Авторка Катерина Шпак
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну протягом 8 років періодично проходили переговори у форматі «Нормандської четвірки». У цьому процесі Франція дотримувалась загальноєвропейського вектору по відношенню до України і Росії. Вона, як офіційний посередник, сприяла підписанню Мінських домовленостей, що на деякий час послабило напруженість між Україною та Росією. Та незважаючи на це, варто наголосити на полярності думок щодо конфлікту в політично-експертних колах країни. Важливо зазначити, що французький уряд мало цікавила політична ситуація в Україні до кризи. Українська держава не була вагомим гравцем в економічному плані для європейської країни. Так за даними 2014 року Україна посідала 54 і 67 місця за експортом та імпортом відповідно. Натомість, відносини з Російською Федерацією у Франції були тісніші. Так для Парижа великим ударом стало накладання санкцій на Росію у зв’язку з її вторгненням на територію України. Між двома державами ще в 2011 році був підписаний контракт на будівництво десантних кораблів-вертольотоносців для російського ВМФ. Він був вигідний для кораблебудівної галузі Франції, і його розірвання означало великі втрати в економіці. Проте, не дивлячись на негативні настрої в середині країни щодо відмови від договору, керівництво Франції розірвало контракт.
Також анексія Криму і вторгнення російських військ в Донецьку та Луганську області сприйнялись Парижем негативно. Держава брала участь в накладанні санкцій на Російську Федерацію та виступала за виключення країни-агресорки з «Великої вісімки». Окрім того, саме Франція стала ініціаторкою переговорів у «нормандському форматі». Та в більшій мірі участь Франції у вирішенні збройного конфлікту між Україною і Росією викликана присутністю держави в ЄС, Раді безпеки ООН та перейманням проблемами власної безпеки. Також варто зазначити, що на активному залученні Франції до врегулювання конфлікту наполягала Німеччина. А деякі українські чиновники зізнавались, що навряд чи б Париж став частиною Мінського процесу, якби не тверда позиція Берліну.
Суперечливим варіантом Франції у вирішенні конфлікту став так званий «план Мореля». Він стосувався організації виборів на тимчасово окупованій території Донбасу. Його суть полягала в тому, щоб провести вибори без відведення збройних підрозділів і виведення іноземних сил. Проте, цей план не був підтриманий Києвом. Деякі експерти вважали, що така ініціатива призведе до формальних зв’язків ОРДЛО з Україною, а де-факто райони будуть підпорядковуватись Росії.
Важливим елементом у французько-російських відносинах стали спільні проблеми. Обидві країни мали побоювання щодо міжнародного тероризму й міграції з Близького Сходу. Таким чином, у безпековій сфері Париж і Москва позиціонували себе як партнери. У французькому Сенаті домінували проросійські погляди, а прихильники Кремля могли лобіювати російські позиції. Так у 2016 році нижній парламент прийняв резолюцію щодо скасування санкцій. А через деякий час резолюція була підтримана верхньою палатою парламенту. Такі дії чітко дали зрозуміти настрій французького керівництва стосовно РФ.
З приходом до влади Емануеля Макрона 2017 року офіційна позиція Франції не змінилась. Новий президент запевняв, що не визнає анексію Криму та підтримує суверенітет України. Макрон наголошував на тому, що конфлікт має бути вирішений лише дипломатичним шляхом і наполягав на продовженні переговорів у «нормандському форматі» й виконанні Мінських домовленостей. Французький президент усвідомлював природу російського політичного режиму й наміри РФ щодо України.
Проте, ставлення Макрона до Москви змінилось у 2020 році. В одному своєму інтерв’ю президент Франції зазначив, що готовий до зближення з РФ. Макрон вірив, що безпека і стабільність в Європі можлива за відновлення довіри до Росії. Франція продовжувала виступати за переговори в Нормандському форматі та підтримувати співпрацю з РФ.
Тож Франція була упередженим посередником. Країна керувалась власними інтересами, проводячи медіаційний процес. Франція прагнула якнайшвидше завершити конфлікт, щоб мати змогу продовжувати тісну торгівельну та економічну співпрацю з Росією. Також Москва розглядалась як партнер у вирішенні проблем загрози тероризму й міграції. До того ж Франція наполягала на імплементації Мінських домовленостей, що не було в інтересах української сторони. Таким чином, Париж демонстрував двояке ставлення по відношенню до конфлікту між Україною та Росією.
Позиція Німеччини щодо війни на Сході України також не була однозначною. У своїй зовнішній політиці ФРН послуговувалась демократичними принципами, виступала за співпрацю з іншими міжнародними акторами і підтримувала тенденції європейської інтеграції. Також Німеччина скептично відносилась до воєнного шляху вирішення суперечок. Такий пацифістський настрій країни пояснюється каяттям за скоєне Третім рейхом під час Другої світової війни.
У політиці ФРН простежувався принцип Ostpolitik, який країна використовувала і під час холодної війни стосовно Радянського Союзу. Його ідея полягає в тому, що економічна та політична взаємодія з Росією призведе до позитивних змін. Так, міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр вважав, що економічна взаємодія з РФ призведе до розвитку країни і зближення її з Європейським Союзом.
Але після анексії Криму та окремих територій Донецької та Луганської областей риторика Німеччини змінилась. Через порушення міжнародного права і неповагу до демократичних цінностей Німеччина вдалась до санкцій проти Росії, навіть незважаючи на те, що ці обмеження також мали негативний вплив і на економіку ФРН. Окрім цього, Ангела Меркель визнала анексію Криму злочином, а міністр фінансів Вольфганг Шойбле порівняв цю окупацію з загарбанням Судетської області Гітлером у 1938 році.
Та незважаючи на експансіоністську політику Росії, підтримка Ostpolitik залишилась у бізнес-середовищі та інтелектуальних колах Німеччини. Національні компанії виступали за скасування санкцій одразу після покращення відносин з РФ. Також проти обмежень висловлювались і деякі колишні політики, які прагнули відновлення діалогу з Москвою. Принципи Ostpolitik були поширені і в колах правлячої еліти. Так, Франк-Вальтер Штайнмаєр – міністр закордонних справ – підтримував цю політику і вважав, що саме переговори є єдиним способом вирішити конфлікт, а співпраця є довгостроковою метою у відносинах з Росією.
Протягом 2015 року політика Німеччини поєднувалась із засудженням російських дій та підтримкою діалогу з країною-агресоркою. У цьому ж році Ангела Меркель відмовилась постачати зброю Україні й наполягала на дипломатичних шляхах вирішення конфлікту, що призвело до появи Мінську-2. Так зменшення інтенсивності бойових дій призвели до певного відновлення відносин Німеччини з Росією. Яскравим прикладом цього є візит Меркель до Москви з приводу річниці закінчення Другої світової війни. Уже влітку 2015 року німецькі енергетичні компанії відновили співпрацю з російським «Газпромом». А згодом на міжнародному економічному форумі компанії обох країн підписали меморандум щодо розширення газопроводу «Північний потік».
Офіційна позиція німецького уряду не була однозначною. Влада відкрито не підтримувала будівництво газопроводу, але розуміла, що «Північний потік-2» сприятиме європейській енергетичній безпеці й буде вигідним для їхньої країни. Представники міністерства вважали, що партнерство з Росією не шкодить німецько-українським відносинам, адже проєкти успішно реалізовувались протягом усього конфлікту. Так, німецькі політики не бажали ескалації напруженості з РФ і прагнули до розвитку дипломатичних та торгівельних відносин з країною. Штайнмаєр навіть запропонував інвестиційні та енергетичні поступки Європейського Союзу. Окрім цього, Німеччина зосереджувала увагу на таких проблемах, як міжнародний тероризм, транскордонна торгівля наркотиками, ризики в кіберпросторі. І партнером у цих напрямках країна розглядала саме Москву. Штайнмаєр навіть запропонував повернути Росію до G-8, якщо та буде співпрацювати із Заходом щодо сирійської кризи та виконувати умови Мінську-2.
Отже, Франція та Німеччина хотіли якомога швидше врегулювати кризу, яка загрожувала безпеці на континенті. Так країни прагнули встановити мир підписанням угоди, а не вирішенням реальних проблем. Така поведінка свідчила про те, що посередники піклувались перш за все про власті інтереси. Адже вони мали економічні зв’язки з Росією, які не хотіли псувати. Неоднозначна позиція європейських країн має вплив і на теперішні події. Німеччина та Франція 8 років вагались у своїй політиці щодо Москви. Але сьогодні стало зрозуміло, що державі-агресору не можна було давати жодних шансів на розвиток і співпрацю.
Список використаної літератури:
Денисенко К. Ю., Ковтун О. Ю. ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ ЩОДО УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКО – РОСІЙСЬКОЇ ВІЙНИ // Актуальні проблеми міжнародних відносин. 2021.№ 148. С. 27-34.
Нарочницкая Екатерина Алексеевна Франция и украинский конфликт // АПЕ. 2018. №4. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/frantsiya-i-ukrainskiy-konflikt.
АУДИТ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ: УКРАЇНА-ФРАНЦІЯ // ДИСКУСІЙНА ЗАПИСКА / Інститут світової політики. Київ, 2016. С. 44.
French and German approaches to Russia Convergence yes, EU compatibility no [Електронний ресурс]: research Paper. 2021. https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/2021-11/2021-11-30-french-german-approaches-russia-marange-and-stewart.pdf.
Siddi M. Germany’s evolving relationship with Russia: Towards a norm-based Ostpolitik? // Finnish Institute of International Affairs. 2016. URL: https://www.researchgate.net/publication/303737806_Germany%27s_evolving_relationship_with_Russia_Towards_a_norm-based_Ostpolitik.
Немає коментарів:
Дописати коментар