інше питання: чи готові роботодавці відповідати цим очікуванням?

   Я вважаю так, чим досвідченим стає спеціаліст, тим більше користі він може приносити компанії. Працівник, який розуміє процеси, має необхідні навички та може самостійно приймати рішення, потребує менше контролю з боку керівника й, відповідно, може працювати ефективніше.

   Тому інвестиції в працівника — навчання, розвиток, комфортні умови та гідну оплату — можуть бути вигідними не лише самому працівнику, а й роботодавцю.

   То чи справді молодь не хоче працювати «як раніше»?

  Можливо, правильніше сказати, що вона просто не хоче жити «як раніше». Світ змінився, разом із ним змінилися можливості, цінності та саме розуміння успішного життя.

   Для сучасного працівника робота все частіше стає лише частиною життя, а не його центром. Люди хочуть розвиватися, заробляти, будувати кар’єру, але водночас мати час на себе, близьких, подорожі та власні захоплення.

   І, можливо, головне завдання сучасного роботодавця — не змусити нове покоління працювати за старими правилами, а знайти спосіб створити умови, у яких працівник захоче залишатися, розвиватися та приносити результат.

   Бо хороша робота — це не та, на яку витрачається все життя. Це та, яка дозволяє людині будувати краще життя.

День пам’яті загиблих захисників України

Авторка: 

Юлія Гоменюк

   Щороку 29 серпня відзначається День пам’яті загиблих захисників України. У цей день вшановується пам’ять усіх захисників, полеглих  у боротьбі за незалежність, соборність та територіальну цілісність України. Цей день – нагода для українського суспільства віддати пошану загиблим, зосередитися на вдячності їм.

 Цей День пам’яті було започатковано у 23 серпня 2019 року указом Президента України. Документом цей день було визначено як “день щорічного вшанування військовослужбовців і добровольців, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.”  Запровадження пам’ятної дати мало на меті нагадати суспільство про подвиг загиблих героїв та про ціну української свободи.

   Вибір дати пов’язаний з подіями під Іловайськом серпня 2014 року. В кінці серпня, після важких затяжних боїв за місто, ситуація для українських угруповань стала критичною. Після домовленостей про вивід військ з району бойових дій колони українських військових почали залишати місто, проте російська сторона цинічно порушила домовленості: окупанти розстріляли українських військових коли вони проходили через “зелений коридор”. За даними Українського інституту національної пам’яті, внаслідок Іловайської трагедії загинули 366 українських воїнів. 

  Шлях, що мав бути “зеленим коридором” для воїнів, лежав крізь соняшникові поля, саме тому символом цього пам’ятного дня став соняшник. Його зображення використовують як символ пам’яті про загиблих, в цей день його маленьке зображення можна побачити на одязі, у медіа та в оформленні меморіальних подій.

   З початком повномасштабної війни суть цього меморіального дня розширилася. Тепер він не тільки про загиблих під час Іловайської трагедії, а також про воїнів, що віддали своє життя у боротьбі за незалежність України після початку повномасштабної війни. Цей день нагадує нам як і про російську окупацію Криму, Луганської та Донецької областей у 2014, так і про посилення російського наступу у 2022. 

 У 2026, проходили загальнонаціональна хвилина мовчання та мистецькі та освітні меморіальні заходи на честь загиблих. Під час хвилини мовчання, київський метрополітен припинив рух на одну хвилину, а наземний громадський транспорт по можливості зупинявся на одну хвилину.

   Меморіальні заходи проводили такі заклади, як Національний історико-архітектурний музей «Київська фортеця» з виставкою картин литовської художниці Беати Куркуль, присвяченою пам’яті Захисників і Захисниць України; Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка для дітей та Музей книги і друкарства України з виставкою до Дня пам’яті загиблих Захисників і Захисниць України. Окрім того, на Софійській площі незабаром експонуватиметься тематична вулична виставка «Алея Героїв «Воїни Світла».

Олег Дорощук очолив світовий рейтинг World Athletics у стрибках у висоту

Авторка: 

Анастасія Клиновська

   Український стрибун у висоту Олег Дорощук піднявся на перше місце у світовому рейтингу World Athletics. Він випередив представників Нової Зеландії та Південної Кореї й став другим українським легкоатлетом, якому вдалося очолити світовий рейтинг у своїй дисципліні після його заснування у 2019 році. Раніше лідерську позицію серед українців посідала Ярослава Магучіх.

  Піднятися на вершину Дорощуку дозволили результати сезону-2026. Українець став чемпіоном світу в приміщенні, а також показував найкращий результат сезону у світі. На чемпіонаті Європи в Бірмінгемі він здобув срібну медаль, що також додало йому очок у рейтинговій боротьбі.

   За підсумками Дорощук має 1329 балів. Другим іде новозеландець Гаміш Керр із 1293 очками, третю позицію посідає представник Південної Кореї Ву Санхьок, в активі якого 1287 балів. У жіночій дисципліні перше місце продовжує утримувати Ярослава Магучіх. Вона має 1367 балів. Ще одна українка, Юлія Левченко, посідає третю позицію з 1334 очками.

Як не втратити опору під час війни? Про втому, страх та маленькі речі, які допомагають триматися на плаву

Авторка: 

Василина Богоніс

  

  Можна звикнути до сирен. Можна навчитися спати після безсонної ночі, перевіряти новини щогодини, прокидатися від вибухів і зранку все одно йти на роботу.

  Але звикнути — не означає не втомлюватися.

  Вже не перший рік українці живуть у реальності, до якої неможливо по-справжньому звикнути. Ми читаємо новини про обстріли, переживаємо за рідних, чекаємо повідомлень від близьких, прощаємося з людьми, яких ще вчора бачили у своїх соціальних мережах. Хтось втратив дім, хтось — близьку людину, хтось — відчуття безпеки, яке колись здавалося чимось природним. А хтось просто дуже втомився.

  І, можливо, саме про цю втому ми говоримо недостатньо.

  Нам часто здається, що потрібно триматися. Бути сильними. Працювати, допомагати, донатити, підтримувати інших і не дозволяти собі «розклеюватися».

 Але іноді хочеться просто перестати бути сильною людиною.

  Хочеться, щоб тебе обійняли. Без порад. Без «все буде добре, візьми себе в руки». Без спроб одразу знайти рішення. Просто обійняли та дали зрозуміти: «Я бачу, як тобі важко». І це нормально.

  Нам усім іноді потрібно побути слабкими. Поплакати. Поспати зайву годину. Скасувати плани. Не відповідати на повідомлення. Залишитися вдома. Дозволити собі день, коли єдине завдання — пережити його.

 Турбота про психологічну витривалість під час війни — це не про те, щоб завжди залишатися позитивними. І точно не про те, щоб змусити себе «не думати про погане».

  Це про те, щоб помічати свій стан і не залишати себе з ним наодинці.

  Якщо є можливість, розмова з психологом може стати великою підтримкою. Це простір, де не потрібно соромитися своїх сліз, страху чи втоми. Не потрібно боятися, що ви знову говорите про ту саму проблему, яка не відпускає вже місяцями, а то й більше.

  Іноді нам справді потрібно, щоб нас просто почули. (Я спілкувалася з психологом і можу з упевненістю сказати - це того варте!)

  Але якщо психолог зараз недоступний — через фінанси, відсутність можливості чи тому, що цей формат вам поки не підходить, це не означає, що ви залишилися без варіантів допомоги собі.

  Спробуйте знайти те, що повертає вам хоча б трохи внутрішньої тиші.

   Для когось це спорт. Для когось — танці, йога, малювання, в’язання, садівництво, кулінарія чи музика. Хтось читає, пише історії, збирає конструктори або займається фотографією. А комусь, як мені, допомагає… прибирання.

 Я люблю перебирати речі, косметику, засоби для догляду, наводити порядок вдома. Іноді здається, що разом із речами я потроху збираю свої думки докупи. 

  Не обов’язково шукати якесь «правильне» заняття. Воно не повинно бути корисним, продуктивним чи приносити результат.

  Воно просто має допомагати вам дихати трохи легше.

  А якщо сил немає навіть на це — нічого страшного. Можна просто увімкнути тиху музику, медитацію або звуки дощу/моря, лягти під ковдру і дати собі 15 хвилин спокою.

  Без планів на майбутнє.

 Без прокручування проблем у голові.

 Без необхідності щось вирішити прямо зараз.

 Просто побути. 

  І, звичайно, не варто забувати про людей поруч. Друга, подругу, маму, тата, кохану людину, сестру, брата — того, кому можна написати: «Мені зараз так важко».

  Але якщо наразі поруч немає людини, якій можна це сказати, я хочу нагадати ще про одну важливу річ.

  Ви вже є у себе. І це не означає, що ви повинні самі впоратися з усім болем, який принесла війна. Не повинні.

  Це лише означає, що навіть у найважчі дні ви можете спробувати бути на своєму боці.

  Дозволити собі відпочити.

  Дозволити собі плакати.

 Дозволити собі сміятися, коли хочеться.

 Дивитися фільми. Гуляти. Будувати плани. Купувати собі ту смачну каву біля будинку. Радіти сонцю чи навіть дощу.

Зображення: Pinterest (Vestara Kinkarron)

  Війна забрала у нас дуже багато. Але вона не повинна забрати ще й право жити.

  І якщо сьогодні вам важко — не вимагайте від себе надзусиль.

  Іноді достатньо просто прожити цей день. А завтра буде новий.

21 серпня був день народження героя “Небесної Сотні” та активіста Євромайдану Сергія Байдовського

Авторка: 

Юлія Гоменюк

  21 серпня був день народження героя “Небесної Сотні” та активіста Євромайдану Сергія Романовича Байдовського. 

  Сергій вперше приїхав на майдан Незалежності у грудні 2013 після новин про побиття студентів, після цього часто відвідував його між робочими вахтами. Сергій також входив до 35-ї сотні Самооборони Майдану "Волинська Січ" та мав псевдо "Друг Байда". Востаннє Сергій приїхав на Майдан 20 лютого. О 8 ранку того дня він зателефонував рідним та повідомив, що в нього все гаразд. В той же день, Сергій пережив розрив гранати поруч з ним та його побратимом. Близько 9 ранку юнак отримав вогнепальне поранення на вулиці Інститутській: куля пройшла між ребрами та пошкодила внутрішні органи. Поранення стало фатальним. Сергій загинув у віці 23 роки. 

  Сергій народився 21 серпня 1990 року у місті Нововолинськ Волинської області в сім’ї Марії та Романа Байдовських та мав старших сестру і брата. Згодом родина переїхала до села Менчичі Іваничівського району Волинської області до родини дядька Онуфрія. Після закінчення Соснинської загальноосвітньої школи у 2007 юнак вступив до Луцького інституту розвитку людини Університету "Україна" на спеціальність "Програмне забезпечення автоматизованих систем", після закінчення якого у 2012 почав працювати на магістральному нафтопроводі "Дружба" в Дрогобичі. 

  Сергій з раннього віку вирізнявся цікавістю до громадянської активності та історії України. Ще у школі юнак проводив заходи на підтримку Помаранчевої революції. За років навчання в інституті цікавився історією козацтва та був членом Українського реєстрового козацтва, мав звання рядового. Одним з останнім дописів у соціальних мережах Сергія перед останньою поїздкою на Майдан була цитата Левка Лук’яненка: “Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе”

Указом Президента України, 21 листопада 2014 Сергію Байдовському було посмертно присвоєно звання “Героя України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” за “за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності”. 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет посмертно  нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України”.

  В останню дорогу його проводжали мешканці Луцька та рідного Нововолинська. Чин відспівування відбувся у Верхньому храмі Свято-Троїцького собору міста Луцька. Після чого траурною ходою Героя провели містом, співаючи Гімн України та скандуючи: “Слава Україні!” – “Героям слава!”, “Слава нації!” – “Смерть ворогам!”, “Сергій – Герой України!” та “Слава батькам!”.

  Зараз ім’я та портрет Сергія Байдовського є викарбуваним на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. 14 травня 2014 року на фасаді приміщення філії ”Магістральні нафтопроводи ”Дружба” ПАТ ”Укртранснафта” у Дрогобичі – колишньому місці роботи Героя – було встановлено меморіальну дошку на його честь. Таку само дошку було відкрито 16 травня на фасаді приміщення львівської філії ”Магістральні нафтопроводи ”Дружба” ПАТ ”Укртранснафта” та 1 лютого 2015 року на фасаді будівлі середньої загальноосвітньої школи № 6 (колишня № 12) в місті Нововолинськ, де навчався герой.

Як українські спортсмени підкорювали Бірмінгем та Париж на континентальній першості 2026 року

Авторка:

Анастасія Клиновська

  Континентальна першість з легкої атлетики у Бірмінгемі принесла українській команді чотири нагороди та одинадцяту позицію підсумкового заліку. Хоча за сумарною кількістю медалей виступ поступився результатам у Римі дворічної давнини, поточна позиція виявилася вищою у таблиці, яку очолили італійці з двадцятьма двома нагородами. Головний успіх збірної забезпечила Ярослава Магучіх, яка зберегла титул сильнішої на континенті в стрибках у висоту вже на третьому турнірі поспіль. Вона підкорила планку 1.97 метра з першої спроби, залишивши позаду суперниць із Польщі та Чорногорії, а Ірина Геращенко у цьому ж секторі фінішувала п’ятою.

  Срібну медаль виборов Олег Дорощук із результатом 2.30 метра, поступившись лише Джанмарко Тамбері. На третю сходинку зійшов молотобоєць Михайло Кохан із кидком на 79.49 метра, а також скороходка Людмила Оляновська, яка оновила рекорд України на півмарафонській дистанції з часом 1:31:07 години. За крок від подіуму зупинився Микола Рущак, який посів четверте місце також із національним рекордом, тоді як Марія Сахарук та Олександр Онуфрієв увійшли до п'ятірки найсильніших у своїх дисциплінах.

  На Євро з водних видів спорту в Парижі українські стрибуни у воду здобули п’ять медалей і фінішували п’ятими в командному заліку. Перемогу в міксті на десятиметровій вишці виборов дует Олексія Середи та Ксенії Байло. Срібло на триметровому трампліні здобули Ксенія Бочек і Діана Карнафель, а бронзові нагороди дісталися командній четвірці, жіночій парі Байло з дебютанткою Софією Виставкіною та чоловічому дуету Середи й Марка Гриценка.