Паперова/цифрова хроніка життя

Авторка: 

Оксана Морощук

   Спогади живуть, поки жива людина. Фото — найкращий винахід, який повертає нас туди, де молоді батьки, де вірні друзі-іграшки, де дитинство тягнеться довго, а дорослішання здається чимось захмарним, де усміхаються люди, яких уже немає. 

  Хтось не фотографується через страх: бути не ідеальною в об'єктиві камери. Інші чекають якогось моменту, щоб зафіксувати найкращі кадри. Є ті, хто просто випадково зроблять селфі, поки   не підозрюють, що це стане найкраще фото.

  Мій спогад із дитинства: бабусині руки тримають пожовклу чорно-білу фотокартку. На ній — незнайомці. Для мене, малої, це були просто чужі обличчя, а для бабусі — частинка життя, збережена на папері. Її очі, сповнені радості й сліз, дивилися на знімок із жалем — почуттям, яке я, дитина, тоді не могла зрозуміти. Тільки тепер, я усвідомила, що для неї - це можливість побачити себе ще раз юною.

   З обмеженою кількістю, але з безмежною цінністю. Виникнення фотографії було розкішшю, яку могли дозволити собі лише заможні особи, і навіть вони мали лише один-два знімки за життя, які передавали з покоління в покоління. Люди готові були сидіти нерухомо 15 хвилин, щоб зафіксувати зображення. Наприкінці 19 століття фотографія стала доступнішою, але кількість кадрів залишалася обмеженою: плівка мала 12, 24 або 36 кадрів. Уявіть, кожен кадр був цінним — фотографували сімейні свята чи народження дитини, а не естетичний захід сонця. Процес і результат вимагали багато часу, а найменші помилки в освітленні могли зіпсувати цілий кадр.

   Фото як звичка. З появою цифрових камер і смартфонів почалася справжня революція фотографії — про обмеження в 36 кадрів уже не йшлося. Селфі стало основою для всіх: кожен фіксує те, що хоче, — чи то недолугий напис на стіні, чи то незнайому людину, адже в усьому можна побачити красу. Ми ділимося цими знімками в соціальних мережах здебільшого  для лайків, а не для того, щоб ностальгувати. 

   Традиція вести сімейний альбом.  Навіть наші батьки ще продовжували друкувати фотографії та вкладати їх у альбом.  А ми тепер все зберігаємо у телефонах, де тисячі знімків можуть зникнути враз через глюк чи збій. Тоді кожна сторінка містила надпис та дату створення фото, альбом був хронологією життя, а зараз хронологія розкидана у папках під різними назвами. 

   Фотографія повертає у минуле як справжня машина часу, яка існує завдяки двом деталям: техніка і пам'ять.

“ Знімок здатен зберегти все те, що пам’ять поступово зітре,”-

Олександр Дюма.