Події, що не мають кінця

Авторка:

Євгенія Буряк

  Мені інколи здається, що я проживаю два паралельних життя.
  Перше складається з сліз, ненависті, страху, безсилля, тривожності. Люди в полоні, військові з інвалідністю, зґвалтовані жінки, вбиті діти, покинуті бабусі, поранені тварини. Я їду в маршрутці, поруч сидить військовий з тремтячими руками і безнадійно каже чоловіку: «Я не хочу більше жити. З війною, мені здається, я постарів одразу на 50 років. Я просто не хочу жити. Навіщо я тут?!»

 Памʼятаю, працювала в дитячому комплексі влітку, і кожні вихідні до мене приходила бабуся з двома онуками — прекрасна дівчинка та хлопчик із великими очима. Їм по два з половиною роки, але хлопчик не говорить. Він не говорить, бо вони виїжджали з Ірпеня, коли обстрілювали машини з цивільними, коли за вікном лунали вибухи, на вулиці кричали люди, і місто було окуповане. Бабуся розповідала, що хлопчик довго кричав, а потім просто замовк. Він замовк і більше не говорив. Як це може не розбивати серце?

  Потім на машині я проїжджаю молодих дівчат, жінок, які стоять вздовж дороги з плакатами: «Поверніть азовців». Чи живі вони? Чи побачать ті полонені колись рідних? Як вони?

 Як українці переживають полон, смерть своїх синів, братів, дітей, жінок? Як переживаю я? Що твориться всередині мене?

  Нічні тривоги, вибухи — я відчуваю, що мене нічого не захистить, бо це непередбачувано. Голосні звуки, машини, крики — це все змушує моє серце стискатись. Скільки ще?

  Інколи відчуваю надто багато, але переважає безвихідь. Мені хочеться щось зробити, щось значуще, те, що зупинить війну, поверне військових додому, вилікує всіх. Але я не можу, і мене це злить. Хочеться плакати, кричати, а потім забитись кудись і тихенько сидіти. Просто замовкнути і нічого не відчувати, як той хлопчик із великими очима. Я тримаюсь, але мені так страшно. Страшно від того, що війна може тривати ще не один рік, що ще купу наших людей загине. Інші будуть зґвалтовані. Знущання, катування, голод, смерть, кров — це не просто слова з поганого словника. Це те, що переживають наші люди. А скільки ми ще не знаємо? Скільки правди ще залишається прихованою?

  Страшно, що одного дня мені зателефонує брат чи тато і скаже, що йде на війну. Куди я без сімʼї? Страшно, що одного дня шахед не пролетить мимо. А якщо війна дійде сюди? Якщо в мене не буде рідної землі? Зникне мова, знищать культуру?

 Звичайно, це все лиш мої переживання, але кожне з них виправдане. Чи не так?

  Друге моє життя — це ілюзія. Це життя, яке могло би бути в мене, якби цієї війни ніколи не було.

  Це шматочок нормальності. Я ходжу на концерти, в торгові центри, парки, заклади, зустрічаюсь із дівчатами в пабах, пʼю пиво, співаю караоке. Але мене наздоганяє думка: чи правильно то все? Чи не зраджую я наших людей, що зараз воюють, цими розвагами? Це на часі? Наскільки егоїстично хотіти чогось звичайного?

  У мене є це відчуття провини. І я щиро це знаю, як правильно. Я боюсь, що без цього я зламаюсь. Це та перезавантаження, яке допомагає триматись.

  Того, що МОГЛО БИ БУТИ, НЕ БУДЕ. Це факт. У мене ніколи не буде іншого життя. Іншої молодості, коли війна закінчиться. У мене не буде можливості знов пережити ці 19 років. Так наскільки ж егоїстично хотіти мирного життя?

 Ці 1000 днів повномасштабного вторгнення і 3925 днів російсько-української війни викарбувані в нашому житті. Ми не забудемо. Навіть не так — це забороняється забувати.

 Але краще налаштовуватись на підтримку. Підтримуйте в першу чергу себе, свій емоційний стан, своїх близьких та знайомих. Будьте добріші, щиріші. Війна нас має обʼєднувати, бо це наша спільна битва. Слава Україні! Героям слава!