Сучасна пропаганда як витончена зброя. Вражає непомітно, однак ефективно

Авторка:

Дарина

Комина

   Всі ми чули про радянську чи російську пропаганду. В першому випадку, після розпаду Радянського Союзу в Україні відкинули весь радянський спадок як суцільну брехню – не залишивши місця для осмислення, що саме й чому було фальсифіковано. В другому ж, ми досі бачимо наслідки вигідної агітації і в Україні, і за кордоном. Однак пропаганда оточує нас все частіше, ніж нам здається. Якщо розглянути інші приклади,  пропаганди в світі, можна дослідити в чому заключається ефективність soft-пропаганди? Чи, може, в деяких аспектах – її слабкість?

   М’яка пропаганда, на відміну від агресивної риторики диктаторських режимів, не кричить. Вона шепоче. Не нав’язує прямо, а формує сприйняття через культуру, кінематограф, освіту, соціальні мережі. Саме тому її так важко помітити й тим більше –розпізнати .

  Особливо розповсюдженою ця модель агітації стала в період холодної війни, хоча, через свій неоднозначний піддтекст мало хто називає це «пропагандою». Тоді в глобальному значенні створювався привабливий образ «країни можливостей», часто замовчуючи або применшуючи внутрішні проблеми: расизм, втручання в політику інших держав, економічну нерівність. Ця форма впливу не викликає спротиву, адже виглядає як натхнення. Але чи не в цьому і криється головна сила сучасної пропаганди – діяти через захоплення, а не страх? У цьому контексті пропаганда перетворюється на витончену зброю – не вбиває, а формує мислення. Усе складніше відрізнити інформацію від маніпуляції, факт від інтерпретації, щирість від технології. І якщо радянська чи російська пропаганда часто ґрунтується на брехні і «викручуванні» фактів, то soft-пропаганда західного типу – іноді на напівправді.

   То як нам, сучасним споживачам інформації, не стати жертвами? Як навчитися не просто читати чи слухати, а аналізувати, порівнювати й сумніватися? Перш за все – усвідомити, що інформаційна війна вже давно поруч, не осторонь чи повз, і ми – не сторонні спостерігачі. В Україні тема пропаганди – це не теорія, а щоденна реальність. Російська агресія супроводжується не лише ракетами, КАБами, шахедами, а й масованим потоком дезінформації, спрямованої на внутрішню дестабілізацію, поляризацію суспільства та послаблення віри в перемогу. Причому не лише в Україні, а й в сусідніх нам країнах. Приклад недавніх польських президентських виборів (а саме надвисокі результати проросійських правих партій) тому доказ.

  Проте саме цей виклик і дав поштовх до розвитку українського інформаційного спротиву. Поява незалежних фактчек-проєктів, активізація громадянського суспільства, боротьба з фейками у соцмережах – усе це приклади того, як країна вчиться не просто протистояти, а й будувати власний наратив, базований на правді, відкритості та довірі. У цьому контексті особливо важливо не сприймати будь-яку інформацію як нейтральну. Жоден медіапродукт – фільм, новина, коментар у TikTok – не існує у вакуумі. Він завжди щось формує: думку, емоцію, світогляд. Пропаганда сьогодні не кричить з плакатів, як це було в період Холодної війни – вона може звучати голосом блогера, звучати між рядками рекламного слогану, ховатися у вибірці стрічки новин.

   Український досвід унікальний тим, що наша країна переживає переломну трансформацію свідомості: від інформаційної наївності – до уважності, критичності й готовності протистояти впливу. І саме в цьому наша сила і водночас слабкість, бо ми досі піддаємося крикливим заголовкам і неоднозначним фактам, щоправда вже в іншому руслі. Прагнучи захистити себе від зовнішніх атак, ми ризикуємо не помітити, як в окремих інформаційних середовищах з’являється тенденція до надмірної ідеологізації, спрощення складних історичних тем, узагальнень або героїзації без критичного аналізу. Варто пильнувати, щоб національна ідея залишалася джерелом сили, а не заміною для об’єктивності. 

   Пропаганда може бути витонченою, але свідомість, озброєна критичним мисленням, – ще витонченіша. Тож чи зможемо ми навчитися не лише виявляти пропаганду, а й не відтворювати її несвідомо? Це питання не лише про політику чи медіа, а про нас самих. І відповідь на нього визначатиме, наскільки вільним буде наше суспільство завтра.