Іноді здається, що наша свідомість живе окремо від нас. Вона постійно в русі, в напрузі, у втомленому, але не зупиненому бігу. Думки змінюють одна одну з шаленою швидкістю, але жодна не встигає оформитись до кінця. Це — перезбудження. Ментальне тремтіння, спровоковане нескінченною тривогою: я щось пропускаю, я чогось не знаю, я відстаю. В основі — майже фізіологічна залежність від інформаційного фону. Ілюзія контролю через споживання — новин, контенту, пліток, трендів, візуальних образів. Відкривши очі, ми вже тягнемося до смартфона, щоб «перевірити, що сталося». І вже за кілька хвилин мозок сприймає десять, двадцять, п’ятдесят подій, більшість з яких не мають до нас жодного стосунку, але запускають каскад реакцій: тривога, збудження, обурення, заздрість, сором, роздратування.
У цьому стані немає пауз. Його не можна назвати свідомим. Це суцільне внутрішнє блимання, де кожна думка — як спалах, не більше. Ми живемо якось поверхнево, навпомацки. Стрічка соцмережі змішує людські трагедії, політичні катастрофи і промо-коди на нові кросівки. А ми споживаємо все це одним і тим самим каналом — без фільтрації, без осмислення. І що довше ми в цьому, тим більше втрачаємо здатність до глибокої присутності. Здається, що чим більше ми дізнаємося, тим ближчими стаємо до істини, але насправді — навпаки. Ми стаємо розпорошеними, роз’єднаними з власною внутрішньою реальністю.
У якийсь момент настає точка перегріву. Overwhelming. Втома, яка не має чіткої причини. Відчуття, що день минув, а ти нічого не встиг. Що світ проноситься повз, а ти стоїш десь осторонь — дивишся, але не береш участі. І тут виникає болісне усвідомлення: в гонитві за обізнаністю, модою, актуальністю, я перестаю жити насправді. Найважливіше, що має бути опорою — час із близькими, розмови наживо, обійми, споглядання неба, запах свіжої трави, — все це опиняється на периферії. Неначе ці миті не мають значення, бо не залишаються в стрічці, не конвертуються в лайки, не транслюють успіх.
Справжні глибокі потреби — бути почутим, бути поруч, творити, самовиражатися, проживати щирі емоції — витісняються більш агресивними «сигналами»: купи нове, дізнайся першим, не відставай. Замість саморефлексії ми гортаємо чужі думки, замість створення — споживаємо. А творчість — це ж не лише мистецтво, це спосіб бути з собою, осмислювати досвід, доторкатися до власної істини. Але вона потребує часу, тиші, внутрішнього простору. А де йому взятися, коли наш день поглинутий десятками сповіщень, термінових меседжів і нав’язливої реклами?
Смартфон стає центром життя — у ньому все: наш статус, наші цілі, наші звички, наша тривога. Реклама нового одягу чи техніки перестає бути просто комерційним продуктом — вона починає формувати нашу самооцінку. Я не просто бачу нові кросівки — я відчуваю, що без них я “не на часі”, “не дотягаю”. Постійне порівняння з чужими життями, зрежисованими до досконалості, викликає почуття неадекватності, меншовартості. І вже не хочеться саморефлексії — бо вона болюча. Не хочеться паузи — бо тоді доведеться зустрітись із порожнечею всередині.
Ми починаємо соромитись того, що хочемо тиші. Здається, що якщо ти не включений у кожну подію, не маєш чіткої позиції, не виглядаєш бездоганно і не стежиш за всім — ти програєш. Але що саме ми програємо? Можливо, це найбільша маніпуляція цифрової доби — змусити нас повірити, що сенс життя в інформаційному контролі, а не в проживанні власної реальності.
Іноді треба зупинитись і запитати себе: коли я востаннє сидів у тиші — не слухаючи музику, не гортаючи стрічку, не думаючи, що щось втрачаю? Коли востаннє я дивився на когось і справді чув? Коли щиро творив — просто для себе, без публікації, без схвалення?
Життя не має бути гучним, щоб бути справжнім.
Воно не вимагає постійного вдосконалення, встигання, «відповідності». Воно чекає нас там, де тихо. Там, де ми перестаємо біжати і починаємо слухати. Самих себе. Одне одного. Природу. Простір між словами. Бо врешті-решт, жити — це не означає знати про всі події у світі. Це означає бути живим всередині і розуміти, що румінація думкожуйки ніколи не призводила до бажаних результатів. Іноді, щоб це повернути, треба зробити найрадикальніше — відключитись, вимкнутись, зникнути хоча б на трохи. І знову з’явитись — собою. Не доповненням до стрічки, а живою, чутливою істотою, яка не боїться тиші.
Немає коментарів:
Дописати коментар