Интернет реклама УБС

23.10.20

Світовий досвід моделей соціальної політики та їх можливість використання в Україні

 Опубліковано на сайті Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики  України і НАН України.

 Однією із найважливіших конституційних характеристик української держави є її характеристика як держави соціальної. Поняття «соціальна держава» або «держава соціального добробуту» вживається в Західній Європі ще з кінця 40-х років минулого століття. Найважливішою особливістю такого типу держави є високий рівень соціальної безпеки й соціальної захищеності її громадян. Досягнення такого рівня можливе завдяки проведенню ефективної соціальної політики.

У формуванні й здійсненні соціальної політики беруть участь чимало суб’єктів, діяльність яких визначається конкретними соціальними інтересами й здійснюється на основі тієї або іншої нормативно-правової бази. Це – державні органи влади, органи місцевого самоврядування, недержавні організації, громадські об’єднання. Тобто залежно від того, хто ініціює та встановлює ці взаємини та проводить відповідні заходи, розрізняють види соціальної політики – державну, регіональну, корпоративну. Основним суб’єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі є держава, яка визначає загальні її засади, мету, завдання, пріоритети, нормативно-правову базу й проводять безпосередню практичну роботу з її реалізації.

Державна соціальна політика – це дії держави в соціальній сфері, що переслідують певні цілі, співвіднесені з конкретно-історичними обставинами, підкріплені необхідними організаційними й пропагандистськими зусиллями, фінансовими ресурсами й розраховані на певні етапні соціальні результати.

Незважаючи на те, що головним суб’єктом соціальної політики є держава, поряд з нею активну роль у соціальній політиці виконують інші, недержавні суб’єкти, зокрема, профспілки й політичні партії. Головними показниками ефективності соціальної політики є рівень добробуту, освіти, здоров’я населення, соціальної стабільності, конструктивності відносин соціальних груп і т.д.

Важливе місце в досягненні поставленої мети має стратегія соціальної політики, яка являє собою своєрідний план розв’язання соціальних проблем країни на кожному конкретно-історичному етапі. У демократичному суспільстві плюралізм ідеологій та наявність різних суб’єктів породжує розмаїтість цілей і багатоманітність стратегій соціальної політики. Кожна зі стратегій входить складовою частиною в ту або іншу ідеологію й програму суспільного розвитку.

Зважаючи на багатовекторність соціальної політики в процесі її проведення важливо враховувати усі її напрями, не захоплюючись одними й не ігноруючи інших. Ефективність реалізації соціальної політики будь-якого рівня найбільшою мірою залежить від стану економіки, наявності необхідного фінансування соціальних програм за рахунок держави, органів місцевого самоврядування, підприємств, спонсорів і т.д. У процесі руху України до соціальної держави, вдосконалення соціальної політики та соціальної стратегії, важливе значення має вміле та доречне використання міжнародного досвіду в цій сфері із врахуванням менталітету українського суспільства.

У зарубіжній соціальній практиці стали загальновизнаними запропоновані в 1990 р. Г. Эспинг-Андерсеном три моделі соціальної держави, а відповідно і соціальної політики: ліберальна (або англосаксонська), континентально-європейська (консервативна) і скандинавська (або соціально-демократична) [1, 2, 3].

В основу цієї класифікації покладені принципи доступності, ступені охоплення населення та перерозподілу доходів у системах соціального забезпечення. Важливе значення мало також з’ясування ролі та міри впливу на ці процеси політичних сил (партій, рухів, державної влади).

Ліберальна модель соціальної політики.

Вона ґрунтується на наявності у суспільній свідомості віри в регулюючі можливості ринку та розвинутою системою приватної благодійності. Її формування відбувалося в умовах домінування приватної власності, ринкових відносин і під впливом ліберальної трудової етики. Ця модель набула широкого розвитку в Австралії, США, Канаді, Великобританії і Японії. Основними умовами функціонування ліберальної моделі було мінімальне втручання держави в ринкові відносини й обмежене застосування заходів державного регулювання. У внутрішньому валовому продукті державному сектору економіки належить лише невелика частка. Саме тому домінуючу роль у соціальній сфері відіграють не державні органи, а приватні добродійні організації, створені за різними ознаками – етнічними, релігійними чи іншими. Ця модель передбачає державні обов’язки з соціального захисту лише для найбільш вразливих груп населення. Інші громадяни повинні забезпечувати себе самостійно. Тобто, в питаннях соціальних, зокрема, забезпеченні свого добробуту, перевага надається не державі, а особистим зусиллям кожного окремого громадянина.

В рамках цієї моделі соціальна підтримка громадян здійснюється за рахунок розвинених систем страхування й при мінімальному втручанні держави, а проблеми, що виникають між підприємцями й найманими робітниками з приводу соціального захисту, вирішуються переважно через профспілки.

Для ліберальної моделі характерне надання адресної соціальної допомоги найбіднішим верствам при посиленні страхового принципу фінансування соціальних програм, а також зростання ролі особистих коштів в оплаті соціальних послуг. Держава з бюджету фінансує тільки послуги, включені в список мінімальних гарантій. Матеріальна допомога має адресну спрямованість і надається лише за наявності необхідних та перевірених підстав.

Для втілення у життя та успішного функціонування цієї моделі у сфері виробничих відносин мають бути створені максимальні умови для розвитку підприємницької активності. Власники підприємств нічим не обмежуються в прийнятті самостійних рішень щодо розвитку й реструктуризації виробництва, включаючи звільнення працівників.

Крім того, однією із різновидів цієї моделі соціальної політики, яка впродовж тривалого часу застосовується і виправдовує себе у розвинутих країнах світу, є неоліберальна модель. В її основу покладені основні засади соціальної політики Великобританії, розробленої і втіленої в період правління англійських консерваторів, зокрема, прем‘єр-міністра Маргарет Тетчер (1979–1990 рр.) та її наступника лейбориста Тоні Блера. Сутність соціальної політики Маргарет Тетчер полягала у максимальному її переведенні на комерційну основу при значному скороченні державних видатків на соціальну сферу (охорону здоров‘я, освіту, житло, соціальне забезпечення). З цією метою урядом здійснювалося роздержавлення, приватизація та створення ринку сфери соціальних послуг, залучення на контрактній основі недержавних організацій до їх надання. Проте унітарність Великобританії не дала можливості державі повністю втратити свій вплив на соціальну сфери. Тим більше, що основні засади державної політики в кінцевому підсумку теж визначалися державою.

Лейбористський уряд Тоні Блера, що прийшов на зміну консерваторам, проголосив новий політичний курс – „третій шлях”, який виключав прихильність як до правої, так і до лівої ідеології. [4].

Ліберальна модель цілком відповідає своєму основному призначенню в умовах економічної стабільності або підйому. Однак вона виявляється недостатньо ефективною в умовах кризи, спаду чи вимушеному скороченні виробництва, що супроводжується неминучим урізуванням соціальних програм, що призводить до значного погіршення становища багатьох соціальних груп, передусім жінок, молоді, людей похилого віку.

Таким чином, сутність ліберальної політики полягає у зниженні ролі держави у розв‘язанні соціальних проблем громадян, наданні їм якомога більшої свободи для самостійного їх розв‘язання. Характерно, що така соціальна політика можлива за повної відсутності або слабкості лівих політичних сил або їхніх представників у владних структурах, так як основними їх лозунгами є соціальний захист населення від можливих соціальних потрясінь та збільшення ролі держави з даного питання.

Континентально-європейська (консервативна) модель.

Вона впроваджена в країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою, зокрема, Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Голландії, характерна опора на правове регулювання системи соціального забезпечення. Вперше ця модель була розроблена наприкінці 40-х рр. ХХ ст. Християнсько-демократичною партією Німеччини, і викладена у так званих дюссельдорфських принципах, які включали у себе „природне право на роботу”, „соціальне страхування як основу соціальної безпеки” та “соціальне страхування згідно з доведеною нуждою із суспільних фондів поза соціальним страхуванням” [5].

Ця модель заснована на об’єднанні зусиль у розв’язанні соціальних проблем, коли відповідальність окремого підприємця замінена системою їх обов’язкової колективної відповідальності під контролем держави. Модель припускає наявність корпоративної системи соціального захисту в рамках підприємств. Уряд використає соціальне партнерство як механізм узгодження інтересів найманих робітників і роботодавців, інструмент регулювання класової боротьби з метою підвищення рівня соціальної захищеності зайнятого населення. Ця модель має обов’язковою попередньою умовою високо й добре організоване суспільство і є підсумком політичної прихильності суспільства принципам добробуту. Корпоративний тип поєднує у собі різні риси: яскраво виражена стратифікація як за рівнем доходу (особливо у Франції), так і по соціальному статусу. Позиції держави тут значно сильніші; бюджетні відрахування на соціальні заходи приблизно дорівнюють страховим внескам працівників і роботодавців; основні канали перерозподілу перебувають або в руках держави, або під її контролем. При цьому держава прагне надавати перевагу системі страхового захисту. Завдяки цьому розмір соціальної допомоги перебуває в пропорційній залежності від трудових доходів і розмірів відрахувань на страхові платежі. Так, наприклад, Німеччина на соціальні програми витрачає значні кошти. Якщо у 1960 р. частка видатків на ці цілі становила 20,4 відсотка ВВП, то у 1981 р. вона сягнула 29,2 відсотка. . Щоправда, в умовах економічних негараздів видатки на соціальні програми значно знижуються.

Відмінною рисою континентально-європейської моделі є “самоврядність” страхових кас, що перебувають у спільному веденні власників підприємств і впливових профспілок, які представляють інтереси найманих робітників. Розмір гарантованих виплат у випадку безробіття залежить від виробничого стажу, а строки – від тривалості сплати страхових внесків, їхньої величини й віку працівника. У багатьох країнах період виплат допомоги з безробіття збільшений для осіб старше 50 років.

Скандинавська (або соціально-демократична) модель .

Провідну роль у соціальному захисті населення відводить державі і надає базове забезпечення всім громадянам країни з державного й місцевого бюджетів, сформованих за рахунок податків. На відміну від ліберальної моделі, де кожен сам піклується про свій добробут і забезпечення, ця модель соціальної політики заснована на концепції “солідарності”, у якій соціальний захист розглядається як справа всього суспільства, а не окремо взятих індивідів. Саме тому її нерідко називають солідарною. Ця модель знайшла практичне втілення в країнах північної Європи – Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, а також у Нідерландах і Швейцарії.

Соціально-демократична модель ґрунтується на таких принципах соціального захисту: всі люди мають однакову цінність, незалежно від віку й продуктивності? суспільство не може відмовитися від “слабких” елементів і повинне створювати їм умови і надавати можливості для задоволення своїх потреб; соціальні послуги й сервіс надаються на добровільних началах. В разі браку добровільності, державою можуть вживатися примусові методи; соціальний захист повинен бути безперервним, всебічним і охоплювати всі сфери життя людини; соціальний захист повинен бути гнучким, доступним і здатним вирівнювати соціальні умови для всіх груп населення. Такий підхід допомагає перебороти розрив у соціальних можливостях як “слабких” груп, так і всього суспільства. Зокрема, усі повинні мати рівну можливість для одержання освіти, кваліфікації й оплачуваної роботи, тобто стати нормальними самозабезпечуваними членами суспільства.

Пріоритетними завданнями державної соціальної політики вважаються загальна зайнятість і вирівнювання доходів населення та пом‘якшення розшарування суспільства за рівнем доходу. Розвинутий державний сектор економіки служить основою фінансування соціальної сфери, зміцненню якої сприяє високий рівень оподатковування. Частка державних витрат у ВВП становить у Швеції 66 відсотків, у Данії 61 відсоток, у Фінляндії 56 відсотків. Основна частина цих витрат іде на задоволення соціальних потреб населення. Досить значну частину становлять і трансферні платежі, завдяки яким відбувається перерозподіл національного продукту на користь найменш забезпечених верств населення. Головною особливістю цієї моделі є універсалізація соціального захисту населення, як гарантованого права всіх громадян, забезпеченого державою. Модель відрізняється високою роллю держави в усуспільненні доходів і загальнонаціональних соціальних механізмів керування. Держава забезпечує високий рівень якості й загальнодоступність соціальних послуг (у тому числі безкоштовне медичне обслуговування, освіту й т.п.) [4]. Скандинавський тип соціальної держави характерний універсалізмом і перерозподілом доходів за рахунок прогресивної системи оподатковування населення. Ця модель заснована на системі соціального страхування з певними відрахуваннями внесків працюючих і роботодавців. Боротьба з бідністю поєднується з підтримкою високих стандартів життя всіх громадян.

Економічна основа цієї моделі – ефективне виробництво, повна зайнятість, сильні об’єднання роботодавців і профспілок, договірні відносини між ними, які контролюються державою, високий рівень перерозподілу суспільного продукту. Соціальна політика фінансується державою з бюджетних коштів (через систему оподатковування). Держава забезпечує реалізацію гарантованих прав і дій соціального захисту й відповідає за активне функціонування різних недержавних соціальних служб. Це можливо при наявності сильного й децентралізованого управління.

У країнах, де застосовується така модель соціальної політики, податки, як правило, досить високі, мають непрямий характер і пов’язані з роздрібним продажем товарів і послуг населенню. Доходи обкладаються за прогресивною шкалою. При цьому прибуткова прогресія досить істотна, тому шведські підприємці, щоб уникнути податкового впливу, нерідко вдаються до реєстрації своїх підприємств у Європі. Найбільшу популярність одержала шведська доктрина соціальної держави. Вона зводить турботу держави про своїх громадян у ранг національного культу, обіцяючи забезпечувати їм безпеку, надійність і захист у загрозливих ситуаціях. Громадяни є незалежними від родичів або добродійності, а тим більше від ринку. Держава піклується про людину впродовж усього її життя.

Для шведської моделі властиво: регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні (встановлення тарифних ставок, колективних договорів); проведення соціальної політики, що забезпечує найменшу диференціацію населення за рівнем доходів; орієнтація політики зайнятості на мінімізацію безробіття, насамперед за рахунок перекваліфікації працівників; розвиток виробничої демократії та ін. Діяльність по кожному з відзначених напрямів принесла досить вражаючі результати.

Реалізовуючи базову ідею шведської моделі національну солідарність, уряд не тільки забезпечує рівний захист інтересів всіх членів суспільства, але й домагається забезпечення добробуту окремих груп населення. Активна перерозподільча політика в скандинавських країнах вирішила проблеми бідності, але не змогла цілком вирішити проблеми соціально уразливих груп (інвалідів, дітей, старих, безробітних). Як наслідок впровадження принципу належного забезпечення соціальних прав громадян, рівень витрат на соціальний захист є досить високим, що дозволяє домагатися її ефективності й підтримувати велику кількість прихильників соціал-демократичної моделі. Іншими відмітними рисами цієї моделі є розвинена система виробничої демократії, регулювання трудових відносин на загальнонаціональному рівні, а не на рівні окремих підприємств або галузей, використання наявних коштів з метою мінімізації рівня безробіття.

Для досягнення поставлених цілей в 1977 році у Швеції зроблена реорганізація соціального відомства й сформульовані завдання соціальної служби досить широкі, але конкретні й зрозумілі населенню. Серед них можна виділити чотири генеральних напрями: гарантії доходу; заходи щодо захисту навколишнього середовища й сервісу; догляд (включаючи охорону здоров’я) і захист трудового середовища. За кожний із напрямів відповідає конкретний суспільний інститут.

Розробка і впровадження такої моделі соціальної політики є можливою у тій політичній системі, де на уряд значною мірою впливає робітничий клас та партії соціал-демократичного спрямування. Така модель значно знижує рівень політичного протистояння у суспільстві, і створює підґрунтя для миру і спокою в державі.

Відзначені три моделі ніде у світі не зустрічаються в чистому виді, являючи собою “ідеальні типи” соціальної держави, кожний з яких має свої достоїнства й недоліки. На практиці можна спостерігати сполучення елементів ліберальної, корпоративної й соціал-демократичної моделей при явній перевазі рис однієї з них. У Канаді, наприклад, поряд зі страховою пенсією існує так називана “народна” пенсія. Аналогічна пенсія уведена й в Австралії. У США існує безліч допомог, виплачуваних крім кас соціального страхування. Там діє не менш 100 програм матеріальної допомоги (багато хто з них короткочасні; після закінчення строку їм на зміну приходять інші), що розрізняються по масштабах, виборчих критеріях, джерелах фінансування й цілям. Більшість із них здійснюється під егідою п’яти федеральних міністерств (охорони здоров’я й соціальних служб, сільського господарства, праці, житлового будівництва й міського розвитку, внутрішніх справ), а також комітету з економічним можливостям, Керування по справах ветеранів, Ради по пенсійному забезпеченню залізничників і Комісії цивільної служби. Причому численні програми діють розрізнено, не становлячи збалансованої й організованої системи, внаслідок чого не охоплюють досить більші групи нужденних у матеріальній допомозі людей, включаючи бажаючих трудитися безробітних, для яких установлений досить скромний розмір допомог і компенсацій. Разом з тим такі програми в якомусь ступені заохочують соціальне утриманство в середовищі вихідців з афро-азіатського й латиноамериканського населення: утворилися, цілі групи, які практично ні дня не працювали на суспільство протягом двох-трьох поколінь. Інша істотна вада зазначених програм укладається в негативному впливі на сімейні відносини: вони нерідко провокують розлучення, роздільне проживання батьків, оскільки одержання фінансової допомоги залежить від родинного стану.

На жаль, в Україні соціальна політика нині є аморфною і суперечливою. Через відсутність чітко визначеної концепції, стратегії та пріоритетів, необхідної економічної бази, надмірну заполітизованість українського суспільства чимало соціальних програм носять популістський, декларативний характер. Вироблення із врахуванням світового досвіду концепції соціальної держави, на основі якої можливі розробка системи соціального захисту та вдосконалення соціальної політики мають наблизити Україну до європейських стандартів стабільного соціального розвитку.

Модель соціальної політики Російської Федерації.

Потрібно зазначити, що соціальну політику в широкому розумінні вони розглядають, як сукупність теоретичних принципів і практичних заходів, що виробляються і реалізовуються державними й недержавними органами, організаціями й установами, спрямованих на створення необхідних умов життєдіяльності, задоволення соціальних потреб населення, створення в суспільстві сприятливого соціального клімату.

Соціальна політика в РФ формується й реалізується в процесі діяльності державних структур, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також виробничих й інших колективів. Вона спрямована на досягнення цілей і результатів, пов’язаних з поліпшенням матеріального й соціального добробуту, підвищенням якості життя населення й суспільно-політичної стабільності, запобіганням можливого виникнення вогнищ соціальної напруженості.

На початку третього тисячоліття в Росії значно актуалізувалося питання щодо визначення стратегічних пріоритетів розвитку країни. У самому загальному вигляді стало очевидно, що ключовим напрямом довгострокової соціально-економічної політики держави стало послідовне поліпшення якості й рівня життя населення на основі підвищення конкурентноздатності національної економіки, її виходу на траєкторію стійкого розвитку з подальшим відновленням економічної й політичної ролі Росії у світовому співтоваристві.

Однак фундаментальна конституційна характеристика Російської держави як соціальної не тільки не одержала практичного втілення, а навіть теоретичної розробки. З різних причин державне регулювання економіки не сприяло її перетворенню в соціально орієнтовану.

Російська Федерація виходить з того, що фундаментом нової соціальної політики, що реалізує соціальну й гуманітарну відповідальність держави перед громадянами, повинен стати законодавчо закріплений, гарантований кожному громадянинові мінімум соціальних благ, що враховує регіональні особливості й історико-культурні традиції всіх народів країни. Йдеться про концентрацію зусиль держави на тих невідкладних проблемах, розв‘язання яких допоможе істотно поліпшити умови життя людей, підсилить соціальну підтримку реформ. Однією із найважливіших проблем є прогресуюча деградація основних фондів, фізичне і моральне знос яких не компенсується новими капіталовкладеннями, що призвело до значного технологічного відставання практично всіх галузей економіки від світового рівня. При цьому майже не відбувається відновлення устаткування, скорочується інвестиційна активність, більша частина амортизаційних відрахувань не направляється на інвестиції, а фактично вилучається з відтворювального процесу. Поглиблення спаду виробництва, що перевищив у промисловості 50 відсотків, а в її наукомістких галузях – 70 відсотків, повсюдно привело до значного недовантаження виробничих потужностей, що не могло підтримувати їхню належну експлуатацію й технологічний режим. Різко знизилася ефективність суспільного виробництва (питома витрата електроенергії на одиницю ВВП виросла на 23 відсотки, продуктивність праці знизилася на 28 відсотків, що відбиває загальний спад конкурентноздатності російської економіки. Фактично економіка ввійшла в режим звуженого відтворення, розвивається незворотній процес руйнування науково-промислового потенціалу країни, відбувається наростаюча деградація виробничого апарату в галузях матеріального виробництва. Процеси в економічній сфері не можуть не впливати на проведення ефективної соціальної політики. [11, 12, 13].

На стані соціальної сфери Росії негативно позначається вивіз капіталу, його ізоляція від виробничих потужностей, а також неефективність капітальних вкладень внаслідок галопуючої інфляції й невизначеність прав власності, нерозвиненість правової системи забезпечення інвестиційної активності й вирішення господарських спорів. Вивіз капіталу, що перевищує 10 млрд. доларів у рік при незначній величині ввозу, а також концентрація банківської активності у фінансуванні спекулятивної діяльності унеможливлюють підтримку розширеного відтворення й відновлення виробництва. Обсяг накопичених російськими суб’єктами господарювання валютних резервів, виведених з господарського обороту нераціональної економіки, становить 20–30 млрд. доларів. 

Реалізація державної соціальної політики наштовхується на такі явища як відплив кваліфікованих фахівців і негативні тенденції у сфері людського потенціалу, дезінтеграція суспільства й виникнення загрози загострення класових конфліктів, руйнування основ соціальної стабільності. Зростаюча поляризація населення, що виявляється у значному розриві у рівнях доходів населення і супроводжується зубожінням значної її частини, зниженням рівня соціального забезпечення й державних витрат на соціальні гарантії.

Зазначені проблеми обумовлені структурними диспропорціями в економіці й неадекватністю економічної й соціальної політики. Тому соціальні питання, особливо на довгострокову перспективу, не можна розглядати у відриві від економічного розвитку країни. Адже без досягнення високих стійких темпів економічного росту неможливо проводити в життя ефективну й результативну соціальну політику. Якщо соціальні реформи не будуть ув’язані з економічними й націленими на досягнення динамічного розвитку російського суспільства, соціальна політика буде приречена на невдачу.

Росія у процесі пошуку прийнятної моделі соціальної політики намагається враховувати досвід розвинених країн світу у цій сфері. Соціальні концепції цих країн ґрунтуються на засадах ринкової економіки, ідеології традиційного середнього класу, ринку капіталізму вільної конкуренції та соціальної держави.

Росія може немало запозичити також у далекосхідних моделях (японська, китайська та ін.), в яких важливе значення надається регулюючій ролі держави і кооперативним формам життєдіяльності. Є немало підстав для того, щоб склалася самобутня російська національна модель змішаної економіки, яка відображала б своєрідність історичного шляху, євразійського місцезнаходження, національних традицій. Природно-кліматичні, економіко-географічні, геополітичні, соціокультурні та інші особливості Росії зумовлюють необхідність формування такої моделі, в якій більш помітну роль повинна відігравати участь держави у економіці, система соціальних гарантій, опіка постіндустріального сектора, соціально-духовні цінності, спільні форми господарювання і яка разом з тим містила б усі елементи, властиві змішаній економіці.

Таким чином, російська модель, маючи немало спільного із європейськими моделями, разом з тим намагається зберігати свою глибоку своєрідність. Основними принципами соціальної стратегії Росії враховуючи вищенаведене повинні стати: трудова мораль і ділова етика, поєднання особистого й суспільного інтересу, союз праці й власності; поєднання спільного з диференційованим підходом до різних груп населення, баланс у взаємовідносинах сімейного й державного бюджету при вирішенні соціальних проблем (житла, комунально-побутових, транспортних послуг і т.д.) у міру росту рівня трудових доходів і підвищення ефективності виробництва; поєднання комплексності із цільовим, адресним підходом до розв‘язання соціальних проблем, встановлення мінімальних життєвих стандартів на федеральному й регіональному рівнях; посилення адресного характеру соціальної політики за допомогою використання соціального моніторингу й аналізу соціальних індикаторів з виділенням тих, які показують ситуацію соціального вибуху.

Таким чином, виходячи із аналізу світового досвіду вироблення моделі соціальної держави та соціальної політики можемо констатувати:

– по-перше, соціальна політика та соціальна стратегія, її розвиток, залежать насамперед від форми політичного устрою та політичного режиму, тобто функціонування демократичної публічної влади зі сталими прогресивними традиціями;

– по-друге, напрями та стратегічні пріоритети соціальної політики та соціальної стратегії залежать від економічного розвитку держави та її спроможності проводити в життя соціальні програми, що забезпечують гідне життя суспільства;

– по-третє, просте копіювання досвіду провідних держав світу щодо соціальної політики та соціальної стратегії, моделі соціальної держави без врахування національних особливостей, менталітету, культурної та політичної спадщини призведе до руйнування системи соціального забезпечення та банкрутству самої держави. Саме тому Україні слід враховувати позитивні напрацювання світового досвіду щодо соціальної політики та екстраполювати їх на соціальну практику з оглядом на наші традиції та економічні можливості.

– по-четверте, із зарубіжних моделей змішаної соціальної політики та соціальної стратегії для України корисною вбачається соціал-демократична модель в цілому і, зокрема, такі її регіональні типи, як шведська (скандинавська соціальна модель, німецька модель) соціального ринкового господарства, в яких у найбільш помітно виражена соціальна орієнтація. Вони більшою мірою пов‘язані з українськими соціальними традиціями, у яких важливе місце посідали ідеї соціальної справедливості і захищеності.

– по-п’яте, стратегія соціальної політики ні в якій мірі не повинна базуватися на популістських рішеннях керівництва держави в залежності від виборчого процесу. Вона насамперед повинна враховувати постійний розвиток промисловості, а відтак і збільшення видатків на розвиток соціальної сфери.


Л.І. Ільчук. к.п.н., доцент

Немає коментарів:

Опублікувати коментар