Ця глибока прихильність до Купала, що зберігається крізь століття, є свідченням не просто звички, а життєздатності народної культури. Незважаючи на своє язичницьке коріння та подальше злиття з християнським святом Різдва Іоанна Хрестителя, Купала продовжує жити в серцях українців. Історичні записи, такі як Волинський літопис 1262 року, вже тоді згадували це свято. Навіть спроби церкви викорінити його лише підсилювали його популярність, адже народна культура має власну динаміку, яка не піддається жорсткому контролю. Ця незламна "любов" до свята відображає глибоку, майже інстинктивну, потребу суспільства у збереженні зв'язку з власним корінням та природою. Це не просто ритуал, а живий культурний код, що передається з покоління в покоління, адаптуючись до нових реалій, але зберігаючи свою сутність.
Корені свята: від Сонця до Хрестителя
Історія свята Івана Купала сягає дохристиянських, язичницьких часів, коли життя людей було нерозривно пов'язане з природними циклами. Воно тісно пов'язане з культом сонця та аграрною магією, відзначаючись спочатку в день літнього сонцестояння, зазвичай 21 червня, коли ніч була найкоротшою і вважалася особливою. У цей час природа буяє в зелені, а квіти та трави набувають цілющих сил.
Після прийняття християнства на Русі, свято не зникло, а зазнало трансформації. Воно видозмінилося і прижилося на ґрунті нової релігії, змістивши свою дату на 7 липня (24 червня за старим стилем) – день, коли християни східного обряду відзначають Різдво Іоанна Хрестителя (Предтечі). Це злиття язичницького свята літнього сонцестояння з християнським Різдвом Іоанна Хрестителя є яскравим прикладом культурного синтезу. Церква, не маючи змоги повністю викорінити глибоко вкорінені народні вірування, була змушена асимілювати їх, надавши їм "християнське" ім'я. Це свідчить про прагматизм як народної культури, що зуміла адаптуватися до нових реалій, так і церковної, яка йшла на компроміси для поширення свого впливу. Результатом цього процесу став унікальний синкретичний феномен, де зовнішня форма свята (назва) змінилася, але його внутрішня сутність, обряди та вірування, міцно утримували давні дохристиянські елементи солярного культу, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів аж до XX століття, попри церковні заборони.
У світогляді пращурів свято Купала було глибоко символічним. Купала вважався покровителем шлюбу, кохання та продовження роду, а його стихією був вогонь. На противагу йому, Морена виступала покровителькою води та символом загибелі старого, приносячи на землю зиму та голод. Їхнє поєднання у святі, що часто уособлювалося через два опудала – чоловічої (Іван або Купало) та жіночої (Куструбонька або Марена) постаті, відображало віру в гармонію протилежностей. Це поєднання чоловічого (вогонь) та жіночого (вода) начал було ключовим для розуміння світогляду предків, адже воно символізувало космічний баланс, необхідний для родючості, продовження роду та загального благополуччя. Ці обрядові фігури були не просто символами, а втіленням космічного балансу, що є основою самого життя.
Обряди пращурів: Живий танець стихій
Купальська ніч була сповнена особливої магії, а її обряди – не просто дії, а глибокі символи, що відображали світогляд пращурів, їхню віру в силу природи та бажання вплинути на власну долю. Люди вірили, що в цю ніч вода, рослини та вогонь наповнювалися чудодійною силою. Етнологиня Наталія Громова виділяє шість головних обрядів цього дня: купання, встановлення та знищення деревця, плетіння віночків, стрибки через вогнище, очищення від нечистої сили та пошук квітки папороті.
Купальські вогнища: Очищення та Єднання Душ
Серцем Купальської ночі були величні вогнища, що палали до самого ранку. Вогонь, який розпалювали тертям, часто за допомогою старого діда, був не лише джерелом світла й тепла, а й могутнім очисним елементом, що мав велику магічну силу. Головною обрядодією були стрибки через вогонь. Першими стрибали найсміливіші, а коли вогонь стихав, долучалися й усі інші. Ці стрибки мали символічне значення для захисту від злих духів, хвороб, а також для очищення від зурочень, прокльонів та гріхів. У деяких регіонах навіть кидали сорочку хворої людини в купальське багаття для зцілення.
Стрибки через вогонь були не просто розвагою, а ритуалом переходу, своєрідною ініціацією, що символізувала подолання перешкод та оновлення. Те, що найсміливіші стрибали першими, а потім інші, вказує на ієрархію та поступовість у ритуалі, де вогонь виступав як випробування. Особливе значення мали парні стрибки. Якщо хлопець та дівчина стрибали разом, тримаючись за руки, і не розривали їх у повітрі, вірили, що вони одружаться і житимуть разом у щасті та любові. Це мало чимале значення для предків, які прагнули переконатися у міцності свого союзу. Таким чином, вогонь виступав не лише як очисник, а й як свідок і гарант міцності соціальних зв'язків та долі. Якщо ж під час стрибка загорявся одяг, це віщувало людині біду.
Танець вінків на воді: ворожіння на долю та кохання
Однією з найпопулярніших і найромантичніших традицій Купала було плетіння віночків молодими дівчатами. Кожна дівчина вплітала різноманітні польові квіти та трави, надаючи своєму вінку особливу настанову. Потім у середину вінка ставили запалену свічку і пускали його по воді, ворожачи на свою долю та кохання.
Обряд пускання вінків по воді є глибоким символом взаємодії з невідомим, де вода виступає як медіум, що несе послання від долі. Різноманітність інтерпретацій поведінки вінка свідчила про складну систему знаків, через яку пращури намагалися "читати" майбутнє:
- Якщо вінок плив рівно й далеко, це віщувало зустріч з коханим та швидке заміжжя.
- Якщо він крутився на одному місці, це означало, що хлопець може "покрутити" дівчиною, але не одружиться.
- Якщо вінок зупинявся, кохання було б, але не скоро.
Найгіршою прикметою було, якщо віночок тонув – це віщувало, що коханий розлюбив, нещасливе кохання, або, за найстрашнішими трактуваннями, навіть смерть дівчині.
Якщо вінок прибивався до берега, це могло означати, що весілля цього року не буде, або ж саме там дівчина побачить свого майбутнього нареченого.
Хлопці часто намагалися зловити вінки дівчат, адже це вважалося добрим знаком для майбутнього спільного життя. Ця активна участь хлопців у "коригуванні долі" вінків демонструє, що люди вірили не лише в пасивне ворожіння, а й у можливість впливати на магічну реальність через ритуальні дії. Вода була не просто природним елементом, а каналом для спілкування з долею, а вінок – інструментом цього спілкування, що дозволяло пращурам не лише дізнатися, а й спробувати вплинути на свою долю.
Купальське деревце та Опудала: символи Родючості та Переродження
Центральним елементом гулянь було ритуальне деревце або опудала, що уособлювали чоловіче та жіноче начала, символізуючи родючість та циклічність природи. Прикрашали молоде дерево, найчастіше вербу, клен, березу, рідше – вишню чи сосну, квітами, стрічками та віночками. На Поділлі біля деревця ставили свічки, а на Полтавщині – бублики. Навколо нього водили хороводи, обов'язково за годинниковою стрілкою.
Часто під час купальського обряду робили солом'яні опудала Купала та Морени. Їх могли називати Іван або Купало (чоловіча постать) та Куструбонька або Марена (жіноча постать). Іноді роль Івана Купала виконувала дитина. Ці зображення інтерпретували як поєднання сонця з водою у шлюбі, символізуючи родючість.
Після всіх гулянь ритуальне деревце або опудала треба було знищити: втопити, спалити або рознести гілки по городу. Це знищення не було актом руйнування, а символом циклічності природи – смерті старого для народження нового. Це була ритуальна жертва всім стихіям природи для забезпечення майбутнього врожаю. У багатьох подільських селах дерево купали у воді, а потім розламували на частини, щоб кожен отримав гілку, вірячи, що вершечок гільця приносив щастя. Це відображало глибоке аграрне світосприйняття, де смерть є необхідною умовою для життя, а ритуал допомагав керувати цими природними циклами.
Пошук Квітки папороті: шлях до незвіданого багатства
Найбільш містичний і небезпечний обряд Купальської ночі – пошук міфічної квітки папороті. За повір'ям, папороть не цвіте, але її квітка виростає лише в ніч на Купала. Знайти її міг лише молодий хлопець, якому дуже пощастить. Це був індивідуальний обряд для сміливців, що вимагав блукання лісом опівночі. За легендами, квітку охороняла нечиста сила, яка намагалася обманути та відвести шукача.
Пошук квітки папороті, попри її міфічний характер, є потужною метафорою прагнення людини до знань, багатства та надприродних здібностей. Вважалося, що квітка надавала надприродні ментальні здібності: той, хто її знаходив, "усе на світі знатиме", розумітиме мову тварин та птахів, легко знаходитиме загублені речі та скарби. Однак, як тільки квітка зникала, зникали й усі ці здібності.
З цим обрядом були пов'язані суворі прикмети: коли людина поверталася додому з квіткою папороті, їй ні в якому разі не можна було озиратися, бо нечиста сила могла відібрати квітку. Також вірили, що квітка могла сама причепитися до людини, як будяк, і тоді нечиста сила намагалася забрати її, обмінявши на щось в образі друзів чи знайомих. Не можна було нікому показувати чи розповідати про неї. Те, що квітку охороняє "нечиста сила", символізує внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до самопізнання та досягнення бажаного. Заборони (не озиратися, не показувати) вказують на сакральний, особистий характер цього пошуку, що вимагає абсолютної зосередженості та віри. Це не лише пошук зовнішнього багатства, а й внутрішнього просвітлення, випробування волі та віри.
Вода, Роса та Зілля: цілюща сила природи
Купальська ніч наділяла воду та рослини особливою, цілющою силою, перетворюючи їх на джерело здоров'я та оберіг. Одним з обов'язкових звичаїв було масове купання в річках та озерах. Язичники вірили, що в купальську ніч уся нечисть залишала водойми, тому можна було купатися без страху. Деякі вірили, що купання на світанку очищає людину. Люди також вмивалися росою, ходили босоніж по траві, обливали один одного водою та ходили в лазню. Такі обряди, окрім магічної сили, приносили користь організму та зміцнювали імунітет.
Іван Купало, за повір'ями, вчив людей збирати цілющі трави та використовувати їх для захисту від хвороб. Трави, зібрані в цей день, вважалися основними ліками, оскільки вірили, що завдяки потужності Сонця вся зелень має величезну силу саме в цю ніч. Дівчата зранку збирали трави та квіти в лісі, робили з них букети, які розкладали в будинку як оберіг. Активне використання води та зілля для очищення, лікування та захисту підкреслює глибоку віру пращурів у цілющі та оберегові властивості природи. Це свідчить про донаукове, але ефективне, розуміння взаємозв'язку між людиною та довкіллям, де небесні тіла впливають на земне життя.
Що готують на Купала
Хоча Купала не мав суворих кулінарних традицій, їжа відігравала важливу роль у підтримці енергії для нічних гулянь. Переважно це була пісна їжа, яку можна було приготувати на вогні. У деяких регіонах традиційно готували солодку ячну кашу з додаванням молока, а на Сумщині – купальський борщ із раками й галушками. Також поширеними стравами були вареники з вишнею та млинці. Предки вважали, що вся їжа має бути поживною та давати енергію на цілу ніч купальських гулянь.
Що Було Під Забороною: оберіг від Нечистої сили
Купальська ніч, хоч і сповнена магії та святкових обрядів, була також часом, коли пробуджувалася нечиста сила. Наші предки вірили, що в ніч з 6 на 7 липня прокидається вся лісова нечисть: змії, водяники, русалки, відьми. Щоб уберегти себе, свою родину та добробут від лиха, пращури дотримувалися суворих заборон.
Ці заборони підкреслюють амбівалентну природу Купальської ночі – це час максимальної концентрації магічної енергії, яка може бути як благодатною, так і небезпечною. Повір'я про "нечисть" є відображенням архаїчного страху перед хаосом, що виходить з-під контролю, особливо в лімінальний час переходу (найкоротша ніч). Заборони є своєрідними "правилами безпеки" у світі, де магія є реальною силою, що вимагає обережності та поваги.
Серед основних заборон були:
- Не спати. У купальну ніч не можна було засинати, адже за повір'ям у цей час в будинок могла зайти нечиста сила.
- Гроші та майно. Не можна було підіймати знайдені гроші, хоч би яка сума не була, бо вірили, що такі кошти заворожені і принесуть в дім біду. Також не дозволялося віддавати, позичати та продавати нічого з дому, щоб не віддати свій добробут.
- Вода. Вагітним, дітям та людям літнього віку варто було триматися якомога далі від води, адже водяна нечисть могла їм нашкодити. У ніч на Купала не варто було купатися, бо русалки чи водяник могли затягнути під воду. Заходити у водойму дозволялося лише на світанку або до сходу сонця.
- Стрибки через вогнище. Через купальське вогнище не можна було перестрибувати з будь-ким, це потрібно було робити лише зі своєю коханою людиною.
- Тварини. Існували суворі заборони стосовно тварин – їх не можна було бити.
- Шлюб та праця. На Купала не можна було одружуватися, оскільки свято припадає під час посту. Також предки вірили, що не можна й працювати.
Регіональні відлуння: Як Купала жив по Україні
Ці заборони на фінансові операції та працю виходять за рамки суто містичних. Вони відображають бажання захистити матеріальний добробут родини та громади, а також підтримувати соціальний порядок. Це свідчить про те, що магічні вірування були глибоко інтегровані в повсякденне життя та економічні практики, слугуючи не лише духовним, а й практичним цілям збереження стабільності.
Для оберегу від нечисті люди вішали чи закладали собі за пояс часник. Щоб оберегти оселю, на воротах ставили дві свічки та залізні зуби від борони.
Святкування Івана Купала в Україні мало дивовижне розмаїття, де кожна місцевість додавала святу своїх унікальних барв та особливостей. Свято переважно побутувало в Рівненській, Волинській та Житомирській областях, тобто переважно на Волині та Поліссі, а також на Лемківщині та Бойківщині. У Галичині це свято було менш поширеним.
Різноманітність назв опудал та специфічних обрядових деталей свідчила про те, що свято не було уніфікованим, а органічно адаптувалося до місцевих вірувань, діалектів та ландшафтів. Це підкреслює, як фольклор є живим, динамічним явищем, що постійно переосмислюється та збагачується на локальному рівні, формуючи унікальну регіональну культурну ідентичність.
На Волині та Поліссі свято було особливо поширеним. Ритуальне деревце тут називали Купалом, а також могли робити у вигляді солом'яної ляльки, яку називали Марою чи Маринкою. Леся Українка у своїй праці «Купала на Волині» детально описала підготовку та проведення свята, а також опублікувала низку купальських пісень. У селі Піща Волинської області досі збережений купальський обряд з дотриманням усіх обрядодій, включаючи збирання молоді, запалювання вогнища, перестрибування через нього та співи купальських пісень.
У наддніпрянських селах ритуальне деревце називали Мареною.
На Полтавщині свято починалося з майстрування опудал Купала та Марени. Опудало Купала в одних населених пунктах виготовляли із соломи, прикрашаючи його стрічками й намистом, а в інших замість солом'яного опудала роль Івана Купала виконувала дитина. Марену ж виготовляли з гілок чорноклену, вишні та соломи. Дівчата, взявшись за руки, ходили навколо Купала й Марени та співали пісень, основною темою яких було кохання. Чоловіки й жінки також сходилися на це видовище, але у співах участі не брали. Після втоплення Марени дівчата тікали від хлопців до води, щоб ворожити на вроду. Вони діставали свічки, запалювали їх і, прилаштувавши до своїх вінків, пускали на воду. Хлопці часто намагалися зловити вінки дівчат, адже вінок, спійманий нареченим, вважався добрим знаком для майбутнього спільного життя.
На Поділлі біля ритуального деревця ставили свічки. У багатьох подільських селах таке дерево купали у воді, а потім розламували на частини, щоб кожен отримав гілку, вірячи, що вершечок гільця приносив щастя.
На Лемківщині та Бойківщині пісні, пов'язані зі святом, називалися "собіткові" від назви свята "Собітка", і обряди частково побутують досі.
На Гуцульщині побутував звичай «бити папороть», коли напередодні свята гуцули збирали папороть у купи та спалювали.
Купала сьогодні: міст між минулим і майбутнім
Збереження купальських обрядів "з дотриманням усіх обрядодій" у деяких селах, як-от Піща на Волині , є потужним свідченням стійкості народної пам'яті та спротиву культурній асиміляції. Це показує, що попри століття змін, урбанізації та навіть радянського панування, жива традиція може продовжувати існувати, передаючись з покоління в покоління, як важливий елемент національної та локальної ідентичності. Це доказ того, що для деяких громад ці обряди є не просто історичною пам'яткою, а невід'ємною частиною їхнього сучасного життя, що передається через усну традицію та практику.
У сучасному глобалізованому світі давнє свято Івана Купала не втрачає своєї актуальності, а навпаки – набуває нових сенсів. Воно трансформується, стаючи важливим маркером культурної ідентичності та екологічної свідомості, що особливо актуально в умовах кліматичних викликів і технологічної урбанізації.
Купальська ніч є прикладом того, як архаїчні традиції можуть адаптуватися та виживати в епоху цифрових технологій, стаючи платформою для екологічного та культурного відродження. Вогонь і вода, як споконвічні символи очищення, набувають нового значення у світі, де людина все більше віддаляється від природи. Ця трансформація Купала в маркер "культурної ідентичності та екологічної свідомості" є яскравим прикладом того, як стародавні ритуали можуть бути ревіталізовані та набувати нового значення в сучасному контексті. Це не просто збереження "для галочки", а активне переосмислення свята як інструменту для вирішення сучасних викликів, таких як втрата зв'язку з природою та пошук національної ідентичності. Це демонструє адаптивність народної культури.
Зауваження про те, що "спроби церкви викорінити свято лише підсилюють його популярність" , є потужним твердженням про автономію народної культури. Це вказує на те, що культурні практики, які відповідають глибоким потребам суспільства, мають власну інерцію та здатність до самозбереження, незалежно від зовнішнього тиску. Це є доказом життєздатності та незламності української культурної спадщини. Сучасні фестивалі та святкування доводять, що це свято не втратило своєї актуальності, а навпаки – набуває нового сенсу у світі, де традиції і технології можуть співіснувати і збагачувати одна одну, об'єднуючи стародавні звичаї з сучасними уявленнями про духовність.
Свято Івана Купала – це унікальний культурний феномен, що поєднує в собі глибокі язичницькі традиції та християнські впливи. Воно є живим свідченням історичної трансформації, адаптації та збереження культурної ідентичності українців крізь століття. Попри всі зміни, Купальська ніч залишається символом єднання людини з природою, очищення та надії на нове життя.
Це свято не просто пережило віки, а й продовжує розвиватися, набуваючи нового значення в сучасному світі. Воно демонструє глибоку потребу суспільства у збереженні зв'язку з корінням, навіть якщо це суперечить офіційним наративам, і є живим діалогом поколінь, що формує національну ідентичність і духовність. Купала є яскравим прикладом того, як стародавні обряди можуть не лише виживати, а й процвітати, стаючи мостом між минулим і майбутнім, де традиції та технології можуть співіснувати та взаємно збагачуватися.
.jpeg)
