Интернет реклама УБС

17.02.21

«Усі шляхи ведуть до Риму»

(подорож Данте у пошуках Самості /Бога)


Авторка: Анастасія Колеснікова





Уся художня література зав’язана на подорожі. Починаючи від біблійної історії про Мойсея, який вів народ до кращого життя, античних мотивів про Одіссея, який повертається додому, Енея, який шукає собі новий, й закінчуючи усіма можливими варіаціями казок про подорож у далекі краї, на кшталт Смарагдового міста чи Ельдорадо. Навіть славнозвісний колобок прирікає себе на безкінечні мандри. Отож, всі художні герої рухаються, переміщаються, перелітають, перепливають – діють. Проходять ініціацію. 

Подорож не лише літературна категорія. Це категорія природно людська. Література пишеться людьми. А для людей звично вирушати в путь по гриби, золото чи по дівчину. Свідома спонука до подорожі у кожного різна, але несвідома мета завжди одна – щастя. А отже, гармонія. А отже, внутрішня примиренність. А отже, самовдоволеність. А отже, набуття «Самості»…

Поняття «Самості у межах вчення про колективне несвідоме  та архетипи Карла Юнга, позначає цілісність психіки, довершеність, своєрідний образ життєвої мети кожного з нас. Простими словами, «Самість» тотожна знаходженню справжнього Себе і досягненню вищої ступені самореалізації. 

Цей процес набуття «Самості» є кінцевою ланкою духовного розвитку людини і трансформацією особистості, яку Юнг назвав «індивідуацією». Індивідуація – шлях до себе, самоздійснення.  Індивідуація — процес, завдяки якому людина стає певною унікальною істотою, якою вона насправді і є. Здійснюючи себе, людина, однак, не стає «егоїстичною» у звичайному сенсі цього слова, але просто реалізує своєрідність своєї натури. 

На шляху досягнення своєї сутності людина мусить  поглянути у вічі своїй темній стороні – зіштовхнутися з архетипом Тіні, а також зняти із себе маску – розлучитися з архетипом Персони. Все, аби стати тим, ким має бути. Особистістю.

Поняття особистості зароджується вже у Середньовіччі. Хоча й тоді ще відчутна сильна залежність людини від Бога, у Данте людина постає унітарною особистістю, якій властиве самовладання. Християнський світогляд у нього мирно співіснує з індивідуальністю, і навіть вступає у зв'язок взаємозалежності. Своєю «божественною комедією» Данте висуває основні такі тези: перша: шлях до Істини, а отже, і до Бога, а отже, і до Раю, пролягає через пекло, друга: до Бога і до самого себе веде одна дорога, третя: щоб піднятися, треба обов’язково впасти. 

Про тотожність процесу індивідуації (пізнання, здобуття самого,становлення самим собою) із процесом осягнення істини (наближення до Бога, до Раю) говорить герой «Розбійників» Карл: «Я сам своє небо, я сам своє пекло». 

На момент початку своїх мандрів колами пекла, Данте перебуває у стані так званої інфляції – віддалення від себе. Те, що поет намагається одразу зібратися на пагорб, і в якусь мить  відмовляється вирушати в дорогу, запевняючи свого поводиря,що не гідний такої честі, свідчить і про те, що Данте страждає комплексом Йони. Тобто, він свідомо втікає від свого призначення. Зраджує самого себе, а отже, віддаляється від Бога. Зрада свого призначення завжди веде за собою покарання. Так, Лукаш з «Лісової пісні», піддавшись мирській суєті, так само зраджує своїй справжній сутності – митця, за що покараний – перетворений на вовкулаку. Одначе, згодом порятований коханою Мавкою. Данте так само рятує кохана. Вона просить в Бога за Данте, дати можливість поетові побачити Істину.  

Категорія темного лісу, яка символізує земну метушню, що відволікає людину від пошуків Бога і самого себе,  активізує архетип  Лабіринту, який закономірно зреалізовується тоді, коли постає необхідність вирішення певної ситуації. Перед такою якраз потребою постає Данте, який має чималий вантаж досвіду за плечима, дійшовши до певної межі, заплутався, загубився у житті і самому собі.

Данте заплутався у своєму житті і заблукав у темному лісі. Метафора темного лісу.

Бачимо як Данте спочатку намарно намагається залізти на пагорб, і як три тварини перешкоджають йому це зробити.  Кожна символ – гріха. Лев – гордині, рись – хтивості, вовчиця – користолюбства. Не можна не побувавши внизу, піднятися нагору. Щоб піднятися, треба впасти. Зустрітися із темною стороною своєї сутності, і всього людства. 

Водночас тут відбувається розрив з Персоною, Данте змушений зняти соціальну маску поета. У «розлученні з Персоною», як на мене, ключовою є зустріч із Вергілієм, так само поетом, хай і не приреченим на  пекельні муки, однак «символічно покараним».  В образі Вергілія також втілений архетип Трикстера, своєрідного двійника Данте. Він наче слугує за приклад того, що буває, коли надто покладатися на людський розум, і недооцінювати віру. 

Данте вирушає у подорож, аби відшукати істину, однак виявляється, що до Бога, і до себе, треба йти через пекло. Пекло активізує архетип Тіні. Данте змушений зануритися у внутрішнє пекло. Тінь не можна подолати, її треба сприйняти, з нею треба примиритися. 

Власне етап примирення настає у чистилищі, коли людина мусить пробачити собі свої недосконалості, аби рухатися далі. Людина мусить пробачити собі «людину». 

Чистилище – це місце оновлення. І недаремно саме тут, а не в пеклі зустрічаємо вогонь, символ очищення. Тут Данте доводиться збагнути свою обмеженість. Самотужки нічого не вдасться зробити – потрібен хтось інший. Свою самотність Данте усвідомлює, коли бачить, що Вергілій не кидає Тіні. Дантів шлях – це шлях не до індивідуального спасіння. Рятуючи себе, людина мусить рятувати інших.

У «Божественній комедії» утверджується думка про те, що істина відкритися може лише особистості. 

Щоб пізнати ціле, треба звернутися до окремого. І коли ціле – це, вочевидь, істина, то особистість – це її окрема складова. Ефект герметичного кола. 

Отже, особистість частина тієї єдиної колективної душі, про яку писав Толстой у своїх філософських трактатах. Однак, щоб осягнути істину, не треба відмовлятися від себе, навпаки, потрібно віднайти себе, аби разом із тим віднайти й інших.

Важливим моментом перед входження до Раю, є переплиття через річку Лету, яка допомагає людині забути вчинені нею гріхи. Цей образ є важливим у контексті «самопрощення», без якого неможливо рухатися далі. Щоправда, не всім вдається досягти Раю. Хтось залишається в чистилищі, як оті три пташки, згублені мимоволі дівочі душі у Тараса Шевченка. Хтось так і лишається не переродженим - як от Чіпка чи Кость Горобенко – хлопці свідомо загрузли у темряву, але так і не вибралися з неї. А хтось не зумів примиритися із власною Тінню, як от Доріан Грей.

Біблійний Мойсей веде свій народ крізь пустелю – пекло, аби дістатися «землі обітованої» - раю, однак на півдорозі він втрачає довіру до себе – отже, не проходить етап «чистилища»…

У земному Раю Данте супроводжує Беатріче, яка втілює архетип Аніми. Архетип Аніми являє собою неусвідомлену жіночу сутність чоловіка. Це його духовність. 

Беатріче, власне і була, музою Данте, уособленням прекрасної, світлої сторони поетової душі. 

Образ сяючої зорі – образ вічного прагнення. І свідчення того, що шлях до Бога – постійний рух. Дивитися на зорі – значить водночас розуміти велич божественного творіння і людську мізерність, яка  одначе, розчиняється, коли людина починає вірити у цю велич. 

Щоб піднятися, треба впасти. Взагалі-то риторична теза. Тут варто згадати, що наймилішою з овечого стада Богові була саме заблукана овечка. І про те, що світла не існує без темряви. І хіба знали люди, що таке добро, коли б не було зла? 

У пошуках Атамани подорожує герой гессівської притчі про Сідхартху. Шлях Сідхартхи, так само як і Данте, веде до одного й того самого – Бога, істини, Раю (раю внутрішнього, звісно, що про нього говорив розбійник Карл), Самості. Однак, коли Данте, який переживає душевну кризу, із мішком досвіду за плечима, вимушено і навіть примусово вирушає у цей путь – зіткнення із власною Тінню, а заразом із усім темним боком людини, Сідхартха від початку розуміє, що йому не здобути Атмани і святості, не набувши досвіду бути людиною. 

Отже, «здобування досвіду», «падіння», «пекло», «пізнання людської природи» - необхідні умови для осягнення істини. 

Чи можливо досягти кінця? Хтось знаходить істину, хтось потрапляє до рота хитрій лисиці, хтось залишається посеред шляху. Усіх об’єднує дія. Чи не найголовніше слово, сказане Данте про Бога. Бог змушує людину рухатися, діяти. Бог не передбачає для нас фінішу. 

Людина вирушає у подорож не заради того, щоб досягти іншого берега, а заради самого блукання хвилями розбурханого моря. Заради самої подорожі. Заради самого руху. Бо рух – життя. Життя – істина. Істина – Бог. Бог – це «Я».

Список використаних джерел:

Данте. Божественна комедія. – Харків: Фоліо, 2006.

Рошко М. Подорож головного героя як ініціація у "Божественній комедії" Данте Аліг’єрі та "Маленькому принці" Антуана де Сент-Екзюпері  // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Філологія. Соціальні комунікації. - 2014. - Вип. 2. - С. 84-89. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvuufilol_2014_2_17

Юнг Карл Густав Душа и миф : Шесть архетипов / Юнг Карл Густав. – Київ : Гос. б-ка Украины для юношества, 1996. – 384с. – (Бестселлеры психологии). – ISBN 5-7707-8958-1

Kirkpatrick, R. (2004). Dante: The Divine Comedy, Student’s Guide, Cambridge.

https://histograf.ru/art/content-80/

Немає коментарів:

Дописати коментар