Виставка «Якраз до»: мистецтво як відповідь на хаос і страх

Авторка:

Анна Патер

 Артцентр «Дзиґа» презентував виставку, яка триватиме до 28 лютого, «Якраз до» ― новий мистецький проєкт львівського художника, ілюстратора та доктора філософії Михайла Скопа. У своїх роботах митець досліджує питання пам’ять, міф та формування сучасної української ідентичності. 

Михайло Скоп

 Центральний образ експозиції― «чорні фігури», постаті, що виникли у відповідь інформаційного перенасичення перед повномаштабним вторгнення. «Гуркіт людиноненависництва, скрегіт танкових зубів. Той, що пожирає сонце, те, що рве слова на клапті. Немислиме. Я не усвідомити, знайти слова. Тому просто малював те, що відчував»― розповідає автор. Так, народилися  головні постаті картин, що стати видим рефлексуванням на хаос і стах, які передумали 24 лютого 2022 року.

 Михайло Скоп ( відомий як #NEIVANMADE)― сучасний художник, народився у Львові 1993 року. Вивчав мистецтво та здобув вищу освіту в галузі образотворчого мистецтва та реставрації у Львівській національній академії мистецтв. У своїй творчості працює на межі мультимедійної інсталяції, живопису, графіки та цифрового деревориту.

 Останні виставкові проєкти― «Звикати» (Львів, 2024), «Armed Freedom» (Київ, 2024), «Коли ми були тінями» (Львів, 2024), «Плакати воєнного часу» (Львів, 2023), «War Diaries» (Тбілісі, Грузія, 2022)― відображають реакцію на сучасні події та мистецтво в осмисленні війни.

  Коментуючи свою працю зазначає, що творчість є специфічною мовою, що вимагає глибокого розуміння авдиторії та бажання розширити межі можливого. Його робота ґрунтується на стійкості, самодисципліні, відкритості до нових ідей та здадності розбирати, щоб збудувати знову. 

  «Життя і творчість — це довгий забіг, який може перерватися в будь- який момент.» ― говорить автор описуючи свої основні погляди про мистецтво. 

 Виставка «Якраз до» стала візуальним відображення колективної невизначеності, тривоги та осмисленням змін, що формують українську ідентичність. Михайло Скоп створив простір, де минуле, теперішнє і майбутнє переплітаються в образи, що змінюються разом із нашим сприйняттям. Чорні фігури віддзеркалюють страх, надію, сум, силу та нескінченний потенціал нового сенсу для кожного глядача.

  Проєкт не лише зображує особисті переживання автора, а й резонує з суспільним досвідом закликаючи задуматись, як пам’ять вливає на нашу реальність.

  Дізнатися більше про проєкт можна на neivanmade.com та Instagram.com/neivanmade .

Чи існує доля?

Авторка: 

Євгенія Буряк

  «Значить, це твоя доля!» — чули людей, котрі так говорять? Безумовно, таких повно, і, чесно кажучи, я така сама.

  Життєвий шлях — це події, люди, ситуації, які має пережити кожна людина. Всі ми унікальні, що означає, що у кожного свій шлях. Інакше кажучи, своя доля.

  Хтось ставить за мету життя свою кар’єру, заробіток, особисті досягнення та подолання вершин. Комусь це зовсім не треба, і це теж нормально. Є люди, котрим не потрібно нічого. Вони не прагнуть більшого чи взагалі чого-небудь. Можливо, вони щасливі у своїй простоті, то хто ми такі, щоб їх засуджувати? Але раз нічого не змінюють, то їх це влаштовує.

  І це нормально. Нормально мати різні погляди на життя, бажання, мрії. Нормально нічого не хотіти, якщо для вас це прийнятно.

  Люди прагнуть «сортувати» людей: на успішних, невдах, бідних, багатих. Люди нижчого рівня чи еліта. Те, що ми закладаємо собі в голові, — це те, що ми транслюємо потім. Якщо ми придумали собі, що деякі заняття — це низько, ми будемо це нести своєю поведінкою, осудженням та обговоренням у суспільстві.

  Але чи думали ми про це глибше?

  Кожна людина відповідальна за своє життя. Її шлях — це її вибір. Є люди, що просто живуть без мети. І це окей. Чому скрізь з’явилось так багато філософів, які знають, як правильно жити та чим керуватись?

  Нехай кожна людина проживає своє життя, не зіштовхуючись з осудом, критикою чи приниженням. У кожного своя доля. І якщо так сталось, то це не випадковість, а результат дій, рішень цієї людини. Всі не мають жити по шаблону «успішний успіх». Чи не за краще потроху відпускати ці стереотипи щасливого і правильного життя?

  Відпустіть свої уявлення, кліше. Світ — це не гарна картинка в Instagram.

  Кожна людина робить власний вибір, проживаючи те одне життя, що в неї є.

  Тому відповідь на питання про долю? Так, однозначно, доля існує.

  Але доля — це не щось випадкове, що має прийти само собою. Доля — це наші зусилля, обставини та вибір. Це те, що формує нас, пояснюючи, чому ми саме тут, при таких реаліях.

  Будьте свідомі до свого життя, прокладаючи власний шлях цеглинка за цеглинкою. І наполегливим трудом ми побачимо цегляний будинок ваших досягнень.

Сучасне українське кіно

Авторка: 

Софія Топоркова

  Я думаю, всі вже зрозуміли, що українське кіно може бути якісним та цікавим. Зараз – коли цікавість до всього українського підвищена, вважаю треба поділитись якісними фільмами. Українське кіно дійсно зробило величезний крок уперед за останнє десятиліття. Якщо раніше багато хто асоціював його лише з класичними радянськими стрічками чи маловідомими артхаусними роботами, то зараз ситуація змінилася. З'явилися якісні, сучасні, сміливі фільми, які виграють міжнародні нагороди та викликають жваве обговорення.

  Далі я розкажу про декілька таких стрічок.

  «Між нами» (2021) - український психологічний трилер, режисерський дебют Соломії Томащук. Фільм розповідає про двох жінок: Сашу, молоду наркозалежну, яка намагається втекти від свого болю, та Аню, лікарку- гінеколога, чиє сімейне життя руйнується. Їхні долі переплітаються після того, як Саша дізнається про свою вагітність і звертається до Ані для проведення аборту.

  Після процедури вони опиняються втягнутими в кримінальну ситуацію, що змушує кожну з них робитискладний вибір між близькими людьми та моральними принципами.

  Фільм отримав схвальні відгуки за глибокий сюжет та акторську гру, особливо відзначаючи перформанс Ірми Вітовської, яка постала в незвичному для себе амплуа. Прем'єра стрічки в Україні відбулася 2 листопада 2023 року.

  «Плем'я» — український драматичний фільм 2014 року режисера Мирослава Слабошпицького. Стрічка унікальна тим, що повністю знята без слів – персонажі спілкуються мовою жестів, а субтитрів чи озвучення немає. Головний герой, Сергій, потрапляє до інтернату для глухих підлітків. Там панують жорстокі правила кримінального угруповання, яке займається грабежами, проституцією та насильством. Щоб вижити, Сергій стає частиною цієї системи, але ситуація змінюється, коли він закохується в дівчину з «Племені».

  Фільм жорсткий, реалістичний та не прикрашає суворі реалії підліткового кримінального світу. Він отримав міжнародне визнання, зокрема Гран-прі «Тижня критики» на Каннському кінофестивалі. Це один із найвідоміших українських фільмів, що піднімає важкі соціальні теми та вражає своєю атмосферою.

 «Мої думки тихі» (2019) – трагікомедія та режисерський дебют Антоніо Лукіча.

 Молодий звукорежисер Вадим отримує шанс змінити своє життя — йому пропонують роботу в Канаді. Але перед цим він має виконати одне завдання: записати звуки закарпатських тварин, зокрема рідкісного рахівського крижня. Подорожуючи Закарпаттям, Вадим змушений співпрацювати зі своєю матір'ю, яка стає його напарницею. Вона мріє втримати сина в Україні, а він прагне свободи. Ця подорож стає випробуванням їхніх стосунків, сповненою кумедних і зворушливих моментів.

 Фільм отримав багато нагород, у тому числі приз глядацьких симпатій на Одеському кінофестивалі та спеціальний приз журі на фестивалі в Карлових Варах. Це комічна, але дуже глибока історія про взаємини батьків і дітей, пошук себе та дорослішання.

  «Коли падають дерева»  (2018) - українсько-польсько- македонський драматичний фільм, режисерка Мариса Нікітюк.

  Події розгортаються у провінційному українському селі. Головна героїня, 5-річна Вітка, спостерігає за життям своєї старшої кузини Лариси, яка закохується в кримінального авторитета на прізвисько Шрам. Вони планують втечу, щоб почати нове життя, але жорстокі реалії не дають їм шансів. Фільм поєднує соціальну драму з елементами магічного реалізму. Він досліджує теми свободи, бунту, кохання та розпаду традиційного світу.

  Ці фільми – лише невелика частина багатого українського кіно, тому важливо досліджувати наш кінематограф та підтримувати роботу людей які над ним працюють. Українське кіно формує нашу культурну спадщину та голос у світовому кінематографі.

Євробачення-2025

Авторка: 

Вікторія Вакіна 

 


 Фінал національного відбору на Євробачення-2025 в Україні, один із найбільш очікуваних музичних заходів року, відбувся 8 лютого 2025 року. Цей фінал транслювався в прямому етері, і мільйони глядачів з усього світу мали змогу спостерігати за яскравим шоу. Україна знову продемонструвала високий рівень організації та конкуренції, зібравши на сцені талановитих виконавців, які змагалися за право представляти країну на міжнародній арені. Музичним продюсером цьогорічного відбору стала Тіна Кароль, яка вже неодноразово була залучена до масштабних українських музичних проєктів.

   Цього року конкурсна програма національного відбору включала 10 фіналістів, які були обрані з-поміж 16 учасників лонглиста. Лонглист, у свою чергу, було оголошено ще 11 грудня 2024 року. У відборі взяли участь як новачки, так і досвідчені артисти, які вже мають визнання серед української аудиторії. Фінал проводився у форматі концертного шоу, де переможець визначався спільним голосуванням глядачів і професійного журі, склад якого включав музичних експертів, продюсерів та представників музичної індустрії. Журі національного відбору  на Євробачення-2025 складалося з трьох відомих представників української музичної сцени: Джамали, Сергія Танчинця та Катерини Павленко.

 Джамала, переможниця Євробачення-2016, принесла до складу журі свій досвід і глибоке розуміння конкурсу. У свою чергу Сергій Танчинець є фронтменом та продюсером  популярного гурту «БЕЗ ОБМЕЖЕНЬ». А Катерина Павленко є солісткою гурту Go_A, який у 2021 році здобув п’яте місце на Євробаченні. 

Серед 10 фіналістів були такі артисти:

Влад Шериф — «Wind of change»;

Абіє — «Дім»;

Future Culture — «Waste My Time»;

FIЇNKA — «Культура»;

KRYLATA — «STAY TRUE»;

MOLODI — «my sea»;

Маша Кондратенко — «No time to cry» ;

ДК Енергетик — «Сіль»;

KHAYAT — «HONOR»;

Ziferblat — «Bird of pray» .

  Переможцем національного відбору на Євробачення-2025 в Україні став гурт Ziferblat з піснею «Bird of pray» (посилання на виступ).   Нагадаємо, що тріо вже мали досвід участі на Нацвідборі у 2024 роціз піснею «Place I Call Home» , тоді вони посіли 2 місце серед своїх конкурсантів. Ziferblat — це молодий, але перспективний колектив, він складається з трьох учасників: Даниїла Лещинського, Валентина Лещинського, Федора Ходакова. Цьогорічне Євробачення-2025 відбудеться у місті Базель, Швейцарія з 13 по 17 травня. Побажаємо нашим талантам успіху!

... війна ...

 Авторка:

 Євгенія Буряк

  

   Складно підібрати потрібні слова, щоб описати, що несе в собі це слово. Скільки болі, хоробрості, втрат, повернень, сльоз і мужності? Скільки крові ввібрала в себе земля? 

  Страшно читати новини, боляче слухати історії, моторошно дивитись фотографії, тривожно ходити по вулицям, гнівно хочеться розплати та відчайдушно хочеться жити! 

   Чи прагнеш ти нашої перемоги? Як тобі прокидатись зранку, заварювати каву та знати, що компанія - виробник цієї кави працює в росії і тим підтримує  геноцид мирного українського народу?

   Зараз треба зробити вибір: вибір на користь того, що легко, і того, що правильно. 

 Легко - включати, слухати "ісполнітєлей, артістов",  дивитись російський ютуб, розмовляти, писати на «языке». Легко говорити «я так звик», або ж «мені так комфортно», замість того, щоб казати « складно перевчитися, але українська - це моя мова». Чому не українською, народ?

   А правильно - це донатити на ЗСУ, підтримувати українскі бренди, затомість того, щоб купувати товари у слабкодухих компаній, підтримуючих расєю. Правильно допомагати потребуючим, триматися самому та вірити в перемогу! 

  Проходить ще один день, наближаючи нас до заповітної перемоги. Але якими зусиллями? Пам’ятай про другу сторону монети, та сьогодні живи дійсно, немов кожен день- останній.

Конклав: історія, що накладається на будь-яку країну

Авторка: Марія Труш

21 листопада 2024 року в прокат українських кінотеатрів вийшов фільм «Конклав» - екранізація однойменного роману Роберта Гарріса. Увагу привернув як і сюжет, так і зірковий склад: головні ролі зіграли Рейф Файнз (що також зіграв у фільмі «Список Шиндлера» та «Меню»), Стенлі Туччі («Реальне кохання» та «Диявол носить Prada») та Джон Літгоу («Корона» та «Вбивці квіткової повні»).

Сюжет починається зі смерті минулого Папи Римського, що був ближнім другом двух кардиналів: Лоуренс та Белліні. Ця подія спричинює з’їзд всіх кардиналів католицької церкви приїхати до Ватикану для обрання нового Понтифіка. Є кандидати, але з них ніхто не підходить. Кардинал Тедеско реакціонер-расист, що прагне повернути Латинську конституцію, що перекреслило б весь прогрес в плані толерантності до всього. Кардинал Белліні гарна кандидатура, що продовжить і розвине надбання колишнього Папи, але він не бажає цього. Кардинал Тремблей навпроти бажає цього найбільше всього, але є свідчення що цей чоловік можливо корупціонер, про що свідчить те, що перед смертю Понтифік відлучив його, але не встиг про це сказати. Також не встиг сказати про нового кардинала з Афганістану – Френсіса Бенітеза, кардинала Кабула. Є ще один можливий кандидат – кардинал Адеємі, але і цей без секретів в шкафу. І всім їм треба провести 72 години відрізаними від всього світу та обрати Папу Римського, що буде правити християнським світом.

Відчуття інтриги, драма, Ватикан – це все що привернуло увагу до цього творіння. Сам Едвард Бергер сказав про свій фільм так: «Для мене це фільм про будь-які вибори». Що по суті, таким є. Конклав – це зменшена модель виборів в інших країнах. Є кандидати і є громадяни, що за них голосують. Кожен обирає кандидата, спираючись на пропозиції що до вподоби. Все залежить від інформації, яка відома і доступна про осіб. Але якщо спливе те, про різко змінить думку про кандидата, чи вийде про забути? Та як це відобразиться на тому хто знайшов інформацію? В фільмі Лоуренс знаходить інформацію про Адеємі та Тремблей лише з однієї думки: Папою Римським може стати людина, що не має гріхів, які викличуть гнів Курії. Але в Ватикані правила на ідеального кандидата зрозумілі, в Біблії прописано: не гріши. І величина країни буквально з велику площу посеред Риму. Але це не заперечує того, що Конклав – зменшений варіант виборів. В звичайних виборах підкопи під виборця роблять три групи: конкуренти, анонімні джерела та журналісти. Перші заради усунення «перешкоди» на дорозі до влади, другі – заради свого бачення справедливості, а треті – заради сенсації. І вибрати ідеального кандидата не можливо, бо важко сказати, що буде робити той, хто стане президентом.

Щоб передати дух Ватикану та католицької церкви, не була останньою думка італійської акторки Ізабелли Росселіні. Вона не раз говорила на інтерв’ю: «Я дуже добре знайома з католицькою церквою. Можна сказати, що я виросла з Папою Римським. Я пам'ятаю, як він зичив дітям доброї ночі та читав молитву по телебаченню кожен день о 20:30. Він був як дідусь. Моя мати була протестанткою, батько – католиком, вони не ходили до церкви, але я ходила до середньої католицької школи разом із монахинями. Тож я була знайома з їхнім оточенням та завжди відчувала силу авторитету, який вони мали». Сам Едвард Бергер – атеїст, але зазначав: «Якби у нас не було релігії, чи була б у нас ідентичність? Якою б тоді була наша історія, культура, традиції? Гадаю, ми б просто загубилися, не знаючи, до чого ми належимо».

Отже, «Конклав» - це фільм про патріархат, політику, питання вибору та правильності. Психологічний трилер заворожує та насторожує, тримаючи інтригу до кінця. Глядач до кінця не знає, хто стане Папою Римським і які ще таємниці ховають кожні з нас.

«За межами слів»: презентація роману «Погляд Медузи» Любка Дереша

  15 лютого у Вежі на Почайні відбудеться презентація роману «Погляд Медузи» Любка Дереша, одного з найяскравіших представників сучасної української літератури. Ця зустріч — можливість не лише зануритися в лабіринт багатозначних метафор, а й відчути, як у рядках книги знаходить відгук наша власна реальність.

  «Погляд Медузи. Маленька книга пітьми» (роман про блекаут) — це книга, що торкається глибинних струн людського досвіду. У цих сторінках, сповнених магічного реалізму, приховані відповіді, які, здається, можна відчути лише серцем. Це твір про пошуки сенсу в епіцентрі болю й хаосу, про ті стани, які проживає кожен українець у часи невизначеності, страху та війни. Автор майстерно переплітає реальність, сон і галюцинацію, перетворюючи книгу на дзеркало, у якому читач бачить самого себе.

  Презентація книги — це більше, ніж знайомство з текстом. Це зустріч із самим собою у погляді автора, який тонко й точно виводить нас за межі безвиході, відкриваючи нові горизонти осмислення.

Про книгу

  «Погляд Медузи» — роман про травму, блекаут і війну. Але водночас це глибока медитація над людськими переживаннями в часи, коли все здається надто жахливим і надто швидким. Це книга про пошук відповіді там, де панує хаос, про довіру до метафор, які відкривають шлях до самого серця.

Уривок з книги

  “…за вікном поїзда — непроникна пітьма. Вдивляючись у неї, я пригадую фотографії України, які виклало одне з міжнародних новинних агентств — зроблені, здається, зі супутника Maxar у момент блекауту — велика чорнильна пляма по обидва боки Дніпра, аж до самого Чорного моря, велика чорнота, оточена розсипами яскраво освітлених міст за межами західних та східних кордонів, розсипами, схожими на розкидані по всьому континенту миготливі різдвяні гірлянди — розкидані всюди, окрім цієї чорної плями, там, у цій гущавині темряви — тільки чорнота, в якій лише де-не-де можна помітити крихітні іскорки, схожі на вкраплення золотого пилу в глухій породі чорного сланцю.

  Можу припустити, що ці невеликі вкраплення, розкидані по різних містах — це кілька кав’ярень на генераторах, пару урядових кварталів і дещиця автомобілів, що світять поночі фарами, пробираючись крізь густий снігопад (зима взялася за нас цього року надто рано), — ось і все, що сяє зараз о цій порі доби, якщо дивитися на Україну з космосу. Все інше з настанням ночі поринає в пітьму.

  Ця пітьма архаїчна, в ній живе минуле людства — анти, сармати, скіфи й трипільці, елліни вздовж берегів Борисфена, буго-дністровська культура, мізинська, мадленська, граветська культури, оріньяк. Під час війни людина щоразу повертається до витоків, до нульової точки, аби по-новому почати говорити про дійсність: добирати нові слова, нові форми, помічати нові відтінки кольорів — можливо, для того, аби цього разу ще надійніше демаркувати кордон поміж світом імен, світлом цивілізації, і тим, що залишається ззовні — неназваним, диким, зовнішньою пітьмою.

 Мені здається, ці спроби прокреслити межі між світом людей і пітьмою раз і назавжди несуть у собі принципову хибу — хибу, що неминуче закладає основи для настання нової темряви. Можливо, тому пітьма щоразу й повертається, — коли засинають, заколисані спокоєм, мирні міста, коли впадають у дрімоту на прикордонних валах втомлені вартові.

   У цьому світі, що є нічим іншим, як тонкою береговою лінією поміж буттям й небуттям, не можна спати. Інакше знову — мов кошмар — спалах червоної пітьми. А коли пітьма відступить, ми почнемо збирати світ від початку — ті самі піщані замки, той самий пляж, інші лише імена — вдивляючись у минуле, немов у чудний, прекрасний сон”.

Про автора

 Любко Дереш — український письменник, який майстерно поєднує містичне, філософське та реальне у своїх текстах. Його твори — це багатовимірні простори, у яких кожен може знайти свою істину. В 16 років вийшов його перший роман «Культ», який став популярним і  перевидається дотепер. Після того вийшли його книги: «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2004), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007), збірка есеїв «Трициліндровий двигун любові» (з короткою прозою Ю. Андруховича та С. Жадана), книги «Голова Якова», Остання любов Асури Махараджа (2013), Миротворець(2013), Пісні про любов і вічність (2014), Спустошення (2017), Там, де вітер (2021), “Погляд Медузи. Маленька книга пітьми (2024). Есеї, статті та оповідання Дереша друкувалися в часописах «Ї», «Kafka», «Radar», «Пектораль», «Harper’s Bazaar», «Forbes» та ін. Його твори перекладені кількома європейськими мовами (німецька, французька, польська, італійська, сербська тощо).

 Що: Презентація книги Любко Дереша “Погляд Медузи. Маленька книга пітьми”, видавництво Анетти Антоненко

  Коли: 15 лютого, 17:00 – 19:00

Де: «ВЕЖА на Почайні» (Київ, просп. Степана Бандери, 23, ТРЦ GORODOK GALLERY, 3-й поверх)

Леонід Коваленко