Легенди храму Шаолінь

23 травня цього року в Укрінформі відбулася Прес-конференція "Легенди храму Шаолінь" . з повідомленням: що стартував проект "Легенди Храму Шаолінь", за підтримки Китайської Народної Республіки - з організаторами Проекту, представниками Посольства КНР, представниками Храму Шаолінь та запрошеними гостями, під час зустроічі журналісти дізналися про плани організаторів цього унікального проекту соціального спрямування.

Згідно з інформацією організаторів, на липень заплановано відкриття Ін-терактивної

виставки з нагоди 25-Ї річниці встановлення дипломатичних відносин між Україною та Китайською Народною Республікою. Грандіозна виставка, оформлена у вигляді мандрівки храмом (загальна площа 400 кв.м) відкриє свої двері 20.07 урочистим відкриттям, на якій будуть присутні перші особи обох держав, а Логічним завершенням проекту в Україні буде проведення неймовірного шоу за участю ченців храму ШАОЛІНЬ і бойового шоу (поєдинки між представниками школи ШАОЛІНЬ та командою українських спортсменів).

Планується, що виставку зможуть відвідати близько 100 000 дітей та підлітків, більшість яких із соціально незахищених сімей, родин учасників АТО та внутрішньо переміщених осіб.

Список спікерів на прес-конференції «Легенди Храму Шаолінь»
Президія:
1. Ши Ян Ву (Старовойт Андрій) – посол доброї волі монастиря Шаолінь, засновник та Вчитель школи бойових мистецтв «Пересвіт», засновник першого українського виду спорту — фрі-файту, президент Міжнародної та Всеукраїнської федерацій «Фрі-файту», майстер тай дзи цюань і традиційного Шаоліньського кунг фу.
2. Назаренко Сергій Іванович – автор проекту «Легенди храму Шаолінь», автор та організатор бойового шоу «Колізей».
3. Стельмащук Юрій Іванович – директор Міжнародного конгрес-центру «Український дім», Президент Української федерації «Еліт-файту».
4. Алан Юй - віце-президент Китайської академії живопису та каліграфії в Пекіні, директор Художнього музею Тараса Шевченка в Пекіні.
5. Ши Яцзюнь - директор від китайської сторони Інституту Конфуція Київського національного лінгвістичного університету, доктор політичних наук, доцент
6. Тарасенко Олеся Ігорівна (модератор) – засновниця порталу LuckyUkraine, виконавчий директор Всеукраїнського об’єднання організацій роботодавців санаторно-курортних та оздоровчих закладів
Виступаючі:
7. Колос Олена Володимирівна – Президент Інституту дипломатії та міжнародного партнерства (IDIP)
8. Шиленко Юлія Анатоліївна - головний зберігач Національного музею Тараса Шевченка, завідувач відділом в Художньому музеї Тараса Шевченка в Пекіні
9. Шебанова Алеся Олександрівна – партнер проекту, директор готелю «Adria»
10. Шаблій Сергій – партнер проекту, виконавчий директор Мережі фітнес-клубів СпортЛенд
11. Салиста Олена Олександрівна – медійний партнер проекту, засновник та шеф-редактор журналу «Дипломат»
12. Щепка Юлія Віталіївна – впо з Донецька, мама 2-х діток, дружина учасника АТО

Соціальна спрямованість Проекту:
- Популяризувати східні єдиноборства (кунгфу, ушу, цигун), надати тим самим сучасній молоді можливість замі-нити смартфони, планшети та соціальні мережі, на активний спосіб життя, здоров`я та віру в свої сили та здібнос-ті. Тому під час виставки на відвідувачів очікує серія тренінгів і майстер-класів з шаоліньської медицини, бойових мистецтв. Всі бажаючі дізнаються про етапи підготовки ченців та методи тренувань.
Планується, що виставку зможуть відвідати близько 100 000 дітей та підлітків, більшість яких із соціально незахищених сімей, родин учасників АТО та внутрішньо переміщених осіб.
- Поліпшити культурні й дружні відносини між країнами. Обмін культурними традиціями та історією.
- Зробити екскурс в історію одного з найбільш стародавніх храмів. Планується демонстраційна зала для перег-ляду фільму про храм Шаолінь і зала для показових виступів ченців зі зброєю (списи, мечі, жердини). За 2 місяці в одній виставці переплететься історія, культура, медицина, бойові мистецтва, загадки, тайни і легенди стародавнього храму ШАОЛІНЬ.

З жовтня 2017 року розпочнеться світове турне. Жителі Польщі, Іспанії, Англії, Германії, США, Канади та країн Єв-ропи також зможуть насолодитися новим рівнем проведення заходів та неймовірно цікавими експонатами. Кален-дарний план виставки – 60 місяців та 12 країн.

Ще в грудні 2016 року члени організаційного комітету зустрілися з настоятелем храму ШАОЛІНЬ та досягли всіх домовленостей. І вже зараз ми готуємо виставку яскравого формату та дуже високого рівня, для чого й об’єднали найкращих спеціалістів галузі з колосальним досвідом в організації та проведенні концертів зірок світової сцени, міжнародних спортивних чемпіонатів та виставок.

Леонід Коваленко

Фото С. Комісарова

Як обирають до Верховного Суду ?Завершальний етап відбору та результати моніторингу Громадської ради доброчесності .

26 травня відбудеться завершальний етап відбору до Верховного Суду ,на 24 травня другий етап вже пройшло близько 308 з 382 кандидатів. За правилами відбір відбувається за зачиненими дверима у формі співбесід, де будуть  виставлені бали після завершення  етапу співбесід ,а до цього Вища кваліфікаційна  комісія оголошує кандидатам  про припинення участі або про перерву.
«Співбесіди є важливим етапом конкурсу, оскільки на цьому етапі буде представлено левову частку балів разом з психологічним тестуванням це складе 790 балів із 1000 це стане вирішальним для визначення загального рейтингу кандидатів до Верховного Суду»,- наголосив старший аналітик кампанії ЧЕСНО. Фільтруй Суд!  Іван П*ятак

Всі рейтинги кандидатів є незрозумілі і недоступні громадськості,так від самого початку відбору за роботою кваліфікованої комісії слідкують  фахівці Громадської ради доброчесності (ГРД) і за її результатами був складений Антирейтинг Руху ЧЕСНО ,в який увійшли 150 кандидатів ,з яких на перших місцях Ярослав Романюк ,який як повідомляє ГРД неодноразово допускав грубі помилки, такі як винесення рішення про позбавлення права на квартиру 97-річної пенсіонерки, житло якої зайняв сторонній чоловік. Павло Вовк, який «натякав» про притягнення  до кримінальної відповідальності активістів Автомайдану. Володимир Алєйніков, що зменшив строк покарання з 4 років до 326 днів міліціонеру, який жорстоко побив двох студентів, Валентина Сімоненко, родичі якої працюють на окупаційну владу .В загальній сукупності ГРД дала 114 негативних висновків на рахунок кандидатів і з них лише 23 кандидати не пройшли відбору, тобто  80 % до цих пір є претендентами на місце у Верховному Суді .

«Рейтинги повинні бути зрозумілі до того, як відбудеться голосування тому, що тоді відповідальність за голосування члена кваліфікаційної комісії буде вищою,коли буде  зрозуміло, що він голосує за суддю, який зараз в рейтингу знаходиться на прохідному місці, але щодо якого є негативний висновок.», - зазначив директор Центру Демократії і Верховенства права Тарас Шевченко .

Цікавим фактом як повідомила Галина Чижик, співкординатор  Громадської Ради доброчинності, то за наявності «вета" громадськості на того чи іншого кандидата Комісія може його обійти методом таємного голосування і зібранням на ньому 11 із 16 голосів на пленарному засіданні. І саме таким чином, ігноруючи антирейтинг ГРД і негативні висновки щодо того чи іншого кандидата, наштовхує на непрозорість самої системи відбору .

«Закон України передбачає, що співбесіда з кандидатом проводиться для того щоб оцінити відповідність до доброчесності професійної етики а також особистої і соціальної компетентності кандидатів. Натомість більшість питань членів комісії на співбесідах продемонстрували, що за таких результатів, максимум, що можна оцінити, це особисту та соціальну компетентність, але аж ніяк не доброчесність і професійну етику,а, відповідно до методології комісії за доброчесність, можна отримати 500 балів, тобто 50% від усієї суми . Співбесіди, які відбулись з окремими кандидатами, з чинним головою Верховного Суду, з головою Ради Суддів, з членами Вищої Ради правосуддя показали, що за результатами співбесід не можна оцінити ні доброчесність, ні професійну етику»,- наголосила Галина Чижик .

Через кілька днів, а саме 26 травня відбудеться пленарне засідання ВККС, де будуть розглядатись всі кандидати з негативними висновками і антирейтингом  за думкою ГРД , а їх в загальній кількості на даний час є 91 особа, без урахування заключних співбесід. Всі бали за психологічне тестування і співбесіди будуть відомі і оприлюднені до початку закритого пленарного засідання ВККС, тобто 26 травня.

Вікторія Терещенко

Земля в Європі

Захоплення кращих земель до деяких пір відбувався лише в бідних країнах. Тепер воно почалося і в Старому Світі.

Після погоні за чорним і блакитним золотом спекулянти звернули свій погляд на «новий» цінний ресурс - землю.

Явище носить назву «захоплення землі», тобто придбання приватними особами та іноземними урядовими організаціями права на використання оброблюваних земель. Від цього страждає в основному місцеве населення, яке втрачає свій основне джерело для існування.

За останні десятиліття цей феномен став дуже помітний: починаючи з 2000 року, було задіяно 1217 контрактів на широкомасштабну оренду 83-х мільйонів гектарів сільськогосподарських земель, що становить трохи більше 2% всіх культивованих земель в світі. Велика частина цих земель розташована в таких африканських країнах, як Судан, Танзанія, Ефіопія, Демократична республіка Конго. За ними йдуть країни Азії і Латинської Америки. Але чому виник цей новий «земельний голод»?

У другій половині ХХ століття ціни на сільськогосподарські ділянки були дуже низькими. Однак, в 2007-2008 роках ціла серія взаємопов'язаних явищ - низький урожай, погані кліматичні умови і обмежений запас харчових продуктів в деяких країнах - зумовила різкий підйом цін на землю. Цей підйом разом з постійним зростанням населення (є прогноз, що до 2050 року населення Землі досягне 9 мільярдів чоловік) викликав тривогу в деяких країнах, в основному імпортують сільськогосподарські продукти. До цих країн належать держави Перської затоки, Саудівська Аравія, Південна Корея і Японія. Звідси і почалася гонитва за землями найбільш бідних країн.

Не тільки підвищення цін на сільськогосподарські продукти пробудило інтерес до землі. Біопаливний бізнес (виробництво пального з сільськогосподарських відходів) і недавня фінансова криза сприяли розширенню захоплення сільськогосподарських земель. Навряд чи розвиток цього явища сповільниться в найближчі роки. Тим більше, що до цих пір не було ніяких реальних заходів для обмеження поширення цього явища.

Єдиний міжнародний інститут, що почав конкретні кроки проти захоплення земель - це Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (FАО): в травні 2012 року Комісія з харчової безпеки схвалила «Директиви для сільськогосподарського фонду і доступ до рибних і лісових ресурсів». У документі визначені принципи і практичні заходи, яких повинні дотримуватися уряди країн світу, щоб гарантувати рівноправний доступ до землі. Хоча вироблення цих директив є першим кроком на законодавчому рівні проти нової форми колоніалізму, ці принципи все-таки далеко не обов'язкові для виконання.

З деяких пір загарбники земель поклали око на найбільш родючі землі Європи. Вже багато хто б'є на сполох через небезпечне підвищення рівня концентрації власності європейських земель.

Зараз в Європі в руках 3% земельних власників зосереджено 50% всіх сільськогосподарських угідь. Ця ситуація порівнянна з ситуацією в Бразилії, Колумбії і на Філіппінах. Разом з інтересом до Угорщини, Румунії, Сербії та України транснаціональні компанії і суверенні іноземні фонди звернули свою увагу на Західну Європу. Спочатку явище захоплення земель найбільш широко поширилось в Каталонії і Андалузії, а потім в Німеччині, Франції і Австрії. Землі цих країн стали об'єктом економічних і фінансових спекуляції з боку колосів агробізнесу, хедж-фондів, що розширюються, китайських підприємств і російських олігархів.

А як реагує Європейський Союз? Звичайно, в ці роки при спільній аграрній політиці, ЄС не загальмував поширення явища. Більш того, він сприяв його розширенню завдяки субсидіям, призначеним виключно великим сільськогосподарським підприємствам. Таку політику не можна назвати далекоглядною, так як, з одного боку, вона стала перешкодою для проникнення на сільськогосподарський ринок малих власників, які могли б скласти конкуренцію сільськогосподарським колосам, а з іншого боку, в ній виявилася недооцінка земельної проблеми. ЄС не вважає землю загальним надбанням. Зрозуміло, це явище вже призвело до не кращих наслідків в т.ч.і насильства.

Проти захоплення земель повстало місцеве населення. У крайніх випадках відбувався заколот і зайняття землі. 

Іщенко Анна

Земля і люди. Як провести реформу...

17 травня у приміщенні Українського кризового медіа центру відбулась дискусія на тему :«Земля і люди. Як провести реформу ринку землі і при цьому не нашкодити громадянам України? Вигоди і ризики для громадян.» . Учасниками дискусії були народні депутати України Вадим Івченко, Андрій Вадатурський та Леонід Козаченко ,голова офісу підтримки реформи при міністерстві аграрної політики та продовольства України Юрій Змій ,керівник проекту Підтримка реформ у сільському господарстві та земельних відносинах Денис Назалов, експерт Центру економічної стратегії Дмитро Яблоновський ,проектний менеджер Easy Business Дмитро Ливч ,старший економіст проекту Підтримка реформ у сільському господарстві та земельних відносинах Олег Нів’євський ,віце-президент Асоціації фермерів та приватних землевласників Микола Стрижак , президент Асоціації фермерів Іван Томич .

«Найбільший мінус суспільства в тому, що наша земля недооцінена, як можна здавати в оренду найбільш цікаву землю в світі за 50 -70 доларів за рік і мати спроможне село .Реформа в першу чергу для суспільства ,яке втрачає інфраструктуру ,тому що не сплачуються податки ,люди, які не можуть отримати нормальну справедливу орендну плату ,якраз ринок землі буде стимулювати не просто продаж чи купівлю землі , а саме підняття орендної плати.»,- прокоментував народний депутат Андрій Вадатурський .

На даний час в Україні 27 мільйонів гектарів земель знаходиться у приватній власності в 7 мільйонів сільських мешканців .І за даними лише 20-30% із них згодні продати свої угіддя, інші 70% наперебій відмовляються навіть про це говорити . Головною проблемою постає мораторій ринку землі ,що буде якщо його зняти чи запровадити ринок землі ? На це відповів Юрій Змій сказавши:«Селяни є власниками земельної ділянки ,але скористатися повноцінно правами власності на свою земельну ділянку вони не можуть ,але з іншого боку, коли земельні ділянки беруться в оренду для

великих підприємств фактично мораторію і не існує, тому що велике підприємство може консолідувати права оренди ,може продати права власності ,корпоративні права юридичної особи,фактично без згоди власника земельної ділянки. На сьогодні ми є в ситуації ,коли власник земельної ділянки безправний .В стратегічній довгостроковій перспективі ринок землі повинен бути,про це говорять всі. Запровадження ринку земель дозволить пайовикам ефективно користуватися своєю власністю.»

«7 мільйонів власників отримують занижену ціну за оренду своїх паїв ,вони не можуть повністю розпоряджатись своїм активом .Люди, які проживають в містах висловлюються чи мають вони продавати свою землю ,чи не мають .Якщо це власність ,то люди мають розпоряджатись як власністю, розпоряджатись не через права оренди ,а через запуск реального ринку землі .Саме відкриття ринку нам дасть приплив інвестицій ,додаткові робочі місця .»-наголосив Дмитро Яблоновський.

За словами Вадима Івченка на даний час в Україні лише 480 тисяч. підприємств працюють в аграрному господарстві ,а всіх в сукупності цих підприємств існує 51900 тис. працюючих чи не працюючих . Як В.Івченко відмітив:«Треба створити систему,коли земельна реформа буде іти паралельно з аграрною . В аграрній реформі буде зроблено трансформація ,у нас є 86% сільгосптоваровиробників , які обробляють до 500 г землі , потрібно давати їм допомогу ,дотацію ,давати їм кредити.»

Проведення земельної реформи є досить недалеким явищем ,як повідомляють спікери реформа буде проведена протягом п’яти років і матиме позитивні наслідки ,за словами Дениса Назалова: «Для 80% сільського населення буде збільшено орендну плату після того як зніметься мораторій ,зняття мораторію це можливість здавати в оренду або продати. З відкриттям ринку землі,обліку сільськогосподарських земель буде збільшуватись вартість самого цього активу,тобто збільшення добробуту тих хто буде тримати ці землі. Покращення доступу до кредитування ,якщо ми маємо вільний обіг землі ми можемо використовувати як заставу при отриманні банківських кредитів на відкриття власного бізнесу ,на поліпшення житлових умов тощо. Збільшення кількості робочих місць у сільській місцевості …»

Вікторія Терещенко

Проявляти жалість до людей, співчуття, доброту

Чи залишилося ще в нашому сучасному світі, в якому слова «жалість» і «милосердя» є мало не лайливими, місце співчуттю, жалості і співпереживанню?Все частіше і частіше з'являються люди, які вважають жалість слабкістю або якимось відхиленням від норми.На сьогоднішній день спостерігається досить поширена сумна картинка: людина переживає якусь нубудь травматичну ситуацію (пішла дружина-чоловік, втратив роботу або просто відчуває жахливу депресію) і вирішив звернутися до людей в надії на їх розуміння і участь (не важливо, в он-лайні або офф-лайні).Спочатку оточуючим потрібно підтримати і заспокоїти людину, просто вислухати, може навіть просто обійняти і побути поряд (як там, в казці йдеться? - «спочатку напоїти-нагодувати» і т.д.), а потім вже лізти (або не лізти) з непрошеними рецептами.Доброта нині не в моді.Поступово, часом навіть якось не помітно і буденно, в душі людини виробляється черствість і внутрішня ізоляція, байдужість до близьких, до оточуючих і, що може здатися парадоксальним, - до самого себе. Адже все починається з себе і найближча людина для нас - це ми самі.А егоїзм і споживацьке ставлення це зовсім не те ж саме, що любов і уважне ставлення до самого себе.Ставлення до інших людей - це всього лише віддзеркалення ставлення до самого себе. Якщо Ви не бачите живу людину (відчуваючу, страждаючу, що помиляється, падаючу і ту що знову встає) в самому собі, то навряд чи у Вас вийде щире співчуття і до інших - не тільки з правил пристойності, а що йде з глибини серця.Є така думка, що люди, у яких є своє горе і неприємності вміють втішати інших. Про це ще говорив Марк Твен.Хоча в цьому твердженні і є, на мій погляд, частка істини, але не все так однозначно. Деяким людям власне горе допомагає розм'якшенню серця, а деяких, навпаки, озлоблює і вкорінює в черствості.Чи не замислювалися Ви, для чого на світі (саме навіщо, а не чому) існують бідні, хворі, нещасні люди? Та й не тільки люди, а будь-які живі істоти, до яких може виявлятися почуття жалості і милосердя?Може бути, щоб ми з Вами змогли нарешті навчитися співчуття і співпереживання! І відкрити в собі ЛЮДЯНІСТЬ. Зрештою, саме цим ми і відрізняємося від тварин :)?

Для людини злої всяка слабкість упосліджена жалістю. Це зла людина успадкувала від дикої, - вірить у правоту сили. Але як по-справжньому жалюгідний захоплений своїм благополуччям!Жалюгідність нікчемної людини зростає з її самовпевненістю. Переконує в своїй значущості саме самовпевненість.
Безсилі тим самим і безправні. Тлму деякі «качають права» - переконують у своєму праві на те, чого не вистачає сил просто взяти.
Співчуття рятує поблажливість від того, щоб та була принизливою - зате поблажливість компрометує саме співчуття. - Є жалість і є жалість.У тому, що собою являє наша жалість, виявляється вся гідність одних і всю нікчемність інших. Людина гідна швидко відчуває біду іншого.Основна здатність жалості - уява. За умови доброзичливості, зрозуміло.Ми шкодуємо потрапивших в біду не тому, що уявляємо на їх місці себе, а тому, що можемо уявити себе на їх місці ... Безжалісним цього не зрозуміти!
Навіщо треба жаліти? - Чому не запитати того, хто цього потребує? Тоді відповідь буде абсолютно очевидною. Притому, в такий нужді може виявитися будь-хто.

- Черствість деяких , видається не-допущення до себе жалості, яка їм нібито занадто нестерпна. 

Кращі ліки від жалю - допомога справою; добре, якщо вона можлива.  

Кращий засіб вгамувати жалість знаходить совість.  

За шкалою людяності , совість вище сорому, а жалість вище і совісті. 

Совість не те щоб завжди права - але вона незалежна і непідкупна, і в цьому її перша і найбільша гідність. Точно таким же достоїнством володіє жалість: її не переконає ніщо, навіть сама моральність! Справжня мораль - не в особливому кодексі, який вона сповідує, а в цих двох почуттях, - совісті і жалості, які завжди залишаються рівними самим собі, як би авторитет не намагався їх оскаржити. 

Людяність - здатність до жалю.  

Коли людина потрапляє в біду і її стає шкода, ми повинні стати на позиції людяності. 

Жалість - єдине моральне почуття, гідне цієї назви; всі інші - швидше страх. 

 Жалість - душевний біль за іншого; душевний біль, ясно - вищий ступінь небайдужості; значить, це - особливого роду любов. Особливість її в тому полягає, що вона - жалість - є любов чиста, без домішки користі або егоїзму; любов не власницька, не для мене.

. Взагалі нормальний, духовно зріла людина себе в буквальному сенсі не любить, тобто не виявляє ознак закоханості - він себе поважає і хоче бачити гідним власного поваги, а також, що тільки природно, піклується про себе; він не проявляє, на відміну від самозакоханого, того захвату від себе, для якого і байдуже стає чудовим, а погане милим і т.д.  

Співчуття- симпатія до цілей і цінностей іншої людини (це найчастіше іменується «розумінням»); - власне розуміння - розуміння цілей і цінностей іншого і відповідно тих почуттів, які він може відчувати в розглянутих ситуаціях; - відчуття почуттів іншої людини як своїх - і відповідно певна симпатія до нього, до деякої міри (в якій це взагалі можливо) незалежно від його цілей і цінностей (це - емпатія); - в обмеженому сенсі - співчуття (жалість), відчуття чужого болю, як свого 

Важко розділяти почуття іншого, якщо не поділяєш його цінностей. Щоб хоч якось зрозуміти чужі цінності, потрібно-таки спробувати йому поспівчувати. 

 У співчутті більше справедливості, ніж в радості.  

Розуміння - мінімум співчуття, яке ми зобов'язані ближньому, і максимум співчуття, на яке ми маємо право від ближнього очікувати.  

Емпатія - співчуття іншій людині через розуміння її, і розуміння іншого через співчуття до нього, плюс природно випливає з цього тандему людяність - неможливість не врахувати його інтереси.

Збереження життя, уникнення фізичних страждань, можливість реалізувати вкладені в нас природою вимоги (здійснити любов, родину, для когось і творчий потенціал), деякі зручності, що полегшують життя  - ось, найважливіше. Найважливіше, виходить, є те, що позбавляє від реальних страждань. Архаїчна моральність будується на «боргу» (явному чи прихованому примусі), справжня ж - на співчутливості. 

Справді моральне (людяне) відношення до ближнього будується не на чому іншому, як на співчутливості. Дійсно: чим менше доводиться співчувати ближньому, тим менше ми йому зобов'язані взагалі якимось ставленням, а в основному повинні утримуватися і від будь-якої непрошеної участі в його долі - поважати його волю. • Добра людина співчуває і тим, кому в загальному краще, ніж йому самому. Адже вони не винні, що йому ще гірше.

Є злі люди, які не здатні до жалості, і є - здатні, але реагують на неї в собі з особливим озлобленням, як на внутрішнього ворога.

ДОБРОТА- «схильність робити добро»  - схильність полегшувати, де можна, життя усього живого.

Доброта - здатність співчувати і жертвувати співчуття (благополуччям і навіть принципами); почуття добра (що розуміється як сприяння живому, почуття цінності всякого життя), що випереджає почуття обов'язку або йде з ним врозріз. Доброта - те ж, що в своєму кращому сенсі є гуманністю. Доброта - не одна з чеснот, а, точно, єдина чеснота. Тобто, без неї - ніщо не чеснота. «Доброта» мала раніше сенс - «краса» (схоже, як «гарненький» - від «хороший»). Є в ній певне відношення до краси; саме - це піклування про моральну гармонію світу. У правосуддя на очах пов'язка: воно сліпо, «не бачить її обличчя», - і в цьому великий сенс. У праведності - також. На жаль. Але що б ми сказали про доброту - з зав'язаними очима?  Це означає: я здійснюю благодіяння, хоча і втрачаю надії, що мені заплатять за них вдячністю . «Не нашкодь»: «пам'ятай, що нашкодити куди легше, ніж зцілити». Полювання творити добро - в волі, а співчуття - не в волі: або є воно, або його немає.  Добра людина - не та, хто хоче робити добро, а та, хто не може його не зробити.

Важко бути добрим.

Олександр Майстренко

КАННСЬКИЙ ВЕЧІР-2017

КАННСЬКИЙ ВЕЧІР-2017 відбудеться 15 травня в кінотеатрі "Київська Русь". 

В програмі - червона доріжка та смачне вино, фотосесії та спілкування! І головне, показ альманаху короткометражних фільмів - учасників SHORT FILM CORNER 70-го Каннського кінофестивалю.

Цього року шість кращих коротких метрів можна буде вперше побачити на найбільшому екрані України:

- “Віддача”, реж. Анастасія Лавриненко

- “Медея”, реж. Микола Засєєв

- “Симфонія - діагноз”, реж. Денис Кушнарьов, Роман Орлов

- “Мереживо”, реж. Лідія Гужва, Тарас Рибальченко

- “Фейсконтроль”, реж. Ольга Стуга

- “Зможеш ти все”, реж. Нікіта Тимощук

Батькові – фронтовику присвячується Спогади генерала Василя Зарубенка

Місяця травня з його ароматом тюльпанів, свіжих весняних трав і смаком солоної сльози у родині Зарубенків завжди чекали з особливим хвилюванням. Хтозна, чого у цьому очікуванні було більше: радості від великої перемоги чи журби від тої біди, яку принесла війна.

Готувалися до травня Зарубенки дуже ретельно. Певно так, як ніхто в їх рідному селі Борщагівка на Вінничині. Мама Надія Григорівна чаклувала на кухні. З-під її теплих, натруджених пальців один за одним на столі з’являлися дивовижного смаку пиріжки: з капустою, горохом, маком. Не обходилося без печені і смаженої гуски. Потім з печі до столу хутко «стрибало» кружальце блискучої домашньої ковбаси.

«І обов’язково соління – помідори, огірки, яблука і біле, наче сніг, свіже сало! - усміхається генерал Василь Зарубенко, розповідаючи про цю подію. – Головне для батьків було вшанувати гостей їжею так, аби всі були ситі. У нашій сім’ї пам’ятали голод батьки і діти. А такі страшні спогади лишають слід на все життя».

Здавалося б стільки свят і дат в календарі у великої родини. Однак саме свято великої Перемоги 9 Травня для Зарубенків завжди був днем великої радості і любові один до одного. Пояснення одне: той, хто бачив, як смерть руйнує міста і нищить цілі народи, завжди буде тримати у пам’яті день, в який людство змогло нарешті полегшено видихнути.

Під вечір з хати починали лунати пісні: українською і російською. Усі про біль, втрату і перемогу.

«Этот День Победы…» красиво, протяжно, на народний манер могли співатипо кілька разів. Надія Григорівна відверталася, мружилась і вдавала, що не плаче, а просто схилила голову від втоми. Маленький Вася жалів маму, проте не розумів – адже перемогли ж! То нащо ті сльози?

Федора Семеновича Зарубенка, двічі пораненого, зв’язкового, нагородженого найважливішою медаллю для фронтовика «За відвагу», «Орденом бойового червоного знам’я » та іншими державними нагородами, не стало 16 років тому. За два роки до його смерті віддала Богу душу і Надія Григорівна. Вона теж втратила на війні здоров’я – ніжними дівочими руками копала окопи. Це була надзвичайно красива, розумна, лагідна жінка і мама, що викохала чотирьох дітей, дала їм усім вищу освіту. Вона також завжди бережно і з любов’ю ставилася до чоловіка, який потребував уваги не меншої, ніж діти.

Травень і понині лишається незбагненно важливим місяцем у житті цієї родини. Син Федора Зарубенка Василь - генерал – лейтенант міліції, заслужений юрист України, член Спілки журналістів України, людина, про чиє засекречене радянське минуле подекуди ходять легенди, зустрічає 9 Травня не словом, а ділом. Відмовившись від посад, пішовши на пенсію, він продовжує найважливішу справу кожного справжнього фронтовика – захищає і береже свою Батьківщину.

Дитинство після війни

Перші спогади про батька у свідомості Василя Зарубенка тісно пов’язані із війною.

Ось він, маленький хлопчик, років зо три, чує крізь сон, як у вікно їхньої старої хати наполегливо хтось стукає.

• Хто? – голосно, наче й не спав, гукає батько, схоплюючись із ліжка.

• Петро! – відповідає глухий голос за вікном .

• Який фронт?

• Перший! – чутно за вікном.

«Батько далі не розпитував, а просто йшов і відкривав. Вірив на слово, бо фронтовики брехати один одному не могли, - згадує ті часи Василь Федорович. – Ось так, у старій шинелі, батько йшов у погріб – приносив звідти капусту і соління, велику сулію горілки. Мама смажила яйця на салі. Вони сідали за стіл, довго гомоніли, пили, згадували, а потім починали співати фронтові пісні. І ось цього моменту я чекав з особливим нетерпінням. Щось дуже важливе, щемливе, переконливе було у тих рядках «Катюші». Друзі батька були з різних регіонів Радянського Союзу: росіяни, молдовани, білоруси, українці. Пам’ятаю, як майор Меденець часто читав такого вірша:

«Широк душой тот русский,

что не сломили многие века,

И украинец, и братья белорусы,

Святая Русь – одна семья»

Не зважаючи на відстані, поки були живі, батькові бойові побратими з року в рік приїздили до нього у цей важливий день».

«Дитинство моє, як і батькове не було багатим, - пригадує Василь Федорович. – Із солодощів – запечені буряки. Мама ставила їх у піч після того, як пекла хліб, і потім оті запечені овочі були солодшими за білосніжний клаптик рафінаду».

Федір Семенович теж знав, що таке бідність. Народився у Борщагівці. У 18 років пішов служити в армію.

«Спочатку потрапив у кавалерію (шабельний ескадрон), - розповідає генерал Зарубенко. – З яким захопленням оповідав нам, дітям, про цей рід військ. Це ж яку майстерність треба мати, аби верхи на коні гарно шаблею орудувати і стріляти влучно!».

Після армії в житті Федора Зарубенка мало початися нове, доросле життя, сповнене цікавих і яскравих подій. Він виявив гаряче бажання вчитися: ось так, з-під Львова, із свого кавалерійського полку знову потрапив у рідні краї – спочатку на авіабазу у Вінницю, а вже звідси – на навчання до Києва, в училище авіазв’язку.

А тоді, 1941, за одну ніч не стало ні авіабази, ні літаків. Разом з ними у повітрі розчинилося і дитинство Федора Зарубенка.

…Маленький хлопчик сидить біля батька, що дрімає, і шарпає його за рукав старої шинелі.

«Папа, папа, ну розкажи іще про війну», - ледь не плаче малий.

Брати Василя батька про війну мало питали, не цікавились. А ось він наче горів отими оповідками про подвиги, героїв, зброю. Іноді заснути не міг – так йому перед очима вистрибували оті коні посеред крижаного поля. І все іржуть, іржуть, а навколо радянські дужі воїни – червоноармійці нищать ворога шаблями, торуючи шлях переможців…

«Здравствуй юность в сапогах»

Війна провела Федора Зарубенка одним маршрутом через всю Україну і до Сталінграда. А потім тією ж дорогою, але вже у наступі, назад. Служив у так званій роті ВНОС («воздушного наблюдения, оповещения и связи»). Після відповідної підготовки по звуку працюючого двигуна розпізнавав марку та висоту польоту фашистського літака). До речі, знаходилися такі роти завжди на передньому краї оборони або наступу. Отриману інформацію передавали у командний пункт, де приймали відповідне рішення про знищення ворожого літака.

«Ось таке ПВО і радари були у ті часи», - посміхається Василь Зарубенко.

«Як батько вижив тоді, у 1941, один Бог відає, - тихо говорить генерал. Його руки тремтять, видаючи хвилювання. – Адже наші були в обороні, а це найскладніша ситуація для війська: голод, холод, бойовий дух падає, у солдат з’являються воші, немає належного медичного та продуктового забезпечення. Одного разу йому довелося смажити вбитого коня, нагодував всіх бійців – інакше померли б з голоду і офіцери, і рядові».

За перші три роки війни Федір Зарубенко був поранений раз у пекельному бою під урочищем Довгеньким, що на Харківщині, в якому загинуло більше двох сотень червоноармійців. Медаль «За відвагу» Зарубенку дали за інший бій, що стався на Лодейному полі вже під час наступу. Тоді ж він був поранений удруге. Та рана могла стати фатальною, якби не співчуття фельдшера, який загорнув непритомного солдата у теплий кожух.

«Лікар навіть не став прислухатися до його дихання. Сказав, щоб кидали його в трупи, - розповідає Василь Федорович. – А він поворухнутися не міг, очі, наче кам’яні стали. Так і доїхав до госпіталя в Читі, ледь дихаючи. Там його виходили. Знайшлася небайдужа місцева жителька, яка провідувала батька, відпоювала його настоями з брусниці та лікувальних трав».

Чи міг знати лейтенант Зарубенко, що через кілька десятків років цими ж дорогами на службу їхатиме його син Василь, який вирішить свою долю теж пов’язати із військом?!

Службу в армії молодий хлопець починав у спортивному батальйоні . Так сталося, що скоро ці батальйони скоротили до рот, а молодих бійців розподілили по інших частинах. Так Василь Зарубенко опинився у роті глибинної розвідки 29-го окремого розвідувального батальйону Залізної Самаро – Ульянівської дивізії Прикарпатського військового округу. Через півтора роки служби до нього підійшов молодий лейтенант, випускник розвідувального факультету Київського ВОКу.

«Сказав, що я непоганий солдат, і міг би, вчитись та стати офіцером. Тому повинен спробувати вступити у військове училище,» - пригадує Василь Федорович.

І почалося інше життя. Екзамени, хвилювання, мама, що плакала біля КПП, випрошуючи у сина, аби той забув про ту армію. Адже можна і в сільськогосподарський вступити, і в торгово – економічний. У цьому напрямку могли б допомогти рідні – брат Петро, наприклад, був комсомольським вожатим Торгового інституту у Львові.

А Василь, торуючи шлях, весь час думав про батька. Молодого, дужого хлопця, який міг би продовжити службу. Але замість цього став інвалідом другої групи. Після війни він майже не відчував руку, по всьому тілу лишилися сліди від осколків.

«Проте лишався сміливим і сильним духом, - розповідає Василь Федорович. – Після війни батько довго був головою сільради, потім лісничим, працював у сільпо. Одного разу, їдучи із наради у райцентрі на підводі, він врятував себе і своїх підлеглих із сільради від озброєних бандитів, яких після війни не могли вгамувати. Вони зупинили підводу, і погрожуючи зброєю, запитали, чи є зброя у батька ( у ті буремні післявоєнні часи усі голови сіл були озброєні революційними наганами). Папа був мудрим і не з боязких. Сказав, що має зброю, але вступати у бійню з бандитами не став, віддавши їм самогон і смажену гуску. І так врятував односельців, які були тоді разом з ним».

Федір Зарубенко, як міг, захищав свою країну і народ далі, після війни. Цю ж місію взяв на себе і його син Василь.

«З Україною в серці»

Двадцять два роки провів майбутній генерал Василь Зарубенко за межами Батьківщини.

Починав у 1975-му з Монголії. Це був період непростих стосунків СРСР із державою – сусідом, яка мала агресивні плани щодо Монголії та Радянського Союзу. Ситуація була відверто загострена, а отже виникла необхідність посиленої охорони кордону Радянського Союзу і ретельної роботи розвідки.

«Служба у розвідці, спецназі – надскладна, - говорить Василь Федорович. – Тут немає відпочинку ні для офіцера, ні для солдата. На території ворога всі в однакових умовах».

У складі розвідувальної групи Зарубенко неодноразово був на прилеглій території іншої держави. Група нікого не втратила, навіть заходячи на глибину до 500 кілометрів. Звісно, розвідники ретельно маскувалися. Про їх справжню місію іноді не знали найближчі колеги по службі, не кажучи вже про рідних. А добута ними інформація про наявність ядерної зброї та інших бойових засобів наступового характеру була надважливою, про неї доповідали у Москву.

«Думаю, що батько про складність моєї роботи здогадувався, але ніколи зайвого не розпитував, - згадує Василь Федорович. – Коли одного разу вдома, у відпустці, мене наздогнала телеграма про те, що треба терміново повертатися, батько лише прохрипів: «Вася, це служба. Треба. Збирайся».

Додому, до речі, Василь, де б не був, завжди приїздив на Святу вечерю. Звісно, він, комуніст, це особливо не афішував. Як і відвідини церкви. А ось любов до Батьківщини – як малої, так і великої, ніколи ні від кого не таїв.

«Батько був патріотом, це йшло від коріння, - зізнається Василь Федорович. – От і я, провівши двадцять два роки за межами країни – у Забайкаллі, Монголії, Новосибірську , Москві, Німеччині, носив у серці Україну. Я мріяв і хотів повернутися, бо я – патріот. І ті люди, які зараз витягають на світ Божий чужі біографії, підписуючи їх моїм прізвищем, заздрісні і злі. Бо не знають, що таке відмовлятися від усього заради того, аби повернутися додому. До речі, різні фейки щодо мене ретельно перевірялись СБУ, головою якої на той час був В.І. Радченко - принципова і сувора людина».

Нова незалежна країна

Життя не один раз ставило перед Зарубенками складні завдання і питання, відповіді на які вирішують все.

На одне з таких, у кінці 80-х, Василю Зарубенку довелося відповісти після рішення Москви про вивід військ із Німеччини, де у той час він спочатку служив начальником військової контррозвідки Потсдамського гарнізону, а потім був підвищений на два ранги і переведений у Берлін. Тоді ж Василь Зарубенко познайомився із молодим і перспективним офіцером Володимиром Путіним, що був добре підготовленим в оперативному плані.

«Так, вітався з ним за руку, - зізнається Зарубенко. – То що тепер знищити мене? Я, до речі, добре знайомий і з українськими політиками найвищого рангу – Леонідом Кучмою, Петром Порошенком та багатьма іншими».

Був знайомий Зарубенко і з Гансом – Дітріхом Геншером – міністром закордонних справ Німеччини, до якого звертався за дорученням Москви.

Просив міністра посприяти у визволенні офіцера – розвідника, який проводив оперативно – розшукові заходи на території Німеччини, був затриманий і знаходився під слідством, добився його визволення по скільки цей оперативник був його підлеглим.

Коли СРСР почав масовий вивід військ німецька влада спробувала залишити військовослужбовців, у тому числі працівників спецслужб, у себе. Пропонували котеджі, дотації, громадянство. Багато хто, на жаль, зрадив Батьківщину і лишився.

«Зрадництво ніколи і ніким не віталося, - говорить Василь Федорович. – Адже той, хто зрадив раз, здатний зробити це знову.»

«Німці давали достатньо часу для виводу військ, але Горбачов поспішав, - згадує Василь Федорович. – Людей відводили із Німеччини просто у поля, розпадалися родини, руйнувалися сотні життів. Я не лишився там, хоча міг. Бо я присяг одній державі, а отже міг служити лише їй».

Свою службу на користь вже незалежній Україні Василь Зарубенко розпочав у Міністерстві внутрішніх справ, куди він потрапив на запрошення першого міністра МВС Андрія Василишина. Майбутній генерал отримав посаду першого заступника начальника Управління внутрішньої безпеки. Фактично він був тим, хто створив цю службу, прописав основні принципи роботи, за якими, до речі, вона діє і зараз і з незначними відмінними нюансами.

Те, як поставала нова держава, Зарубенку болить і досі. Як боліло і його батькові, що відійшов у інший світ у 2001, на 82- му році життя, через онкологічне захворювання.

«І досі не розумію, як ми втратили кращий у Європі флот! – дивується Василь Федорович. – Чорноморське пароплавство в Одесі мало величезну кількість пасажирських та вантажних кораблів. Його інфраструктура була заснована ще у царські часи. А куди поділися бази у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі? Хто і за скільки їх продав? Куди поділися сили і засоби? Чому ми без відповідних суворих умов віддали ядерну зброю і тепер пожинаємо плоди того надслабкого політичного рішення? Тепер, після відданої зброї, нас із Росією мирить той, кого ми колись спільно перемогли. Без України і наших заводів не могли зробити ядерну зброю і літати у космос, виробляти телевізори та іншу сучасну побутову техніку. А де ж наші села? Колгоспи? Чому вони перетворилися на примари? Все розвалено, порізано на метал. А можна було б зробити колгоспи кооперативами, поділити між людьми і державою. Врятувати і села, і людей від зубожіння. Тому зараз, оглядаючись на цей досвід, можу сказати, що не лише дороги треба ремонтувати, а робити капітальний ремонт всій Державі».

До речі, свою рідну Борщагівку генерал Зарубенко підтримує як може. Збудував церкву, робить ремонти у школі, зробив дорогу, привів до ладу кладовище, постійно спілкується із односельцями. Хати із парканом, за яким живи-як-хочеш, у нього в Борщагівці немає. Лише відремонтоване батьківське обійстя, на яке раз чи два на рік приїздять діти із онуками. І тоді сідають, гомонять, плачуть, пригадуючи отой найсолодший десерт із печеного буряка.

Генеральські погони Василь Зарубенко отримав у 1997 році із рук Леоніда Кучми, коли працював на посаді заступника начальника УМВС у Київській області (потім міліцію цього регіону Зарубенко очолив).

«Вважаю другого президента України – історичною постаттю, адже він зміг відстояти острів Тузлу дипломатичним шляхом, за що йому вдячні громадяни України».

Батько Федір Семенович, як дізнався про синові генеральські погони, не міг нахвалитися. Він, простий селянин, солдат, зміг виростити, виховати такого талановитого і шанованого хлопця. Утім, й інші діти його – молодці. Кожен у своїй справі відбувся.

Брат Володя був начальником ливарного цеху заводу «Більшовик», де за спогадами Василя Зарубенка, сталь колись лилася як кисіль. Петро був першим заступником голови Держрезерву України, а сестра Тетяна - головним бухгалтером».

«Якби батько був живий і бачив би нинішню війну, важко йому було б усе усвідомити, - говорить Василь Федорович. – Хто кому друг, а хто ворог. Але Україна має шанси втриматися. Бо є у неї керівники, яким вона не байдужа. Це глава МВС Арсен Аваков. Не маю права давати оцінку міністру, але вважаю, що він хороший керівник, талановитий менеджер, що зібрав біля себе колектив професійних працівників, дав поліцейським достойну зарплату. В його команді – чимало професіоналів. Це Сергій Князєв – глава Нацполіції, виходець із міліції Київщини, що пройшов непростий бойовий шлях. Вадим Троян – молодий, сміливий, перспективний, виважений. Глава Нацполіції Київщини Дмитро Ценов, талановитий та принциповий його колега з Києва Андрій Крищенко. Вони пройшли усі ступені міліцейського життя і живуть роботою. Ця бойова команда, яку підібрав собі Арсен Аваков, має значний багаж за плечима і може розкривати резонансні злочини, як і навчати цьому інших молодих поліцейських».

Згадує Василь Зарубенко і подвиг Андрія Василишина, який на початку 90-х зміг без зброї вивести із київського Майдану Незалежності заблудлих демонстрантів. А потім у 1995 – му році без краплі крові відстояв Крим у сепаратиста Мєшкова.

«Ось такі люди дійсно мають право носити звання Героя України», - говорить Василь Зарубенко.

P.S.

…«Дорога редакціє! Тільки той, хто воював на фронті, знає, що таке зв'язок і що значить, коли за зв'язок відповідає добросовісна мужня людина. Таким у нас був командир взводу зв’язку 35-ї стрілецької дивізії Федір Зарубенко, з яким бойова доля звела на початку війни у Вінниці. Розкажіть про нього. Адже після тяжкого, як медицина гадала, смертельного поранення, він повернувся майже інвалідом, але і досі посильно трудиться у своєму селі Борщагівці. Щось є в таких людях, бо про них кажуть:«Життя на таких і тримається».

Цей лист у редакцію «Вінницької газети» надійшов у 1995 – му році, за шість років до смерті Федора Зарубенка. Його син Василь береже той пожовклий примірник із зверненням від однополчан. Береже і пишається тим, що не тільки пам’ятає про подвиг батька - фронтовика, про велику перемогу і але й зміг продовжити його справу і навчити любові до Батьківщини своїх дітей.

«Бажаю Україні господнього благословення та процвітання. З вірою та надією на краще майбутнє», - такими словами вітає українців із Днем Перемоги генерал Василь Зарубенко.

Марина Руднова