Интернет реклама УБС

19.03.21

Наближення до Бога: рух уперед чи повернення до «спільного дому»?

 


У якій стороні світу пролягає істина? Там, де сходить сонце, чи там, де воно сідає? Наближення до Бога: рух уперед чи повернення до «спільного дому»? Філософія та література – основні людські спроби розібратися із собою і світом - означили ці дві цілком протилежні, я б навіть сказала, полярні тенденції, бачення цього шляху. 

Одразу зазначимо, що про Бога говоритимемо не за християнським каноном, а як про образ тої не до кінця усвідомлюваної точки, до якої завжди прагне дістатися людина. Точки, яка тотожна поняттю «істини», «добра» і прагненню «щастя», «гармонії», «спокою». Великого примирення.

 І якщо рух уперед – це індивідуалізація, то повернення до «спільного дому» - це щось на кшталт «духовного» соціалізму. 

Отож, філософія у різні епохи інакше трактувала «шлях до Бога». Коли в античні часи зародилася думка про те, що Бог – це розум, то у середні віки центральне місце відводилося – вірі. Ренесанс повернув довіру до людського розуму. Бароко зародило сумнів до нього. Класицизм надавав перевагу суспільному над індивідуальним. Романтизм – чуттєвому над розумним. Реалізм – про раціональність. Сюрреалізм – про звернення до підсвідомого. Екзистенціалізм – історія про спільне начало, яке має стати різним кінцем. 

У своєму есе «Народження трагедії з музики» Ніцше розкриває тенденцію полярності сприйняття шляху до  Бога, говорячи про аполонійське начало – «розумну гармонію» і про діонісійське начало – екстатичний вихід за межі індивідуальності. 

Ці дві дороги до Бога співвідносяться між собою у різних опозиціях: як «первісне» і «досконале», як «хаос» і «космос», «емоція» і «розум», «дитяче» і «доросле», «вільне» і «обмежене», «неправильне»  і «правильне», «свідоме» і «несвідоме», «раціональне» та «ірраціональне», «колективне» та «індивідуальне», «штучна людина» і «природна людина», «добро» і «зло». 

Полярність тенденції бачення руху до істини полягає не лише в представлених антитезах, а і в самій окремій «конверсивній» природі цих понять. Наприклад, найбільш глобальне протиставлення виражено в  опозиціях «Добра» і «Зла». Дуже часто те, що позначається «добром» виявляється «злом», і навпаки. Зло стає «злом» через називання, так само як і добро. Людина сама маркує ними вчинки, події, явища, однак «назви» не завжди співпадають із справжньою сутністю об’єкта. Так, «добро» може провокувати «зло»: перше - завжди обмеження, а друге – це бунт проти вимушеної доброчесності. Добро – несвобода, а зло – боротьба із нею. Хіба не так починаються усі революції? Зло – це відхилення від норми. Але наскільки у полярному світі ми можемо бути певні, що «норма» - це істина? 

Традиційно, Бог – це порядок. Це космос. Однак,може, Сад правий -  і світ, у якому можливе зло, може створити тільки злий Бог. Тоді шлях до Нього – це хаос?

А, може, правий Левін,художній прообраз Толстого, коли говорить, що справжнє добро не може бути розумним.  

Щодо літературного трактування полярності сприйняття дороги до Бога, то про неї заговорили ще міфи, згодом проінтерпретовані античними митцями. У несвідомих пошуках Самого Себе, додому повертається Одіссей, в той час, як Еней вирушає у подорож у пошуках нового дому.

Середньовічний поет Данте говорить, що шлях до Бога тотожний шляху до Себе. Знайти себе означає знайти Бога, і навпаки. Цілком, логічно. Бо якщо розуміти першопричину всіх людських страждань і мандрів, як пошук щастя, що, на мою думку, не більше, ніж гармонія із собою і світом, то стає очевидно, що образ Бога, а отже, істини, а отже, Добра, це, насправді,втілення бажаного утихомирення душевних страждань. Людина приречена на страждання з народження. І усе життя вона намагається позбутися їх, або через них нарешті здобути омріяний спокій. Однак, чи здобуває людина Себе і Бога зі своїм бажаним спокоєм, рухаючись уперед, чи повертаючись назад? То шлях до Бога – це повернення до рідного дому чи все-таки пошук «нового»?

Повернення. «Розвиток веде до розуміння, розуміння до нудьги, а нудьга до знищення самого себе», - пише у передсмертній записці Халепа, герой роману Винниченка «Хочу». Ці слова коротко кажуть про те, що розум не може вповні задовольнити людину, їй потрібно те, що справді допомогло б їй триматися за життя – бажання. 

Філософія Толстого – так само про повернення. Повернення окремих душ у лоно колективної душі, в якій людина віднайде солодкий нектар безсмертя. Про колективне несвідоме писав Юнг. 

Сюрреалісти звертаються до підсвідомих образів, аби осягнути нескінченне і вічне. Полярність» зображення самого «первинного» можна показати на прикладі героя роману «Буремний перевал» Хіткліфа, який втілює природне начало, як дитячу невинність і як архаїчний потяг до зла.

Несвідоме дитяче завжди ближче до Бога, тому що воно рівне, тому, що свідомість призводить до нарощування сенсів. До нарощування розбіжностей. 

Рух уперед. Це передусім філософія «кляризму», «калокогатії».  «Класицистичний» порядок. Це історія Фауста, який намагається пізнати істини Всесвіту за допомогою розуму.  Історія Бодлера, який заперечує людську природу, і вимагає від людини постійного і невпинного вдосконалення.  Надприродного. Бодлер схилявся до гностицизму, який розглядав світ земний – творіння нижчих сил, світ Бога – поза свідомістю. 

«Зло творять без докладання зусиль, природно, закономірно; тоді як добро завжди є плодом певного вміння». «Пригадайте та проаналізуйте все те, що е природним, усі дії та бажання чисто природної людини, й ви натрапите лише на жахливі речі. Все прекрасне й шляхетне є плодом розуму й розрахунку. 

Шлях до Бога як рух уперед визначений постулатами екзистенціалістів, згідно якими «екзистенція передує сутності», а отже, люди народжені «однаковими» мають стати «різними», а точніше людина мусить створювати себе сама. Вона виходить із Ніщо, аби потім самою надати собі сенсу. Шлях до Бога у світогляді екзистенціалізму – це індивідуальність. 

Найяскравіше протиставлення двох стежок до Бога виявлені в опозиції людини природної і людини штучної. Природа людини як істина подається у просвітницькій концепції Руссо. Людина тут постає як добра від природи, і лише подальший історичний розвиток і цивілізація «псують» її «добру сутність». Власне, ця концепція не передбачає жодного руху. Вона сприймає людину як даність.

 Ідея «штучної людини», запропонована дендизмом, навпаки, вимагає від людини постійного руху до самовдосконалення, подолання у собі природи.

Природну і штучну людини можна співвіднести як протиставлення двох архетипів. Архетипу «Тіні» - архаїчного, первісного, і архетипу Персони – нашарованого, вигаданого у людині…

Якщо рух уперед – це завжди боляче, бо тоді починаєш відчувати оту невимовну прірву між собою і світом, і страждати на своїй горі від самотності, то рух назад – це більше про смиренність, впокорення, і тоді народжуються страждання від невисловленості.

Кожен із двох  шляхів, яким людина намагається втрапити до Бога має свої країні вияви. Так, «рух уперед», зрештою приводить до філософії Ніцше, яка «вбиває Бога» загалом, натомість «народжує» «надлюдину», сила, свобода, якої залежить від несвободи інших. «Надлюдина» Ніцше утверджує думку про те, що ти можеш бути щасливим, але при цьому самотнім. Або, зрештою, «досконалий» світ, про який мріє людина перетворюється на його жалюгідну пародію – світ, в якому людині немає місця, як от змальовано у романі Гакслі «О, прекрасний новий світ». 

«Повернення назад» ризикує перетворитися на фарс, як от показано у повісті «Простак» Вольтера. Або перетворення людини на жорстоку тварину, як у Сада. 

Та й обидва шляхи власне заперечують можливість осягнення «Самості», тої істини, по котру вирушають у подорож літературні герої. «Штучна людина» денді не здатна прийняти свою природу, тіньовий бік своєї сутності, а отже, пройти ініціацію. А природна людина сприйняти свою природу, як «тіньові» прояви, а потому рухатися вперед.

Однак, література пропонує третю дорогу до Бога. Про неї говорить Біблія, запевняючи, що Богові наймиліша овечка, яка відбилася від стада. Для завершення сонету потрібна синтеза.  Коли теза – це «бути природнім», аби впасти до Божих колін, коли антитеза – це «бути штучним», аби сидіти з Ним за одним столом, то синтеза – це «впасти, аби потім піднятися» і потрапити до Божої приймальні…У контексті психоаналізу Юнга - рух до Себе через прийняття, «переживання» власної недосконалості, «природної тваринності. Рух уперед через повернення назад. Рух угору через падіння униз.  Процес індивідуації. Коли перший шлях – рух до істини через несвідоме. Другий шлях – це осягненням істини розумом. То третій, який виступає синтезом двох – є гармонією свідомого і несвідомого.

Вже Одіссей з Енеєм, аби рухатися далі, і зрештою, дістатися омріяного берега, були змушені спочатку відвідати царство мертвих,пройти так звану ініціацію «низу». Данте повинен був побачити пекло, аби добутися раю. У пошуках Атамани вирушає Сідхартха, і перед тим, як рухатися «вперед» до істини, він добровільно повертається назад до власної природи – природи бути людиною. 

Впасти треба, щоб оцінити велич підняття. Ми падаємо, а потім піднімаємося, щоб знову опинитися в тій самій точці. Це говорить лише про вічне прагнення величі, і неможливість її реалізації. Про те, що у подорож вирушаєш заради неї самої, а не заради кінцевої мети. Чогось досягти – значить померти, а прагнути – жити. Гетівський Фауст переміг Мефістофеля своїм вічним прагненням. Не розум, ні таємниці Всесвіту, за які він продав душу дияволу, не наблизили його до Бога, так як вічне прагнення. 

Анастасія Колесникова


Немає коментарів:

Опублікувати коментар