Интернет реклама УБС

05.06.26

24 травня 2026 року росія завдала масованої атаки балістичними ракетами по столиці України. Одна з ракет влучила у дев’ятиповерхівку у Дарницькому районі міста Києва. Було зруйновано 18 квартир з 1-го по 9-ий поверх, сходи під’їзду та шахти ліфта. Трагедія забрала 24 життя, 3 з них – життя дітей.

 

Авторка: Юлія Гоменюк


  Перші дні після трагедії були найважчими для вцілілих постраждалих. Багато хто лишився повністю без домівки, хтось – із розтрощеними вікнами та балконом, хтось – з уламками скла та бетону в домі. Питання їжі також стояло гостро, але завдяки зусиллям волонтерів мешканці будинку змогли отримати необхідну допомогу.

 Одна з волонтерок, що допомагала постраждалим у перші дні після трагедії, – Ксенія Яценко, 22-річна журналістка та мешканка Дарницького району – поділилася своєю історією страшної ночі, коментарями та історіями з місця подій.

  Що Ви відчували та переживали в ніч обстрілу?

– Ніч була тоді дуже страшною. Я наразі живу з сім'єю, сама я з Києва, у мене дві сестри і мама, а тато на війні. Вчотирьох ми з сім'єю були вдома. Звичайний день, звичайна ніч, ми спали. Прокидаємося ми від дуже страшних звуків. Таке враження, що вони були десь дуже-дуже поруч. І виявилося, що дійсно це було пряме влучання в нашому районі.

   Пам'ятаю, що ми забігли у ванну. Ми ще подумали: можливо, ми підемо в метро, воно безпечніше. Але тоді ми просто боялися, що не встигнемо і будемо бігти під обстрілом. Я пам'ятаю, що було затишшя. Ми пішли в кімнату, думали: приляжемо, трішки відпочинемо. І тут я пам'ятаю дуже страшну картину. Я такого дуже давно не бачила, якщо чесно.

   За вікном... Боже, це було дуже страшно, насправді. Що я бачу: дуже яскравий спалах у нас під вікнами. Я думала, що нам просто повибиває вікна. Моя сестра в цей момент притиснулася до стіни, аж запищала. А я стою, у мене був ступор, і думаю: куди я добіжу? У мене була дезорієнтація.

   Прийшло усвідомлення, що вже десь прилетіло, десь уже збили. І ми побігли знову у ванну, дивимося, моніторимо. Не одразу побачили інформацію, але дізналися, що було влучання біля метро «Бориспільська» на заправці. А це ж поруч, ми живемо біля метро «Вирлиця». Це було влучання.

   У нас двері у ванній просто почали хитатися, це було дуже страшно. Ми дивимося, моніторимо телеграм-канали, моніторимо офіційні джерела. Також побачили в телеграм-каналі: «Приліт у ТЦ "Харьок"». Ми в шоці, оскільки це наш район. Тут наше дитинство, ми тут народилися. Ходили до школи неподалік.

   Ми бачимо і думаємо: «Боже, який жах. Але добре, що не в житловий будинок. Шкода, що в торговий центр». І моя мама тоді сказала: «Боже, там же охоронці сидять. Не дай Боже». Охоронці ж там чергують.

   Тут проходить час, люди теж писали в коментарях: «Боже, це біля мене, такі страшні звуки, такі спалахи».

 Проходить хвилин 10–15, наступний допис: «ТЦ "Харьок" цілий. Потрапили поблизу». І ми дивимося фотографію – а це просто будинок. Житловий будинок, знесло дім. Весь під'їзд.

   Моя перша думка: «Боже, там же люди!»

  Почали навертатися сльози, бо усюди болить. Болить, коли прилітає по містах України, болить, коли ти бачиш ці світлини, болить, коли ти чуєш голоси, які просто кличуть на допомогу. Це все болить. Але коли це трапляється зовсім поряд...

   Я думаю: «Боже, а там живуть мої знайомі, мої однокласники, ми всі з одного району, в одну школу ходили».

   І тут я розумію, що навіть не знаю, кому писати. Там [жила] дівчинка, яка навчалася з нами в класі. Вона за кордоном, але її сім'я була там. Добре, що ніхто не постраждав, оскільки будинок довгий, багато під'їздів. І постраждали тільки під'їзди, які були поруч. А головний під'їзд, у який був приліт, просто вщент зруйнований. Я дивлюся – серце болить.

  Тому, так, відчувала я величезний страх. Такий дикий, прямо тваринний страх, що просто можуть потрапити в твій дім. І коли воно пролітає, і ти чуєш, що десь пролетіло, але не в тебе, – це страшно. Ти думаєш про наслідки. Але радієш, що в цей момент ти жива.

  Що стало мотивацією прийти на допомогу постраждалим громадянам після цієї трагедії?

– Це мій район, мій дім. І я думаю, що я потрібна. Я потрібна, я хочу чимось допомогти. Але я також думала: а чим я можу допомогти, як я можу бути корисною?

   Добре, що у моєї сестри є знайомі, які волонтерять у певних організаціях. І ми вирішили, що підемо туди допомагати людям. Перед цим мені вранці приходить СМС від моєї однокласниці, з якою я вже [довго] не спілкувалася. Ми раніше колись давно дружили, наразі ми просто знайомі люди. І вона мені пише: «Ксюш, привіт. Така справа, прилетіло в під'їзд [нашого колишнього однокласника]».

   Ми не були друзями від слова «зовсім», але у мене є банальна емпатія. Я розумію, що це горе, це величезне горе. Я знаю [цього хлопця], я пам'ятаю його маму. Сестру смутно пам'ятаю, але сам факт. Я розділяю горе людини, навіть якщо не дуже добре її знаю. А це мій знайомий. Дуже болить. Ця дівчина мені пише, що маму вдалося госпіталізувати, а сестра, тато і бабуся наразі під завалами. Вони тоді перебували під завалами вже 11 годин.

   Я просто в шоці, якщо чесно. Це був такий жах. І вона просила мене про допомогу, задонатити, прикріпила мені збір. Я написала: «Можна, будь ласка, я поширю цю інформацію у себе в соцмережах?» Вона сказала: «Так, без питань. Ми і так це вже робимо». Я тоді задонатила й усюди поширила інформацію, де тільки можна. Тому, так, якраз-таки я розділила з ним це горе. Але ж ми тоді не знали, що все-таки вся сім'я загинула.

   Тоді ми прийняли рішення піти допомогти хоча б чимось людям. Перша думка була – купити якісь продукти, речі першочергової потреби, щоб якось допомогти постраждалим. Натомість знайома моєї сестри, яка є волонтеркою, сказала, що там усе є, а ми можемо прийти допомогти прибирати у квартирах людей, які наразі самі не можуть собі дати ради.

   Тому мене мотивувало більше щось внутрішнє, якийсь внутрішній фактор: це мій дім, це мій район, і я тут потрібна. Тому наразі так.

   Чи брали Ви до цього участь у волонтерських ініціативах?

– Ні, не брала. Але після цієї жахливої трагедії ми [з сестрами] зрозуміли [разом те], що треба почати волонтерити. Бо це настільки… внутрішньо якось тебе зігріває, що ти можеш навіть у найскладніший час допомогти комусь, хто дійсно потребує допомоги.

   Ми вирішили, що все ж таки хочемо волонтерити. Тому раніше я ніколи не була волонтеркою. Це був мій перший досвід. Я дуже рада, що змогла до цього долучитися.

   Що Ви переживали під час того, як допомагали мешканцям будинку?

– У мене були дуже змішані почуття. Але перше, що я пам'ятаю: коли ми з сім'єю підійшли до того будинку, він був повністю огороджений. Прямо туди нікого не пускали.

  Ми повністю його обійшли, підійшли до людей, які там стояли, так би мовити, охоронців, запитали, куди можна звернутися, щоб допомогти людям. Нас направили за торговельний центр, який ми обійшли, тобто до входу в торговельний центр.

   Там ми знайшли людей – я так розумію, вони були координаторами. Був ще й військовий – людина з інвалідністю, він сидів у візку, і підлітки, вони супроводжували його. І от що мене вразило: у нього зовсім не було кінцівок, ні рук, нічого, лише тулуб. У людини був тільки тулуб.

   І ми так подивилися, не подали виду, оскільки це неетично, але всередині був великий смуток від того, що ця війна наробила стільки лиха.

  Цей хлопець запитав нас, чи хочемо ми допомогти. Ми сказали: «Так, так, ми хочемо долучитися. Будь ласка, підкажіть, скоординуйте, куди нам прямувати».

  І він каже: «Ходімо, я вас проведу».

  Тобто людина з такою проблемою була готова першочергово допомогти нам. Це мене дуже вразило. Його супроводжували, дійсно, на вигляд якісь підлітки, точно до 18 років.

 Ми обійшли повністю торговельний центр, обійшли під'їзди, зробили велике коло, щоб потрапити у двір. І дорогою цей військовий запитав нас: «А ви кого знали? У вас хтось із близьких постраждав?»

   Ми кажемо, що однокласник, що просто хочемо допомогти, бо живемо неподалік.

  Він каже: «Це чудово, супер, давайте пройдемо».

   І ми бачимо штаб.

   Дуже багато було волонтерів. Я була вражена в дуже хорошому сенсі. Дуже багато було людей, які хотіли просто допомогти.

  Я думаю: «Боже, оце так. Навіть у найстрашніші дні з'являється світло, і люди готові допомогти один одному».

   Він [військовий] нам сказав: «Все, тримайтеся наших. Я там у справах іду, а ви, будь ласка, отут стійте, і вас зараз скоординують».

  Ми кажемо: «Ми хочемо допомогти. Що нам робити?»

   У штабі також були волонтерки, вони сказали нам: «Наразі у нас роботи поки що немає». Волонтери тоді вже зайняли точки, а інші не відкрилися.

   Ми відповіли: «Ну будь ласка, ну дайте нам щось. Ми дуже хочемо допомогти».

  Ми два дні волонтерили й обійшли чотири квартири. У перший день нас була команда: я, мої дві сестри і ще дві жінки: одна прийшла допомагати так само, як і ми, а друга від штабу. Нас познайомили – неважливо, в принципі.

  На другий день одна моя сестра не змогла приєднатися до нас, бо працювала, і ми з молодшою сестричкою пішли допомагати. Сказали, що вчора там уже були, нам знову дали рукавички. Моя сестра тоді запропонувала взяти [її] однокласників, бо вони хотіли нам допомогти. На той момент вони закінчували 10 клас. Діти, 15–16 років, ти дивишся на них – ну, діти.

   Поприходили, і у нас була така компанія. Нам сказали, що ще немає роботи. Багато людей, які хочуть допомогти, а роботи ще немає.

  Ми кажемо: «Ну будь ласка, ну хоч щось дайте нам».

  Ми отримали перше завдання: треба було піти також у квартиру в той самий під'їзд [де і друга квартира], але на дев'ятий поверх. І на дев'ятий поверх з цими лопатами, зі сміттям, потім з уламками. Це було важкувато, але нічого страшного.

 Ми пішли в той під'їзд допомагати дівчині. Я і моя сестра, інші до нас не долучилися, оскільки там більше ніж двоє людей не потрібно було. І саме ця квартира мене найбільше вразила – саме в плані людських моральних цінностей.

  Ми зайшли. Двокімнатна квартира. Ця жінка нам каже: «Боже, дівчата, я навіть не знала, що ви можете мені допомогти. Дякую велике, я б із цим розбиралася одна дуже довго».

  Ми заходимо. Перша наша кімната була дитяча. Тут було дуже боляче. Дитячі іграшки, а в цих іграшках скло, уламки. Також вікон немає. Дитяча фотографія, де [дитина] з мамою, з татом.

   Цій дівчинці було 10 років. Ну, є. Слава Богу, що не було цієї сім'ї тоді в квартирі, вся сім'я вціліла.

   Ми прибираємо з моєю сестрою. Підмітаємо, в мішки складаємо скло. І що я бачу? От чесно, хотілося б, щоб це був якийсь фільм. Хотілося б, щоб це була якась вигадана історія. Оскільки це було щось на фантастичному рівні.

   У наших реаліях це і так жахливо, що діти мріють про мир, про перемогу України, про те, щоб від України відчепилися, щоб вони просто... щоб у них було дитинство врешті-решт. Про дорослих я взагалі мовчу. Мовчу про підлітків, які мріють про вільну і класну молодість, юність.

   У кімнаті був столик, і на столику іграшки. І під іграшками я знаходжу лист. А там ще й уламки. І лист серед уламків скла.

    І я дивлюся, а дитинка написала – це лист Святому Миколаю. І там написано:

   «Я мрію про мир в Україні, щоб в Україні не було війни, про навушники і про рибку».

   Я в цей момент показую це своїй сестрі. Я кажу: «Уля, ти подивись. Ти розумієш, ми зараз прийшли допомагати [прибирати] уламки скла, і [знайшли] лист дитини про те, про що вона мріє. Першочергово вона мріє про те, щоб Україна була, знову ж таки, вільною».

   Ми і так вільні, слава Богу, але щоб була недоторканною, щоб ніхто сюди не приходив. Ми не кликали росіян, вони на нас напали.

  І дитина мріє просто жити. Просто жити.

   Я не знаю. Це дуже сильно мене вразило.

   Ця жінка [мешканка квартири] перебувала з нами в кімнаті. Це не мама цієї дитинки, це чи тітка, чи я не знаю хто. Просто в цій квартирі жила близька сім'я цієї жінки. Цієї сім'ї не було, вони виїхали чи на відпочинок, чи на дачу, щось таке.

   Я кажу їй, що ми тут дещо знайшли – лист від дитини.

  А каже ця жінка: «Від моєї дитини?»

   Я кажу, що не знаю, чи її, чи ні. Кажу: «От тієї, яка мешкала в цій кімнаті».

   Вона каже: «Ви, будь ласка, не викидайте, не викидайте».

   Я кажу, що ні в якому разі. А я поклала його і не могла знайти. І я кажу: «Зараз, звісно, ми нічого не будемо викидати, я вам зараз знайду».

  І буквально проходить кілька секунд, я знаходжу цей лист. Я кажу: «Тримайте, це вам. Це от той лист, про який я вам щойно казала».

   І в цей момент — я тоді сама ледь не заплакала — вона бере цей лист, читає, пригортає до серця, обіймає його і плаче. І виходить з кімнати, щоб не плакати при нас.

   Я кажу сестрі: «Уля, це так боляче. Це наші реалії».

  Ми першу кімнату також прибрали. А на ліжку скільки було скла... Там, де і подушка, і під ковдрою — жахлива картина. Ми також там усе поскладали, все нормально, витрусили все, повністю прибрали.

   Проходимо ми на кухню. На кухні таке щось коїться: там повністю вікна валяються, просто лежать. Лежать також балконні двері, а вони і важкі, і високі, такі металопластикові.

   Ми думаємо: «Боже, який безлад, зараз треба це все прибирати».

  І світла ж немає. Ми давай ліхтариком світити. Я побачила, що там стояла [фанерна] панель, яку волонтери зробили, через це було темно на кухні. Ми і там поприбирали: і попіднімали все, і все зробили. Хороша ситуація була, без уламків скла. Думаємо, які ми молодці, і прямуємо до іншої кімнати. Приходимо туди, там теж і дитячі іграшки, і ляльки, і дитяча мішура. Ця жінка нам так і каже: «Дитячу мішуру викидайте, бо вона вся в склі».

   Ми там повикидали це все в мішки. На балконі, вже в іншій кімнаті, також працювали волонтери: вимірювали, прибирали, щоб поставити вікна. Було дуже багато мішків зі сміттям. Ми спустилися, допомогли.

   Ця жінка каже: «Дівчатка, дякую вам велике, чесно. Якби я знала раніше, що ви можете допомогти, я б учора до вас звернулася. А я взагалі не очікувала, що ви мені допоможете. Велике вам дякую».

   Ми говоримо в дитячій кімнаті, я розпитую, кажу: «Зараз таке коїться. Там люди загинули».

   Вже стало тоді відомо, що загинули троє дітей, загинули ще люди в цьому будинку, який склався. Просто склався. І в мого [колишнього] однокласника сім'я загинула. Тільки мама залишилася живою.

   Я розповідаю про це все, кажу, що це дуже-дуже болить.

   Вона каже: «Так, я якраз знаю цю маму, яка зараз у лікарні».

  Я питаю про прізвище мами, вона каже, що це саме вона.

  Я кажу: «От її син — мій однокласник. Це так болить».

   Вона каже: «Такий жах, просто жах».

   Коли ми прибираємо, я чую, що ця жінка говорить по телефону. Каже: «Ага, ага. А де ховати будуть? А, нема місця? Боже, ну це ж треба, щоб однокласники прийшли, з цією дівчинкою попрощалися».

   Я просто це слухаю, і мені дуже боляче стає.

   І ця жінка каже: «Це де, на [кладовищі]? Угу. Так, нема місця. Ага, зрозуміло».

   Не було місця у нас у морзі на районі, і не змогли зробити тут [поховальну] церемонію. Як я зрозуміла, вони хотіли в якомусь окремому місці зробити церемонію, щоб прийшли всі, хто знав цю сім'ю.

  Ми тоді закінчили з цією квартирою, спустилися, покликали хлопців — оцих однокласників моєї сестри. Вони підняли, спустили сміття, всі мішки загрузили, все супер. Так ми допомогли вже з третьою квартирою за два дні. Підходимо, треба якось допомогти. А нам кажуть, що просто немає вже роботи. Кажуть відпочити, прогулятися.

  І тут буквально настає [повітряна] тривога. Ми йдемо в метро, бо вже ж лячно, уже ж прилетіло. Ми йдемо в метро, там пересиділи трошки, потім вийшли.

  А ми і так планували піти на місце трагедії і покласти квіти. Купили квіти, купили по дві гвоздики, підходимо. Це було біля того зруйнованого під'їзду. Під деревом люди, я бачила, залишили дуже багато квітів, іграшок, дитячих фотографій. Дуже жахливим був факт, коли під завалами знайшли фотоальбоми сімей, які там мешкали. Ці фотоальбоми, фотографії людей, які там загинули.

   Я бачу, одна дівчинка там стоїть. А ми навіть не знали, як правильно підійти туди і покласти квіти, оскільки там стояла ця дівчинка. Вона сильно ридала, вона впала на коліна. Дуже-дуже видно було, що людина страждає. Напевно, вона знала загиблу дівчинку або когось із дітей, які так само загинули.

   Боже, серце просто крається.

   Ми кладемо квіти, кажемо: «Все, пішли», бо дуже боляче за цим спостерігати.

   Як, на вашу думку, українці можуть найефективніше допомогти своїй громаді у такі моменти?

– Хотіла сказати волонтерство, але волонтерство – це не для всіх. По-перше, треба мати внутрішню силу, щоб і бачити ці картини, і чути голоси постраждалих. Це дуже сильно впливає на твою психіку.

   Я дуже емпатична людина, дуже емоційна, але коли я концентруюся на роботі, у мене всі емоції ніби вивітрюються на той момент.

   Але, знову ж таки, волонтерство. Ті, хто готовий, ті, хто хоче допомогти, але не знає чим, і думає: «Ой, а чи я там потрібен?» Так, ти там потрібен, і ти там потрібна. Тому, якщо є бажання допомогти фізично людям — волонтерство. Знову ж таки, навіть не обов'язково постійно. На день прийди, на два дні. Купи їжу. Навіть допомога тієї жінки, яка принесла їжу та шкарпетки, — це вже величезна допомога.

   Донати. Навіть якщо у тебе немає можливості закинути гроші, будь ласка, поширюйте цю інформацію в соцмережах. Ви ж ними користуєтеся. Чому проходите повз? Поширюйте інформацію. Або, якщо є гроші, ми дякуємо вам за донат. Задонатьте, будь ласка, на збір. Бо, чесно, дуже було неприємно, коли мої найближчі друзі ігнорують збори.

    Поширення — це теж допомога.

  Моє сприйняття змінилося. Я почала по-іншому дивитися на певні ситуації, на певні реальні речі.

   Будь ласка, не проходьте повз. Якщо ви думаєте, що нічим не зможете допомогти, то зможете. Бо навіть той самий Інстаграм — це як сарафанне радіо. Поширюйте інформацію в соціальних мережах, розкажіть друзям, розкажіть сім'ї. Ваші друзі і ваша сім'я розкажуть потім іншим людям, і воно піде по ланцюжку. І хтось таки закине гроші, хтось таки приїде допомогти, хтось таки поволонтерить.

    Тому, якщо говорити про те, чим зараз громадяни можуть допомогти своїй державі, то як мінімум не проходити повз і хоч якось взаємодіяти навіть із такими трагічними подіями.

Чи маєте Ви додаткові коментарі?

– Так.

  Я хочу сказати, щоб люди цінували своє життя. Щоб вони, за можливості, йшли до укриттів.

   Правило трьох стін не завжди рятує, як показала ця трагедія. Люди, які ховалися у ванній, там і загинули. І було написано в таких деталях, що у ванній знайшли жінку.

   Тому, будь ласка, не нехтуйте своїм життям, ідіть до укриттів. Навіть якщо у вас не буде дому, хоча б ви будете цілі. Я розумію, що важко без дому, але хоча б ти будеш живий.

   Просто, знову ж таки, бережіть своє життя і цінуйте його. І пам'ятайте, що навіть після темряви світить сонце.

   Тому так, сподіваємося, що у нас у всіх все буде добре.

01.06.26

Штучний інтелект у повсякденному житті: допомога чи залежність?

Авторка: 

Євгенія Супрун


   Ще кілька років тому штучний інтелект здавався чимось далеким і пов’язаним переважно з фільмами або технологічними компаніями. Проте сьогодні AI став частиною повсякденного життя мільйонів людей. Багато хто користується ним навіть не помічаючи цього: алгоритми соціальних мереж, онлайн-перекладачі, голосові помічники, рекомендації у YouTube чи Spotify — усе це працює завдяки штучному інтелекту.

   Особливо популярними останнім часом стали чат-боти та генеративні нейромережі. Студенти використовують їх для навчання, журналісти — для пошуку інформації, дизайнери — для створення візуалів, а маркетологи — для написання текстів. З одного боку, це значно економить час і спрощує роботу. Наприклад, AI може швидко знайти потрібну інформацію, допомогти зі структурою тексту або перекладом.

   Проте разом із перевагами виникають і нові проблеми. Однією з головних є залежність від технологій. Деякі люди настільки звикають до допомоги штучного інтелекту, що поступово перестають самостійно аналізувати інформацію або розвивати власні навички. Особливо це помітно серед студентів, які іноді використовують AI не як допоміжний інструмент, а як спосіб повністю виконати завдання замість себе.

   Ще одна проблема — достовірність інформації. Штучний інтелект може помилятися, вигадувати факти або подавати неточні дані. Саме тому дуже важливо перевіряти інформацію, особливо якщо вона стосується новин, науки чи суспільно важливих тем.

   У журналістиці це питання є особливо актуальним, адже медіа несуть відповідальність за якість інформації, яку отримує аудиторія.

   У багатьох країнах уже активно обговорюють правила використання AI. Наприклад, у Європейському Союзі зараз працюють над законодавством, яке має регулювати використання штучного інтелекту та захищати права людей. Це свідчить про те, що технологія розвивається настільки швидко, що суспільство поки не встигає повністю адаптуватися до нових викликів.

   Штучний інтелект сам по собі не є ні небезпечним, ні ідеальним. Усе залежить від того, як саме люди його використовують. Якщо AI стає інструментом для розвитку, навчання та оптимізації роботи — це позитивно. Але якщо людина починає повністю покладатися на технології та втрачати критичне мислення, це вже може стати проблемою.

   Майбутнє медіа буде тісно пов’язане зі штучним інтелектом. Саме тому журналістам важливо не лише вміти користуватися новими технологіями, а й розуміти їхні ризики та вплив на суспільство.

ПСЖ – переможець Ліги чемпіонів 2025/26

Авторка: 

Анастасія Клиновська


Фінал Ліги чемпіонів сезону 2025/26 завершився перемогою «Парі Сен- Жермен». Матч проти лондонського «Арсеналу» не визначив сильнішого ні в основний, ні в додатковий час, тому доля трофея вирішилася з одинадцятиметрової позначки. У серії пенальті лондонці не реалізували два

удари, тоді як парижани схибили лише раз. Підсумковий рахунок футбольної лотереї – 4:3 на користь ПСЖ.

Матч почався для «Арсеналу» майже ідеально – лондонці відкрили рахунок вже на 6-й хвилині. Гол забив Кай Гаверц – той самий, хто свого часу відзначився у фіналі 2021 року у складі «Челсі» проти «Манчестер Сіті». Парижани вирівняли гру на 65-й хвилині завдяки пенальті – м'яч у сітку відправив Дембеле.

Загалом цей фінал став першим з 2018 року, у якому обидві команди забили в основний час. Тоді «Реал Мадрид» переміг «Ліверпуль» з рахунком 3:1. Крім того, овертайм у вирішальному матчі турніру трапився вперше за останні 10 років – востаннє таке було 2016-го, коли «Реал» у серії пенальті здолав «Атлетіко».

Особливим цей поєдинок став і для українських уболівальників, адже на полі нашу державу представив захисник ПСЖ Ілля Забарний. У другому овертаймі він вийшов на заміну, відігравши 15 хвилин. Символічно, що за цим тріумфом з трибун спостерігав президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко, який свого часу також вигравав цей престижний кубок.

Для ПСЖ ця перемога стала історичною – це другий титул у Лізі чемпіонів поспіль і загалом другий в історії клубу. Натомість «Арсенал», який лише

вдруге у своїй історії дійшов до фіналу головного єврокубка, знову залишився без омріяного трофея.

25.05.26

Чому українці все частіше підтримують локальні бренди

Авторка: 

Євгенія Супрун


   За останні кілька років в Україні помітно змінилося ставлення людей до локальних брендів. Якщо раніше багато хто надавав перевагу іноземним товарам через популярність або репутацію, то сьогодні українські виробники все частіше стають свідомим вибором покупців. Це стосується одягу, косметики, їжі, аксесуарів, книжок та навіть техніки. Причини такого явища пов’язані не лише з економікою, а й зі змінами в суспільстві. 

   Після початку повномасштабної війни тема підтримки українського бізнесу стала особливо актуальною. Люди почали більше звертати увагу на те, куди саме йдуть їхні гроші. Для багатьох купівля товарів українського виробництва стала не просто побутовою справою, а певною формою підтримки економіки країни. Особливо це помітно серед молоді, яка активно поширює інформацію про локальні бренди у соціальних мережах. 

   Ще одна причина популярності українських брендів — якість та сучасний підхід до роботи. Якщо кілька років тому існував стереотип, що українські товари поступаються закордонним, то зараз ситуація значно змінилася. Багато брендів працюють над дизайном, упаковкою, маркетингом та комунікацією з аудиторією на рівні міжнародних компаній. Деякі українські виробники навіть виходять на європейський ринок та отримують популярність за кордоном. 

   Також важливу роль відіграють соціальні мережі. Саме Instagram, TikTok та YouTube стали платформами, де локальні бренди можуть швидко знайти свою аудиторію. Людям подобається бачити “живий” контент, історії засновників брендів та процес створення продукції. Це створює відчуття довіри та ближчого контакту між продавцем і покупцем. 

  Як на мене, підтримка локальних брендів сьогодні є не лише модним трендом, а й показником змін у суспільстві. Українці поступово починають більше цінувати власний продукт та усвідомлювати, що розвиток малого бізнесу впливає на економіку країни загалом. Крім того, багато людей хочуть бачити українські бренди конкурентними не тільки всередині країни, а й на міжнародному рівні. 

   Я вважаю, що тема локального бізнесу сьогодні є важливою ще й з точки зору формування іміджу України за кордоном. Саме через культуру, бренди, дизайн та креатив інші країни також формують уявлення про сучасну Україну. 

24.05.26

Український боксер-професіонал в надважкій вазі Олександр Усик зберіг пояси після складного бою з Верховеном

Авторка: 

Анастасія Клиновська


   Олександр Усик достроково переміг нідерландця Ріко Верховена технічним нокаутом в 11-му раунді та зберіг чемпіонські пояси WBC, WBA, IBF і The Ring у надважкій вазі. Бій відбувся 23 травня на шоу Glory in Giza в єгипетській Гізі – просто біля знаменитих пірамід.

   Перші раунди склалися непросто. Верховен почав агресивно, а Усик тримав дистанцію й вичікував. Вже в третьому раунді між боксерами відбувся перший гострий обмін – нідерландець встиг зачепити українця. Але вже до середини четвертого Усик перехопив ініціативу. Пройшли кілька аперкотів та серія ударів, хоча Верховен відповів небезпечним правим.

   Нідерландець тримався значно довше, ніж від нього очікували. У шостому раунді він уперше в боксерській кар'єрі дістався такого пізнього відрізку поєдинку, у восьмому продовжив гостро атакувати, а в дев'ятому взагалі притиснув Усика до канатів. Наприкінці десятого раунду суперники знову обмінялися серіями ударів. 

   Усе вирішилося наприкінці 11-го раунду. Усик відправив Верховена в нокдаун, але нідерландець зумів підвестися й отримав дозвіл продовжити бій. Щойно поєдинок поновили, українець знову притиснув суперника ударами, і за мить до гонга рефері Марк Лайсон зупинив бій. Усик переміг. 

   Для українця це 25-та перемога в професійній кар'єрі без жодної поразки, 16 з них – нокаутом. Авторитетний рейтинг TBRB після бою залишив спортсмена на першому місці серед супертяжів світу.

23.05.26

Культура коротких відео: як Reels і TikTok змінили сприйняття інформації

Авторка: 

Євгенія Супрун


   Останніми роками короткі відео стали одним із головних форматів споживання контенту в інтернеті. Платформи на кшталт TikTok, Instagram Reels і YouTube Shorts суттєво змінили те, як люди отримують інформацію, розважаються та навіть навчаються.

   Головна особливість цього формату - швидкість. Користувач отримує максимум інформації за мінімальний час. Це робить короткі відео дуже зручними для повсякденного перегляду, але водночас формує звичку до швидкого споживання контенту без глибокого аналізу.

   Багато експертів зазначають, що такий формат впливає на концентрацію уваги. Люди звикають постійно “перемикати” контент і можуть втрачати терпіння до довших текстів, відео або складніших матеріалів. Це особливо помітно серед молоді, яка зростає у цифровому середовищі.

   Водночас короткі відео мають і позитивний бік. Вони дозволяють швидко поширювати корисну інформацію, освітні поради, новини або соціальні ініціативи. Багато викладачів, журналістів і експертів використовують цей формат, щоб зробити складні теми більш доступними.

   Цікаво, що подібні тенденції спостерігаються не лише в Україні, а й у всьому світі. Короткий відеоконтент став глобальним явищем, яке впливає на медіа, маркетинг і навіть освіту.

   Таким чином, культура коротких відео одночасно спрощує доступ до інформації та змінює спосіб її сприйняття, формуючи нові звички цифрового покоління.

21.05.26

Хто очолить збірну України і що про нього варто знати

Авторка: 
Анастасія Клиновська


    22 квітня 2026 року Сергія Реброва було звільнено з посади головного тренера збірної України з футболу. Його місце займе фахівець, чиє призначення стало несподіванкою для вболівальників і навіть аналітиків. Він вже прибув до Києва, щоб розпочати роботу на новій посаді, а, отже, настав час ближче придивитися до нового тренера головної команди країни – Андреа Мальдери.

Що передувало зміні тренера?

  Сергій Ребров пропрацював зі збірною два роки, але результати цього періоду залишили простір для дискусій. У футбольному середовищі дедалі частіше говорили не лише про його майбутнє на посаді, а й про потребу в новому підході до роботи зі збірною. Тому після офіційного рішення федерації головною інтригою стало вже не саме звільнення, а ім’я фахівця, якому довірять збірну.

Хто претендував на посаду?

  ТПоки федерація не робила офіційних заяв, медіапростір заповнювався іменами. Серед тих, кого називали кандидатами, були Мирон Маркевич, Руслан Ротань, Олександр Шовковський і Дмитро Михайленко із числа вітчизняних фахівців, а з іноземців – Паулу Фонсека та Ігор Йовічевич. Проте з наближенням офіційного оголошення дедалі виразніше вимальовувалася одна конкретна кандидатура – вже знайомий Україні Андреа Мальдера.  

Хто він?

   Мальдера народився 18 травня 1971 року в Мілані. І якщо дата здається вам знайомою, то так і є – день призначення збігся з його 55-річчям. Походить із родини футболістів – батько Луїджі і дядьки Альдо та Аттіліо Мальдери грали на професійному рівні. Сам Андреа обрав тренерський шлях і зосередився на аналітиці та тактичній підготовці. Першим великим етапом у його кар’єрі стала робота в системі «Мілана»: спочатку з юнацькими командами, а згодом у штабі першої команди у 2009-2015 роках, де працював з Аллегрі, Зеєдорфом та Індзагі. Там же займався матч-аналізом і технічним розбором суперників. У 2016 році Мальдера приєднався до штабу збірної України під керівництвом Андрія Шевченка. Разом з Олександром Шовковським та Мауро Тассотті він відповідав за стратегічний аналіз і підготовку до матчів. Той період увінчався найкращим результатом збірної на Євро – чвертьфінал у 2021 році. 

  Після закінчення співпраці з Шевченком він опинився у штабі Роберто Де Дзербі – спочатку в «Брайтоні», де пропрацював з 2022 по 2024 рік, а згодом продовжив роботу в марсельському «Олімпіку». 

Хто увійде до тренерського штабу?

  За даними видання «ТаТоТаке», аналітику та функції перекладача виконуватиме іспанець Авраам Кампомар. Він уже має досвід роботи в Україні – у 2020-2021 роках входив до штабу Олександра Петракова. Крім того, Кампомар встиг попрацювати в «Шахтарі» координатором молодих кадрів, у «Зорі» та казахстанському «Актобе».

  ТПаскуале Каталано, за словами нового тренера, стане головним асистентом. Він відомий як прихильник позиційного футболу з акцентом на короткий розіграш і тактичну гнучкість, у штабах займався розбором суперників і підготовкою до матчів. Кандидатуру Паскуале, за повідомленнями ЗМІ, рекомендував Роберто Де Дзербі, з яким вони раніше працювали у «Палермо» та «Фоджі». Пост тренера воротарів збереже Рустам Худжамов, який працював ще при Реброві. До тренерського штабу також увійдуть щонайменше двоє українців – Тарас Степаненко та Володимир Єзерський.

Що далі?

   Першу перевірку нового тренера заплановано на червень – товариські матчі, де Мальдера зможе придивитися до гравців і закласти перші принципи роботи. Справжнє випробування чекає восени у Лізі націй. Головна ж ціль на наступні роки – відбір на Євро-2028.

   Після призначення Мальдера став першим іноземним головним тренером в історії збірної України. Для федерації це нетиповий крок, але, судячи з усього, необхідний. Збірній потрібен новий імпульс, і це призначення  може стати спробою його знайти.