Парламентська культура як частина спадщини Габсбурзької монархії

Парламент є одним із найважливіших органів влади, оскільки саме в ньому творяться закони, згідно яких і живе країна. Пропоную розглянути досвід парламентаризму в процесі українського націотворення, який модерна Україна отримала завдяки спадщині Австро-Угорської монархії.
Враховуючи, що українці на початку ХХ ст. знаходились під владою Російської імперії та Габсбурзької монархії, обмін здобутками українців між собою був затрудненим. Тим не менш він відбувався. Серед них був і парламентаризм.
Важливість досвіду парламентської боротьби відзначив Іван Франко у брошурі «Одвертий лист до галицької української молодежі»1. Пояснюючи перевагу українців під Габсбургами перед українцями під Романовими, Іван Франко зауважив саме на досвід парламентаризму та звички до більш публічного життя.
Значне місце в житті Галичини мав сейм, на якому вирішувались місцеві питання. Це також важлива установа для утвердження «парламентського етикету». Незважаючи на те, що поляки вважали себе «титульною» нацією в Галичині, українці також були у складі засідателів сейму2.
Незважаючи на те, що Габсбурзька монархія не була передовою країною у справі запровадження парламенту, саме ця країна показала українцями що таке є парламент. В Російській імперії парламент з’явився тільки після революції 1905 р., тому досвід західноукраїнців мав велике значення. Він допоміг українцям ідейно об’єднатись та створення справді єдиної лінії націотворення в Україні.
Щодо самого парламенту, то 21 грудня 1867 цісар Франц Йосиф І затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат-двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький та відомий український письменник Василь Стефаник.
Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. У 1873 р. було введено прямі вибори від всіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, у 1882 р. значно зросла кількість виборів, однак уряд відмовився ввести загальне виборче право. Чергова виборча реформа 1896 р. встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права. Ця курія посилала у рейхсрат 72 депутати (всього було 525 депутатів). І тільки у 1907 р. в А.-У. було введено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів3.
Парламентська культура була поширена у всіх аспектах людського життя. Незважаючи на те, що рейхсрат почав працювати тільки із середини ХІХ ст., у людей була прищеплена така свідомість, що всі питання вирішуються в межах парламенту, а всі суперечки – у суді. Контраст спостерігається особливо із підданими Російської імперії. Вони називали поляків та тих українців, які не були в складі Російської імперії «галасунами», які «тільки те і роблять, що і судяться».
Завдяки своїй іншій специфіці розвитку, що склалась у Габсбурзькій монархії, тамтешні українці багато чого навчили своїх братів-надніпрянців. Серед здобутків, якими поділились західноукраїнці був також досвід парламентаризму.

Роман Палюх