Безбар’єрність як право: Юрій Степанець і «календар спуску будівельників»

Авторка: 

Надія Котвицька 

   Уявіть місто, де кожен може самостійно пересуватися — тротуари рівні, бордюри обладнані пандусами, громадський транспорт доступний, двері в установах широкі для всіх. Для більшості це здається звичайним, але для людей з обмеженою мобільністю — це щоденна боротьба за право на пересування. Саме таке середовище забезпечує концепція безбар’єрності — принцип, який гарантує, що фізичні або соціальні обмеження не стануть на заваді повноцінному життю.

   Безбар’єрність — не привілей, а фундаментальне право. Це означає не лише пандус у магазині або ліфт у під’їзді, а комплексний підхід: доступні будівлі, дороги, транспорт, інформація, освітні та медичні послуги, культурні та спортивні простори. Для багатьох українських міст це все ще виклик, проте активісти, громадські організації та самі люди, які особисто відчули ці бар’єри, активно змінюють ситуацію.

Юрій Степанець: від стендапу до громадської активності

   Одним із тих, хто перетворив власну трагедію на платформу змін, є Юрій Степанець, відомий під брендом «Пішло‐Поїхала». Колишній стендап-комік у 2015 році отримав спинномозкову травму внаслідок аварії і пересувається на кріслі колісному. Але замість того, щоб зневіритися, він обрав шлях боротьби за права людей з обмеженою мобільністю.

  Юрій очолює громадську організацію, яка займається популяризацією ідеї інклюзії. Він проводить тренінги, консультує бізнес і владу щодо адаптації простору під потреби людей із інвалідністю. Він часто говорить: «Я не людина з інвалідністю, а людина, яка відмовляється ходити нашими дорогами». Ця фраза стала його гаслом і символом того, що бар’єри — не випробування сили, а виклик системі та ставленню суспільства.

   Юрій також активно займається волонтерством і громадською діяльністю. Він є депутатом міської ради на громадських засадах, бере участь у проєктах, які покликані робити міські простори доступними, і підтримує людей у складних життєвих ситуаціях. Його приклад показує, що навіть після серйозної травми можна не лише виживати, а й змінювати світ навколо себе.

«Календар спуску будівельників»: гумор як інструмент змін

  Однією з яскравих ініціатив Юрія став «календар спуску будівельників».

   Це гумористичний проєкт, який показує, як часто «покращення» для людей з інвалідністю роблять абияк, створюючи ілюзію доступності, а не реальні зміни.

   Календар — це своєрідний мем і протест водночас. Він символізує ситуації, коли після будівництва чи ремонту місця для пересування людей на візках виявляються непристосованими: сходи без пандусів, вузькі двері, відсутність ліфтів. Юрій за допомогою гумору привертає увагу громадськості, медіа та влади, пояснюючи просту істину: безбар’єрність потрібно планувати від початку, а не виправляти «після бою».

   Через свої проєкти, виступи та соціальні мережі Юрій формує розуміння того, що доступність — це комплексна відповідальність: місто, бізнес, заклади та кожен громадянин мають враховувати потреби всіх. Гумор допомагає зламати стереотипи, зробити тему живою та зрозумілою широкому загалу.

Чому безбар’єрність важлива для всіх

   Безбар’єрність — це не лише про людей з інвалідністю. Тимчасово обмежені можливості може мати будь-хто: травми, вік, вагітність або догляд за дитиною в колясці. Доступне середовище робить життя комфортним для всіх.

   Завдяки активістам, як Юрій Степанець, міста починають змінюватися: з’являються пандуси, ліфти, доступні тротуари та громадські простори.

   Громадські ініціативи підвищують свідомість суспільства, змінюють ставлення до людей з обмеженими можливостями і показують: суспільство стає справді людяним тоді, коли кожен має рівні права на пересування та участь у житті громади.

   Ми можемо долучитися до цих змін: повідомляти про недоступні місця, підтримувати ініціативи, вимагати інклюзивного простору. Кожен внесок важливий, адже безбар’єрність — це право, а не привілей.

Ветерани і суспільство: стереотипи, дискримінація та шляхи зміни ставлення

Авторка: 

Надія Котвицька

    Після повернення з війни ветерани стикаються не лише з фізичними та психологічними наслідками служби, а й із невидимими бар’єрами - суспільним ставленням, упередженнями та стереотипами. У той час як державні програми націлені на соціальну інтеграцію, реалії повсякденного життя часто виявляються складнішими.

Стереотипи про ветеранів: коріння проблеми

   Суспільні стереотипи формуються під впливом медіа, поп-культури та особистого досвіду людей. Деякі з найбільш поширених:

● «Ветерани – агресивні та нестабільні»

   Люди вважають, що після бойових дій ветерани не можуть контролювати емоції, що часто призводить до соціальної ізоляції та недовіри.

● «Ветерани не здатні адаптуватися до цивільного життя» Цей стереотип підштовхує роботодавців та навчальні заклади сумніватися у потенціалі ветеранів.

● «Вони постійно потребують допомоги»

   Часто суспільство сприймає ветеранів як «залежних», що обмежує їхні можливості самореалізації.

   Ці уявлення не відповідають реальності. Багато ветеранів здобувають освіту, успішно працюють у бізнесі, соціальних службах та волонтерських проектах. Проте стереотипи заважають суспільному визнанню їхнього потенціалу.

Вплив стереотипів та дискримінації на життя ветеранів

   Соціальні бар’єри безпосередньо впливають на інтеграцію ветеранів:

• Працевлаштування

   Роботодавці часто не готові приймати ветеранів через побоювання «емоційної нестабільності». Це знижує можливості ветеранів отримати роботу за фахом або започаткувати власну справу.

• Освіта та перекваліфікація

   Університети та курси можуть не створювати адаптованих умов для ветеранів, а побутові упередження серед студентів або викладачів формують додатковий стрес.

- Соціальні контакти

   Ветерани стикаються з відчуженням, уникають активного спілкування у громаді через страх осуду або нерозуміння.

• Психологічні наслідки

   Відчуття неповноцінності, стигматизація та ізоляція підвищують ризик депресії, тривожності та посттравматичних розладів.

Шляхи зміни ставлення суспільства

• Робота медіа

○ Журналісти можуть висвітлювати успішні історії ветеранів, показуючи їхні досягнення у цивільному житті.

○ Висвітлення проблем ветеранів без сенсаційності допомагає формувати реалістичне уявлення про їхнє життя.

• Освітні програми та тренінги

○ Курси для цивільного населення, які пояснюють психологічні та соціальні аспекти адаптації ветеранів, формують толерантність і повагу.

○ Інтеграційні заходи в школах та університетах допомагають студентам і молоді краще розуміти ветеранів.

• Громадські ініціативи

○ Платформи для працевлаштування та розвитку власного бізнесу ветеранів.

○ Волонтерські проекти, спільні культурні заходи та спортивні події, де ветерани та цивільні можуть взаємодіяти на рівних.

• Державна підтримка та законодавство

○ Посилення програм протидії дискримінації ветеранів на роботі та у сфері освіти.

○ Створення спеціальних служб, які контролюють доступність пільг, навчання та медичної підтримки для ветеранів.

• Інформаційна робота серед громадян

○ Кампанії у соцмережах і на телебаченні, що руйнують міфи про ветеранів.

○ Публікація досліджень та опитувань, які показують внесок ветеранів у суспільне життя.

   Суспільство має сприймати ветеранів не як «особливу категорію», а як активних членів громади. Медіа, освіта та громадські організації повинні працювати спільно:

● Створювати позитивний наратив про ветеранів.

● Забезпечувати видимість їхніх досягнень.

● Формувати інклюзивні простори у роботі, навчанні та громадському житті.

   Стереотипи та дискримінація не лише шкодять ветеранам, а й обмежують потенціал суспільства. Україна, яка прагне стати інклюзивною, має розуміти: інтеграція ветеранів — це інвестиція в економіку, громаду та соціальну стабільність. Коли суспільство перестане оцінювати людей за міфами, ветерани зможуть реалізувати свій потенціал, а громада отримає сильних і активних громадян.

Мистецтво маленьких радощів: чому дрібниці формують наше щастя

Авторка: 

Діана Гайдук

   Дуже часто поняття щастя здається чимось грандіозним: карʼєрний успіх, подорожі, дорогі покупки. Особливо поширеним таке уявлення є серед  молодого покоління, адже вони часто рівняються на красиві дописи в соцмережах і вважають, що якщо їхнє життя так не виглядає – значить вони нещасливі.  Але якщо уважно придивитися до буденного життя, то виявляється, що наш емоційний стан частіше визначають не масштабні події, а маленькі радощі. Вони складають фундамент, на якому тримається внутрішня рівновага, натхнення та відчуття задоволення життям.

   Горнятко теплої кави зранку, промінь сонця на підвіконні, смс близької людини у телефоні, відчуття улюбленого крему на руках, посмішка незнайомця – усе це ніби несуттєві деталі. Та саме вони створюють фон дня.

   Маленькі радощі доступні всім, незалежно від обставин. Але здатність їх бачити – це навичка, яку потрібно виробити. Важливо наповнювати свою буденність саме тим, що приносить вам спокій і задоволення. Уміння зупинитися, усміхнутися і сказати «мені добре тут і зараз» – це і є найбільша розкіш. 

  Як сказала американська письменниця Перл Бак, «Багато людей втрачають маленькі радощі в надії на велике щастя», – тож важливо не забувати цінувати те, що є зараз. 

   Тест «Чи умієте ви бути щасливим?» від zoloto.city допоможе Вам краще зрозуміти свої думки стосовно почуття щастя

https://zoloto.city/tests/272402/test-chi-umiyete-vi-buti-schaslivim

Народні знаки-символи України

Авторка: 

Оксана Морощук

   Троє символів ідентифікують усіх українців у цілому світі: Тризуб, синьо-жовтий стяг та Державний Гімн «Ще не вмерла України…».  Вони є офіційними і закріплені статтею 20 Конституції України. Чому прапор має такі кольори? Який знак у тризубі? Чому гімн - це дух незламності? Насправді, все просто.  Блакить - це чисте мирне небо над головою, жовтий колір - безмежні пшеничні поля, що годують народ. Разом вони символізують спокій і достаток. Золотий Тризуб на синьому щиті - це один із найдавніших знаків нашої державності, що сягає часів Київської Русі й князя Володимира Великого. У ньому легко можна прочитати слово «Воля» - прагнення кожної людини. Пісня народилася в 1860-х роках і більше ніж 150 років стала голосом незламності, яка уособлює волелюбний дух нашого народу. 

   Є народні знаки-символи, які не прописані в Конституції, але прописані в самому серці кожного українця:

   Калина як жіноча доля. Символізує дівочу вроду та рідну землю. У народі кажуть, коли біля хати росте калина, то рід не переведеться. «Ой, у лузі червона калина похилилася…» пісня стала гімном Революції Гідності й війни. 

   Вишиванка - це ДНК українця. У часи репресій вишиванка була символом мовчазного опору, а зараз вона є промовистим маніфестом боротьби за свободу. Кожен колір у вишиванці, це символ: червоний – любов, кров предків; чорний – земля, але й скорбота; білий – чистота; зелений – весна, коли все оживає. 

   Сонях – квітка світла. Поля соняхів під блакитним небом сприймаються як національний символ, що уособлює стійкість, тепло та віру в світле майбутнє. Нас гнули, як соняшника, але ми дивимося в бік світла.

   Червоні маки - символ пам’яті про загиблих воїнів. У козацькі часи на могилах висівали маки — «щоб кров не забулася».

   Верба - священне дерево життя. Відновлення життя, плідність та материнство, сімейне вогнище, красу, а також сум.

   Символи з’являються не тому, що хтось їх вигадує. Символ народжується з того: хто ми, за що боремося, як живемо. 

Історія успіху «з нічого»: пропаганда чи натхнення

Авторка: Марія Лушпіган

   «В мене не було нічого, і я зміг відкрити власну справу», «З простака в знаменитість», «Перетворили долар на мільярди» і т. п. З появою, ЗМІ, телебачення і соціальних мереж ці фрази чують хоча б раз на день, і якщо на початку свого поширення вони викликали зацікавлення і натхнення, то зараз все частіше зустрічається протилежний ефект: більшість людей починають сумніватися в своїх можливостях і навіть бажаннях. Що це? Пік поширення синдрому самозванця? Чи коріння даної теми пішло з глибшого джерела ніж ми думаємо?

   Тема досить делікатна і водночас актуальна для сучасності. Та чи може бути таке, що копнувши глибше люди нарешті знайдуть те, чого НАСПРАВДІ хотіли досягти?...

   З кого почали писати історії підняття «з ями до гори»? З людей, які пройшли тернистий шлях важких обставин і невдач, перш ніж стати успішними та відомими. Доволі поширена думка, але наскільки вона правдиво описує ситуацію? Навіть якщо взяти кілька відомих та успішних персон.

   Джефф Безос — від гаража до найбільшого онлайн-ритейлера у світі. У 1994 році Безос залишив стабільну роботу на Wall Street, щоб заснувати інтернет-книгарню Amazon у своєму гаражі. Інвесторами стали родичі, які вірили в його ідею. Компанія швидко зросла, розширила асортимент і перетворилася на світового лідера онлайн-торгівлі, хмарних сервісів та інновацій. Сьогодні Amazon — одне з найвпливовіших підприємств світу, а Безос став одним з найбагатших людей планети.

   Ілон Маск — багаторазові невдачі перед космічним проривом. Маск пережив банкрутства, провали та невдалі запуски. У 2008 році SpaceX була на межі закриття після трьох невдалих запусків ракет. Він вклав останні гроші в четверту спробу — і вона вдалася. Цей запуск став поворотним пунктом, давши компанії шанс укласти контракт з NASA. Сьогодні SpaceX робить багаторазові ракети стандартом галузі, а Маск є символом технологічного прориву.

   І так, ми пробіглися по найвідоміших історіях, і як і більшість в цьому поспіху пропустили дрібні, проте важливі деталі, які кардинально змінюють їхнє сприйняття. Що саме? Схема успішного успіху? Чарівний маневр на перемогу? Можливо!

   Найбільша частина людей з таким підйомом в біографії живе в США та Європі. Звісно це відбувалося в часи, коли дійсно треба було працювати, проте інші особливі риси чи можливості грали свою роль (зв’язки, гроші, час). У кожного з них була своя мета і «своя» кількість ресурсів, які вони вже мали і не боялися використати, але проблема в тому, що «звідки» вони їх отримали…

   Той самий Джеф Безос отримав приблизно 300 000 доларів США (приблизно 750 тис. дол. на сьогодні) від батьків, як інвестицію в Amazon. На перший погляд це часткова співпраця з боку родини… Насправді тут подвійна заковика. По-перше, в 90-ті далеко не кожна американська родина могла так легко ризикувати крупними грошима, а переважно фінансово забезпечені особи. І, по-друге, дідусь самого Безоса (Лоуренс Престон «Поп» Гез), як виявилося, був директором Агентства Передових Дослідницьких Проєктів Міністерства Оборони (ARPA), яке і розробило Інтернет. Звісно це дало засновнику Amazon певні переваги в знаннях і освоєнні ще малопоширеної на той час мережі, чим він і скористався в розвитку своєї бізнес ідеї. Всього дві складові – крупний фінансовий вклад батьків і один із засновників світової павутини поруч – проте з їх додаванням це вже не здається історією «з нуля».

   Ілон Маск же отримував певну фінансову підтримку від батька. Коли син переїхав до Канади, підприємець та політик Еррол Маск допомагав фінансово як і для прожиття, так стартапу в бізнесі.

Звичайно є «справжні» представники даного шляху. Але якщо придивитися, то їх не так багато в порівнянні з тими, хто не здобував, а вже «мав» ресурс.

   Джек Ма, який народився у бідній сім’ї в Китаї. Йому роками відмовляли у роботі, університети не хотіли його брати, а бізнес-ідеї довго не вірили інвестори. Попри це, він створив Alibaba — компанію, яка стала світовим гігантом електронної комерції.

   Опра Вінфрі — шлях із бідності до глобального медіамагната. Опра народилася в бідній родині та пройшла через складні життєві обставини. Вона почала працювати на місцевому телебаченні, де швидко проявила свій талант. Згодом її «The Oprah Winfrey Show» став одним із найвпливовіших ток-шоу у світі. Опра створила власну продакшн-компанію, медіа-мережу та стала першою чорношкірою жінкою-мільярдеркою у США.

   Ну звісно, одне – дізнатися ці історії, а інше як ти їх сприйматимеш. Якщо коротко і в фразах, то у когось може виникнути думки на кшталт «Вони змогли і я зможу», «Чим я гірша?», «На початку до вершини вона була як я» і т. п., і це цілком логічно, адже наш мозок звик аналізувати різну інформацію, а в період «успішного успіху» ще й порівнювати з чимось більш знайомим, в тому числі – собою. Чи добре це? Для кого і як. Адже кожен сприймає інформацію по-своєму.

   На початку 2000-х, коли дана тема лише набирала обертів, в цьому бачили переважно кольори натхнення і можливостей. Люди переважно чули що треба «намагатися», або хоча б спробувати. Стежка до перемоги в якійсь справі не подавалася як «ціль життя» чи «всім необхідне», а швидше «варіант». Навіть герої цих подій казали, що шлях до успіху у кожного свій і якщо віриш, то варто спробувати і вірити.

   Проте час йде і через років 15 почали поширювати ідею успіху в «максимальній швидкості» за будь-яких умов та сприймати ці історії як приклад подібних досягнень. Їх почали сприймати не як «можливий приклад», а як «чарівну інструкцію» та «токсичну мотивацію», особливо серед людей, які хочуть «багато та швидше».

   Цей психологічний фокус почали використовувати не лише для створення бізнесу, а й досягнення будь-якої мети. Проблема в тому, що на певну аудиторію почали робити різну подачу, через що першоджерело проходить фільтрацію і ми отримуємо або «досягни цього будь-якою ціною», або «ти вже досяг гарних результатів» – в обох випадках людина сучасна людина може зіткнутися з питанням «Це справді те, чого я хочу?». Після такого, не дивно, що більше половини людей нашого часу працюють не за спеціальністю. І роль у виборі тут грає не лише «історія успішної персони», але вплив соціуму, часовий період, оточення і навколишні обставини. Ти можеш побачити в молодому Стіві Джобсі себе нинішнього та ризикнути, проте не забувай що, по-перше він жив в іншій країні та інший час. По-друге, його сфера – комп’ютери, де тоді майже не було конкуренції, на відміну від сьогодення. Інакше можна значний період свого життя витратити на те, щоб здобути схожі навички і стати професіоналом, а потім зрозуміти – це «не моє». Що тоді? Власна справа чи найми?

   Як раз через те, що сьогодні набагато легше розпочати власну справу в багатьох сферах – люди йдуть на цей ризик, але про можливість провалу мало хто говорить і здогадується. Там де, здавалося, майже нічого окрім таланту і наполегливості не треба, потребують гроші, зв’язки, знання і т. д. Річ не лише про бізнес, а й омріяну посаду чи місце в соціумі. До таких підводних каменів готові не всі, тому люди або йдуть в нову сферу, або туди де зможуть використати вже наявний досвід, і зазвичай це особа як стала тим, ким в них не вийшло, а завдяки чужим вмінням вона зможе рухатися швидше з меншими витратами власних ресурсів. Ось і маємо: хтось залишає посаду і з досвідом йде у власну справу, а інший після власного провалу йде за шматком хліба до «переможця».

   Рівень важливості чи навіть шкоди цієї теми оцінити складно, адже сьогоднішній світ досить динамічний, і не відомо яка точка зору буде переважати вже завтра. Дана проблема лише підкреслює важливість власного вибору і що в кожній гарній картинці можуть загубити важливі деталі, що понесе може і непомітні, але вагомі наслідки.

   Зрештою, можна сказати, що кожен має СВІЙ шлях – хтось в свої 25 років почне свій бізнес і розвиватиме зв’язки, а інший закінчить університет і ще буде думати на яку професію йому податися, а третій взагалі тільки зараз зрозумів чого він хоче в цьому житті. Про який би «необхідний рівень досягнень» нам не кричали нам ці історії та суспільство, вибір завжди за тобою, бо неможливо, а головне – страшно пережити чужу історію. Давайте будувати свою – унікальну, нову, надихаючу, а головне СВОЮ!

Як інформаційний потік формує наш стан

Авторка: 

Діана Гайдук

   Сьогодні люди живуть у режимі постійного споживання інформації. Новини з’являються щосекунди: із соцмереж, телевізора, радіо, газет. Через велику кількість інформації та широкий доступ до неї, сучасну добу називають інформаційною. Ніколи раніше люди не мали доступу до такої кількості даних, як сьогодні. 

  Інформаційні джерела повідомляють нам важливі новини, навчають, допомагають приймати рішення – але водночас здатні суттєво впливати на наш стан. Останні роки особливо загострили питання: як саме новинний контент впливає на наш емоційний, а подекуди й фізичний стан. 

  Людська психологія влаштована таким чином, що ми найсильніше реагуємо на небезпеки, тож при споживанні новин найбільше нашу увагу привертають саме негативні повідомлення. Для мозку немає великої різниці між інформацією про загрозу та самою загрозою – він реагує фізично: прискорюється серцебиття, зростає рівень кортизолу, підвищується тривожність. До того ж, великій частині людей притаманна емпатія, що у свою чергу впливає ще й на рівень емоційної напруги при споживанні новин негативного характеру.

  Переважна частина новинного контенту пов’язана з війнами, кризами, катастрофами, корупцією, зрадою. Надмірне споживання таких новин може підвищити рівень тривожності, створити відчуття небезпеки та недовіри до світу, викликати апатію. 

   Та важливо розуміти, що потенційна небезпека полягає не в самих новинах, а в тому, в який спосіб ми їх споживаємо.

 Правила, які допоможуть мінімізувати негативний вплив новин:

• Перевіряти новини один-два рази на день у визначений час.
• Споживати інформацію з якісних джерел: перевірені медіа, офіційні канали, аналітичні матеріали.
• Розвивати навички медіаграмотності: уміння відрізняти факти від маніпуляцій знижує їх емоційний вплив.

  Тест «Як ви споживаєте інформацію? Дізнайтесь власний тип» від проєкту Varosh допоможе краще зрозуміти і визначити свої звички у споживанні новинного контенту: 

https://varosh.com.ua/life/test-yak-vy-spozhyvayete-informacziyu-diznajtes-vlasnyj-typ/

Твоя дорога – це ти

Авторка: 

Оксана Морощук

   Чи то смуга землі, яка веде тебе до місця призначення, чи то життєвий шлях , який формується тобою. Це відстань між «до зустрічі» і « скоро буду». Труднощі – це як яма на головній трасі через знос асфальту великою кількістю авто. Метафорично – це життя. Інколи ми їдемо кудись, аби втекти від себе, а приїжджаємо знову до  себе. «Всі дороги ведуть до Риму», - каже прислів’я. В історичному контексті означало, що центром мережі всіх доріг був Рим. У людському контексті центром стало власне я. 

   Символ дороги: від загального образу до індивідуального. 

   Здавна вважалося, що дорога є своєрідною межею між «своїм» і «чужим» простором або пориванням людини до кращого. Давня Русь дорогою вважала воду, прикладом є шлях «із варяг у греки». Козацька доба — це шлях на Січ, де кожен поворот міг стати останнім, а для когось — піснею чи баладою. Чумацький Шлях, за легендою – це дорога з солі, яку розсипали чумаки по небу під час своїх подорожей до Криму за сіллю. Вони їхали возами, навантаженими сіллю назад, а вгорі залишали білу стрічку — щоб душі предків знали, куди повертатися додому. Дорога сучасної України – це біль та сум, де земля насичена кров’ю своїх дітей, де дощ намагається змити все.

   Дорога додому: чому ми завжди повертаємося? 

  Коли ми втомлені, коли не знаємо, що робити — єдиний вихід повернення. Психолог Джон Боулбі розробив «теорію прив’язаності», де наголошує, що дім є «базою безпеки». Дорога додому – психологічна зарядка. 

   Дорога - уособлення страху чи свободи.

  Дорога бачить більше, ніж ми. Вона чує кожне слово, плач, сміх. Це свідок аварій, якого не опитати, це місце, яке забрало тисячі життів. Страх. Але й свобода. Двигун реве, адреналін піднімається. Коли шлях не має кінця, він тільки продовжується, в моменті ти відчуваєш, що не існуєш, а живеш.

Прикмети про дорогу.

  Здавна дорога вважалася небезпечним місцем. Через розбійників, через диких тварин, чи погодні умови – для людини це пастка. Подорож вважається грою з долею, тому люди обов’язково молились та брали обереги.

Сісти на дорогу – полегшує шлях.

Забув річ — не повертайся, бо накличеш біду, якщо мусиш — подивися в дзеркало.

Зустріти жінку з порожніми відрами — до невдачі, з повними — до успіху.

Дощ в дорогу – хороша прикмета.

Якщо ти в дорозі, значить ти наодинці з думками, яких не чув серед буденності. Чи існує кінець дороги? Поки ти рухаєшся вперед, не важливо чи транспортом чи пішки, ти сам будуєш цю дорогу.