Сміливість на грані байдужості як прифронтові міста продовжують жити не боючись ворога

Авторка: Діана Мельник

   Якщо виїхала  установка ППО, треба відрахувати 4 вибухи і можна вкладати сина спати. - сказала мені дівчина в Запоріжжі в 2023ому. А коли після чергової пекельно-дронової ночі на ранок в одному з містечок Харківської області жінка під підʼїздом почала, як ні в чому не бувало, рутинно, за звичкою, скликати всіх дворових котів аби їх погодувати, а з сусіднього підʼїзду виносили старий мотлох, бо вже роблять новий ремонт, я дещо зрозуміла. 

   У прифронтових містах України життя триває так, ніби небо над головою — лише декоративний елемент, а не джерело постійної загрози. Повітряні тривоги лунають по кілька разів на день, ракети і дрони прилітають несподівано, але вже ніхто не кидається в укриття при кожному сигналі, а хтось і взагалі не звертає уваги. Пекуча правда в тому, що страх давно переріс у щось інше — у мовчазне прийняття, у сталеву витривалість, у дивну суміш зневіри й героїзму, яка дозволяє людям в умовах постійної загрози не лише виживати, а й жити повноцінно. 

   У містах за десятки кілометрів від лінії фронту школи продовжують працювати, хоча уроки іноді перериває тривога, а вчителі ведуть дітей в укриття замість писати крейдою на дошці. Медичні працівники не залишають лікарень навіть тоді, коли вибухова хвиля вибиває шибки. Магазини, кав’ярні, ресторани відчиняються за графіком, і навіть у вечірній час, коли електрика вимикається через атаки на енергетичну інфраструктуру, у багатьох закладах працюють генератори, світять свічки, а столи залишаються забитими. 

   Люди бронюють місця, йдуть на побачення, святкують дні народження — не тому, що їм все одно, а тому що кожен момент життя набуває більшої цінності, ніж колись. Дитячі майданчики заповнені сміхом, хоч і поряд — зруйновані будівлі, діти малюють кольоровими крейдами сонце, серця, прапори і підписують: «Слава ЗСУ», «Повертайтесь живими», «Ми чекаємо тата з полону». 

   Коли росія активує балістичну установку, життя в безпосередній близкості до лінії зіткнення вирує настільки, що бариста не припинить готувати вам флет.

   Росія робить ставку на терор, на залякування мирного населення, на злам психіки, хоче змусити людей боятися настільки, щоб вони просили капітуляції, щоб вони вимагали припинити війну будь-якою ціною. Але все виходить навпаки: що більше обстрілів, то більше донатів на армію, що гучніше вибухи — то міцніша рішучість не здаватися. В містах, які регулярно атакуються, люди організовують громадські збори, волонтерські ініціативи, пишуть листи полоненим, збирають підписи за їхнє звільнення, виходять на акції підтримки родин захисників, плетуть маскувальні сітки, шиють аптечки, навіть у підвалах проводять безкоштовні курси першої домедичної допомоги. 

  Під обстрілами роздають гуманітарну допомогу стареньким, створюють спільноти взаємопідтримки в чатах, ремонтують зруйновані вікна в школах, збирають гроші на дрони, фарбують мурали, які стали символами спротиву. І навіть якщо лунає вибух, у коментарях під місцевими новинами не паніка, а обмін: хто бачив дим, чи працює світло, чи потрібна допомога. Тут народилася нова форма колективної сміливості — коли страх став побутовою деталлю, а не керівною емоцією. І ця сміливість межує з байдужістю тільки зовні. Насправді це не байдужість, а втомлена гідність, яка не дозволяє ворогові забрати головне — самоповагу і здатність до дії. 

  Люди більше не плачуть на кожну тривогу — не тому, що не болить, а тому що навчилися жити поруч із болем. Це життя — не про відсутність страху, а про силу, що дозволяє йому не керувати тобою. Це життя — не про легковажність, а про вибір: обирати людяність, нормальність і навіть красу в умовах, коли все навколо — хаос і руїна. 

   Прифронтові міста — це сьогодні справжній щит і нерв нації. Це місця, де народжується сучасна українська стійкість: мовчазна, рішуча, глибока, органічна. І якщо ворог вважає, що може зламати цю спільноту вибухами і жахом — він глибоко помиляється. Бо саме в таких місцях стає видно, що Україна — це не просто територія, а люди, які вибрали жити гідно, навіть коли смерті залишився один крок.

   І люди, які розуміють, що тим, хто не стоїть за історію, прийдуть правити географію.