Интернет реклама УБС

25.03.21

Літературний портрет Євгена Плужника


«На межі»

Уже давно втратила актуальність розмова навколо настрою Плужникових текстів. Радянськими століттями його тривалий час таврували заледве не декадентом, але зрештою, літературна думка таки спинилася на більш-менш компромісному варіанті «трагічний оптимізм».  

Та й справді, хіба незаперечно назвеш запеклим песимістом людину, яка після оголошення вироку піднесено-радісно звертається до дружини: «Я пишу тобі, а надворі за вікном сонце – і мені, їй – богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право». Дивно звучать подібні слова з вуст приреченого, чи не так?  

І можна було б почати нову дискусію про те, чого таки більше віри чи смутку у творах Галілея, або ж таки  сприйняти «полярність» як факт, як даність, як фатум.. яку поет намарно намагається подолати. Бо він ж рокований на «межу».

В особистому житті Плужник постійно переживатиме «межову ситуацію», що перетворюватиме його поезії на виплески настроєвих оксюморонів...

Народився майбутній поет на Слобідській Україні – межовій території. Батько – українець, а матір – росіянка. Перші вірші - російською, а потім остаточне навернення у «мову». 

Був прогульником. Не пропускав лише історію та літературу. Змінив кілька шкіл, однак кожного разу кидав навчання, як тільки йому набридало. Натомість засиджувався у бібліотеках, ходив у кінотеатри. Ріс вільною особистістю, і водночас «залежною»: не міг зрадити душевним закликам. Тому його твори так часто хочеться означити прикметником «щирі». 

Любив і грав у театрі, який потім породив драматичність знакової поеми «Галілей» і «дієвість» усієї поезії, перетворивши їх на маленькі трагедії.  

Поговорюють, коли театральний наставник Сладкопевцев виділив Плужника, як такого що має незаперечне акторське обдарування й успішне майбутнє, він кинув драматичні курси.

Інакше і бути не могло, така поетова натура. Довершеність для нього заказана. Бо довершеність – це визначеність, а визначеність – смерть. Плужникова ж  доля – постійно тікати від неї. 

Хвороба в багато чому визначили «межовість» його душевного стану, суперечливість особистості, трагічний погляд  на світ, прирікши на вічне перебування між життям і смертю, розпачем і вірою, слабкістю тіла і силою духа. Твори Плужника – про надію, коли її немає. Його ліричний герой – герой приречений і, водночас той, який долає цю приреченість, говорячи про неї. Як казав Франц Кафка, «якщо я приречений, то приречений не тільки на смерть, а й на спротив до самої смерті».

Життєва доля Плужника схожа із долею Лесі Українки: обоє хворі на сухоти. Але якщо поезія другої – це крик сильного духу зі слабкого тіла, то поезія першого – це слабкість слабкого, яка насправді є силою. Силою правди. 

Час, у який народився Плужник, так само на межі. На межі двох епох – 1898 рік. Зробивши перші кроки в одній, він став голосом сумління іншої.  Тихим, ледь чутним голосом її душі. Не тим, яким викрикують лозунги, заклики, накази. Голосом правдивим, яким говориш лише сам із собою – на самоті.  «Живе в дивний спосіб: благословить свій час і мучиться його суперечностями» , так влучно сказав про «межові стосунки Плужника й епохи» Леонід Новиченко…

Плужник чи не унікальний випадок щільного накладання ліричного героя на особистість самого автора. Кожна із трьох збірок наче віддзеркалення етапів дозрівання, становлення поета у плані світо – і само – сприйняття. 

Він то рватиметься у бій, готовий до самознищення, то потім невимовно стомлюватиметься і гратиметься у «сивочолу» неокласичну байдужість, і зрештою, коли писатиме того самого листа до дружини, він буде невимовно смиренний із власною непримиренністю…

Тексти різних етапів не лише протиставляються одне одному, кожний сам по собі має відбиток «самозаперечення». Вони наче утворюють своєрідне «сонетичне протистояння».  Коли «Дні» - теза, «Рання осінь» - антитеза, то «Рівновага» - синтеза. За спрямуванням «Дні» – вектор до болю, «Рання осінь» прямує до спокою, «Рівновага» –  шлях гармонійного єднання болю і спокою.  «Дні» – горіти. «Рання осінь» – «затихати». «Рівновага» – «горіти й гаснути»….

У 1926 році світ побачили «Дні» - перша книжка Євгена Плужника. Тоді ж сталася й перша кровотеча з легенів. З того часу поет проживатиме життя приреченого.  «Ранню осінь» писатиме вже важкохворий і шалено втомлений чоловік.

Однак поки він – інакший. Відлюдник і мрійник, він добровільно здіймає на плечі увесь тягар людства, готовий спокутувати його гріхи, терпіти біль – і все заради «майбутніх щасливих жнив». Можна говорити про надзвичайну цілісність збірки, як внутрішнього світу ліричного героя. Збірка складається наче не з окремих поезій, а з відчуттів, які перетікають одне в одне. Це трагічна людська смерть за ідеали, яку поет не сприймає, і це страждання в ім’я майбутнього, яке Плужник декларує: «Воскресінням твоїм живу,/Земле мертва!».

Криваві «дні» громадянської війни «розмежували» поетове ставлення до того, що відбувається: з одного боку – він за революційні зміни, а з іншого – не може сприйняти жорстокість їхнього впровадження.. Ставлення поета до своєї епохи позначено трагічною роздвоєністю: «Благословен єси, часе мій! О жорстокий! І весь в крові!» У межах однієї строфи він і благословляє і фактично проклинає свій час. 

Плужник відчуває прірву між ним і дійсністю, в якій «торгують, чим тільки можна», панує атмосфера зиску і корисливості, чужа поетові, який має лише «від мрій утому, широке серце й бідний олівець!.Але водночас Плужник живе своїм часом, схиляється перед ним: « О часе велетнів!/ Прости утому/Мені, найменшому з твоїх синів!». 

Найточніше психологічний стан поета періоду «Днів» сформулював М. Рильський: «Мрійник, він своєї мрійливості стидається. Поет, він не вірить у свою поезію… І не сподівається, мабуть, що досягне до нас, дійде до нашої затушкованої свідомості його нерівний, нервовий голос…Звідси самотність. Самотність одлюдника? Навпаки: самотність того, хто хоче бути з людьми» . Цій думці особливо суголосні рядки: «Та знаю, вірю – через дні і муку! –/ Ось підпереже землю мить така, – / І над базаром стисне мрійну руку/Упевнена долонь робітника!».Бути потрібним новому часу – чи не найголовніша інтенція «Днів». 

 Самооцінка Плужника применшувальна, але без дрібки лукавості: «Знаю, сіренький я весь такий…» .  Але в цих принижених самохарактеристиках не має справжньої зневаги до самого себе. Навпаки, поет стишено проголошує самого себе. Він – «як і всі./ І штани з полотна», тільки що «наган» - то його серце. І Плужникові хочеться вірити, що душевна мука вболівання за сьогодення не менш важлива за фізичну боротьбу: «І біль натомлених – майбутня міць!». 

Він  розуміє, що не може бути «героєм» свого часу, тоді вирішує стати його «гноєм»: «Це нічого, що я мов гній/Під посіви твої нові!», стати йому жертвою: «Розцвітайте, нові жита!.. А на кожному колосі – мука моя»…. 

Мрія  постає живильною силою усіх віршів збірки. Окреслена вже у першій поезії, вона збігається із філософією Льва Толстого, який казав, що смерті немає, коли людина живе заради щастя інших: «Я знаю – Перекують на рала мечі. І буде родюча земля – Не ця. І будуть одні ключі Одмикати усі серця» - рядки цілком у дусі ідеї всезагального благоденства, до якого прагне людство, всезагального єднання людських душ в одну. «Пшеницями зійде кров; /І пізнають, яка на смак /Любов».... 

Своєрідною антитезою до «Днів» стає «Рання осінь», яка виходить у 1927 році, коли Плужник вже знаменитий. Знаменитий і тяжкохворий. На сухоти і гостру чутливість серця. На приреченість на межу. А ще дуже втомлений.  Нести на плечах тягар людського горя і власної немічності. І тому він вдається до обману. До самообману, який викриває сам у своїх же віршах. Але принаймні, пробує втекти. Втекти і стати «неокласично» мудрим. Відстороненим. Спостерігачем. 

Замість проговорювання болю – «мовчання мудрого печать». Замість надривної боротьби - осягнення її безглуздості, усвідомлення  «усієї непереможності днів», марноти страждань за людину та епоху: «Але ж нудьга яка – вперед летіти,/ Щоб повернутися назад!»; «Досить усяких і мрій, і болів…/Адже знають про все книжки». 

 «Рання осінь» - етап найбільшого сумніву поета у власному слові й у творчості загалом: «Тепер мене хвилює мало/Все те,що замкнено в слова…все частіш кортить мовчати…/І вірш, нудьгуючи, початий/ Забути й не кінчати знов…» . Чи здатне слово передати переповнену душу поета? Перед сенсом почуття словесна форма марніє. «Бо що тоді слова готові, коли сприймаєш без кінця//Все те, що не дається мові й не потребує олівця?» .

Поезія виснажує не менше за сухоти.  Плужник «Ранньої осені» питає себе, чи варто розсотувати душу до останньої нитки, адже її «не вичерпать до дна!». Він втомився від творчих терзань, які останні сили.  Жадає спокою: «Умій спокійно позіхнути/Над недокінченим рядком». Шукає «рівновагу» у природі: «Вчись у природи творчого спокою», заспокоєння у криниці неокласицизму, або точніше – у царині Рильського, свого наставника, аполонівській гармонії постулатів досвіду і життєвої мудрості: «Вір і наслідуй/Учневі негоже/Не шанувати визнаних взірців»; «Мудрості не вивчитися чужої,/Треба помилятися самим».  

Хвороба змушує поета бажати те, від чого він завжди тікав. Плужник «Ранньої осені» бажає собі якоїсь визначеності, хай навіть фатальної: «Я мов радий крізь квітень запізнілий/Побачити дочасний листопад». 

Якусь мить здається, що поет здався, фізична і душевна втома взяли гору над надією: «Все більше спогадів і менше сподівань…/І на чолі утрат сліди глибокі…Як непомітно ближча та грань, /Що жде за нею прикінцевий спокій!...//Та нарікань і розпачу немає…». Однак любов до життя проривається назовні і чуємо майстрів щирий сум за ним: «Дико знати, /Що, й прохолонувши, чуття/В тобі залишать біль утрати - /Потребу прагнути життя!».

«Рання осінь» - пошук тиші для серця. Марний пошук, треба сказати, бо «горіти» - це єдиний можливий шлях для поета

І в отих розважливих рядках ідилічного: «Житиму тихо. Як осінь гарна, - Біля воріт надвечір сидіти…/Просто – площа базарна, /А на ній – собаки та діти…» та скромного невибагливого існування: «Знаю, як мало людині треба./ Спогадів трохи, тютюн, кімната…/Інколи краєчок неба…«Симфонія дев’ята». поет виказує свій справжній стан останнім словосполученням. Він не вірить у те, що говорить. Можливе, це «Симфонія дев’ята» - заперечення усього сказаного у збірці, викриття поетового спокою, як поверхневого, несправжнього. Так, Плужник дуже хотів «дивитися на все спокійними очима», але з високим больовим порогом його душі – бажання це видається неможливим. Рання  мудрість, навіть старість не знищили в ньому поета, який «без надії таки сподівається». 

Третя збірка «Рівновага» була написана у 1933 році,  через сім років після другої. Фізичний стан поета на той час значно погіршився, життя у буквальному сенсі спливає крізь сухорляві пальці. Можливо, саме це штовхає Плужника на шлях примирення із «мятежністю» свого духу . Бо заспокоїтися все-таки значить вмерти. Він вже готовий сприйняти себе – зболеного, слабкого і хворого  і світ – повний страждань і нещасть. І розділити вантаж нескінченного болю з невідомою силою, яку П. Тичина називав «Сонячні кларнети»: «І над нами, й під нами горять світи…// І внизу, і вгорі глибини...»

Коли спокій у «Ранній осені» був скоріше самообманом, прагненням відшукати серцеву тишу у втечі, то в «Рівновазі» цей спокій невдаваний, він – справжній. Точніше, справжня його відсутність і поетова смиренність із тим, що його серце ніколи не перестане боліти. Бо так мусить бути.Чи це звикання до болю? Чи це визнання болю, як містка єднання із людством? Єднання зі світом, в якому – порятунок від смерті. Рівновага – чи це кінець внутрішнім суперечностям? Ні, це лише їхнє визнання. Це лише примирення…

 «І вже душа не хоче буть земною, /Закохана у несказанну вись!»  –  Плужник сприймає свою «неналежність цьому світові», бо колись – таки попри засторогу інших «відкрив душу німій порожнечі нічного неба», дозволив «зачарувати», «приспати»  і «зруйнувати» себе. І від того дух його став таким мятежним. 

У двостроковій поезії «Стережися неба нічного!» вчувається певна іронія ліричного героя над собою. І ця іронія і є власне визнанням суперечливості своєї натури і духу. Коли душа так прикипіла поглядом до неба, не дивно, що Плужник іноді почуває себе самотнім на землі серед людей, яких любить.

Тут мова йде про той вищий зв'язок, який одні називають талантом, а інші «божественною нестямою». А ми власне означимо «здатністю бачити і відчувати те, що інші не в змозі». 

Плужник  мучиться хворобою, але й навіть її, зрештою, приймає. Бо вона навчила поета цінувати життя, бачити прекрасне і радіти навіть дрібницям. І знову ліричний герой іронізує. І це вже здорова іронія «посвяченої людини»: «Чи викриває твій упертий жар//Одну з химер прехитрої натури//І повнота життя лиш спільний дар//Фармакопеї і температури?». 

Рівновага – це філософський підсумок досвідченої людини. Тому й теми ,й мотиви тут вічні: «Безсмертний світ…Живи! Твори! Вмирай!».

Однак не можна сказати, що ліричний герой твердо стоїть на ногах. Попри здобуття якоїсь внутрішньої рівноваги,  він - загублений у космосі. Маємо тут відгук комплексу «сиротинства». Факт ранньої втрати батьків породжує мотиви «незахищеності, плинності, страху маленької людини перед великим світом. І єдина можливість позбутися цього страху порожнечі - це стати усиновленим. Назвати небо матір’ю. 

Поет розуміє: боліти не перестане – він згоджується з цим. І гірко кричить одчаю, що той переміг! І більше не бореться  ні з ним, ні з самим собою.

Найбільш підсумковий для психологічного стану ліричного героя «Рівноваги» -  вірш «Я натомився вічно знати». Абсолютне прийняття власної межі: «Душе моя! Ти знов стоїш на грані!»... 

Світ ловив його, та не впіймав. Індивідуальність неможливо знищити. Навіть свій останній подих зробив сам, не дозволив відібрати. Помер 1936– го, за рік до початку кривавих розправ. А перед тим, як померти, читаємо в нарисі Л. Новиченка, спитав санітара, чи бачить той сонце, хоча сам поет міг бачити його через вікно. Чому? Бо важливо, щоб це сонце бачили інші, ті заради кого Євген Плужник усе життя ніс тягар страждань, заради кого горів і в кого завжди вірив. 

Анастасія Колеснікова









Немає коментарів:

Опублікувати коментар