7 липня у «Довженко.книги.кава.кіно» відбулася презентація книги Насті Мельниченко «#ЯНеБоюсьСказати». Будучи журналісткою, активісткою, головою ГО "Студена", Настя навіть і не здогадувалася, що її пост-відповідь у соцмережі призведе до всеукраїнського флешмобу жертв насильства.
Як зазначила авторка, у насильства немає статі – насильниками і жертвами можуть бути як жінки, так і чоловіки; у насильства немає пори доби – вірогідність домагання посеред білого дня така ж як і вночі; у насильства немає «стану» - людей тверезих і в стані сп’яніння гвалтують однаково часто; у насильства немає «уніформи» - неважливо у що жінка одягнута – спідницю чи джинси.
«Культура в нас така, - вказала Настя на презентації. – Звинувачувати жінку-жертву у всьому. Ніби справді саме вона винна в тому, що її зґвалтували».
І це правда. У школах нас цього не вчать. В університетах завжди помовкують. У сім’ях такі теми взагалі табу. Насправді ж ми не повинні перекладати відповідальність на жертву. Ніколи не винні ті, кого згвалтували чи домагалися. Ніколи. Винен завжди насильник. І поки ми цього не усвідомимо, в нас завжди будуть оці «скелети у шафі».
Настя виділила три основні тенденції в тисячах історій, які вона прочитала. Перше це те, що більшість насильств стається все ж таки у дитячому віці. І ці діти не розуміють, що з ними відбувається. По-друге, вони не усвідомлювали, що мали право сказати «ні». У нас зовсім відсутні поняття про фізчні та психологічні бар’єри та кордони. «Іди сюди, поцілуй тьоту Валю/дядю Васю», - це ненормально. Невже батькам справді так важко усвідомити, що дітям не завжди приємні пригортання та тискання? Навіть якщо це родичі чи друзі сім’ї. І, по-третє, діти мовчать. Мовчать і не говорять нічого, поки не виростають і випадково не знаходять такі «хештеги» у соцмережах. І тільки тоді деякі з них говорять всю правду. Чому вони мовчать стільки років? Бо вони не можуть розповісти цього батькам. Бо такі теми у сім’ях не обговорюються. Бо такі теми табу. Бо дітям часто просто навіть не вірять.
Настя також правильно зауважила, що нам потрібно навчитися відділяти насильство від всього іншого. Яким чином? За її словами, зносини мають бути за взаємною згодою та приємні обом, а все інше – насильство.
І на останок, авторка дала декілька порад батькам (та і не тільки батькам). Загалом, варто зняти із теми «секс» позначку «табу». Це не настільки страшне слово, як може здаватися. І якщо діти не будуть говорити про це із батьками, то вони будуть дізнаватися про це в своїх однолітків чи інших «дорослих». А кінець таких історій ми знову будемо дізнаватися із нових флешмобів-історій у соцмережах. І найважливіше – поважати кордони. Не тільки своїх/чужих дітей, а й всіх людей навколо. Не перечитувати повідомлення в чатах, не заходити без стуку в кімнати, не ритися «випадково» в їхніх речах. Не лізти з обіймами чи поцілунками, якщо людина цього не хоче. Ми хочемо, щоб поважали територіальні кордони нашої держави, а самі не можемо утриматися від «посягання» на кордони наших близьких.
Тож, який основний меседж цієї книги? Жертва не винна. І це те, чому варто і далі говорити і писати із заголовком «#ЯНеБоюсьСказати». Бо багато хто говорив. Але в той же час, багато ще мовчать. Так, хештегом і книгою нам кількість насильства не змінити. Ми змінимо тільки кількість замовчаних історій, які повільно вбивають кожного із нас щодня. Історій, які ставлять на нас тавро жертви.
І на останок. Дякуємо за мужність всім тим, хто не побоявся сказати.
А ви досі боїтеся?
Білоусова Дана
Немає коментарів:
Дописати коментар