Поняття «співдружність" розуміється як наддержавне утворення, яке характеризується відсутністю централізованого політичного управління, та відсутністю переваг у відносинах економічних і культурних чинників. [3]
Термін «Співдружність Націй» був вперше використаний державним діячем Великої Британії лордом Розбері в 1884 році. Проте появу терміна не можна назвати випадковою, адже в центрі перетворень постає Британська імперія, яка «в пориві розсіяності» завоювала пів світу. Тож під час спроб утримати нові землі виникла ідея Співдружності. У 1883 році вийшла у світ книга Джона Роберта Сілі «Розширення Англії». Він був основним теоретиком тодішньої імперії та мав неабиякий вплив на політиків. Автор закликав говорити про імперію не як про «Англію та її колонії» чи просто «Велику Британію», а як про «Більш Велику Британію», яка представляла величезну англійську націю з єдиною расовою та мовною складовою. [4]
Термін «Співдружність Націй» надалі використовували під час Імперських конференцій з 1887 року, які стали початком організації Британської Співдружності Націй. В Імперських конференціях брали участь представники колоній та домініонів Британської імперії. В цей час отримали самоуправління та статус домініона Австралія в 1901 році, Нова Зеландія в 1907 році, Південна Африка в 1910 році та Ірландія в 1922 році. Збільшення ролі домініонів виражалось і в їх наполегливому бажанні брати участь в Паризькій мирній конференції в складі Британської імперії.
Були дві основні конференції, які лягли в основу Співдружності: Декларація Бальфура 1926 року та Вестмінстерський статут 1931 року.
В жовтні-листопаді 1926 року відбулася конференція в Лондоні за участі Англії та делегацій всіх домініонів на чолі з прем’єр-міністрами. Англійська делегація складалась із Чемберлена, Бальфура, Черчилля та Емері на чолі з Болдуїном.
Спочатку прем’єр-міністр Півден но-Африканського Союзу наполягав, щоб домініони могли врешті стати незалежними державами. Таку ідею підтримав представник Ірландії. Проте згодом виявилось, що домініони не бажають виходити з Британської імперії, адже цим вчинком вони могли позбутися допомоги, пільг, впливового покровителя, а це означало вирішувати долю своєї країни вже самостійно. Держави не були готові до таких серйозних змін, тому було визначено домовленості, які все ж надавали формально рівність:
- нерівність, якщо будь-які її форми взагалі можуть продовжувати існувати у відносинах держав щодо питань влади, є прийнятною лише в разі добровільної згоди держави, проте «їх зближує спільна вірність Короні та вільне членство в Британській Співдружності Націй»;
- необхідність задекларувати нові правила відносин між домініонами та Великою Британією, щоб проінформувати власні країни та ознайомити інші держави про новий статус держав-домініонів. [4]
Імперія також втратила формально право на видання законів, що стосуються домініонів, без їхньої згоди.
Така декларація стала компромісом, яка задовольнила всіх, особливо Британську імперію, яка раніше почала втрачати свій контроль. За словами британського історика пірса Брендона, Великобританія намагалась прив’язати домініони до метрополії за допомогою «вербальної павутини». [3]
Отже, було визначено три основні принципи Британської Співдружності Націй:
1. Генерал-губернатор зобов’язаний поважно ставитись до Британської корони та британського уряду.
2. Домініони та Велика Британія не можуть приймати рішення, які суперечать між собою.
3. Британський монарх може висловлюватись за домініона щодо договорів лише у випадку його згоди.
У 1929 році знову було скликано конференцію, на якій скасували право імперії анулювати прийняті парламентом домініону закони. Отже, Великобританія все більше втрачала вплив над домініонами, проте не втрачала надії схилити їх хоча б до спільної економічної політики. Саме цю ідею було запропоновано на конференції 1930 року. Англії відмовили, домініони хотіли більше поступок. Такі дії підтвердили здогади щодо підготовки домініонів до майбутньої незалежності, хоча, можливо, спершу це буде лише формально.
Всі попередні конференції дали основу Вестмінстерському статуту 11 грудня 1931 року. Було визначено, що корона є символом вільного об’єднання Британської Співдружності Націй. Відтепер будь-які зміни, які стосувались престолу, потребували не лише згоди парламенту Англії, а й домініонів. Аналізуючи їх конституційний статус можна вважати, що співдружність на той час була економічним та політичним союзом, призначеним для спільної конкурентної боротьби за ринки збуту, сировину та проти експлуатації народів і позбавлення їх елементарних прав на життя. Статут юридично закріпив рівноправність шести домініонів (Австралії, Нової Зеландії, Ньюфаундленду, Канади, Ірландії та Південно-Африканського Союзу) у відносинах з Британією. Домініони могли проводити не тільки внутрішню, а й власну зовнішню політику.
Отже, велич Великої Британії як колоніальної держави занепадала, проте країна все ж змогла без кровопролиття та суперечок втримати домініонів у складі імперії, та ще й переформувати утворення на більш демократичне. Такі кроки дещо сповільнили повний розпад Британської імперії.
В 1949 році Ірландія заявила про створення республіки, тому автоматично виходила зі Співдружності, оскільки республіканське правління суперечило відданості Британській короні. В тому ж році про бажання отримати незалежність та ввести республіканську форму правління заявила Індія, але водночас країна не хотіла покидати Співдружність. Велика Британія не збиралась втратити свою найбільшу колонію, а потому і надалі втрачати всі інші країни з-під власного впливу, тому було скликано нараду всіх держав. Під час цієї наради було розроблено формулу головування, згідно з якою члени Співдружності визнають британського монарха символом вільного союзу, дозволяючи йому очолювати Співдружність.
Ця формула була закріплена в Лондонській декларації від 26 квітня 1949 року. Ця дата у 2009 році відзначалась як 60 років від початку сучасної Співдружності. На той час домініонами в складі Співдружності стали Велика Британія, Канада (Ньюфаундленд увійшов як провінція), Австралія, Нова Зеландія, Пакистан, Цейлон, Індія та Південно-Африканський Союз.
Таким чином Велика Британія пішла на прецедент, скасувавши принцип вірності монарха, який був одним з основних. Індія була згодна з таким розподілом влади, тому в 1950 році проголосила незалежність та впровадила республіканську форму правління, залишившись у Співдружності Націй. Цікаво, що Індія погодилась лише після того, як англійському прем’єр-міністру К.Етлі вдалося переконати Дж. Неру, прем’єр-міністра Індії, що членство в організації вимагає лише відданість демократичним цінностям, верховенству закону та толерантності. Водночас Велика Британія розглядала Співдружність як найважливішу сферу впливу, в межах якої розповсюджувались економічні, геополітичні та ідеологічні інтереси. Проте Британська імперія вже формально не існувала.
І вже з 1949 року утворення почало називатись Співдружністю Націй, без приставки «Британська», тому що вплив на контроль імперії значно зменшився. Англія лише намагалася знову ж хитрощами залишити колишні колонії у сфері свого впливу. В 1951 році В. Черчилль заявив, що завдання консолідувати Британську Співдружність та об’єднувати те, що лишилось від Британської імперії й досі є завданням уряду. [5]
Так міцно триматися за єдність домініонів Англію змушувало не тільки завдання зберегти зону фунта стерлінгу, економічного й політичного лідерства у світі, а й бажання запобігти розповсюдженню комунізму в Азії. Це проявлялось не лише в словах політиків чи на конференціях, а й в реальних бойових діях. Так в Корейській війні в 1950–1953 рр. брав участь «Дивізіон Співдружності», до складу якого входили, окрім англійських солдат, ще й солдати Канади, Австралії та Нової Зеландії. [5]
В 1955 році канцлер казначейства Р. О. Батлер занепокоївся фінансовим станом країни та попередив, що варто припинити витрачати гроші на справи поза країною, інакше позиція Великобританії як лідера у Співдружності та у світі може бути підірвана. Так і сталось, до держави стали менше дослухатись, було втрачено вплив та контроль над низкою питань.
Прикладом може слугувати призупинення членства Південної Африки у Співдружності в 1961 році через проведення політики апартеїду. Держави-члени наполягали діяти саме так, незважаючи на всі спроби тогочасного прем’єр-міністра Англії Г. Макміллана протидіяти такому неподобству.
З 1971 року зустрічі держав проходили вже не в Лондоні, а в інших містах країн, таким чином підкреслюючи небажання визнавати Велику Британію головною.
Висновки
Отже, під час всього шляху до виникнення насправді вільної Співдружності Націй Британська імперія намагалася методом поступок втримати контроль, вплив та лідерство як серед країн-колоній та домініонів, так й у світі. Проте процес переформування устрою держави був невід’ємною частиною змін міжнародних відносин та світоустрою після Першої та Другої світових війн.
Слід зауважити, що Співдружність майже нічого не залишила від форми правління та функцій Британської імперії. Пункти, які найбільше характеризують Співдружність Націй:
1. Співдружність не є політичним союзом. Великобританія не має можливих політичних важелів впливу на країни-члени. Старі структури правління не стали складовою частиною правління цією організацією.
2. Проекти економічного співробітництва (стерлінгова зона, система імперських преференцій), які були створені для спільного блага та утвердження імперського правління, виявилися невдалими, що говорить про втрату економічного лідерства Англією у Співдружності.
3. Пріоритет діяльності Співдружності направлені на гуманітарні, культурні, наукові та освітні цілі.
Використана література:
Рейнольдс Д. Внешняя политика Британии и «упадок» Британии в двадцатом веке// Россия и Британия. В мире английской истории; под ред. В. Г. Трухановского. М.:Институт всеобщей истории РАН, 1997. 54–60 c.
Seeley J.R. The Expansion of England: two courses of lectures. London: Macmillan, 1883. 309 p.
Шамрин О. А. Империи: варианты трансформации в ХХ веке [Електронний ресурс] / О. А. Шамрин. – 2014. – Режим доступу до ресурсу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/98673/91-Shamrin.pdf?sequence=1.
Кольбенко А. Передумови прийняття та зміст Вестмінстерського статуту 1931 р. Утворення Британської співдружності націй / А. Кольбенко // Вісник Львівського університету. Сер. : Юридична. - 2014. - Вип. 59. - С. 87-91. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vlnu_yu_2014_59_14.
Британская империя: становление, эволюция, распад : учеб. пособие / под общ. ред. В. В. Высоко вой. - Екатеринбург : Изд-во «Волот», 2010.-194 с. – Режим доступу до ресурсу: http://elar.urfu.ru/handle/10995/47584.
Степанова Н.А. Великобритания в содружестве наций: прошлое, настоящее, будущее. Вестник МГИМО-Университета. 2014; (4(37)):214-221. – Режим доступу до ресурсу: https://vestnik.mgimo.ru/jour/article/view/178/178.
Немає коментарів:
Дописати коментар