Концепція «народного капіталізму» – концепція, згідно з якою капіталістичний спосіб виробництва трансформувався в народний капіталізм внаслідок глибоких змін у відносинах власності, демократизації управління виробництвом та вирівнювання доходів між найбагатшими і найбіднішими верствами населення. З обґрунтуванням теорії «народного капіталізму» виступили А. Берлі, С. Чейз, Дж. Гелбрейт (США), М. Сальвадорі (Італія), Дж. Коул (Англія), Л. Ерхард (ФРН) та інші відомі економісти.
Після Другої світової війни економічна система капіталізму зазнала серйозних змін, головним вектором яких було посилення державного регулювання економічних та соціальних процесів, певна соціалізація економіки, послаблення класового антагонізму на основі підвищення добробуту широких верств населення. Ці процеси знайшли відображення в теоретичних концепціях «трансформації» (перетворення) капіталізму.
Існують різні варіанти концепції «народного капіталізму», в основі яких – акцент на певних сторонах змін в соціально-економічній системі капіталізму. Докорінну зміну природи капіталізму теоретики «народного капіталізму» пов'язують із трьома головними тенденціями в його розвитку: 1) глибокі зміни в характері й розподілі власності, 2) процес демократизації управління виробництвом, 3) зменшення розриву між прошарками капіталістичного суспільства за рівнем доходів. Внаслідок цього стираються класові відмінності між капіталістами і найманими працівниками, гармонізуються інтереси, а саме виробництво змінює мету з виробництва задля прибутку, воно перетворюється на виробництво задля задоволення потреб широких верств населення.
Центральною теорією «трансформації капіталізму» є концепція «демократизації капіталу» або «дифузії власності», згідно з якою в міру розвитку капіталізму відбуваються докорінні зміни у відносинах власності, зокрема її дифузія (розсіювання) серед широких верств населення через розповсюдження акцій. Акціонерні підприємства з приватних перетворюються на колективні, а наймані працівники стають співвласниками, внаслідок чого гострота суперечностей між працею та капіталом послаблюється або зникає. «Власність на засоби виробництва, – зазначав Ерхард, – повинна стати доступною для кожного у формі широкого розсіювання приватного володіння».
У розвинутих країнах світу, а в 90-х XX ст. і в Україні, зросла кількість акціонерних компаній і дрібних акціонерів Так, у США в 1970 налічувалося 1,7 млн. акціонерних компаній, а наприкінці 90-х – до 4 млн. Кількість акціонерів за цей час збільшилася більш як на 50 млн. осіб. Вартість акцій у населення США перевищила 13 трлн. дол.., або майже 32% майна американських сімей. Проте переважна більшість дрібних акціонерів не стала співвласниками акціонерних компаній через незначну кількість належних їм акцій та відповідну величину привласнених дивідендів, відсутність будь-якого впливу на управління акціонерною власністю.
Таким чином, прихильники концепції «народного капіталізму» ототожнюють юридичний аспект дрібної акціонерної власності (володіння та розпорядження акцією її власником) з економічним (здатністю кожного дрібного акціонера бути реальним співвласником акціонерної компанії – привласнювати частку дивідендів, яка дає можливість брати участь в управлінні акціонерною власністю), а дрібного акціонера – з крупним, ігнорують процес централізації акцій в руках фінансових інститутів та ін.
Важлива складова цієї концепції – управлінська революція («революція управляючих» або «революції менеджерів»), згідно з якою реальний контроль за сучасними корпораціями здійснюють не капіталісти-власники, а наймані управляючі (менеджери). Менеджери, на відміну від капіталістів-власників, ставлять за мету не максимізацію прибутку, а інтереси суспільства. Тому «революція управляючих», як зазначає Берлі, призводить до «зникнення самого капіталіста».
Модифікований варіант цієї концепції – теорія техноструктури Гелбрейта. У багатьох розвинутих країнах світу, передусім у США, послабилася роль капіталістів-власників в управлінні виробництвом. Йдеться про процес деперсоніфікації капіталістів-власників і перехід їх власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, у Японії на початку 90-х XX ст. частка юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила до 78% (у т.ч. фінансовим інститутам належало до 80% капіталу), у США вона була в 2,5 рази менша. Однак це не свідчить про перехід реального контролю до найманих управляючих, позбавлених власності, оскільки вищі менеджери привласнюють значну частку корпоративної власності й самі стають крупними капіталістами нового типу (значно меншою мірою це стосується менеджерів середньої і майже не стосується менеджерів нижчої ланки). Водночас у багатьох випадках капіталісти-власники зберігають за собою найважливіші важелі влади, передаючи вищим менеджерам другорядні, а також частку корпоративної власності. Крім того, майном акціонерних компаній, цінними паперами нерідко (особливо у США) управляють траст-компанії, комерційні банки і страхові компанії. Основними недоліками концепції управлінської революції є метафізична характеристика співвідношення влади і власності (згідно з якою капіталісти втратили владу, але зберегли власність, а менеджери мають владу на підприємстві, але позбавлені власності), ототожнення управляючих різних ланок.
Ще одна складова концепції «народного капіталізму» – концепція «революції в доходах», найвідомішим представником якої є американський економіст С. Кузнец. Згідно з нею в розвинутих країнах світу відбуваються докорінні зміни в системі розподілу валового національного продукту, він стає рівномірнішим. Збільшується частка найменш дохідних груп і зменшується частка багатих. На підставі цього представники цієї концепції робили висновок, що система з полярними інтересами перетворюється на систему, в основі якої – принцип соціального партнерства, узгодження та гармонізація інтересів. «Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо в крупних корпораціях, – стверджує Дж Гелбрейт, – набувають все більше мирного характеру це є наслідком того, що інтереси, в минулому різко ворожі, нині набагато більшою мірою перебувають у гармонії». Цей висновок поділяють не всі західні економісти. У 1973-93 дохід 5% найбідніших сімей у США знизився на 15%, а 5% найбагатших – зріс на 18%. Ще більша нерівність існує в розподілі доходів від власності. Водночас ця концепція частково підтверджується в країнах, які в останні десятиліття стали на шлях активної соціалізації економічної системи (Швеція, Швейцарія), але не йдеться про «революцію в доходах», оскільки поняття «революція» передбачає докорінні зміни в їх розподілі, істотне вирівнювання доходів.
Складові концепції «народного капіталізму: «розсіювання власності», «революція управляючих» і «революція в доходах. Певною мірою «про народний капіталізм» можна говорити, коли йдеться про створення народних підприємств у розвинутих країнах, частковий перерозподіл національного доходу через державний бюджет, залучення найманих працівників до процесу управління власністю та ін..
Скандинавська модель «змішаної економіки».
В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію : поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.
Засадним принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.
Соціалізація суспільства в Швеції пов’язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання. Половина валового національного продукту контролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соціальні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обгрунтованими і здійснюються в раціональних формах.
Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:
— досягнення повної економічної демократії;
— збільшення обсягів суспільного виробництва;
— забезпечення повної зайнятості;
— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.
Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (профспілки, об’єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».
Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об’єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.
Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств.
Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв’язування проблеми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади. Так, співвідношення обсягів капіталів, що мають у своєму розпорядженні об’єднання шведських підприємців, центральне об’єднання служ-бовців і центральне об’єднання профспілок Швеції, становить відповідно 1 : 1,07 : 2,3.
Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціональної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.
Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).
Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.
Підготував Олександр Майстренко
Використані джерела:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 847 с.
