Интернет реклама УБС

15.10.15

Пам'ятати не можна забути

30 вересня - останній день першого місяця осені,  день останнього суду над українським поетом, прозаїком, перекладачем,  літературознавцем та правозахисником Василем Стусом. Письменника було засуджено до десятирічного ув'язнення та п'яти років заслання. Камера-одиночка, голодування, приниження та біль у серці - далеко не повний список тортур, які довелося пережити поетові. Аби вшанувати пам'ять великого співвітчизника,  новоспечений Департамент літератури і мистецтва Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка влаштував Стусівські читання за участі члена Української Гельсінської Групи, політв'язня та просто товариша Стуса – Василя Васильовича Овсієнка. 
Не дуже простора 36-а  аудиторія зустрічає мене стовпотворінням людей. Студенти намагаються всістися на місця, а організатори нервують, завершуючи останні приготування. І ось, стоячи посеред аудиторії з фотоапаратом, я згадую золоте правило фоторепортера: не знаєш, що робити - фотографуй, адже кожна деталь може стати важливою. Мої пошуки вдалого ракурсу для стенду з книжками перериває голос Сергія Савіна (організатора та голови Департаменту літератури та мистецтва) : "Шановні, сідаймо по місцях! Це стосується і фотографів".  Як відомо, фотографи - народ волелюбний, тож, гордо тримаючи об'єктиви, ми просто відійшли у сторону,  видивляючись заповітні кадри. Одразу ж впадає в око букет чорнобривців на кафедрі, поруч з яким красується товста книга з великим портретом Стуса. Її прикрашає рушник з вишитим ім'ям поета. Але центром всезагальної уваги стає  смугаста одежа політв'язня з пожовклою нашивкою "Овсієнко".  Панує неоднозначна атмосфера: радість зустрічі змішалася зі смутком втрати. 
Нарешті Сергій розпочинає зі вступної промови та дякує почесним гостям -  члену НСПУ - поетці Аллі Миколаєнко та Галині Родіні  "за поезії чарівного Набоки в подарунок для всіх присутніх та за надані книги на продаж, кошти від якого підуть на лікування бійців АТО".  Звісно окремої подяки заслужив Василь Овсієнко, який люб'язно погодився розповісти про Стуса, його творчість та перебування у камері. Тим часом моя спроба пробратися до свого місця виявилася марною - воно вже "забарикадоване" студентами.  Дійсно, не найзручніша аудиторія для такого заходу - деякі гості сидять на сходах та на підлозі, а фотографи не в надто презентабельних позах намагаються непомітно пересуватися приміщенням. Що ж, може це сприяє інтимній атмосфері для поезії... До речі про поезію. Зустріч продовжується виступами студентів, які читають вірші Стуса. За найкраще виконання одна зі студенток отримує від Сергія букет чорнобривців. Квіти навіть пасують до її жовтогарячого вбрання. Більш того, навіть пані Миколаєнко після невеличкої промови зачитує декілька віршів. 
Аудиторія помітно жвавішає: навіть ті, хто потрапив на захід випадково, вже проявляють інтерес. Ще б пак, починається кульмінація читань - виступає Василь Овсієнко. Він намагається охопити все -  від перебування у в'язниці до самої глибини душі Стуса. Особливо мене вражає розповідь про те, як важко було передати рукописи поета, якому було заборонено бачитися з родичами.  Хитрощами та зусиллями не однієї людини дещо вдалося зберегти. Можливо, саме завдяки цим рукописам в 1985 році Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. Овсієнко наголошує, що ця подія могла стати причиною не випадкової ( на його думку) смерті поета, адже "лауреат Нобелівської премії в камері - це скандал". Відчуваю якесь тепло, коли Василь Васильович згадує свого товариша:  "Бачити майбутнє та передчувати майбутнє - ознака генія, яким і був Стус".  Чоловік розповідає про те, як змінилася думка поета про Росію після перебування в Мордовії: "Раніше він вважав Росію державою  напівсонця-напівтьми, але це тільки до першого ув'язнення. Далі вже Василь наголошував, що Мордовія зробила з нього українця"- продовжує Овсієнко.  "Якщо про нас згадають - то як про людей, які в ці жорстокі часи не побоялися бути самі собою -  казав Стус, який своїм голосом забивав двох слідчих. Тому і вам я бажаю ніколи не втрачати свою індивідуальність та вчитися, поки молоді." Ось так завершує свій виступ наш почесний гість. Він із задоволенням роздає молоді роздруківки з віршами Стуса, рекомендує  літературу та кінострічки. Студенти переповнені емоціями, хтось навіть плаче. 
Настала хвилина мовчання. Вшановуємо пам'ять великого поета. Усі стоять. Вже після завершення Сергій Савін коментує: " Я неймовірно щаслива людина. Бо здійснив ще одну свою "Стусову" мрію. Ми вшанували його творчість спільно з Департаментом літератури і мистецтва Погодьтеся, коли студенти сидять на підлозі, щоби слухати про Стуса, то це перемога!?". Як на мене, найбільша перемога - це те, що всі присутні тепер ніколи не забудуть Василя Овсієнка та завжди пам'ятатимуть великого Стуса. 
Ольга Черенкова


Немає коментарів:

Опублікувати коментар