Ще не так давно фотографії були рідкістю. Їх робили під час свят, сімейних зустрічей або важливих подій. Кадри зберігали у фотоальбомах і переглядали через роки, згадуючи моменти, які вже залишилися в минулому. Сьогодні ж ситуація кардинально змінилася: камера є майже в кожному смартфоні, а фотографування стало частиною повсякденного життя.
Сучасна людина фотографує значно частіше, ніж будь-коли раніше. Це можуть бути подорожі, зустрічі з друзями, красиві пейзажі або навіть звичайні буденні моменти — ранкова кава, прогулянка містом чи захід сонця. Фотографії допомагають зафіксувати емоції та атмосферу певного моменту, який з часом може стертися з пам’яті.
Окрім збереження спогадів, фотографії стали способом комунікації. Соціальні мережі дали можливість миттєво ділитися знімками з іншими людьми. Через фотографії користувачі розповідають про події свого життя, діляться враженнями від подорожей або просто показують моменти, які здалися їм особливими.
Фахівці зазначають, що фотографування має і психологічний аспект. Коли людина намагається зафіксувати певний момент, вона звертає на нього більше уваги, помічає деталі та намагається зберегти емоції, які відчуває саме зараз. Таким чином фото стає не лише пам’яттю про подію, а й способом прожити її більш усвідомлено.
Разом із розвитком технологій фотографія стала доступною для всіх. Не потрібно мати професійну камеру чи спеціальні навички — достатньо смартфона, щоб зробити якісний знімок. Саме тому фотографування перетворилося на звичну частину щоденного життя.
Попри величезну кількість зроблених кадрів, їхнє значення залишається незмінним. Фотографії допомагають зберегти миті, які неможливо повторити. І навіть через багато років один знімок може нагадати про людей, місця та події, що колись були важливою частиною нашого життя.
18 березня у столичному кінотеатрі «Жовтень» відбувся закритий преспоказ нового документального фільму режисерки Тетяни Станєвої «ВОНА». Стрічка є документальним щоденником трьох жінок – Ольги, Олени та Ніни, чиї чоловіки служать у 88 окремому батальйоні морської піхоти. Після 24 лютого їх об’єднує Болград – мультикультурне місто на півдні України, де формується нова спільнота підтримки, жіночої солідарності та внутрішньої сили.
«ВОНА» – це історія про очікування. Про життя, яке триває в укриттях, у волонтерстві, у постійному очікуванні повідомлення «живий». Про любов, що змушена дорослішати разом із війною.
Фільм створено за підтримки Міністерства культури України.
ТРежисерка фільму Тетяна Станєва говорить про головну ідею стрічки:
«Є одна істина в Біблії, яку я довго не розуміла: “У любові немає страху. Любов перемагає страх”. І якось під час інтерв’ю болгарському телебаченню я вперше по-справжньому відчула її глибину. Мене запитали: “Чому ти не переїжджаєш жити в Болгарію? Чому залишаєшся під обстрілами? Ти ж етнічна болгарка, знаєш мову, тебе тут знають і люблять. Невже тобі не страшно?”
І я відповіла: “Мені страшно. Я з плоті і крові, як і всі. Але я люблю свою Україну, свій дім і свій народ. І ця любов сильніша за страх. Любов перемагає страх”. Ось що для мене означає ця істина. І мій фільм – про любов. Про любов, яка дає силу бійцям воювати за свої родини, а родинам – чекати. Яка спонукає кожного з нас по-своєму боротися за країну.
І я сподіваюся, любов, яка допоможе зменшити прірву між військовими і цивільними».
Атмосфера показу
Показ у Києві відбувся в атмосфері тепла та взаємопідтримки. На події були присутні головні героїні фільму, які після перегляду поділилися своїми переживаннями та досвідом життя в очікуванні.
Кожна з них говорить не лише про власну історію, а й про досвід тисяч жінок в Україні.
Ольга Атанасова:
“Важко жити в цьому, важко відкриватися. Я хочу подякувати своєму чоловікові за підтримку, віру в мене і силу, і кохання, які він мені дає, – це і є мої крила. Цей фільм допоміг мені усвідомити те, що щоденно кожна жінка, яка чекає, веде свій бій тут в тилу… В той час, коли наші чоловіки нас захищають”.
Олена Лисак:
“ Я рада, що такий фільм є. Дякуючи режисерці , яка знімала попри все – попри наші емоційні стани, попри наші постійні, дуже багаточисленні “ні”, “не на часі”. Тому дякую Тетяні Станєвій, дякую дівчатам. Моє серце зараз з кожною жінкою, яка чекає свого чоловіка з війни. Це дуже важко. Ми звикли жити в цих реаліях, але я сама ловлю себе на думці, що я уже просто собі живу, доглядаю дітей, забуваю про реальність, а потім згадую – ми ж у війні живемо. Це дуже страшно, що ми звикли в цьому жити вже”.
Ніна Биковська:
“Я щиро дякую всім глядачам, що розділили з нами нашу історію, за ваші враження і емоції, які я бачила і чула – це дуже приємно. Дякую. Будьте сильними, будьте терплячими, натхнення всім. Не здавайтеся, попри все! Життя триває!
Ми з Сергієм найстарші герої тут у фільмі, і коли минуло чотири роки, і ти дивишся на себе – ти там була молодшою, і за ці чотири роки ми б могли поїхати кудись разом, побути з нашими донечками… Скільки минуло часу і скільки в нас вкрали”.
Реакція глядачів
Передпоказ зібрав дуже теплу аудиторію – світлих та небайдужих людей. Глядачі проживали кожен епізод: плакали і сміялися разом з героями фільму. Переривали оплесками емоційні моменти, а після показу аплодували стоячи.
Не стримували вражень і після сеансу – ділилися емоціями та обговорювали побачене:
Римма Зюбіна, акторка:
“Я знаю фільми, які створювалися на тлі цієї страшної війни протягом року, але я не бачила ще фільмів, які знімали протягом чотирьох років. І ми бачили весь цей жах, цю нескінченність, ці марні надії в 22-му році, що вже скоро ось-ось все закінчиться… І потім попри все народжуються діти, попри все ми досі чекаємо…
Т І дуже вдячна Тетяні Станєвій та героям за цей фільм, бо для мене, як мами хлопчика-добровольця, це кіно було дуже-дуже важливим”.
Лілія Млинарич, експертка мистецьких конкурсів Міністерства культури та стратегічних комунікацій України:
“Нам дуже сподобалася ця ідея показати війну, так би мовити, через звичайних жінок. Але це незвичайні жінки. Вони неймовірні! І таких жінок зараз багато! І саме вони допомагають чоловікам бути захисниками і робити ті неймовірні речі, які вони роблять. Дякую і вклоняюся! Слава Україні!”
Світлана Леонтьєва, телеведуча, журналістка:
“Хочу подякувати пані Тетяні Станєвій за цей фільм – це дуже важливо зараз робити такі документальні стрічки. А неймовірним героїням фільму “Вона” дякую за те, що погодилися на зйомки і змогли їх витримати. Це важко. Зал плакав. Це таке випробування, але це дуже нам усім потрібно”.
“У мене загинув дядько ще на початку 14-го року, тому я ще тоді виплакала всі свої сльози і всі ці роки волонтерю. І я сподіваюся, що для когось, до кого ще інформація не дійшла про нашу реальність, цей фільм також буде для них мотивацією долучатися до перемоги. Бо не може перемогти тільки армія, якою б вона сильною не була. Армії потрібен сильний тил – люди, які моляться, які донатять, які працюють, які плетуть сітки, роблять енергетичні батончики, які допомагають країні вистояти.
Всім військовим низький уклін. Величезне дякую всій команді і героям фільму. І дуже сподіваюся, що Болгарія теж після цього фільму буде іншими очима дивитися на те, що відбувається в нашій країні”.
Після свого виступу Анжеліка Рудницька запросила присутніх заспівати гімн України – і зала наповнилася особливим відчуттям єднання та спільної сили
Фотовиставка
У межах події була представлена фотовиставка кадрів із фільму та процесу знімання.
Свої роботи представили фотографиня Юліана Литвиненко та Олександр Барон – український етнограф болгарського походження, фотокореспондент і військовослужбовець Національної гвардії України, який також був одним з операторів стрічки.
Окреме місце в експозиції зайняли роботи Костянтина Гузенка – документального та художнього фотографа, який служив у 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського.
Костянтин Гузенко загинув через три дні після створення цих світлин. Йому було 28 років.
Благодійність
У межах події події на благодійному аукціоні знайшли своїх власників по одній роботі кожного автора.
У результаті вдалося зібрати 117 200 грн на підтримку 88 окремого батальйону морської піхоти.
Фестивальна історія
Світова прем’єра фільму відбулася до роковин повномасштабної війни в Болгарії за підтримки Посольства України в Болгарії. Далі на стрічку чекає фестивальна історія.
'
Підтримка проєкту
ТМожливість представити стрічку глядачам в Болгарії та Україні з’явилася завдяки підтримці мецената, власника енергетичної компанії «Метрополія», Президента Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО» Віктора Куртєва: “Південь Одещини - це прикордонний простір не лише географічно, а й культурно. Тут перетинаються історії, мови, традиції. Для багатьох людей це життя з двома культурними коріннями, але з одним домом. І саме цей дім вони люблять і захищають.
На жаль, для значної частини України наш край досі залишається своєрідною terra incognita. Ми далеко від столиці, але це не означає, що ми на периферії історії. Навпаки - у прикордонні часто найгостріше відчувається відповідальність за державу.
Війна лише підсилила це відчуття. Наш регіон неодноразово ставав об’єктом зовнішньої уваги і потенційних загроз. І те, що сьогодні Одещина залишається українською, - це результат конкретної боротьби конкретних людей, зокрема воїнів 88 батальйону морської піхоти.
Фільм "Вона" важливий тим, що працює з рівнем, який часто лишається поза новинами - з людським виміром війни. Через історії жінок, через очікування, через щоденне життя він показує те, з чого насправді складається стійкість суспільства.
Для мене важливо, що в цьому фільмі є наші ландшафти, наші люди і наш досвід життя на межі. Бо саме з таких історій і формується спільна пам’ять країни”.
Відзнаки від військових
Під час події режисерку Тетяну Станєву та мецената Віктора Куртєва було відзначено почесними нагородами «Крила підтримки» від 88 окремого батальйону морської піхоти. Це знак вдячності за системну підтримку військових 88 батальйону, а також увагу до їхніх історій та внесок у збереження людського виміру війни через кіно.
20, 21 та 22 березня 2026 року гурт АНТИТІЛА виступить із серією концертів у Києві. Три вечори поспіль музиканти представлять масштабне шоу «ВДОМА», що стане фінальною частиною великого туру та особливою подією для десятків тисяч глядачів.
На сцені прозвучать найвідоміші пісні гурту — «Вдома», «2step», «Фортеця Бахмут», «Вірила», «TDME», «Лови момент», «Бери своє» та інші, а також прем’єри нових композицій. Кожен із трьох концертів матиме власні музичні акценти, сюрпризи та особливу атмосферу.
Глядачів очікує масштабна сценографія з багаторівневою сценою, новими відеоінсталяціями, сучасним світловим дизайном і живою енергією гурту.
У 2026 році АНТИТІЛА відзначають 18 років від створення колективу, тому виступи у Києві стануть символічною зустріччю гурту зі своїми слухачами у рідному місті.
Війна стала важким випробуванням для України, але водночас показала світу незламність і мужність українського народу. Героїзм сьогодні проявляється не лише на передовій, а й у тилу — у щоденній праці, взаємодопомозі та готовності підтримувати одне одного. Саме завдяки цій єдності країна продовжує боротися і вистоювати. Найпомітніший прояв героїзму — на фронті. Українські військові щодня стримують ворога, захищаючи кожен метр рідної землі. У складних умовах, під обстрілами та постійною загрозою для життя вони залишаються на позиціях і виконують свої завдання. Багато з них ще зовсім недавно були цивільними: вчителями, водіями, лікарями, програмістами. Проте у вирішальний момент вони взяли до рук зброю, щоб захистити свою країну, свої родини та майбутнє України.
Але боротьба за свободу відбувається не лише на полі бою. Потужним тилом для українських військових стали мільйони громадян. Волонтерський рух в Україні став одним із найсильніших у світі. Люди збирають кошти на дрони, автомобілі, тепловізори та іншу необхідну техніку для армії. У багатьох містах і селах українці плетуть маскувальні сітки, готують їжу для військових, збирають гуманітарну допомогу та підтримують родини захисників.Справжніми героями є і медики, які рятують життя поранених військових і цивільних. Під час масованих обстрілів вони працюють без відпочинку, надаючи допомогу всім, хто її потребує. Не менш важливу роль відіграють рятувальники, які першими прибувають на місця руйнувань, розбирають завали та витягують людей з-під уламків.
Водночас енергетики, працівники комунальних служб, учителі та інші спеціалісти продовжують виконувати свою роботу, щоб країна могла жити навіть у найскладніших умовах. Вони відновлюють пошкоджену інфраструктуру, навчають дітей, забезпечують роботу лікарень і транспорту.
Український героїзм — це не лише великі подвиги, а й щоденні вчинки мільйонів людей. Це сила духу, взаємна підтримка та віра у перемогу. І поки українці залишаються єдиними — як на фронті, так і в тилу — країна продовжує впевнено йти до миру та перемоги.
Ще зовсім недавно здавалося, що життя має виглядати яскраво. Не просто бути яскравим— а виглядати так, щоб це помітили. Одяг із великими логотипами, кав’ярні «для фото», події «щоб було що викласти». Показне було мовою успіху. Але сьогодні ця мова починає звучати фальшиво.
Ми живемо в епоху, де кожен може створити ідеальну картинку за кілька хвилин. Фільтри, ракурси, тексти з потрібною інтонацією — усе відпрацьоване до автоматизму. І саме тому показність перестає вражати. Коли все виглядає «успішно», успіх більше нічого не означає.
Молодь це відчуває першою. Логотипи більше не читаються як статус — швидше як спроба переконати. Занадто гучний образ викликає підозру: якщо так багато демонстрації, то що насправді намагаються приховати? Простота ж не потребує пояснень. Вона не доводить — вона існує.
Показне життя в соцмережах втомлює. Воно вимагає постійної підтримки: нових фото, нових покупок, нових доказів, що все гаразд. Але ресурс на це не безкінечний. У якийсь момент стає очевидно: гонитва за образом забирає більше, ніж дає. І тоді простота перестає бути стилем — вона стає способом виживання.
Менше речей — менше рішень. Менше візуального шуму — менше тиску. Одяг без логотипів, інтер’єри без надлишку, профілі без постійного апдейту — це не відмова від себе, а спроба повернути контроль. У світі, де все кричить, тиша стає радикальним жестом.
Є ще один момент, про який не дуже люблять говорити. Показне часто прив’язане до грошей, які не завжди є. Простота ж зрівнює. Вона не змушує встигати за трендами, не вимагає вкладень у зовнішній ефект. Вона дозволяє бути — без порівнянь і змагань.
Простота не означає сірість. Вона означає вибір. Не все напоказ, не все одразу, не все для всіх. Індивідуальність зміщується з поверхні в глибину: у погляди, розмови, позицію, дії. Те, що не сфотографуєш, але відчуєш.
Мода на простоту — це не каприз і не тренд сезону. Це реакція на перенасичення і фальш. Показне не зникає повністю, але воно більше не має монополії на увагу. Бо покоління, яке виросло серед ідеальних картинок, добре знає: справжнє рідко виглядає гучно.
І, можливо, найсміливіший жест сьогодні — не доводити нічого нікому. Просто жити так, щоб не було соромно перед собою. Без зайвих ефектів.
Сучасна молодь живе у час швидких змін, нових технологій та великої кількості можливостей. Проте разом із цим з’являються і нові виклики. Молоді люди дедалі частіше замислюються над тим, як знайти себе, обрати правильний життєвий шлях та реалізувати власні мрії.Однією з головних проблем, про яку говорить молодь, є невизначеність щодо майбутнього. Вибір професії, навчання, кар’єра — усе це потребує важливих рішень уже в досить ранньому віці. Багато хто відчуває тиск з боку суспільства або очікування батьків, що іноді ускладнює процес самостійного вибору.
Значну роль у житті молоді відіграють соціальні мережі. Вони стали не лише засобом спілкування, а й джерелом інформації, новин та можливостей для самовираження. Водночас постійне порівняння себе з іншими користувачами може впливати на самооцінку молодих людей.
Попри труднощі, молодь демонструє високий рівень активності та прагнення до змін. Молоді українці активно долучаються до волонтерства, громадських ініціатив, освітніх програм та стартап-проєктів. Вони шукають нові можливості для навчання, розвитку та участі у суспільному житті.
Важливо підтримувати молоде покоління, створювати для нього умови для розвитку та самореалізації. Адже саме молодь у майбутньому формуватиме економіку, культуру та громадянське суспільство країни.
Таким чином, попри численні виклики, сучасна молодь продовжує активно шукати свій шлях і доводить, що здатна адаптуватися до змін та впливати на майбутнє суспільства.
6 березня у МЦКМ «Жовтневий палац» відбувся весняний концерт “Музична Платформа України”.
"
Музична Платформа України" – це наймасштабніший музичний проект країни, що об’єднав головні хіти країни та відомих артистів сучасної сцени. Цей концерт проходить декілька разів на рік, збираючи українських зірок різних років в одному місці, щоб подарувати глядачам гарний настрій, щирі емоції та найкращі пісні. Це вечір, коли улюблені композиції отримують заслужені відзнаки глядачів, створюючи по-справжньому особливу атмосферу. Звучання унікальних хітів та шлягерів, які стали народними та полюбилися мільйонам слухачів.
"Музична Платформа України" унікальна ще тим, що завжди привертає увагу шановної публіки. збираючи на одній сцені артистів різних стилів та поколінь. Від поп-музики до року, від проникливих ліричних балад до вибухових танцювальних треків тут звучить усе, чим живе українська музика сьогодні. Тому на сцену виходять як давно відомі зірки, так і нові імена, чиї пісні стали вірусними в соціальних мережах та стрімко набирають популярності. І ви можете стати частиною цього великого музичного шоу!
І ця "Музична Платформа України" стала справжнім музичним дійством, масштабним концертом-зйомкою, що обєднав топових українських артистів, які залишили глядачам яскраві враження та незабутні емоції. На концерті прозвучали хіти Олі Полякової, MÉLOVIN, Олі Цибульської, Наталії Бучинської, Іво Бобула, Ziferblat, Гелі Зозулі, KHAYAT, Максима Бородіна та інших виконавців, які створили унікальний фантастичний концерт та яскравий настрій.
.jpg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpg)
