Бути чи не бути: медіаосвіта і медіаграмотність в Україні

Глобалізація. Час, коли світ об’єднано глобальним інформаційним полем. Інформація є таким же цінним товаром як нафта та газ. Розумітися на інформації так само важливо, як і на коштовних металах. Інформація є засобом створення ірреальності та моделювання хибного уявлення про навколишній світ – маніпуляцією. Тепер орієнтуватися в інформаційному просторі важливо не лише для особи, що працює в інформаційній сфері діяльності, а і для будь-якої людини – кожного члена суспільства, адже саме суспільство є рушійною силою демократії, а, значить, творить теперішнє і майбутнє своєї держави та світу вцілому.

 
Дещо з теорії
Вважається, що вперше термін «медіаосвіта» було вжито у 1973 р. на спільному засіданні Сектора інформації ЮНЕСКО та Міжнародної ради з кіно та телебачення. Згідно визначення ЮНЕСКО медіаосвіта - це навчання теорії та практичних умінь для опанування сучасних мас-медіа, які розглядаються як частина специфічної, автономної галузі знань у педагогічній теорії та практиці. Тобто, особа повинна вміти аналізувати та критично оцінювати інформацію, яка надходить за ЗМІ, крім того, орієнтуватися у процесі виробництва інформаційного продукту та способах впливу ЗМІ на свідомість аудиторії. Це її обов’язок і право. Фахівці ЮНЕСКО вважають, що право на медіаосвіту як частина прав на самовираження та інформацію належить до основних прав та свобод людини.
У 1960-х роках у США, Канаді, Великій Британії, Німеччині та Франції було вперше запроваджено курс медіаосвіти у навчально-виховному процесі. Головним завданням медіаосвіти було формування інформаційної культури у цих країнах та підготовка індивідуума до життя в інформаційному суспільстві.
В.Ф. Іванов, доктор філологічних наук, завідувач кафедри організації масово-інформаційної діяльності Інституту журналістики КНУ ім.Шевченка, визначає ще один важливий термін у питанні медіаосвіти – медіаграмотність. У статті «Медіаосвіта та медіа грамотність: визначення термінів» автор зазначає, що медіаграмотність – це результат медіаосвіти, коли особа набуває навичок з аналізу та оцінки медіа матеріалів.
Канадський вчений, провідний діяч у сфері медіаосвіти та співавтор підручника з медіа грамотності Дж. Пандженте ввів вісім принципів медіа грамотності:
1. Медіапродукт – це сконструйована реальність. Це не реальний світ, а суб’єктивне його відображення. Медіаграмотність дає можливість розуміти наявність такого відображення та способи його створення.
2. Медіа конструюють реальність. Ставлення до об’єктів реального світу формується на основі медіаповідомлень, які, своєю чергою, сконструйовані фахівцями, що мають визначені комунікативні цілі. ЗМІ певною мірою формують наше почуття реальності.
3. Отримувачі медіаповідомлення інтерпретують його смисл. Ґрунтуючись на власному досвіді та таких індивідуальних характеристиках як: особисті запити та очікування, актуальні проблеми, сформовані національні та гендерні уявлення, соціальний та культурний досвід, індивіди формують своє уявлення про смисл повідомлення.
4. Медіа мають комерційну підтримку. Створення медіапродукту – це передусім бізнес, який має приносити прибуток. За будь-яким медіабізнесом стоять конкретні люди зі своїми інтересами, саме ці інтереси визначають зміст того, що дивиться, читає, слухає отримувач медіаповідомлення. Медіаграмотність дає уявлення про ці процеси.
5. Будь-яке медіаповідомлення транслює ідеологію та ін?ормацію про визначені цінності. Явно чи опосередковано медіа створюють в очах аудиторії уявлення про життя; формують споживацькі смаки та дають уявлення про загальну ідеологічну позицію.
6. Медіа виконують соціальні та політичні функції. Медіа впливають на політичну ситуацію та провокують соціальні зміни. Телебачення впливає на результати виборів. Електорат обґрунтовує свої рішення на уявленнях про кандидатів, тобто на сформованому іміджі політиків.
7. Зміст повідомлення залежить від форми медіа. Різні медіа передають повідомлення про одну подію, роблячи наголос на різних його аспектах. Таким чином, аудиторія має змогу ознайомитися з різними точками зору та сформувати власну позицію.
8. Кожен медіаресурс має власну унікальну естетичну форму. Кожен медіапродукт має бути представлений аудиторії в естетичній формі, що дає можливість певною мірою отримувати задоволення від форми та змісту. Це рух, який має допомагати людям розуміти, створювати й оцінювати культурну значущість аудіовізуальних та друкованих текстів.
 
Чому саме зараз?
Після розпаду радянського союзу незалежна Україна почала процес співпраці з ООН та іншими міжнародними організаціями. У 1995 році наша держава стала членом Ради Європи та ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка закріплює права і свободи людини, серед яких є право на свободу вираження поглядів. «Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Зазначену, десяту, статтю Конвенції дублює 43 стаття Конституції України. Це означає, що Україна стала на шлях свободи думки та свободи преси.
Але разом зі свободою прийшли і певні проблеми. Плюралізм ЗМІ – явище обов’язкове для підтримання демократії, породило проблему великої кількості неякісної та неперевіреної у наявному фактажі інформаційної продукції. Середовище ЗМІ стало ринком, на якому інформація – це продукт, який важливо продати в умовах високої конкуренції. Тому виникла необхідність навчити людину орієнтуватися у великому розмаїтті інформації та обирати лише якісний продукт.
Отар Довженко, керівник сайту «Медіаграмотність» назвав причини, чому людина повинна бути освіченою та грамотною у царині медіа: з появою Інтернету люди стали більш втягнутими у медіа середовище, вони стали виробниками медіапродукту, тому мають відповідально ставитися до поширення інформації та її фільтрування. Пан Довженко також зазначає, що дітей змалечку потрібно готувати до медіаспоживання. «Будь-який месседж реклами сприймається прямо», - зазначає журналіст, - «усі слогани, всі картинки і в рекламі сприймаються безпосередньо, без жодного фільтру. Якщо не вселити в дітей розумного цинізму у сприйнятті будь-яких медіамесседжів, вони їх будуть сприймати прямо». Важливим, на думку керівника сайту «Медіаграмотність», є, також, моніторинг інформації. Людина має розуміти, хто і де спричинив маніпуляцію, якими є мета, причини. Для цього і було створено сайт «Медіаграмотність», який аналізує продукти медіа.


Особливо гострою потреба у тому, аби суспільство було обізнане у інформаційному середовищі постала після вторгнення на територію України військ Російської Федерації. Війна відбувається не лише на Сході країни, а й в інформаційному просторі. Статистичні дані говорять про те, що Україна програє інформаційну війну.
За даними соціального опитування, яке у жовтні 2014 року провів Міжнародний інститут соціології у ста десяти населених пунктах України (окрім зони АТО та Криму): повністю довіряють українському телебаченню 22 % опитуваних; частково – 59, 5%; не довіряють телебаченню України 14% і не визначилися 4% опитаних. У той самий час, 38% опитаних дивляться російські телеканали і 31% довіряють російському телебаченню.
Тобто, саме зараз існує нагальна проблема навчити людей сприймати інформацію під критичним кутом зору, навчити фільтрувати інформацію та помічати маніпуляції, які медіа дозволяють собі у діяльності.
 
Уже є концепція
Медіаосвіта та медіагарамотність, як виявляється, необхідна в умовах глобалізації інформаційного простору та розгортання інформаційного ринку всередині України. Інформаційна війна, фронти якої пролягли між вітчизняними та росі йськими ЗМІ, вимагає їхнього функціонування вже тепер. Але це не означає, що ніяких кроків держава ще не зробила. Зробила…
Постановою Президії Національної академії педагогічних наук України 20 травня 2010 року було схвалено концепцію впровадження медіаосвіти в Україні, запропоновану Інститутом соціальної та політичної психології НАПН України
Концепція є уособленням поетапного плану запровадження медіаосвіти у систему освіти України: дошкільну освіту, загальноосвітню систему, систему вищих навчальних закладів, підготовку педагогічних кадрів та ін.
Концепція базується на вивченні стану медіа-культури населення України та міжнародному досвіді організації медіаосвіти. Основні положення Концепції відповідають завданням, сформульованим у Паризькій програмі-рекомендаціях з медіа-освіти ЮНЕСКО (від 22 червня 2007 р.) та резолюції Європарламенту щодо медіаграмотності у світі цифрової інформації (від 16 грудня 2008 р.).


За словами заступника директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любові Найдьонової, спираючись на психологічні знання, має будуватися правильна, психологічно обгрунтована медіаосвіта. Важливим є урахування вікових особливостей осіб. З дитинства потрібно зосереджуватися на формуванні знань та навичок, які стануть основою убезпечення дітей від медіа ризиків на наступній віковій стадії. Методики та технології потрібно будувати згідно того, як дитина взаємодіє з медіа на кожному віковому періоді.

Концепція має три основні етапи розвитку:
1.Експерементальний етап (2010-2013 р.р.), коли відбувається розробка навчальних планів та заходів, координація вчених та педагогів, розробка позитивної думки суспільства про впровадження медіаосвіти.
2. Укорінення медіаосвіти та стандартизація вимог (2014-2016 р.р.) – розроблення державних стандартів фахової підготовки педагогів, запровадження масової підготовки медіа педагогів у вищих навчальних закладах, підготовка інформаційно-методичних матеріалів, програмного інформаційно-комунікаційного забезпечення, організація систематичного підвищення кваліфікації педагогічних кадрів з питань викладання курсів медіа-культури.
3.Етап завершення масового впровадження медіа культури (2017-2020 р.р.). У цей проміжок часу мають відбутися наступні заходи: науково-методичне та організаційне забезпечення процесу масового впровадження медіаосвіти, розвиток матеріально-технічної бази всіх ланок медіа-освіти, оснащення медіа-педагогів передовими інформаційно-комунікаційними технологіями, активізація співпраці освітян з медіа-виробниками для подальшого розширення практики медіа-освіти, розроблення прикладних науково-дослідних тем з питань підвищення ефективності медіа-освіти для забезпечення наукового супроводу її впровадження.
Головні завдання медіаосвіти полягають у сприянні формуванню медіа-імунітету особистості, тобто психологічне благополуччя при споживанні медіа продукції); формуванню критичного мислення як психологічного механізму медіа грамотності; здатність до медіа-творчості.
Під формами медіаосвіти слід розуміти її здійснення в усіх складових системи безперервної освіти в Україні. Складові: дошкільна медіаосвіта, позашкільна, медіаосвіта у вищій школі, батьківська медіаосвіта, медіаосвіта дорослих, медіаосвіта засобами медіа.
Отже, із законодавчої точки зору комар носа не підточить. Усе розкладено по поличках, усе ніби як розтлумачено і повністю готове для запровадження на практиці. Але реальність, як відомо, не зовсім схожа на веселку. Ба, більше, веселку затягло хмарами, хоча вона й провиднюється подекуди.
 
А що ж на практиці?
У Всеукраїнському експерименті впровадження медіаосвіти в освітню систему взяло участь 87 загальноосвітніх навчальних закладів. Найбільша кількість задіяних шкіл, за даними наказу Міністерства освіти і науки за 27. 07. 2011 р, знаходилася у Миколаївській області – 20. У Черкаській та Запорізькій областях, було 12 та 10 шкіл, відповідно. Окрім того, в експерименті взяло учать 4 вищі навчальні заклади: Тернопільський державний університет ім. Володимира Гнатюка, Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди, Державний вищий навчальний заклад «Університет Менеджменту освіти», а також Київський університет ім. Бориса Грінченка.
Кожен навчальний заклад виробив власну програму медійної освіти студентів та школярів відповідно до концепції впровадження медіаосвіти в Україні.
Лобойківська середня загальноосвітня школа, що знаходиться у Дніпропетровській області, також взяла участь у експерименті, що триває з 2011 до 2016 року.
Згідно звітів школи можна прослідкувати типовий процес впровадження медіаосвіти у загальноосвітніх навчальних закладах України.
На першому етапі впровадження медіаосвіти (2011 – 2012 р.р.) навчальний заклад запровадив курс «Медіакультура» для 10 класу, ввів в експлуатацію медіа кабінет з інтерактивною дошкою та проектором, створив шкільну медіа студію, у якій учні разом з викладачем створювали власні навчальні фільми з фізики та астрономії. Викладач самостійно розробляв мультимедійну підтримку для курсу медіакультури у вигляді слайдових презентацій, СМАРТ-розробок. Учні десятого класу за навчальний рік створили творчий доробок у вигляді відео, слайдових презентацій, письмових творів, фотоальбомів. Окрім того, шкільний психолог реалізував батьківське навчання медіа культурі, провівши зустрчі з батьками учнів, батьківські збори, та бесіди.


У звіті за 2012 – 2013 навчальний рік Лобойківська средня школа ввела також і позакласну роботу з медіа освітнього спрямування: було створено шкільна преса, медійні теле -, кінопроекти, ввівся в експлуатацію блог та сайт. Школярі взяли участь у всеукраїнському конкурсі «Діти і медіа» у номінації «телебачення». У школі було проведено серію класних годин у 5-9 класах за темами: «Переваги та небезпеки соціальних мереж», «Реальне та віртуальне спілкування», «Маніпуляції у кіно та на телебаченні».
Наприкінці другої стадії експерименту 87% педагогів школи, 52% батьків та біля 80% учнів підтримали введення курсу медіакультури в закладі, що говорить про те, що українці, особливо молодь, готова розвивати свою обізнаність у медіасфері.
Однак, шкільний колектив вказав на ряд проблем, що супроводжують експеримент: малообізнаність вчителів у сфері медіа на початку експерименту, відсутність освітньо-методичних матеріалів, підручників, відсутність доступного матеріалу в Інтернеті – здебільшого він розрахований не на учнів середньої школи, а на студентів ВНЗ та людей, що мають певну освітню підготовку у цій галузі.
Однією з проблем впровадження медіаосвіти у навчальних закладах, стала, за словами заступника директора Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Любові Найдьонової, проблема збільшення часу експозиції – проведення дітей у контакті з медіа. Діти беруть участь у практичних завданнях з медіаосвітньої діяльності і, як наслідок, більше часу проводять перед екраном телевізора або перед монітором комп’ютера. Експозиція зменшує рухливість дітей. Це не є метою запровадження курсу медіаосвіти. Метою ж є саморегуляція часу, який дитина проводить у контакті з медіа засобами так, аби це не погіршувало здорв’я дитини, а лише сприяло її розвитку.
Ніби експеримент проводиться. Ще не настав 2016 рік, тому рано говорити, чи став він успішним, але, поки що, успіхи є. Радує сам факт існування такого експерименту. Але ж, програма існує, а підручники для учнів – ні. Як може проект втілюватися без відповідного бекграунду? Як можна вводити курс в освітніх закладах, не підготувавши учителів до такого випробування? Справді, матеріалів для вчителів мало, але вони є. Точніше, він є – підручник з медіаосвіти.
 
Підручник з медіаосвіти
У лютому 2013 року Українська академія преси презентувала перший підручник з медіаосвіти та медіаграмотності, авторами якого стали професор Валерій Іванов та директорка Академії української преси Оксана Волошенюк. Цей підручник створено для відповідного курсу у вищих навчальних закладах, для післядипломної освіти педагогів, а також для викладачів, що проходять перекваліфікацію.
Партнерами випуску підручника у світ виступили декілька інституцій, зокрема Інститут інноваційних технологій та змісту освіти Міністерства освіти і науки України, Інститут журналістики КНУ ім. Т.Шевченка, Інститут соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім. М.Т. Рильського. Підручник затверджений Міністерством освіти і науки України.
Він складається з чотирьох частин. У першій, що має назву «Вступ до медіаосвіти та медіаграмотності», надаються визначення цих понять, історія розвитку медіаосвіти, її соціальне значення, практика інших країн її запровадження та розвитку, розтлумачує теорії медіаосвіти, сформовані протягом багатьох років.
Друга частина надає інформацію про функціонування медіа. Розглядаються правові засади функціонування медіа, професійні стандарти функціонування медіа, маніпулювання, яке виникає за їх порушення, говориться про медіа як про бізнес.
Третя частина підручника перелічує види медіа, а четверта повністю присвячена впливу медіа на особистість, засобам маніпуляції та надає аналіз медіа текстів з цієї точки зору.
Підручник написаний доступною мовою і він надає інформацію про ті базові поняття, які потрібні для ознайомлення людини з процесами, які відбуваються в інформаційному просторі. Поглиблене ж вивчення предмету вже змушує звертатися до профільних матеріалів з масової інформації, масової комунікації, журналістського фаху, журналістської етики, реклами та PR-у. На жаль, сьогодні в Україні не існує альтернатив виданню, але сам підручник містить посилання на велику кількість іншої літератури, яка може слугувати додатковим джерелом інформації. Тому учителям Лобойківської та інших шкіл, що беруть участь у всеукраїнському експериментові, потрібно випробувати на собі навички з медіагармотності та відшукати у силі-силенній інформації саме ту, що буде корисною для їхніх учнів. Хто зна, можливо, це хитромудрий план розробників концепції запровадження медіаосвіти в Україні, що підвищить кваліфікацію викладачів, а, можливо (чи скоріш за все), прогалина у ще одному грандіозному плані наших державотворців. 

Катерина Самойленко

Норвезьких інвесторів зацікавило українське суднобудування

Інвестори з Норвегії зацікавилися суднобудуванням в Україні.
Як повідомляє ubr.ua, норвезькі інвестори зацікавилися суднобудівної галуззю України, передає Інтерфакс-Україна.Як повідомив міністр інфраструктури України Андрій Пивоварський на брифінгу в Одесі у вівторок, минулого тижня він зустрічався з представниками великої норвезької компанії з питання будівництва в Україні нових морських суден."Норвезька компанія весь минулий тиждень їздила по портовій інфраструктурі країни, суднобудівним підприємствам з наміром визначити стратегічні точки або у форматі спільного підприємства, або якого-небудь одноосібного виробництва".При цьому міністр, що в даний час стан сфери суднобудування в Україні - велика проблема, вирішити її уряд сподівається за допомогою інвесторів.

Прогресивне оподаткування введено в усіх передових країнах Європи і є запорукою їх багатства

Вперше прогресивне оподаткування було введено у Великобританії прем'єр-міністром Вільямом Піттом Молодшим в грудні 1798. Воно починалося з 2 пенсів за фунт (1/120) на доходи розміром більше 60 фунтів і збільшувалася до максимального значення 2 шилінги за фунт (1/10) на доходи розміром більше 200 фунтів.

Значно пізніше, 14 липня 1893 року в Пруссії була проведена реформа оподаткування (так-же звана «Реформа Мікеля» на ім'я тодішнього міністра фінансів Йоганна Мікеля). Новий прогресивний прибутковий податок починався з 0,62% (для річного доходу 900 ÷ 1050 марок) і збільшувався до 4% (для річного доходу понад 100 000 марок).

До початку ХХ століття прогресивний прибутковий податок був введений в багатьох європейських країнах. У Сполучених Штатах Америки прогресивне оподаткування було введено в 1913 році.

Податок рівний - кожен платник податків сплачує однакову суму податку, незалежно від рівня доходу. В даному випадку тут не враховується платоспроможність платників. Крайня простота справляння, можливість майже з точністю визначити майбутню суму доходу служили виправданням існування рівних податків в середні століття при відсутності стерпної фінансової адміністрації. Оподаткування з фіксованою ставкою податку називають пропорційним оподаткуванням, тому що податок прямо пропорційний оподатковуваному доходу.

Прогресивний податок (тобто зі зростаючою ставкою податку) - більш високі доходи оподатковуються більш високою ставкою податку.

В даний час вибір прогресивного оподаткування у великій мірі заснований на понятті дискреційного доходу, тобто доходу, який використовується на власний розсуд. Теоретично дискреційний дохід являє собою різницю між сукупним доходом і доходом, який витрачається на задоволення першочергових потреб. Саме дискреційний, а не сукупний дохід визначає справжню платоспроможність особи. Природно, що зі зростанням доходів зменшується частка всіх життєво необхідних витрат (на продукти харчування, придбання одягу, інших товарів першої необхідності, на транспорт і т. п.) І зростає частка дискреційного доходу. Очевидно, що при пропорційному оподаткуванні сукупного доходу менш заможний платник несе більш важкий податковий тягар, ніж більш заможний, оскільки частка вільного доходу у нього менше, а частка податку, що виплачується за рахунок цього вільного доходу, вища. Тому необхідна градація податку згідно ієрархії потреб людини.

Проста порозрядна прогресія

Це найпростіший вид прогресії. В даному випадку шкала сукупного доходу (податкова база) ділиться на розряди. Кожному розряду відповідають певні вищий і нижчий рівень доходів. І кожному розряду відповідає певна тверда податкова сума. Подібний вид прогресії був характерний для багатьох країн на початковому етапі введення прибуткового податку.

Недоліком даного виду оподаткування є стрибкоподібне зміна рівня податку на стику розрядів.

Відносна порозрядна

Даний вид прогресії також припускає розподіл оподатковуваної бази на розряди. Кожному розряду присвоюється своя ставка податку в процентній формі. Ставка податку застосовується до всієї оподатковуваної бази. Усередині розряду зберігається пропорційне оподаткування, однак при переході до наступного розряду, також як при простій порозрядній прогресії, відбувається стрибок податку.

Багатоступенева

У цьому випадку дохід ділиться на частини (ступені) оподаткування. Кожній ступені відповідає своя фіксована податкова ставка. Податкова ставка кожної наступної ступені зростає ступінчасто із зростанням оподатковуваного доходу. Особливість багатоступінчастої прогресії (оподаткування) в тому, що при діленні на ступені, підвищена ставка податку накладається не на весь доход в цілому, а тільки на ту частину, яка перевищила нижню межу даного щабля. Остаточний податок визначається як сума податків кожної окремої ступені. Тут спостерігається реальне збільшення ефективної податкової ставки зі зростанням оподаткованого доходу.

Переваги багатоступінчастої моделі оподаткування:

наочність (всю модель оподаткування можна представити у вигляді простої таблиці)

простота (кожен в змозі сам розрахувати податок)

гнучкість (можливість зміни податкових ставок в кожному щаблі окремо, для кожної групи платників податків)

можливість індексації рівня доходу, неоподатковуваного (якщо введений)

Лінійна

Порівняння багатоступінчастої і лінійної прогресій: ефективна податкова ставка обох прогресій співпадає один з одним

У даному випадку податкова ставка зростає лінійно, без стрибків. Завдяки рівномірному росту податкової ставки ефективна податкова ставка зростає теж рівномірно.

Як правило, в багатоступеневій і лінійній прогресіях максимальна податкова ставка в кілька разів перевищує початкову податкову ставку. Через це зростання ефективної податкової ставки в області низьких доходів значно повільніше, ніж при одноступінчастій прогресії.

Комбінована

У цьому випадку дохід ділиться на окремі частини, в межах яких використовується одна із зазначених вище моделей оподаткування. Типовим прикладом комбінованої моделі є система оподаткування фізичних осіб в Німеччині.

Використовуючи сучасну обчислювальну техніку, можна вивести формулу для кривої податкової ставки будь-якого рівня складності, з будь-якими характеристиками.

Резиденти, які виплачують основну частину податків у прогресивный системы оподаткування дозволяють мешканцям країни мати гарну страховку, високий рівень життя, оформлення серйозної допомоги у разі безробіття та ін.

Деякі країни, які використовують прогресивне оподаткування  доходів фізичних осіб
Країна	Прогресія (модель оподатку-вання)	Неоподатко-вуваний річний мінімум	Податкові ставки	Річний дохід, коли починає діяти макс. ставка
Австралія (2014)	4-ступенева	18.200 AUD	19; 32,5; 37; 45 %	180.000 AUD
Австрія (2014)	3-ступенева	11.000 €	36,5; 43,2; 50 %	60.000 €
Бельгія (2014)	5-ступенева	8680 €	25; 30; 40; 45; 50 %	37.750 €
Великобританія	3-ступенева	2.790 £	20, 40, 45 %	150.000 £
Німеччина (2014)	комбінована 5 зон	8.354 €	14÷24; 24÷42; 42; 45 % + 5,5 % податок солідарності	250.730 €
Греція (2014)	8-ступенева	12.000 €	18; 24; 26; 32; 36; 38; 40; 45 %	100.000 €
Ізраїль (2014)	7-ступенева	0 NIS	10; 14; 21; 31; 34; 48; 52 %	811.560 NIS
Іспанія (2014)	7-ступенева	0 €	Федеральні + регіональні ≈ 24; 29; 39; 47; 49; 51; 52 %	300.000 €
Італія (2014)	5-ступенева	0 €	23; 27; 38; 41; 43 %	75.000 €
Канада (2014)	4-ступенева	0 $	Федерал.: 15; 22; 26; 29 % + регіональні від 5 до 21 %	136.270 $
Китай (2014)	7-ступен.(на зарплату) 5-ступен. (на ІПД)	0 ¥ 0 ¥	3; 10; 20; 25; 30; 35; 45 % 5; 10; 20; 30; 35 %	80.000 ¥ 100.000 ¥
Люксембург (2014)	18-ступенева	11.265 €	8 % ÷ 40 %	100.000 €
Нідерланди (2014)	4-ступенева	0 €	5,1; 10,85; 42; 52 %	56.532 €
Нова Зеландія(2013)	4-ступенева	0 $	10,5; 17,5; 30; 33; 45 %	70.000 $
Кіпр (2014)	4-ступенева	19.500 €	20; 25; 30; 35 %	60.000 €
Фінляндія	4-ступенева	13.099 €	25,6, ?, ?, 49,1 %	64.500 €
Франція (2014)	7-ступенева	6.011 €	5,5; 14; 30; 41; 45; 48; 49 %	500.000 €
США (2014)	7-ступенева	0 $	федеральні:  10; 15; 25; 28; 33; 35; 39,6 % + регіональні до 11 %	для одного — 406.751 $ для подружжя — 457.601 $ одного з батьків. — 432.201 $
Швейцарія (2014)	10-ступен. (для одного) 14-ступен. (для подружжя)	14.500 CHF 28.300 CHF	0,77 0,88 2,64 2,97…11,50 % 1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8 …11,50 %	755.200 CHF  895.900 CHF

О. Майстренко
Т. Юліанова

Спробуй, знайди: науково-популярні програми на українському телебаченні

Наукова картина світу змінюється кожного дня: відбуваються нові дослідження, відкриття як у інших країнах, так і в Україні. Але рівень обізнаності людей з нетехнічною освітою є не надто широким, зацікавленість наукою має досить низький рівень. Українські ЗМІ мали б виконувати просвітню функцію та формувати достатній рівень обізнаності серед аудиторії завдяки програмам та каналам науково-популярного типу на кшталт Discovery. Але практика показує інше: науково-популярних програм на українському телебаченні майже не існує, а єдиний канал, який позиціонує себе як  перший науково-розважальний канал в Україні, надає перевагу антинауковій інформації, що лише підриває авторитет офіційної науки.

Передмова. Функції ЗМІ

Відомо досить велика кількість функцій, які повинні виконувати ЗМІ. Починаючи від функцій Р. Блюма і продовжуючи плеядою дослідників різних країн та поколінь. Серед основних – функція інформування, функція критики і контролю, організаторська, функції обслуговування та розваги.

Здається, що вітчизняні ЗМІ, так чи інакше, справляються з обов’язками, покладеними на них: інформують про останні події, пильнують дії можновладців, формують думки та погляди суспільства, тим паче – розважають.

Але існують такі функції як виховна та освітня. ЗМІ повинні допомагати людині орієнтуватися у загальноприйнятій картині світу, поглиблювати її знання, допомагати розвиватися в ерудитному плані, постійно вдосконалюватися. У теорії воно, звичайно, красиво і просто: ЗМІ оформлюють ліцензію, наприклад, «культурно-просвітницьку», наповнюють ефірний час корисним та цікавим начинням, а аудиторія з радістю та вдячністю сприймає запропонований продукт, підвищуючи рівень своєї грамотності у тому, чи іншому питанні.

Але у нашій з вами реальності у запропонованій схемі працює лише її невелика частина, а саме: «аудиторія з радістю та вдячністю сприймає запропонований продукт». Тобто, і продукт телеканалів, і його вплив на аудиторію важко назвати освітнім. Як же так, запитаєте ви? Адже на українських телеканалах транслюють певні освітні та просвітні передачі. Не можуть не транслювати, адже у нас з вами сучасна країна, яка з кожним днем усе більше живе за європейськими стандартами. У нас і реформи проводять, і суспільне телебачення запровадили…

Тоді я просто пропоную вам здійснити захоплюючу мандрівку українськими телеканалами та спробувати відшукати там програми, які б виконували освітню або просвітительську функції, а саме, науково-популярні. Чому саме вони? Тому що науково-популярні програми покликані пояснювати публіці певні наукові або природні явища. Вони адаптовані для неспеціалістів у тій чи іншій галузі і, таким чином, допомагають людям орієнтуватися у науковій картині світу, тобто, бути трошечки ближчими у своїх знаннях дотакого поняття як «всеобізнаність».

Початок мандрівки. Просвітництво

Отже, почнемо з суспільного телеканалу, який, можливо, дехто усе іще пам’ятає як «Перший національний» - «UA: Перший».

Канал має програму «Як це?», яка виходить щонеділі о 9:15 ранку. Програма пояснює, як створюються ті чи інші проекти, якою є технологія виготовлення речей, матеріалів, речовин. Так, в одному з останніх випусків, за п’яте квітня 2015 року ведучі Тімур Мірошниченко та Сергій Шинкарук представляють повний процес виготовлення та використання засобів пересування та протезів верхніх та нижніх кінцівок для осіб з обмеженими можливостями. Завдяки інтерв’ю з фахівцями та відзнятому на відео процесові виготовлення, з коментарями ведучих, глядач може отримати уявлення щодо цього питання. До власне науково-популярних випусків можна віднести програму за 28 грудня 2014 року, у якій пояснювалися принципи роботи приладів: гірськолижного витягу, стимулятора літака та розповідалося про технологію захоплення руху у мультиплікації. Доступною для глядача майже будь-якого віку та рівня освіти мовою автори програми підвищують освітній рівень аудиторії.

Саме науково-популярним можна назвати спецпроект, який мав місце бути на Першому каналі у 2011 році під однозначною назвою «Україна наукова». Українські науковці особисто розповідали про наукові досягнення, відкриття та процеси з повним розумінням матеріалу. Це зрозуміло, адже фахівці завжди можуть наділити аудиторію ширшим та глибшим спектром інформації, ніж навіть кваліфіковані журналісти. Інше питання – доступність викладу.

Як приклад, інтерв’ю Бориса Патона, тривалістю близько п’яти хвилин на тему стану української науки, як і інтерв’ю з іншими науковцями, зовсім не мають коментарів журналістів. У цьому і є найбільший їхній мінус: робота журналіста у тому, аби коментувати та розтлумачувати слова співбесідника для широкоої аудиторії. Борис Патон зазначив, що великого значення в Україні набула інформатика, Національна академія наук України займає престижне місце у цій галузі наук, активно займається створенням нового матеріалу на основі нових технологій… Якого матеріалу, яких технологій? Тут журналіст міг би прокоментувати та розтлумачити слова реципієнта, адже людині, що не має технічної освіти, не зрозуміло, що є об’єктом дослідження такої науки як інформатика, та які матеріали створюються та, головне, завдяки яким технологіям, як вони працюють. Пан Патон говорив і про досягнення українських науковців – які саме? Також жодного коментаря.

Продовження мандрівки. Для найменших

Телеканали не балують глядачів науково-популярними програми, вірніше, їх взагалі не віднайти. Але ж повинні існувати освітні програми для найменших. Діти – наше майбутнє, а майбутнє повинно бути світлим, як розум дитини. Що ж пропонують телеканали?

Програмою науково-популярного типу можна назвати «Школу Мері Попінс», ведучою якої є Наталія Яковенко.  Тут зустрічалися випуски і про принцип роботи двигуна внутрішнього згорання, і про технологію вирощування рослин. Наприклад, випуск за 26 квітня стосується астрономічної тематики. Так, у випуску розтлумачуються терміни «космос», «астероїд», «зірка», «атмосфера», розповідається історія створення літаків. 

На телеканалі «К1» є програма «Чи знаєте ви, що…», також освітньо-просвітнцька, ведучим якої є маленький хлопчик Женя Лебедін. Тематика цієї програми також напрочуд широка, так, в одному із випусків ведучий розповів своїм одноліткам про ознаки та риси різних видів птахів, а у іншому – про принцип роботи літак. У випуску за розповідає про правила поводження у ліфті та бере інтерв’ю у фахівця, який пояснює його структуру та принцип роботи.

У таких програмах у ролі кореспондентів виступають безпосередньо діти, що є запорукою зацікавленості та зрозумілості для найменших глядачів, адже мова викладу таких передач є доступною для наймолодшої аудиторії.

Кінець мандрівки. Телеканал з науково-просвітницьким контентом.

Телеканал «МЕГА» порівнює себе з BBC, National Geographic, History Channel, Discovery, Animal Planet та вважається першим в Україні науково-розважальним каналом. 

Телеканал близько року тому презентував програму «Наука.UA», яка розповідала про молодих винахідників та їхні розробки, про потенціал України як країни, де розвивається наукова діяльність. Так, один із випусків розповідав про спеціальну рукавичку, яка адаптувала мову жестів у звичну нам мову. Порівняти цю програму можна з інтернет проектом «Зроблено в Україні». Аналогів на українському телебаченні не було і немає.

Науково-популярною програмою є проект «Загадки Всесвіту», один із останніх випусків якого розповів про виникнення Наднових Зірок. Усе чудово, якщо заплющити очі на той факт, що передача не власного виробництва, а Американського, має оригінальну назву «The Universe (History)» та спродюсований аж ніяк не нашими режисерами (Луіс Тарантіно, Дуглас Коен). Добре, що хоч переклали українською, а не пустили в ефір із субтитрами. 

Натомість, сьогодні на телеканалі глядач може подивитися надзвичайну кількість псевдо-наукових, антинаукових програм: документальний серіал «Секретні території», який намагається довести існування таких антинаукових явищ як НЛО або привиди (випуск за 18 травня 2015 року було присвячено над можливостям людського тіла, існування яких так і не було науково доведено у ході розслідування); науково-розважальне шоу «Містична Україна», я кому розважального шоу більше, ніж науково підтвердженої інформації відсотків на 90. Випуск, який було показано 17 травня 2015 року, який було присвячено мольфарам. Розповідається, що мольфари мають свої витоки від кельтських друїдів, але жодних документально підтверджених достовірних джерел автори програми не наводять. Тим не менш, слово «розважальна» дещо нівелює невідповідність фактам та відсутність документального підтвердження. Справді, нічого поганого у такому  шоу не було б, якби воно не підривало авторитет офіційної медицини. Глядачів переконують, що сучасні медикаментозні методи лікування «не враховують містичного зв’язку людини і природи», медицина шукає рішення у фізіологічних особливостях організму, а не у віхах людської душі. Тим часом, усе частіше лікарі говорять про фатальні наслідки самолікування та лікування засобами нетрадиційної медицини. 

Можна зробити висновок, що такі передачі не можуть називатися науковими, науково-пізнавальними, чи науково-розважальними не тому, що їхнє наповнення не відповідає елементарним  рамкам наукової картини світу, а тому, що вони є небезпечними для життя людини: її фізичного та морального здоров’я. 

Післямова. Висновки

Отже, науково-популярні програми довелося шукати і вдень, і вранці, і ввечері, і з вогнем, і з прожекторами. Ії, на сьогоднішній день, просто немає у чистому виляді. Є програми технічно-виробничого типу, є науково-розважальні, хоча, насправді, антинаукові. Просвітницькі програми є, але культурологічного плану. Можливо, власники та продюсери вітчизняних ЗМІ вважають, що аудиторія має високий рівень обізнаності і без засобів масової інформації достатньо орієнтується у наукових розробках і досягненнях. А, можливо, ЗМІ вбачають своєю головною функцією не інформування та просвітництво, а заробляння грошей на розважальних шоу, які, маскуються під ті чи інші види програм, але мають однакову суть.

«Ну і нарешті, інформація повинна бути… щоб люди могли попрацювати в наукових закладах», сказав Борис Патон у своєму інтерв’ю для проекту «Україна наукова». Слід продовжити цю думку: повинна бути хоч якась інформація, якісь програми науково-популярного типу, аби люди могли підвищувати рівень своєї обізнаності. Це є головним завдянням українських телеканалів: надавати інформацію. Але ж спробуй її відшукай серед розмаїття розважальних передач та новинних випусків…

Катерина Самойленко