Біловезькі домовленості та інші міждержавні угоди, якими регулювався процес самоліквідації СРСР передбачили розподіл між колишніми республіками СРСР активів Союзу, в тому числі й золотого запасу, обсяги якого становили від 200-300 тонн (за офіційним повідомленням Москви) до більш ніж півтори тисячі тонн. Це дало б змогу Україні додати до своїх новостворюваних резервів від 60 до 260 тонн високоліквідного монетарного металу. На жаль цього так і не сталося, що, теж негативно відбилося на стані українського карбованця в 1992-1993 роках.
Таким чином, Україна була змушена створювати свій золотий запас з нуля. Початок цьому поклала Постанова Президії Верховної Ради України “Про створення запасу дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів в Україні” від 2 грудня 1991 р., згідно з якою Національному банку України доручалося “з 5 грудня 1991 року приступити до формування в республіці запасу дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів”. Першу поставку дорогоцінного металу до Державної скарбниці, створеної при Національному банку, а саме платини, яку переплавляли в Інституті електрозварювання ім.. Є.О. Патона – було здійснено львівським підприємством “Аргентум” у грудні 1991 р. Золото стало надходити з березня 1992 р. Було відкрито цілу мережу скупок та ломбардів, що дало змогу накопичити значні запаси металу зважаючи на те, що щорічні надходження сягнули близько 400 кг золота та 1 тонни срібла.
Із часом були створені потужності по афінажу та виробництву зливків дорогоцінних металів – на базі об’єднання “Південний машинобудівний завод” (нині це самостійне підприємство “Дніпро-ВДМ”), що дозволило зберігати металеві резерви у формі зливків.
Пізніше, у 1996 р., Національний банк придбав певну кількість золота у формі банківських зливків London Good Delivery Standard на міжнародному ринку (в Швейцарії та Великій Британії), що підвищило загальну ліквідність золотого резерву та збагатило певним досвідом в операціях із банківськими металами.
Таким чином, на початок 1998 р. золоті запаси Національного банку України становили близько 32 тонн металу, на суму 34 млн. доларів або 1,4% загальних золотовалютних резервів. Такі абсолютні та відносні обсяги є цілком обґрунтованими і достатніми, хоча й не виключається можливість їх певного збільшення у разі видобутку Україною власного золота або розвитку ринкових операцій із банківськими металами.
Вихід Національного банку України на світовий ринок банківських металів дозволив частково приєднатися і до іншої світової практики, згідно з якою більшість центральних банків самостійно не утримують золоті резерви, а користуються послугами окремих центральних банків (Федеральний резервний банк Нью-Йорка, Банк Англії) чи комерційних банків, які спеціалізуються на утриманні золотих запасів.
Сьогодні в Україні розвивати ринок золота необхідно для того, щоб забезпечити потреби інвесторів, тезаврацій запаси яких відігріватимуть роль реальних заощаджень і, таким чином, сприятимуть стабілізації грошової системи. Об’єктом тезаврації можуть стати насамперед міні-зливки (від 1 до 100 грамів) та монети з монетарних металів (у тому числі українські).
Нарешті у ринкових відносинах зацікавлені й афінажні виробництва, оскільки саме ринок зможе забезпечити їм безперебійне фінансування за рахунок продажу афінованого металу за ринковими цінами.
Наявність природних ресурсів золота в Україні сприятиме ринку жовтого металу. На сьогодні виявлено і класифіковано 236 родовищ в деяких регіонах країни, в тому числі такі перспективні, як Мужіївське (Закарпаття), Травневе (Одеська область) та ін.
Але сама наявність (а тим більше кількість) природних запасів металу не є обов’язковою умовою розвитку: наприклад, ні Великобританія, ні Швейцарія, де розташовані головні ринки золота, не є золотодобувними країнами. Те ж стосується і найбільших регіональних ринків.
Враховуючи географічне розташування, Київ може розраховувати на те, щоб стати регіональним центром торгівлі золотом для країн Південно-Східної Європи (Україна, Молдова, Болгарія, Румунія, Греція, країни колишньої Югославії, Албанія, Словаччина, Чехія, Угорщина) та Близького Сходу. Цьому може сприяти проміжне розташування Києва між Гонконгом та Цюріхом і Лондоном, а також відсутність достатньо розвинутого ринку дорогоцінних металів у країнах Чорноморської економічної інтеграції.
За умови досить швидкого розвитку ринку та встановлення ліберальних правил торгівлі можна розраховувати на те, що головними постачальниками металу стануть Вірменія, Узбекистан, інші країни. В Україні поставки можуть забезпечувати підприємства, які займаються видобутком золота та афінажем: АТ “Українські поліметали”, “Південмаш” (м. Дніпропетровськ), “Свема” (м. Шостка) та Придніпровський хімічний завод (м. Дніпродзержинськ).
Крім того, певну частину металу можуть постачати уповноважені українські та деякі іноземні банки, які мають комерційний інтерес на території колишнього СРСР. Завдяки останнім значно полегшилося б вирішення проблеми інвестицій у золотодобувну галузь України.
Прагнучи створити ринок дорогоцінних металів, Україна повинна врахувати існуючий досвід і традиції. Слід підкреслити, що всі ринки золота та інших дорогоцінних металів, незалежно від їх місцезнаходження та типу операцій – це виключно приватні підприємства для яких характерно:
- В операціях на сучасних ринках дорогоцінних металів (у тому числі золота) бере участь лише приватна клієнтура, приватні особи, банки, установи через які здійснюють операції і державні органи, коли у них виникає потреба в поповненні чи зменшенні своїх запасів або здійсненні інтервенцій. Мається на увазі що не тільки міністерство фінансів, а й центральні банк інколи проводять операції не безпосередньо, а як клієнти уповноважених банків. Це дає змогу уникнути розголосу щодо напрямку та обсягів таких операцій, а відтак – і негативної реклами ринку (це, наприклад вдалося Резервному банку Австралії, який не так давно продав на ринку значну частину своїх золотих запасів).
- Запроваджуючи відповідний режим функціонування ринку дорогоцінних металів державні органи (міністерства фінансів, центральні банки, а в окремих випадках – спеціальні державні органи) потім уже не втручаються в їх діяльність, хоча і здійснюють нагляд відповідно до цих правил. Ідеться про те, що офіційні органи не втручаються у процес ціноутворення поставок металу чи розрахунків. Але вони можуть встановлювати норми ліквідності або мінімальні вимоги щодо достатності капіталу для учасників ринку. В деяких країнах існує також “право першої руки” офіційних органів щодо придбання нововидобутого металу, а в країнах із контрольованими ринками офіційні органи стежать за дотриманням обмежень, які діють стосовно нерезидентів.
Як свідчить світовий досвід організації операцій із дорогоцінними металами, є різноманітні приклади і жорсткої державної регламентації, і повної лібералізації та дерегуляції таких операцій. Вибір принципів їх організації залежить від багатьох чинників політичного та економічного характеру. Але саме вони визначають передусім механізм проведення операцій та організаційну структуру ринків дорогоцінних металів.
Зависокі податки та інші обмеження є “запрошенням” для громадян порушувати закон. Наприклад, високі внутрішні податки, тарифи або заборона імпорту взагалі призводять до контрабанди і, таким чином, підривають повагу до закону. Висока ставка податку є дискримінацією золота у порівнянні з акціями, облігаціями тощо. Потреба та заходи по страхуванню (хеджуванню) від інфляції або конфіскації є відповіддю на дії щодо отримання інвестицій у вигляді золота, що передують вивезенню грошей за кордон.
Організація ринкового механізму первісного розподілу видобутих дорогоцінних металів та здійснення операцій купівлі продажу їх на вторинному ринку мають базуватися на таких основних принципах.:
1. Наявність державного регулювання та контролю за дотриманням встановлених правил, здійснення операцій купівлі-продажу дорогоцінних металів, які проводяться Міністерством фінансів України та Національним банком України.
2. Першочергове право уряду на придбання нововидобутого або просто металу, що пропонується на ринку, за рахунок коштів державного бюджету, але за єдиною для всіх ринковою ціною.
3. Обіг на ринку дорогоцінного металу лише у стандартизованій формі, тобто у зливках стандартної форми та якості. Це забезпечить гарантовану якість поставок металу, порівнянність цін та сумність ринку України зі світовими центрами торгівлі дорогоцінними металами.
4. Ринковий механізм визначення цін на дорогоцінні метали. Вони визначаються на основі співвідношення попиту та пропозиції без прямого адміністративного втручання органів державної влади.
5. Право Національного банку України на здійснення інтервенцій на ринку дорогоцінних металів з метою підтримки цін на бажаному рівні у випадках, коли відбувається їх спекулятивне коливання з внутрішніх причин.
6. Надання Національним банком України ліцензії торговцям монетарними металами (виходячи з критеріїв їх ліквідності та професійної придатності) та нагляд за торговцями дорогоцінними металами з метою забезпечення стабільності ринку.
7. Недержавний статус організаційної структури ринку дорогоцінних металів (що не включає певних прав Національного банку України щодо організаційних чи кадрових рішень такої структури).
8. Стимулювання надходження до країни дорогоцінних металів шляхом ліберальної податкової, митної та ліцензійної політики уряду та Національного банку України.
9. Забезпечення регіонального статусу ринку щодо країн Чорноморського економічного співробітництва чого слід досягти й успішним розвитком операційної діяльності ринку, й відповідними дипломатичними та зовнішньоекономічними кроками української влади.
Створення в Україні національного та міжнародного регіонального ринку золота на вищезазначених принципах вимагає нового ліберального законодавства щодо операцій із золотом. У ньому повинно бути передбачено право на здійснення операцій і резидентами, і нерезидентами за вільними ринковими цінами, які не обкладаються податком на додану вартість або іншим спеціальним податком. Експорт та імпорт дорогоцінних металів (принаймні придбаних на ринку або таких, що ввозяться для продажу на цьому ринку) не повинні обмежуватися.
Підготував О. Майстренко
