Приховування злочину - це діяльність (бездіяльність) особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, наприклад, випадок, коли оточуючі знають, що злодій викрав чуже майно, користується ним після вчинення злочину і не викривають його перед постраждалим і правоохоронними органами. Тобто в подібному випадку – це можно вважати, як причетність до злочину.
Недонесення виражається у неповідомленні органам влади про злочин, що готується або вже вчинений. На відміну від приховування, недонесення - це діяльність пасивна (чиста бездіяльність). Незалежно від того, було чи не було воно заздалегідь обіцяно, чинним Кримінальним Кодексом воно злочином не визнається. Але ж у випадку, якщо в діях такої особи містяться ознаки іншого самостійного складу злочину, вона підлягає за нього кримінальній відповідальності. Так, наприклад, якщо така особа незаконно зберігала вогнепальну зброю, то така бездіяльність містить ознаки злочину та підлягає відповідальності за ст. 263 КК України.
При неповідомленні про злочин йдеться про моральну сторону обов’язку громадян повідомляти про підготовлюваний та вчинений злочин, а також доцільність кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочин.
Поведінку особи у суспільстві традиційно оцінюють як соціально-корисну, нейтральну, чи соціально-небезпечну.
Неповідомлення про вчинення злочину, який передує легалізації, як однієї з форм небезпечної поведінки, було включено до складу ст. 209-1 КК України в редакції від 01.06.2010 р., що встановлює відповідальність за неподання, несвоєчасне подання або подання недостовірної інформації про фінансові операції, що відповідно до закону підлягають фінансовому моніторингу.
Повідомлення органам влади про достовірно відомо підготовлюваний чи вчинений злочин - моральний обов’язок громадян.
Можна називати неповідомлення про злочин “заздалегідь необіцяним неподанням допомоги правосуддю”, що полягає у умисному недоведенні наявної у особи інформації про підготовлюваний, вчинюваний або вчинений злочин до органів влади.
У низці країн Європи повідомлення про вчинення злочину є елементом правосвідомості громадян, тим чинником, який у багатьох випадках допомагає запобігти або припинити злочин, чи виявити злочинця. У кодексах багатьох держав різних частин світу є статті про відповідальність за неповідомлення. Таку діяльність всіляко пропагують поряд із встановленням відповідальності за неповідомлення про найтяжчі злочини. І на цьому етапі закон має стати стимулом для формування правосвідомості громадян повідомляти про відомі їм факти злочину, інструментом знищення правосвідомості моя хата скраю.
Повідомити про важкий злочин не повинно бути аморальним, це має стати обов’язком громадянина, оскільки це своєрідний громадський контроль за злочинністю і вагомий інструмент для забезпечення невідворотності покарання.
Безумовно і в Україні повідомлення про вчинений чи підготовлюваний злочин вважається закономірною діяльністю громадян. Наприклад, замовчування про місцезнаходження вбивці, злодія, про побиття малолітньої дитини не просто аморально, а суспільно-небезпечно, злочинно.
За право жити у безпечному суспільстві необхідно платити добросовісним виконанням обов’язків, спрямованих на створення такого суспільства, одним з яких повинно бути повідомлення про підготовлювані і скоєні тяжкі злочини.
Постало питання про необхідність встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення терористичних актів.
Відсутність відповідальності за неповідомлення про злочин негативно впливає на забезпечення прав малозахищених громадян.
У чинному кримінальному законі існує норма, що встановлює відповідальність за відмову свідка від давання показань, а це своїм змістом є досить близьким до неповідомлення про злочин, адже обидва діяння перешкоджають отриманню інформації про злочин правоохоронцями, і забезпечують з різних поглядів тотожні відносини.
Неповідомлення про вчинений злочин грубо порушує норми моралі не само собою, а у зв’язку із вчиненням важких злочинів, натомість якщо розглядати цей злочин без прив’язки до основного злочину, то очевидно картина моральності чи неморальності такого діяння деформується. У розкритті будь-якого злочину зацікавлені всі і кожен, за винятком осіб, які вчинили злочин, осіб, в інтересах яких вчинили злочин, і осіб, яким не байдужа доля злочинця. Особа, яка стала очевидцем злочину, у випадку неповідомлення про це компетентним органам, вчиняє аморальний вчинок, який презирається суспільством. Теорія кримінального права визнає неповідомлення суспільно-небезпечним і караним у тих випадках, коли воно пов’язане з найважчими посяганнями. У цих випадках, як свідчать дослідники, моральний обов’язок громадян протидіяти суспільно-небезпечним діянням шляхом повідомлення про них відповідним органам влади, переростає в правовий обов’язок. Невиконання такого обов’язку тягне за собою не лише моральний осуд, але й заходи кримінальної відповідальності. Оскільки суспільна небезпека неповідомлення про злочин зумовлена суспільною небезпекою підготовлюваного або вчиненого злочину, необхідне встановлення відповідальності за злочини, які представляють підвищену суспільну небезпеку. Тому криміналізація
неповідомлення про вчинення злочину є доцільною не лише щодо особливо
тяжких, а також щодо низки тяжких злочинів.
Проте не лише ступінь, але й характер суспільної небезпеки основного злочину неповідомлення має впливати на встановлення відповідальності за неповідомлення про злочин. Значну суспільну небезпеку становить неповідомлення про злочини, які вчиняються стосовно малолітніх, чи осіб, які не можуть подбати про себе з огляду на старість, хворобливий стан. Особливістю такого неповідомлення є те, що вищезазначені особи не завжди можуть усвідомити вчинення проти них злочину, а тому з метою виявлення, припинення та попередження таких злочинів має додатково існувати обов’язок осіб, які володіють інформацією про вчинення злочинів проти незахищених осіб і доводити таку інформацію до відома правоохоронних органів.
Необхідно також встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про вчинення корисливих злочинів навіть невеликої або середньої тяжкості. Інформацією про корисливі злочини значною мірою володіють особи, матеріально зацікавлені у недоведенні інформації до органів влади або ж члени сім’ї. Серед аргументів, наведених на користь встановлення кримінальної відповідальності, домінуючим є не лише допомога правоохоронним органам у вирішенні їхніх завдань, головним чинником є насамперед формування правосвідомості суспільства про невідворотність покарання, коли обов’язок
повідомити про вчинений іншими особами злочин сприятиме реалізації цього принципу. Очевидно, що встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини має здійснюватись на рівні з підняттям рівня правосвідомості громадян за допомогою просвітницьких методів, а інколи, якщо це стосується латентної злочинності, і шляхом заохочень. Проте невід’ємним елементом формування такої правосвідомості має бути відповідна норма, що під загрозою відповідальності змушує громадян повідомляти про злочини.
К. Валер'янов
Ч. Петренко
Немає коментарів:
Дописати коментар