Ознака нації

Українці - добрий і чуйний народ. Незважаючи на дуже складні часи, ми продовжуємо плекати у своїх серцях дані ознаки і не можемо пройти повз чуже горе. Ми його сприймаємо як власне. Яскраво це відчувається зараз, у період війни, коли мільйони українців не маючи достатньо грошей на власні потреби, несуть копійчину військовим. Безліч артистів залишаються в Україні і активно допомагають «своїм», хоча мають змогу виїхати закордон і будувати нове життя під мирним небом. Та наша доброта витримала перевірку не лише війною, а й простими буденними подіями. Ось деякі з них.

Близько трьох місяців тому я з подругою їхала в метро. На станції Либідська поїзд зупинився. Всі, кому було потрібно, залишили вагон. Одна дівчина помітила як у якоїсь жінки випав проїзний. Молода леді крикнула це незнайомій навздогін, але та не почула, оскільки вже була занадто далеко. Хлопчина, що стояв поруч і бачив всю картину, миттєво вихопив злощасний проїзний із рук дівчини і побіг доганяти жіночку. Щойно він вибіг – двері за ним зачинились і вагон рушив далі.

Якось я приїхала в гості до дядька. Сиділи за столом, говорили. Він розповів історію, що бачив у новинах. Знову, в тому ж таки метро, їхала дівчина. Біля неї стояв бідненько вдягнений чоловік, який виглядав не надто щасливим. Панянці стало його шкода і вона захотіла допомогти. Не маючи наміру образити людину тицяючи їй свої гроші під ніс, дівчина вирішила тихенько,непомітно підкинути йому в кишеню 50 гривень. На щастя, непомітно благо чинність провернути не вийшло, тому що хтось побачив цей процес і сфотографував його. Як виявилось згодом, молода леді в той момент сама була у важкому фінансовому становищі, адже мала на руках хвору матір. Грошей на її лікування не вистачало, а 50 гривень не змінили б становище на краще.

Кілька тижнів тому мені на очі трапилась новина про воїна, який з-під обстрілу бойовиків рятував свого пса, ризикуючи власним життям. Дякуючи Всевишньому обоє залишились живими, але песик травмував лапу, тому його відвезли до ветеринара.

Це сталось під час новорічних свят. Моя сестра ідучи вулицею помітила батька з маленьким ( 4 чи 5 річним )сином. Батько в одній руці тримав санки, а в іншій – руку хлопчика. Малеча йшла і заливалась слізьми. Аня, маючи в сумці кілька мандаринок, рушила до молодого сімейства. Вона розпитала у хлопчини, чому той плаче. З’ясувалось, що він просто ображався на свого тата, бо той не хотів його брати на руки. Моя сестра пояснила хлопчику, що він уже великий і може йти сам. А тато втомився і йому важко нести на собі і сина, і санчата. Аня дала дитині мандаринки, сім’я їй подякувала і рушила далі, але вже тихо, спокійно та без істерик.

В більшості із нас були випадки, коли ми кричали навздогін прохожому чоловікові, що він загубив гроші, рукавичку або якийсь документ. Вказували школяреві на розстебнутий рюкзак. Допомагали підвестися на ноги молодій дівчині, яка впала через ожеледицю… Такі події трапляються щодня, щогодини. Ситуації різноманітні, але незмінними залишаємось ми, українці, бо завжди підставляємо плече допомоги тому, хто його потребує.

 Альона Присюда