Справедливість - це дуже зрозуміле лише небагатьом обраним поняття. «Справедливість» одне з ключових понять в житті.
Аудиторії ставили запитання, що таке справедливість, жодна людина не називала правильного значення слова «справедливість». Усі без винятку або надовго зависали, дивлячись в стелю, або називали щось туманне і дуже далеке від дійсного значення.
А адже це настільки широко вживане слово, що його знає кожна дитина і кожен дорослий. Вельми забавно, що його значення незрозуміле в суспільстві. І як ми можемо говорити про те, що «світ несправедливий», або «суспільство несправедливе», або «ця людина вчинила зі мною несправедливо», коли ми не розуміємо - а що ж це значить, справедливо?
Справедливість: неупередженість, справедливе ставлення до кого-чого-н .; див. справедливий.
Це вже дає нам слово «неупередженість», тобто дію, без заздалегідь сформованого уявлення, без упередженості. «Перед-» означає «заздалегідь, раніше». Далі нас відсилають до слова «справедливий».
Справедливий: діючий неупереджено; відповідний істині.
У нас залишилося слово «неупереджений», але додалося ще одне складне слово «істина».
Дивимося слово «істина», і виявляється, що словникам воно відомо:
Істина: збіг того, що людина сприймає з дійсністю; правильне розуміння і знання об'єктивної дійсності. По суті, істина - це факти, які ви спостерігали самі, і які ви сприйняли без спотворень. І немає ніякої іншої істини.
А справедливість - неупереджене ставлення до чого-небудь, засноване на фактах, які ви спостерігали самі.
Слово «справедливість» здавна використовувалося в правосудді. Це сама основа правосуддя і частина визначення слова «правосуддя». Можливо тому в наших судах непросто знайти справжнє правосуддя, що слово «справедливість» настільки не зрозуміле в суспільстві. Судді, прокурори, адвокати та інші юристи просто не знають, що насправді означає це поняття.
Якщо ви керівник, то ви постійно змушені приймати рішення по відношенню до людей. Складні рішення, які впливають на їх дохід, добробут, життєвий стан, а іноді і на всю долю. Ви - вершитель доль. Ви повинні розбиратися в правосудді. А воно повинно бути засноване на справедливості.
Як зробити так, щоб ніколи не бути ніким обдуреним?
Не вважайте істиною нічого, чого ви не бачили своїми очима.
Це не означає, що ви б нікому не довіряли. Але довіра і істина - це речі різного порядку. Ви можете довіряти людині, але не треба вважати його слова, які ви не перевіряли особисто, істиною. Вона може вірити собі. Ви можете бути на 100% впевнені тільки в тому, що спостерігали особисто. Якщо ви будете так ставитися до життя, то життя ніколи не піднесе вам неприємних сюрпризів.
Існує з цього приводу проста формула для керівника: «Не слухайте - бачте!». А так же в іншому місці: «Не додумуйте-дивіться!». На жаль, багато хто так не робить.
В англійській мові для слова «справедливість» є кілька слів (а не одне, як у нас). Юридична справедливість називається словом «justice» (від латинського слова jus - закон), чесне ставлення - «fairness» (від слів чистота і краса, які в англійській мові мають спільне походження), а значення «неупереджене ставлення, засноване на істині» позначається словом «equity» (від слів рівність, рівновага).
Отже, якщо ми хочемо юридичної справедливості - ми дотримуємося закону.
Якщо ми називаємо справедливою людину, що поступає по справедливості або по совісті - це чиста і красива людина.
Якщо ми хочемо дотриматись справедливості, приймаючи неупереджені рішення на підставі фактів, ми стежимо, щоб зберігалася рівновага або рівність чогось.
Ось на цій основі ми і творимо справедливість, займаючи керівні пости.
Коли ви хочете заплатити зарплату справедливо, подивіться на те, щоб ця зарплата врівноважувала внесок людини в загальний дохід. Не зважати на особистий внесок людини - несправедливо ні по відношенню до нього, ні по відношенню до колег.
Одна людина завжди вносить вклад більший, ніж інша. Зрівнялівка вносить несправедливість. Оцінка на умовах: на кількостях того, що було вироблено (а не на кількостях дій).
Будь-яка людина від народження здатна оцінювати кількості. Будь-яка людина, яка може щось сприймати, здатна оцінити різницю в кількості чогось.
Ви обіцяли людині відсотки від прибутку. Знаючи прибуток, ви можете вирахувати відсотки. Заплатити йому їх було б справедливо. Заплатити менше або заплатити більше - несправедливо.
Давня формула «око за око» може здатися справедливою людині, нездатній бачити істину. Одна людина вибила іншій очі - значить, їй теж потрібно вибити око. Це здається справедливим. Але ця формула, хоч вона і вносить певну рівновагу, не відновлює рівноваги. Людині була нанесена шкода(в даному випадку вона позбулась ока). Рівновагу відновило б відшкодування збитку в такому обсязі, який був би достатній з точки зору людини, яка зазнала збитків. Тому покарання не є способом відновлення справедливості - воно просто додає до однієї несправедливості іншу. Якби замість покарання людини завжди змушували відшкодувати дійсно завдані збитки, навіть вона сама не вважала б це несправедливим.
Створення умов, при яких людина не зможе творити зло-передумови до справедливості. Людину, яка не бажає виправлятися, або відшкодовувати збиток можна позбавити можливості не множити, що творилась ним, несправедливості. Але, в тому числі, навіть ізоляція людини не відновлює справедливість.
Якщо почуття кількості у нас з вами вроджене, то і почуття справедливості - теж вроджене. Але життя так попрацювало над людиною, що її розум став повний заплутаних ідей, емоцій і помилкових даних щодо таких понять, як «чесність», «істина» і «справедливість». Так народжується цинізм і не приходить людське щастя.
Здатність виносити справедливі рішення дозволяє суддям не помилятися.
Особливістю сучасних суспільств є їх велика диференційованість, причину якої пов'язують зі змінами в змісті суспільного виробництва: воно стало високотехнологічним, а одним з найбільш затребуваних товарів сьогодні вважається інформація. Внаслідок цих трансформацій робота за верстатом, в полі, на транспорті, іншими словами, фізична праця, з якою традиційно пов'язується створення суспільного багатства, трохи відійшла у тінь. Поява безлічі нових професій і дроблення колишніх кардинально змінило картину суспільного життя і зажадало перегляду критеріїв справедливості. У сучасному плюральному суспільстві не може бути єдиного підходу до визначення справедливості, а тому доцільно виходити з поточного контексту, тобто з особливостей конкретної соціальної області: Кожне благо має розподілятися у відповідності до критеріїв значимості своєї власної сфери. Це серед іншого означає асиметрію принципу розподілу. Будь-який конкретний опис дистрибутивної справедливості забарвлений в локальні кольори.
Критерії справедливого розподілу значно відрізняються за змістом, місця і часу. Щоб знайти узагальнюючий критерій потрібно знайти компроміс з масою винятків. Перебуваючи в одному соціальному просторі, але в різних його секторах, індивіди і групи, що мають різні потреби, завжди мають по багатьох життєво важливих питаннях розбіжності чи конфлікт інтересів. Потрібно узагальнити різні стандарти справедливості за допомогою вироблення прийнятної для всіх формули загальної справедливості. Теоретичний аспект проблеми полягає в пошуку або створення дискурсу, здатного виступити в якості узагальнюючої інстанції для приватних теорій справедливості.
Сенс соціальності складається в інтеграції приватних зусиль для досягнення спільної для всіх учасників мети і через це - більш повного задоволення індивідуальних потреб. Збалансованість загальних і індивідуальних інтересів - найважливіший показник здорового суспільства, що включає в себе в тому числі і згоду за стандартом і критеріям справедливості. Кістяк будь-якої соціальної спільності - його структура, мінімальний склад якої включає в себе великі і малі соціальні спільності. Однією з умов стійкості соціальної структури є справедливість, що розуміється в найзагальнішому вигляді як співмірність між внеском у спільну справу і одержуваною від цього винагородою. Справедливість соціальної структури визначальним способом впливає і на справедливість похідних від неї соціальних феноменів.
Ознаки справедливої соціальної структури.
Ще раз звернемося до змісту і цілей соціальності. Не будучи самодостатніми, індивіди вступають один з одним в обмін, який зовні нагадує ринкові відносини. При цьому кожен прагне одержати не менше, ніж він вклав. Людина виконує різні обов'язки для того, щоб бути спокійним за свою особисту безпеку, збереження своєї власності, мати інші блага, забезпечити які можна тільки за рахунок взаємодії з іншими людьми. Якщо її внесок перевищує віддачу, вона має право говорити про несправедливість такого соціального обміну. Точно так же несправедливим буде, якщо вона отримає більше, ніж вклала. Аристотель називав таку форму справедливості дистрибутивною, помітивши, що вона складається в рівномірності між внеском і платою.
Ще мова йде про професійні і соціальнв ролі, за допомогою яких індивіди забезпечують своє життя. Базова структура суспільства диктує склад і розстановку учасників громадського обміну. Вона ж стимулює людей опановувати тими професіями, знаннями і вміннями, які затребувані і за умови оволодіння ними, що гарантують успішний соціальний обмін. «Вага» кожної ролі добре відома, вона визначається її затребуваністю, складністю, витратами на навчання та професійний ріст. Праця селянина важка, проте нескладна, і будь-яка людина може опанувати, але робота коваля чи столяра набагато складніша, не кажучи про професію лікаря. Відповідно, число людей, здатних опанувати лікувальною справою, значно менше, ніж тих, хто в змозі виконувати роботу, яка потребує тривалого навчання і підготовки. Виробничий базис суспільства визначає необхідний для його існування склад учасників, виробляє вимоги до них і вибудовує їх ієрархію. Принциповим є те, що «зайвих» людей в цій структурі не буває. Кожен знаходиться на своєму місці і повинен отримувати винагороду відповідно до цього місця.
Справедливість базової структури суспільства повинна виявлятися в тому, що ніхто не повинен харчуватися їжею, яку не заробив. Громадський механізм потребує управління і обслуговування Найчастіше внесок в нього і винагороду визначається самими тими, хто управляє і обслуговує. Частка інтелектуальної праці безперервно зростає, а оскільки винагорода за нього здійснюється за рахунок тих, хто зайнятий продуктивною роботою, то оплата їх праці здійснюється ними самими. Тут можливі зловживання владою при відсутності контролю за розподілом оплати праці.
Потрібно визначити цінність і важливість внеску кожної професійної практики в суспільне виробництво. Однак, чи справедливий устрій суспільства, в якому футболіст, що ганяє м'яч по футбольному полю, «вартує» десятки мільйонів євро, а токар або шкільний учитель заробляють за десять років суму, еквівалентну тій, що топ-модель отримує за один вихід на подіум. Більшість громадян живуть «не по кишені», в борг, на гроші, які вони не заробили. Потрібно зробити цю ситуацію більш справедливою.
Друга обставина, яка робить незадовільною «механічну» справедливість, пов'язана з тим, що в будь-якому суспільстві є люди з обмеженими фізичними можливостями, які не можуть нарівні з усіма брати участь в соціальному обміні. Отже, в структурі суспільства повинні бути передбачені механізми їх включення в цей обмін і забезпечення по відношенню до них оптимальної норми справедливості.
Справедливість - це інтегративний показник, що включає в себе нормативні та фактичні компоненти. Обмежитися тільки фактичним, калькульованих аспектом справедливості, означає стати на шлях несправедливості. Арифметичний розрахунок співвідношення між внеском і платнею не враховує багатьох речей. У тому числі і ціннісних уподобань людей, міркувань нормативного порядку, які перешкоджають продуктивній або політичній активності. Нормативний фон суспільства, що представляє собою сукупність звичаїв, традицій, способу життя, що корениться в історії, етнічній приналежності, релігії і тому подібних речей, впливає на структуру суспільства і через неї на склад і критерії справедливості. В Індії, наприклад, до цих пір зберігаються залишки кастових обмежень, що закріплюють за представниками конкретних каст певні види діяльності. Деякі види діяльності відносяться до числа несхвалюваних або табуйованих: лихварство у всіх його формах вважається нормальним для іудеїв, але недопустимо для мусульман. Існують обмеження гендерного характеру і т. д.
Таким чином, справедливість базової структури суспільства визначається об'єктивними факторами, що збігаються з продуктивним базисом, і нормативними факторами, що включають в себе систему базових цінностей, згода за якими може бути емпірично встановлена. Критерієм справедливості є консенсус між індивідами і соціальними групами щодо того, як винагороджується їх внесок в загальну справу. Проблема, однак, полягає в тому, що економічна, політична та соціальна суб'єктність сучасних суспільств інша, ніж в суспільствах індустріального типу. Постіндустріальне інформаційне суспільство відсунуло на задній план людей, що створюють матеріальний продукт. Високі технології і інформація виступають в якості основи сучасного виробництва, і, відповідно, люди, що створюють і обслуговують їх, виходять на авансцену. Продуктивність сільськогосподарської праці визначається вже не селянином, що встає до зорі і в поті чола працює весь світловий день, а вченими і технологами, що створюють сорти, породи, корми і машини, багаторазово збільшують врожайність і продуктивність. Те ж саме можна сказати і про сучасне виробництво.
Суть базисних відносин, що дозволяють судити про справедливість соціальної системи в цілому. Це відносини, пов'язані з виробництвом і розподілом необхідних для життя людини благ, а їх розподіл залежить від типу власності на засоби виробництва. Те, що в сучасному виробництві на зміну робочого за верстатом приходить програміст або оператор пристрою зі складним цифровим керуванням, не змінює суті розподілу отриманого продукту: його здійснює власник засобів виробництва. Програміст, оператор, біотехнолог і інші представники сучасного виробництва - такі ж наймані працівники, яким був робочий виробництва фордов-ського типу.
Викликає тривогу факт, що належить до влаштування сучасного суспільства -є наявність елементів, що «паразитують», які знаходяться між виробниками і споживачами благ, живучи за їх рахунок. Прикладом можуть бути штучно створювані і заохочувані трансакційні витрати, роздутий штат чиновників, посередницькі структури і т. д. Є всі підстави говорити про «країни-паразити», які живуть за рахунок явної або завуальованій експлуатації ресурсів інших народів, періодично «спускаючи пар» за допомогою навмисного провокування економічних криз і локальних воєн.
Досвід історії, на жаль, демонструє лише один ефективний спосіб подолання структурної несправедливості: всередині країни, коли вичерпані можливості зробити це еволюційним шляхом, шляхом перемовин, домовленостей і згоди про запровадження справедливих змін в суспільстві, ним є політична революція, а в міжнародних відносинах - війна. Шекспір вустами одного з персонажів «Генріха IV» висловився з цього приводу так:
Мені здається, що, тимчасово, війна -
оздоровлююче потрясіння
Для тих, хто засмітив собі кишки
Безбідним життям і об'ївся щастям.
Цей песимістичний сценарій, за яким відбувається кардинальна перебудова соціальної структури конкретних суспільств і структури світового порядку, не привід для того, щоб припинити пошук інших шляхів і способів зменшення несправедливості. Вони якраз і необхідні для того, щоб мінімізувати наслідки відмінностей не на рівні соціальної онтології, а на рівні надбудови, де вони знаходять втілення у відмінностях культурних груп та індивідів
Мінімальна соціальна справедливість полягає вже в тому, що індивіда визнають за людину. Він сам вважає себе таким, і спільність індивідуумів вважає так. На первинному, багато в чому примітивному рівні моральної свідомості людина - це той, хто такий же, як і я. Тобто той, хто такого ж кольору шкіри, говорить моєю мовою і діалектом, належить до того ж тотему, що і я, вірить в тих же богів. Відповідно і критерії справедливості поширюються тільки на своїх. Батьківщина демократії, стародавня Греція, трепетно ставилася до справедливості, але поширювала її тільки на своїх громадян. Варвари і раби не вважалися об'єктами справедливості. Розширення обсягу поняття «людина» автоматично тягне за собою і максимальне розширення простору справедливості.
З визнання індивіда людиною випливає такий мінімум його прав, як особиста безпека, безпека його власності, майна..
Ідентичність людини складається з багатьох елементів, які «склеюються» в кожному конкретному випадку унікальним чином, утворюючи в результаті неповторну людську самість.
Універсального рецепту ідентифікаціх не існує: в одному випадку людина ідентифікує себе як людину, що бачить сенс свого життя в забезпеченні та захисті сім'ї, в іншому випадку на перший план виходять професійні чесноти, в третьому - релігійність.
На перший погляд, детальна ідентифікація людини веде до того, що на виході ми маємо нескінченне різноманіття і різноманітність індивідів, яке неможливо впорядкувати за допомогою підведення під який-небудь загальний знаменник. Це ускладнює вироблення критеріїв справедливості. З цієї причини людські суспільства тривалий час йшли по шляху найменшого опору, мінімізуючи відмінності, ігноруючи індивідуальне і специфічне за допомогою оголошення його несуттєвим і випадковим. Таке рішення було можливим з тієї причини, що об'єктивне усвідомлення відмінності ще не було розвинене, сподівання і надії були пов'язані із загальним, на догоду і жертву якому приносили індивідуальне. Скріпами, які утримують суспільства від розпаду, були споріднена або етнічна спільність, релігія, відфільтровані протягом тривалого часу соціальні норми і не в останню чергу - воля влади. Ті ж сили, що забезпечували громадську цілісність, були гарантами справедливості: солідарні суспільства - це завжди справедливі суспільства. Тому що знайти загальне, яке задовольняє всіх рішення або норму розподілу загальних благ в таких суспільствах - не сильно важке завдання. Різниця розглядалося як аномалія. Справедливість в даному випадку полягала в тому, що об'єктом захисту було загальне, яке вважалося гарантом благополуччя одиничного. Якщо виникали колізії між загальними та індивідуальним інтересами, останніми без коливань жертвували.
Різниця (відмінність) стає об'єктом уваги і захисту тоді, коли вона визнається цінною і важливою для спільної справи, а також для носіїв цієї різниці(відмінності). Далеко не завжди перше і друге збігається. Певна здатність або талант, носіями якого можуть бути деякі індивіди, визнається суспільством і гідно винагороджується. Як приклади можна взяти видатних вчених, художників, воєначальників, релігійних пророків. Але в складі цілого можуть бути проблематичні відмінності: етнічні, релігійні, культурні, політичні, економічні. Їх носіями є не поодинокі представники, а соціальні групи, причому численні. Прикладом можуть бути гугеноти у Франції XVI століття, курди в Туреччині та Іраку, роми в Румунії і Болгарії, селяни в Англії XVII- XVIII століть.
Як тільки відмінність (розбіжність) стає істотною в складі загального цілого і важливою для персональної ідентичності, вона потрапляє в сферу справедливості. Парадокс же полягає в тому, що справедливим вважається як турбота про збереження відмінності, так і його маргіналізація або ігнорування.
Справедливість чи несправедливість існують в суб'єктно-об'єктній формі. Американцеві представляється несправедливим, що жінки в Афганістані з'являються в публічних місцях тільки в паранджі, проте самі ці жінки не вважають себе ущемленими або ураженими в правах. Виборчі обмеження за віком або статтю, що існують у багатьох традиційних країнах, є приводом для обурення західних правозахисників, але не сприймаються як несправедливі суб'єкти цього обмеження. Принципово важливо, щоб індивіди і соціальні групи були кровно зацікавлені в наявності або відсутності елементу, відношення до якого виступає в якості критерію справедливості.
Були спроби розділити знання і думку, знання-це те, що пізніше стали називати «науковим знанням», на відміну від думки як суб'єктивно забарвленого знання. Наукове знання, за Арістотелем, має справу з тим, що може бути тільки так, а не інакше. Думка ж відноситься до речей, які можуть бути визначені так, а можуть - і інакше. Іншими словами, головною ознакою наукового знання є об'єктивність, тобто., незалежність від суб'єкта, що пізнає. Але цей критерій ставить під сумнів можливість достовірного знання про людські дії. Узагальненою метою життя кожного індивіда є набуття блага, а в питанні про зміст цього блага немає одностайності. Вихід він бачив у пошуку загального поняття блага, з яким згодні всі, і яке, будучи знайденим та артикульованим, зможе служити узагальненою метою і критерієм для оцінки будь-яких вчинків, в тому числі і своє справедливе суб'єктивне уявлення про справедливість людина погоджує з загальноприйнятим критерієм. Таке можливо, однак, тільки в ціннісно однорідних суспільствах, яким був грецький поліс та інші подібні до нього соціально-культурні утворення. У міру розширення і диференціації соціального простору можливість вироблення узгодженої, що задовольняє всіх концепції блага прагне до нуля. А це означає, що пошук критерію справедливості стає проблематичним. Оскільки ж ніякі форми і способи соціальності не можуть вважатися стійкими, не будучи справедливими, то на порядок денний постає питання про можливість досягнення мінімальної справедливості, яка гарантувала б суспільну стабільність. Цій умові відповідає така форма справедливості, як правосудність, або законність. Її інстанцією є держава, а сфера дії збігається з законом і офіційним, писаним правом.
Судження типу «Закон суворий, але справедливий» в даному випадку не витримує критики. Закон справедливий лише частково, оскільки містить «середню» норму справедливості, яка поширюється на всіх людей без урахування їх персональної ідентичності. Але в реальності існують не середні, а конкретні індивіди, що володіють специфічною ідентичністю, яку закон врахувати не в змозі, оскільки орієнтований на загальне. За межами цього загального залишається багато того, чим індивід дорожить, вважає для себе значущим. Оскільки закон не в змозі врахувати «особливе», потрібні інші інстанції, здатні зробити це. Коммунітарісти відносять до таких інстанцій інститути громадянського суспільства.
Підсумком тривалих спроб концептуалізації справедливості є згода в тому, що не існує одного, єдиного для всіх критерію справедливості, як не існує філософського каменю, що дарує його власникові здатність миттєво прозрівати істину. Соціальна справедливость сьогодні вже не зводиться до того, що кожен одягнений, взутий і нагодований. Це - пройдений етап. До її складу зараз входить і якісна освіта, і якісна медицина. Але це судження не є загальнозначущим. Адже і зараз на Землі близько мільярда людей голодують, а три мільярди - не отримують повноцінного харчування. Для них справедливість полягає в тому, щоб не бути голодним і не бути свавільно вбитим.
Сьогодні є сенс перейти до тактики малих справ, тобто спиратися в своєму здійсненні політики справедливості на ресурси, які є під рукою. Такий підхід називається флексібильним, оскільки він вимагає від осіб і інстанцій, його практикуючих, надзвичайної гнучкості. Крім здорового глузду і досвіду під цей підхід може бути підведено методологічне підґрунтя, на роль якого добре підходить концепт трансверсальної раціональності. З одного боку, в цій концепції визнається нормою плюралізм, в тому числі і плюралізм справедливостей, але водночас не виключається можливість спільних рішень. Ці рішення включають в себе аналіз розбіжностей і пошук ситуаційних точок дотику, які завжди існують в режимі «тут і зараз».
Прикладом гнучкого підходу до реалізації справедливості є наступна правова концепція. Суддя при визначенні рішення може просто підігнати випадок, що розбирається під відповідний закон, неминуче при цьому ставши Прокрустом, і тоді його вердикт буде несправедливим. Але він може уникнути цього, якщо поставиться до справи з урахуванням всіх її нюансів, зверне увагу на деталі, які не могли бути включені в закон. Для цього він повинен бути свого роду «юридичним Геркулесом», тобто людиною, наділеною «надлюдською кваліфікацією, вченістю і терпінням». Справедливе рішення, яке він виносить, спирається на фундаментальні принципи права, культурні традиції, неписані моральні норми, політичну доцільність і конкретну життєву ситуацію.
Тактика флексібильної справедливості потребує для своєї реалізації в таких «Геркулес» не тільки в сфері права, але і в тих областях, де дії, результати або стан оцінюються з точки зору справедливості. Значний ризик суб'єктивізму в цій справі є достатнім поясненням того, чому про справедливість з небажанням кажуть діючі політики і юристи.
Підготував Олександр Майстренко
