Вікторія Юрченко
.jpeg)
Наталія Матолінець — письменниця зі Львова, авторка романів у жанрі фентезі. Серед її книжок: «Варта у грі», «Варта у грі. Артефакти Праги», «Варта у грі. Кров Будапешта», «Гессі», «Всі мої ключі і Ґайя», «Академія Аматерасу», «Керамічні серця».
Чому саме фентезі стало вашим творчим вибором, і що спонукало звернутися до підліткового сегмента цього жанру? Які можливості ви бачите у ньому для формування світогляду молодих читачів та розмови з ними про важливі теми?
Я писала усе своє життя. З самого дитинства була тією творчою дитиною, яку у школі відправляють на всі гуманітарні олімпіади. І я також дуже цікавилася міфологіями, тому що вони настільки глибоко вплетені у культуру і мистецтво, вони настільки пронизують посиланнями на різні божества, античності зокрема, вони оточують нас настільки сильно, що мені здавалося, що знати про них — це наче наповнювати життя цікавими моментами.
Тому що я зі Львова, я живу у Львові, і власне тут мистецьких посилань — ідеш по вулиці і знайдеш їх з півдесятка за перші п’ять хвилин. І ось цей інтерес до міфології та локальної історії він так чи інак стикався десь з саме магічно-фентезійними, містичними деталями. Тому що кожне старе місто має свої легенди, кожне старе місто сповнене якихось історій про примар чи про кровопивць, чи про скарби, загублені і втрачені, які сподіваєшся колись віднайти.
І все це у сукупності дуже вплинуло на те, як я пишу. Дуже вплинуло на те, з чим мені хотілося працювати. І власне я починала з міфологічної фантастики, яка була заснована на здебільшого зарубіжних міфологіях, які я знала на той момент найкраще. А зараз у процесі творчості я перейшла більше до міського фентезі, яке занурене саме у локації мені знайомі і у якісь історичні аспекти.
Щодо підліткового насправді… Я насправді не люблю визначення «підліткове», бо, мені здається, що воно часто асоціюється з більш дитячою літературою. Але у мене вперше сталося усвідомлення, що ці тексти будуть так позиціонуватися власне на нагороджені «Коронації слова», коли я зустрілася зі своїм першим видавництвом. Вони сказали, що хочуть узяти книгу «Гессі» для підліткової серії. І на той момент я не заперечувала ні проти чого, бо не знала ще, як працює ринок. Я розумію, що фантастика це жанр, де левова частина читачів — молодь.
Тому що фантастика — це місце зустрічі. Це пригодницька література, дуже часто фантастику без пригодницького аспекту не уявити. Це дуже часто активні романтичні лінії — власне теж те, що подобається юній авдиторії. Також ось ці міфологічні аспекти та історичні аспекти — все воно сплітається, я б сказала, у дуже цікавий мікс.
мені загалом дуже подобається, що молода авдиторія часто відкрита до чогось нового, часто відкрита до досліджень за текстами. Можливість надихнути, дати поштовх до відкриття — мені дуже цінна, одна з найбільш мотивуючих у роботі.
Наприклад, перша «Варта у грі» — перша книга з трилогії мого міського фентезі — вона фактично починається із магічної дуелі на цитаделі. Цитадель — це ще австрійського часу укріплення, яке знаходиться на горі у центрі Львова. Попри це, багато читачів казали мені, що вони не знають про неї, про її розташування — і багато хто пішов туди дослідити нарешті, що таке «цитадель». Ось це ще один аспект, який мені дуже цінний у роботі.
На даному етапі вашого життя, яких авторів ви вважаєте зразковими, так би мовити, постатями для наслідування? Яка книга — українського чи закордонного автора — стала для вас особливо значущою, тією, що пробуджує найглибші емоції? Що саме робить її такою важливою для вас?
Для мене перші кроки у фентезі почалися з «Володаря перстнів». Я ще підліткою дуже випадково знайшла цю книгу. У шкільній бібліотеці вона була доступна лише у читальному залі, але бібліотекарки, знаючи швидкість, з якою я поглинала книжки, дозволили мені на день її взяти додому, бо знали, що я прочитаю і принесу назад. І це був такий перший момент свідомо вже занурення у фентезійний світ.
Толкін, як на мене, звісно він класика класики, але він дуже залишається релевантним дотепер, бо говорить про героїку і про силу, силу простих людей — те, що зараз для українців зокрема дуже актуально. Тому що від початку вторгнення ми саме бачимо цю силу людей, які не були готові до того, що сталось, не були готові жити в таких реаліях, але продовжують жити і боротися. Отож, власне Толкін, мені здається, це основа основ.
А якщо говорити також про інших авторів, які мені подобаються, їх надзвичайно багато, бо я вважаю, що читання для автора — це є щось на кшталт дихання. Ти не можеш добре писати, якщо ти не читатимеш. І я намагаюся читати власне і жанр, і за межами жанру, якусь тематичну-історичну літературу тощо. Щоби не замикатися лише у фантастиці.
І якщо говорити саме про фентезі, то мені здається, що одна з найяскравіших зараз представниць зокрема у міфологічному жанрі — це Медлін Міллер. Вона має класичну освіту, вона дуже добре знається на античній літературі — і саме це дозволило їй зробити тексти дуже глибокими, деталізованими і дуже поетичними. Вона прекрасно пише.
У молодіжній фантастиці, я вважаю, що один із найкращих — це Джонатан Страуд, британський письменник. Він до речі дуже підтримує Україну. Він від початку вторгнення не раз робив і збори, і з’являвся на онлайн подіях, зокрема я брала у нього інтерв’ю на одному з фестивалів у Києві. Тобто його тексти і його підтримка України — це дуже гарне поєднання.
Також мене надзвичайно надихає Наомі Новік. Я чекаю виходу її трилогії «Deadly education». Знову ж таки, тому що вона дуже емоційно пише. Дає простір у молодіжній фантастиці оцій емоції, коли ти розумієш, що там багато подій можуть сприйматися як кінець світу, багато подій можуть дратувати. І Наомі Новік, вона дуже добре працює з цією емоцією, і за це я її книжки обожнюю. Ось це такий мій невеличкий фентезійний пантеон улюбленців.
ТАле заразом зараз я читаю вже з історичного нонфікшну книгу про львівську сецесію, бо люблю досліджувати міську культуру. І власне у мені будить великі емоції дослідження цього етапу. Хоч це і не художній текст, але дуже добре, що у нас є зараз можливість поглянути так ґрунтовно на цей історичний період у мистецтві львівському, і дуже добре, що є такі видання.
У кожному творі автор залишає слід власного досвіду — іноді прихований, іноді очевидний. Який образ чи мотив у ваших книжках можна вважати тим, що народився саме з особистих переживань і тому найвиразніше віддзеркалює вашу історію?
Усе народжується з особистого, тобто ми завжди пишемо про те, що нам резонує. «Ми» я кажу у множині як автори. Про ту проблематику, яку хочеться підсвітити, про те, що нам знайоме. Фактично кожна історія має мої емоції чи мої інтереси, чи можливо навіть мої травми місцями на різних рівнях, або багато деталей, які я люблю.
Ми можем подивитися на рівні «Гессі», де герої ходять у цукерню їсти лимонні тістечка, і звісно це з’явилося з однієї львівської цукерні, з конкретних лимонних тістечок. Герой у «Варті» слухає класику чеського композитора Бедржіха Сметани, звісно тому, що я люблю Бедржіха Сметани. І я думаю, що це личило би персонажеві. Звісно такого дуже і дуже багато.
Якщо дивитися глобальніше, то насамперед це мої мандри. Тому що любов до міського фентезі з’явилася у мене із любові до відкриття інших міст і до намагання зрозуміти точки дотику. Які є скажімо в українській історії, у мого регіону, з нашими сусідами, але тими сусідами, які західніше. І власне мої мандрівки дуже надихнули до створення і трилогії про Варту, де події відбуваються в Празі та Будапешті, і інших історій, які спираються на конкретні локації.
Бо мені здається, що загалом дуже важко писати про місце, яке тобі не рідне, де ти гість. Але тут також можна використовувати призму героя, який теж приїхав туди як гість — і це така свого роду допомога для письменника.
Мені дуже важливо також говорити про Україну. Звісно я починала з історій, які не були про наші реалії, не були про наші локації. І що далі, то більше у мене виникало бажання писати саме про регіон, з якого я, про якусь локальну призму, локальну проблематику. Саме тому, що я багато займаюся культурною дипломатією і я розумію, що про нас знають доволі мало на книжковому ринку, зокрема європейському, навіть найближчі колеги. І я розумію, якщо ми не напишемо про себе, якщо ми не зацікавимо тим нашим питанням, то цього ніхто інший і не зробить, бо всі будуть писати зі своєю призмою.
І загалом мені дуже… дуже важливо вписувати якісь деталі себе на рівні того, що резонує. У травні буде виходити у «Видавництві Старого Лева» збірка «Пісні світанку». Це збірка фантастичних оповідань, і у мене там буде маленька історія про Другу світову, про українське відьомство і про магію в прикрасах. Ця історія, наприклад, з’явилася з того, що у мене немає багато власних старовинних прикрас, у мене є одна лише низка коралів. І я розумію, що для мене і для багатьох українців ця тематика втраченої спадщини дуже і дуже знайома. Тому що багато є спогадів про те, що було втрачене, продане, вкрадене, виміняне, загублене. І звісно воно втілюється у творчості. Тому я впевнена, що у моїх книжках дуже багато можна знайти як просто побутових деталей, так і якихось ширше тематичних. Бо я завжди пишу про те, що мені відчувається.
Ваші книги вже виходять за межі України – зокрема, роман «Варта у Грі» став бестселером у Чехії, а ви берете участь у міжнародних фестивалях. Як ви відчуваєте: що саме робить українське фентезі зрозумілим і привабливим для закордонної авдиторії, а які бар’єри ще доводиться долати?
Я можу сказати, що це складна тема. До з’яви у мене перекладів, я думала, що коли переклад виходить, то він автоматично означає, що ти стаєш зіркою закордоном. Виявилось, що все набагато складніше, тому що англомовний ринок і англомовні книги всюди, на будь-якому ринку, будуть переважати. Зокрема через те, що мають дуже широку авдиторію і багато піару, який вже здійснений на батьківщині.
І я можу сказати, що українське фентезі чіпляє близькістю. Близькістю якихось тем і близькістю локацій. Наприклад, трилогія про Варту, де перша книга вийшла в Чехії та Польщі. Я була там на зустрічах із читачами, і вони казали, що хотіли би поїхати до Львова — це ж виявляється зовсім поруч. Або вони хочуть дізнатись більше про Україну. Тобто це насамперед є якась близькість на ментальному рівні, мабуть. У слов’янському світі все-таки багато проблематики зрозумілої, багато зрозумілих тем. І я думаю, що ми, якщо дивитися на європейське фентезі, маємо дуже хороші тексти, дуже хороше закорінення саме у своєму рідному. Зараз з’являється дуже багато історій про різні локації, про історичні періоди. Дуже багато чогось такого, чого не було раніше.
І ми, скажімо, пройшли цей етап меншовартості, де пишемо лише про Лондон чи Нью-Йорк (я не маю нічого проти Лондона і Нью-Йорка і писання про них), але про них багато хто пише, про нас — можемо писати лише ми. І багато де, я бачу, на сусідніх ринках ось цей етап меншовартості ще не зовсім пройдений. Я думаю, тут ми зробили певний крок уперед. І це також є тим, що може зацікавлювати іноземного читача. Тому що ми багато з гордістю говоримо про себе.
Складність у нестачі перекладів фантастики, бо їх дуже мало, тому про нас ще не знають. Саме фантастика доволі ще не представлена, ще не має такої глобальної видимості. І дуже багато є складнощів на рівні того, як саме достукатися і сказати, що нас варто перекладати.
У мене були події на багатьох кафедрах славістики у доволі багатьох країнах, і притік студентів, які вчать українську, стався після початку повномаштабного. До того українську вчили, але це не було настільки цікаво, не настільки багато було запиту, не настільки багато людей ішли вчитися на перекладача з української. Відповідно, коли з’явився інтерес і бажання перекладати книги, виявилось, що перекладачів немає.
Наприклад, я говорила на шведському ринку — Швеція величезна країна, з величезним книжковим, дуже потужним, ринком — і мені сказав один з тамтешніх видавців, що це все дуже цікаво, але у них є півтора перекладача з української на шведську, і вони заброньовані на наступні років п’ять.
Часто коли говорять про переклад, то цих всіх підводних каменів не видно, але вони є. І зрозуміло, що це має бути дуже комплексна робота, має бути тривала робота, щоби українська література і українська фантастика ставали помітними.
Але я можу сказати, що у мене є колеги, зокрема в Чехії, Болгарії, які дуже підтримують нас, дуже працюють у цьому напрямку видимості фантастики. Ми навіть у квітні робили онлайн подію про фантастику у Східній Європі за підтримки бібліотеки Праги. Тобто якась цеглинка до цеглинки складається.
Ви є однією із засновниць культурно‑літературного проєкту «Фантастичні talk(s)», разом із Дарією Піскозуб, Наталією Довгопол, Іриною Грабовською, Світланою Тараторіною. Ваше угрупування створило майданчик, де фантастика звучить не як «легке чтиво», а як серйозний жанр, здатний формувати культурний дискурс і відкривати нові горизонти для української літератури. Що особисто ви відчули і яка була ваша реакція, коли YouTube‑канал «Фантастичні talk(s)» почав набувати популярності, а закордонні письменники почали долучатись до цього проєкту?
Цей проєкт дуже сильно тримає і дуже сильно підтримує усіх нас, я думаю, дівчата зі мною заочно погодяться.
Фактично це волонтерський проєкт, тобто ми починали з обговорень книжок, але коли почалось повномаштабне вторгнення, ми хотіли теж долучитись до видимості українського, до зв’язку зі світом і до волонтерської діяльності.
І ми почали запрошувати іноземних авторів на інтерв’ю. Насправді, це була доволі авантюрна ідея. Бо до того це робили іноді видавці, але, скажімо чесно, доволі рідко. Дуже часто із зірковими іменами можна вести переговори місяць-два, півроку. Мені здається, одне інтерв’ю ми майже рік планували. Тому що у зірок свої правила життя, іноді тури розписані тощо. І під час цих інтерв’ю ми робили збори благодійні або для госпітальєрів, для парамедиків, або на ЗСУ. Кожна згода від автора, яким ти захоплюєшся, якого ти читаєш, насправді була важливою підтримкою і розумінням того, що вони нас бачать. Так, вони знають. Були автори, які, наприклад, казали, що хочуть подвоїти суму, яку ми зібрали, чи також хочуть задонатити. Дуже було багато хорошої реакції збоку авторів, яких ми запрошували. І загалом, мені здається, що це теж ниточка цього зв’язку, це теж ниточка культурної дипломатії, яка відбувається на рівні, що ось ми існуємо, у нас потужний ринок, у нас є фантастика, і ми будем продовжувати працювати.
І «фантастичні» вийшли вже як проєкт, вийшли за рамки ютубу. Це були і курування програм фантастики на фестивалях, і третій рік поспіль ми проводимо на порталі Litosvita курс про писання фантастики, який до речі дуже багато збирає студентів. І ми дуже тішимось від того, скільки українських авторів хочуть працювати в рамках фантастичного жанру. Це був і тур за підтримки Українського інституту книги, де ми їздили по деокупованих територіях і по малих містах. І це теж був цікавий досвід, тому що ми їздили в локації, куди зазвичай не потрапляли на події.
Робота «фантастичних» це те, що мені особисто дуже допомагає ментально триматися, і дуже допомагає відчувати важливість роботи у фантастиці.
Щодо фантастики як серйозного жанру, я думаю, що вона не лише в Україні, а й у світі зараз дуже розмаїта. І звісно має місцями тексти розважальні, це тексти відпочити, але водночас дуже працює гарно з травматичним досвідом та має багато історичних аспектів. І, мені здається, що загалом всю фантастику не слід скидати до розважального читання. Сподіваюся, що в Україні ми теж матимемо прогрес у цьому напрямку, що ми матимемо краще сприйняття того, якою різною може бути фантастика, і що її не будуть ставити нижче за інші жанри, але я розумію, що дорога до цього ще, напевно, трохи складна, але ми працюємо.
Наостанок, питання особистісного характеру. З якою людиною — з минулого чи сучасності — ви хотіли б зустрітися, поговорити чи провести час? Чому саме ця постать для вас важлива й що б ви прагнули від неї почути?
Думаю, у мене може бути цілий список таких постатей. Насамперед мені надзвичайно подобається прекрасна епоха ар-нуво, і я би дуже хотіла зустрітися з архітектором Іваном Левинським, з творцем мого улюбленого району Кастелівка у Львові, з, скажімо, найбільш палким творцем саме українського в архітектурі Львова.
Нам було б дуже багато про що поспілкуватися. Я би хотіла вивідати у нього безліч відповідей про його плани, про те, що, можливо, не вийшло реалізувати, і про його бачення зростання міста. Тому що Іван Левинський зробив величезний-величезний вклад у те, яким Львів є зараз, і те, як українство у міській культурі втілене. І він мислив масштабно. Думаю, ось ця масштабність мислення, навіть коли ми були під владою імперії австроугорської і масштабність бачення українського мене вражають. І тому мені було б дуже цікаво поспілкуватися з ним на цю тему.
Немає коментарів:
Дописати коментар