Друга ракетка України гарантувала собі місце в топ-15 світового рейтингу за результатами виступів в Іспанії

Авторка: 

Анастасія Клиновська

   Марта Костюк вперше в кар'єрі виборола титул категорії WTA 1000, здолавши у мадридському фіналі «нейтральну» суперницю Мірру Андрєєву з рахунком 6-3, 7-5. Для українського тенісу цей успіх став першим на такому рівні за останні вісім років – востаннє трофей WTA 1000 здобувала Еліна Світоліна у 2018 році в Римі.

   Після переможного розіграшу Костюк виконала сальто назад безпосередньо на корті. Акробатичний елемент став реалізацією нещодавної обіцянки. Після успіхів у Руані та Остіні Марта зізналася, що зовсім забула про святкове сальто, тому в Мадриді вирішила обов’язково виправити це.

  Тріумф в Іспанії дозволив спортсменці гарантувати собі 15-те місце у світовому рейтингу WTA. Цей результат став новим особистим рекордом для Костюк, яка розпочинала виступи в Мадриді на 23-й позиції.

   За перемогу друга ракетка України отримає понад 1 мільйон євро призових, що стане її найбільшим одноразовим гонораром в одиночному розряді. 

В Україні відбулася прем’єра першого повнометражного музичного байопіку про життя легенди, Короля поп музики – Майкла Джексона

Авторка:

Юлія Гоменюк

  22 квітня 2026 року в Україні відбулася прем’єра першого повнометражного музичного байопіку про життя легенди музики, Короля Попу – Майкла Джексона. Повний вибухових емоцій, світла софітів, глибинних особистих переживань та блиску культових сценічних образів, фільм зачарував глядачів по всьому світу, в тому числі й в Україні.

   Режисер Антуан Фукуа взяв більш “особистісний” підхід до історії ікони: крім таланту та його розвитку як зірки, фільм фокусується на стосунках в родині Джексонів та гурті The Jackson 5, тиску, що Майкл відчував з боку батька, на його активізмі, ставленні до тварин, його людяності та щирому намаганні зробити світ кращим. Фільм охоплює не всю історію співака і обривається, щойно стрічка починає розповідати про пік кар’єри Майкла, повністю незалежно від The Jackson 5. Цікавим також є те, що до фільму були залучені прямі спадкоємці слави Майкла. Головну роль зіграв племінник співака – Джафар Джексон. Завдяки його навичкам актора та танцюриста, старанню та повазі до образу покійного дядька, Майкл у фільмі відчувається живим та “справжнім”. 

   Оскільки це музичний байопік, фільм також сповнений яскравих музичних номерів та репродукцій легендарних виступів Джексона. Трекліст містить в собі такі хіти, як “I’ll Be There”, “Never Can Say Goodbye”, “Who’s Loving You”, “Ben!” гурту The Jackson 5, та такі знаменні пісні Майкла, як “Don’t Stop ‘Til You Get Enough”, “Billie Jean”, “Beat It”, “Thriller” та “Bad”.

  Фільм був добре сприйнятий глядачами, отримавши оцінку 97% popcornmeter на Rotten Tomatoes та оцінку 7.7/10 на IMDB. Але те, чи матиме картина другу частину, покаже фінансовий успіх фільму.

  У інтерв’ю з Deadline режисер зазначає, що перш за все хотів олюднити Майкла. Слова Антуана Фукуа:

   “Я хотів, щоб люди дізналися більше про нього: яким ексцентричним він був, як він був юнаком. Я завжди відчував, що молодші покоління не знають про Майкла чи його історію. Щоб розповісти будь-що про Майкла, потрібно нагадати людям про його магію, силу музики, веселощі, що він приніс у світ, та його власну невпевненість. Його історія одна з найскладніших, яку можна розповісти. Мій підхід полягав в тому, щоб приземлити його на стільки, на скільки ми могли, щоб він був близьким будь-кому поза цією сценою.”

   Режисер також пояснює вибір назви та напрямку фільму:

“...Фільм називається “Майкл”, тож потрібно сфокусуватися на Майклі.”

   В цьому ж інтерв’ю, Антуан Фукуа зазначив, що рішення подати історію Короля Попу з молодих років було важливим не лише для олюднення зірки, а й для того, щоб підготувати ґрунт для важких тем, що мали бути включені в сиквел. Він хотів, щоб глядачі розуміли контекст, в якому Майкл зростав та розвивався. Знайомство з дитинством Майкла  пояснило б деякі аспекти його особистості та його любов до тварин і казок (зокрема камера часто фокусується на книзі про Пітера Пена, як тихе нагадування про Неверленд).

   Фукуа також зауважив, що команда відзняла багато матеріалу, достатньо, щоб стати основою майбутнього сиквела. 

   Коли він не на сцені чи в студії звукозапису, Джексон посміхається, дивлячись телевізор разом із мамою (Ніа Лонг), посміхається, відвідуючи хворих дітей у лікарні, і посміхається, купуючи тварин для свого приватного звіринця. “Вони не мої домашні улюбленці, вони мої друзі”, — посміхається він.”

   Українські критики  мали що сказати про картину. Огляд від Суспільного також критикує фільм за романтизацію особистості Майкла, оминання розкриття його романтичних та дружніх стосунків та уникнення теми звинувачень. На думку авторки, навіть батько Джексонів був показаний з боку, який дозволяє співчувати йому та розуміти його мотивацію. Проте, огляд позитивно говорить про візуальну та музичну частину фільму та відзначає його видовищність й оптимістичність. Навіть часте використання стрічкою знайомих тропів відзначається як плюс, який дає глядачам відчуття знайомості, а отже робить перегляд легшим і приємнішим. 

   Попри коментарі критиків, глядачі сприйняли фільм більш ніж позитивно. Картину точно є за що похвалити: неймовірна візуальна частина, саундтрек та пісні Майкла, що чудово передають кожну еру кар’єри співака та грають на струнах ностальгії глядачів, талант Джафара Джексона як актора, так і танцюриста, який зміг точно відтворити багато культових рухів дядька.

   Фільм має багато позитивних аспектів, які не лишилися непоміченими. Багато хто хвалить головного актора за те, що він повернув Майкла Джексона до життя в їхніх очах. Фільм також хвалять за автентичність та гарне зображення легенди попу, що напряму суперечить оцінкам критиків.

   Глядачі також пишуть про особистий досвід перегляду фільму: вони співали знайомі пісні, танцювали  під них, переживали взлети й падіння разом з екранним Майклом, надихалися його оптимізмом, поглядом на життя та талановитістю. Для багатьох фанатів Джексона, що не змогли відвідати його живі концерти, цей фільм став їхнім “емулятором”, подарувавши такі ж яскраві емоції. Стрічка все ще в прокаті, а мережею вже ширяться очікування та сподівання на другу частину. Картина однозначно залишила тривалий позитивний відбиток на авдиторії.

   Касові збори також відображають позитивний фідбек, що байопік отримав. У вихідні прем'єри фільм зібрав $91 мільйон доларів у Північній Америці та близько $120-$121 мільйона доларів по всьому світу. Бюджет стрічки складав близько $165-$200 мільйонів, тож, враховуючи, що він окупився у перший вікенд показу, цілком реалістично передбачити, що друга частина історії таки побачить світ.

Імперія вже хитається. Удари вглиб РФ, позиція Заходу, потреби України: що треба для перемоги?

   Що саме визначає український спротив, які є досягнення та виклики за роки війни з РФ та що кожен може зробити для перемоги України? Про це і не тільки йшлося під час дискусії «5-й рік великої війни. Імперії впадуть». Фундація Пилипа Орлика ініціювала розмову за участі військових, дипломатів, волонтерів та представників культурного сектора про те, що відбувається у Росії та Україні сьогодні. 

  Головні зміни у війні — передусім технологічні, сказав на початку розмови голова правління Фундації Пилипа Орлика Артем Миколайчук. Й зазначив, попри все, противника не можна недооцінювати, адже Україна протистоїть другій армії світу. 

   «Українська армія переписала підручники з ведення війни. Дрон за кількасот доларів знищує танк за мільйон. Морські безекіпажні платформи витіснили росіян з північно-західної частини Чорного моря. БПЛА та ракети повністю українського виробництва долають вороже ППО і летять на тисячі кілометрів углиб Росії. Те, що ще п'ять років тому здавалося футурологією, сьогодні вивчають у штабах від Лондона до Тайбею. Ворог слабшає, він вперше за роки війни переляканий і шукає винуватців свого ганебного стану. 

   Але феномен України — не тільки у військових здобутках. Науковці з Університету Колорадо, Центральноєвропейського університету у Відні, університетів Норвегії та Німеччини вивчають інше явище: як 1469 українських громад не дали державі впасти. Батьківські комітети, молодіжні організації, волонтерські мережі, лікарі та активісти перепрофілювали себе на спротив. Довіра, вибудувана в мирний час, стала інфраструктурою виживання у час війни. Фінляндія вивчає українську модель. Польща будує резервні центри ухвалення рішень за українським зразком. Балтійські країни дивляться, як місцеві організації перетворюються на систему кризового реагування», —  сказав Артем Миколайчук.

   Ракет та дронів на схід летітиме дедалі більше. Посилення щонайменше вдвічі ударів Сил оборони углиб РФ до кінця року анонсував радник міністра оборони України Сергій Стерненко. На його думку, Росія наближається до системної кризи, адже втрати зростають, як і рівень деморалізації росіян. За його даними, армія РФ, просуваючись українською територією, нині втрачає удвічі більше особового складу, ніж торік навесні. Стерненко наголосив і на технологічній перевазі ЗСУ: розвитку безпілотних систем та сучасних засобів зв’язку. А от ситуацію в РФ описав як таку, що набуває ознак передреволюційної. 

 «Зростаюче соціальне невдоволення внаслідок економічної кризи та відключення Інтернету та доступу до окремих месенджерів, українські удари, перенесення війни вглиб рф, великі втрати деморалізують росіян. Усе це, разом із слабкою вертикаллю російської влади, неминуче призведе до падіння імперії», —  певен Сергій Стерненко. 

  Колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко провів паралелі між сучасною Росією та пізнім Радянським Союзом, наголошуючи на відчутті системного розпаду.

   «Було зрозуміло, що ця система управління вже загнила, вона вже така, яка не може далі існувати, але ще за інерцією трошечки продовжує йти далі. У таких випадках достатньо одного камінця, який запускає процес», — зазначив Огризко, очільник Центру досліджень Росії.

   Зараз Росія входить у фазу, коли ключові елементи режиму починають давати збій, зокрема репресивний апарат.

  «Коли це було можливим протестувати і критикувати самого царя? І яка реакція спецслужб? Ніякої. Це ознака того, що система вже не працює», — зауважив дипломат.

  Огризко також наголосив, що Україна досі не сформулювала чіткої стратегії щодо Росії, що ускладнює визначення кінцевої мети війни. Його особисте бачення — зникнення Російської Федерації як держави.

  Про обмеженість міжнародної підтримки України говорив дипломат Володимир Єльченко. Вважає: Україна переоцінила готовність партнерів — ЄС, США, Канади й НАТО діяти рішуче та недооцінила важливість роботи з країнами Глобального Півдня. Разом з тим, чимало країн взагалі не мислить категоріями поразки Росії.

   «Навіть на Заході заледве мислять категоріями поразки Росії і беззастережної перемоги України. Шукають компроміси коштом України», — зазначив голова дослідницького напрямку з міжнародної політики Фундації Пилипа Орлика Володимир Єльченко.

   Навченість, злагодженість та високий рівень бойового досвіду українських військовослужбовців підкреслив підполковник ЗСУ, Герой України Віталій Савич. Однак, Україна має серйозні технічні та системні виклики. Говорив і про бюрократію, яка гальмує розвиток. 

  «Авіаційний парк у нас зношений. Нам потрібні нові гелікоптери, новий клас і модернізація. Крім того, ми керуємося законами радянського зразка, просто перекладеними українською. Документи, що регламентують льотну роботу, — це 70–80-ті роки, адаптовані під сьогодні», — наголосив він.

   Хоч культура і формує основу стійкості суспільства, однак залишається недооціненою, — вважає Ольга Сало. Керівниця культурних ініціатив Фундації Пилипа Орлика розповіла, що працівники культурної сфери фактично виконують важливу мобілізаційну функцію, працюючи з молоддю та військовими, але не мають належного статусу і підтримки. Разом з тим, у суспільстві продовжує рости запит на українську культуру та ідентичність: 

   «Культура — це наша прошивка, яка формує стрижень. Але на рівні прийняття рішень вона залишається вторинною, якщо не третинною. Саме громади формують цінності, які потім спонукають людей брати зброю і захищати свою територію. Але на рівні громад усвідомлення, що бюджет має виділяти кошти на культуру, дуже невисокий». 

   «Що кожен може зараз зробити для наближення перемоги?», — фінальне, однак не риторичне запитання розмови. Відповіді різні, але суть єдина: перемога — це те, що до чого докластися має кожен. Для натхнення Володимир Огризко пропонує ранок починати із питання:

   «Що ти зробив для того, щоб Російської Федерації на карті світу більше не було?»

   І діяти. Та вірити у перемогу, як пропонує Віталій Савич: «Якщо не вірити в перемогу — не потрібно було починати боротьбу. Не держава винна мені, а я державі за те, що проживаю в ній. Щоранку ставити собі запитання: що я зробив для держави?»

   Сергій Стерненко наголошує на базовому:

«Кожен може бути або у війську, або для війська. Кожен може донатити, допомагати, волонтерити, підтримувати нашу армію — це найважливіше. І не боятися говорити правду». 

   Позиція в суспільстві не менш важлива за конкретну допомогу, впевнена Ольга Сало: 

 «Коли ми бачимо несправедливість щодо військових — потрібно не мовчати, а реагувати. Ми маємо тримати авторитет нашого війська — для себе і публічно».

   Володимир Єльченко наголошує на необхідності вигнання Росії з ООН: «Продовжувати вірити в перемогу і переконувати в цьому інших. І друге — це “геть Росію з ООН”. Згадуйте про це в розмовах, підписуйте петицію. Довбати цю скалу треба продовжувати.»

  Фундація Пилипа Орлика продовжує роботу над міжнародними ініціативами вигнання Росії з ООН. Навесні Фундація та МЗС України підписали Меморандум про співпрацю, зокрема, щодо припинення ворожої діяльності держави-агресора Росії в Організації. Дізнатися більше про ініціативу #unrussiaUN можна на сайті Фундації Пилипа Орлика. А підписати петицію усі охочі можуть тут: https://www.change.org/p/kick-russia-out-of-the-un 

Щоб залишатися на зв’язку та отримувати більше анонсів і матеріалів, запрошуємо підписатися на наш канал у WhatsApp:

https://whatsapp.com/channel/0029Vb80noo8F2pHSFOrFQ2a  

Леонід Коваленко

Графиня Вірджинія ді Кастільйоне: 400 фотографій молодості, і жодного погляду на «старість»

Авторка: 

Марія Лушпіган

   Графиня де Кастільйоне (1837-1899) – італійка, яка увійшла в історію фотографії завдяки тривалій та інтенсивним експериментам та запереченню образам «без емоційних статуй» на перших фото. Разом з придворним фотографом П’єром-Луї П’єрсоном вони створили понад 400 фотографій, що було неймовірно і за обсягом і за ціною, для тих часів. Жінку питання ціни не лякало, оскільки вона була з заможної родини, власними статками та одружена, правда саме через великі витрати на фотосесії чоловік розлучився з Вірджинією. Для порівняння, тоді зробити одне фото коштувало від одного до чотирьох місяці чистої зарплатні звичайного селянина, або створення повноцінного портрету. Та навіть розлучення не зупинило її, і вона продовжила своє дороге «захоплення» за власний кошт. Чому ж саме її фігура стала значною у фотомистецтві?

Піднесення фотографії як мистецтва

   На відміну від тогочасних портретів, де модель була пасивним об’єктом, Вірджинія виступала як режисерка, костюмерка та арт-директорка. Вона сама обирала:

- Сюжет і назву знімка.

- Костюми (від історичних постатей до театральних образів).

- Ракурси та кадрування.

   П’єрсон був лише технічним виконавцем, який натискав на затвор, тоді як ідея та візуальна мова належали графині.

Випередила свій «фоточас»

   Для середини 19 століття її стиль був досить унікальний: суміш нуару, сюреалізму, театральності та високої моди. 

 Костюмованість: Вона використовувала неймовірну кількість образів — від китайської принцеси та середньовічної черниці до Анни Болейн або алегоричної «Ермітажної німфи».

   Реквізит: Дзеркала, рамки, маски, квіти — кожен предмет мав символічне значення і працював на сюжет кадру.

   Гра тіней: На відміну від плаского світла тогочасних студій, на її фото часто присутні глибокі тіні, що створюють атмосферу таємничості (передвісник стилю «нуар»).

   Незвичні ракурси: Вона могла позувати сидячи на підлозі, лежачи або повернувшись спиною до глядача, що вважалося порушенням етикету, але створювало неймовірну динаміку.

Привіт «старість» - прощавай «обличчя»

  Починається  надзвичайно драматичний і похмурий період її життя. Коли наближалося її 30-річчя, Вірджинія помітила згасання її зовнішності. Це призвело до радикальних змін її способу життя:

  Чорні стіни: Вона наказала пофарбувати стіни в чорний колір і завісити вікна, щоб денне світло не підкреслювало зморшки.

   Відсутність дзеркал: Вона прибрала всі дзеркала, щоб не бачити власного старіння.

   Нічний спосіб життя: Виходила на прогулянки лише вночі, коли темрява приховувала її обличчя від випадкових перехожих.

Крапка в «кар’єрі»

  Остаточне припинення зйомок поставила не лише старість, а й психологічне виснаження. Ізоляція від соціуму та зацикленість на своїй «привабливій версії» наштовхнуло її створити власну виставку. Вона планувала виставити свої портрети на Всесвітній виставці в Парижі (1900 рік) під назвою «Найвродливіша жінка століття». Вона хотіла, щоб світ запам'ятав її саме такою, якою вона була на фото, а не в житті. На жаль проєкт так і не був реалізований. Вона померла у 1899 році, незадовго до виставки, у віці 62 років.

  Без Вірджинії Кастільйоне історія фотографії була б історією «техніки». Вона ж принесла в неї психологізм, театральність та егоцентризм. Вона довела, що камера може фіксувати не лише те, як людина виглядає, а й те, ким вона хоче здаватися або як вона страждає. Її внесок — це перехід від фотографії-документа до фотографії-висловлювання.

Особливості транслітерації японської мови на українську

Авторка:

Юлія 

Гоменюк

   Мочі, суші, Міцубіші, Фуджі, Хірошіма – слова японської мови, що набули особливо широкого вжитку в українській в останні роки, але, попри свою на перший погляд простоту, також спричинили безліч контроверсій.

   Здавалося б, чому? Уважний читач вже помітив причину: розбіжності в системах транслітерації. Українці, що не взаємодіють з японською мовою щодня, звикли називати гору Фудзі, машини – Мітсубісі, місто – Хіросіма, смаколики з рисового тіста – моті, мочі ж все ще викликає або бажання перепитати, чи правильно вони почули, або ж легкий смішок. При тому, що з вимовою самих носіїв японської мови така адаптація має небагато спільного.

   В чому ж причина? Імперські амбіції Росії залишили свій слід навіть на цьому аспекті української мови. Довгий час українці послуговувалися, ба навіть продовжують послуговуватись, системою транслітерації Євгенія Поліванова – уродженця Смоленська, радянського лінгвіста та сходознавця. У 1917 він розробив власну систему транслітерації японської мови на російську – поліванівку, – з урахуванням фонетичних обмежень російської мови. На її формування особливо вплинула неможливість поєднань звуків джі, чі та ші, в яких “і” фонетично не перетворилася би на “и”. У 1930 її було переглянуто та потім вживано як основну систему в усіх радянських академічних виданнях. Через те, що систему було розроблено саме для потреб російської мови, багато звуків японської було видозмінено та навіть викривлено: し (/shi/) перетворилося на /сі/, ち (/chi/) – на /ті/, じ (/ji/) – на /дзі/. Така вимова не характерна для літературної японської мови. Попри те, що ця система не підходила більшості мов республік, вона використовувалась та насаджувалась на території всього Радянського Союзу. В багатьох колишніх республіках, зокрема в Україні, вона використовувалась навіть після його розпаду.

   Проте, якщо згідно з цією системою /ші/ вимовляється як /сі/, чому ми кажемо суші? Наразі в Україні все ще ведуться дискусії щодо єдиної правильної системи транслітерації, тож немає єдиної сталої, і мовці, за старою пам’яттю, змішують ці різні українські системи з поліванівкою, часто керуючись принципом “що звучить більш знайомо”. Також /ші/ банально звучить природніше для українців, особливо коли мовці на власні вуха чули, що японською суші вимовляється через /ші/.

   Які ж ми маємо альтернативи? Якщо ми маємо суші, то, природно, можемо мати й Хірошіму, й мочі, й Міцубіші, й Фуджі. І згідно з деякими сучасними системами транслітерації саме таке написання буде правильним.

   Познайомимося з ними ближче. Однією з найбільш впливових українських систем транслітерації була створена на основі поліванівки система Іван Бондаренка (1999), вона пізніше стала основою розробки інших систем. За останні 20 років також було запропоновано 4 системи транслітерації японської мови українською:

Система Накадзави Хідехіко – 2009-ий рік;

Система Володимира Рубеля – 2009-ий рік;

Система Ґоджюон – 2011–2014-і роки;

Система Коваленка – 2012-ий рік.

   Система Накадзави розроблена на основі синтезу системи Поліванова та системи Гепберна для латинізації англійської мови. Вона використовується в японській навчальній літературі. Звуки し (/shi/) та ち (/chi/) ця система передає як /ші/ та /чі/ відповідно, проте じ (/ji/) залишається /дзі/.

  Система Рубеля складена на основі порівняння систем Поліванова та Гепберна і використовується у публікаціях Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту сходознавства НАНУ та японознавчій літературі. Вона також передає звуки し (/shi/) та ち (/chi/) як /ші/ та /чі/, проте じ (/ji/) передає як /джі/.

   Система Ґоджюон створена на основі системи Бондаренка, була її “вдосконаленням”, оскільки відійшла від зразка системи Поліванова у транслітерації шиплячих. Після врахування критичних досліджень колег-науковців Івахненка та Шпігунова у 2008-му та Комарницької, Комісарова і Коваленка у 2012-му система Ґоджюон набула свого сучасного вигляду. Звуки し (/shi/), ち (/chi/) та じ (/ji/) вона передає як /ші/, /чі/ та /джі/ відповідно.

Система Коваленка

   Система Коваленка складена на основі порівняльного аналізу фонематичних та фонетичних систем японської та української мов, без впливу російськомовної системи Поліванова та заточеної на латиницю Гепберна. Вона також побудована на результатах сучасних досліджень японських мовознавців 2-ї половини XX – початку XXI століть. Склади кани – японської абетки – з шиплячими звуками し (/shi/), ち (/chi/) та じ (/ji/) вона передає як /ші/, /чі/ та /джі/ відповідно.

Система Бондаренка

   Щодо найбільш “канонічної” системи транслітерації все ще ведуться мовознавчі баталії. Деякі японісти старої школи все ще спираються на систему Бондаренка у своїх роботах, люди, далекі від сходознавства, особливо дизайнери пакувань та маркетологи, користуються системою Поліванова, а сучасні науковці, видавництва та просто ті, хто “в темі”, – системою Коваленка. Деякий час систему Коваленка навіть хотіли затвердити як офіційну, але петиція для цього не зібрала достатньо голосів. 

   Імперські руки Росії залишили свій слід навіть на тому, як українська мова взаємодіє з іншими, і наш обов’язок як українців – позбутися цього впливу. І один із маленьких кроків до цього – обрати ту систему транслітерації, що створена для потреб саме української мови. Тож, наступного разу, коли ви обиратимете собі смаколик у магазині, подумайте, чи хочете ви моті, чи мочі.

Джерела: 

https://suspilne.media/culture/854211-hirosima-ci-hirosima-ak-same-varto-perekladati-z-aponskoi-movi-ta-do-cogo-tut-derusifikacia/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%BF%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%81%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BC%D0%B8_%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BF%D1%86%D1%96%D1%97_%D1%82%D0%B0_%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BD%D1%81%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97

https://porokhivnytsya.com.ua/2024/10/10/ukrainska-yaponska-movy/ 

«Освіта — це не сервіс, а ядро цивілізації»: у Києві презентують книгу Віталія Хромця «Архіпедагогіка»

 «Архіпедагогіка»: у Києві презентують дослідження про фундаментальні коди західної освіти

  23 квітня о 18:30 в артпросторі «ВЕЖА на Почайні» відбудеться презентація наукової монографії доктора філософських наук Віталія Хромця «Архіпедагогіка». Книга пропонує критичний погляд на освіту як цивілізаційне явище та кидає виклик сучасному тренду на «спрощення» навчання. Автор пропонує повернутися до фундаменту, на якому 2,5 тисячі років тримається західна культура. Книга видана видавництвом “Колесо життя” за підтримки проєкту «Людина Диво Світу».

  У часи, коли освіту намагаються перетворити на швидкий інструмент підготовки до ринку праці, «Архіпедагогіка» нагадує: справжня освіта (грецька пайдея) — це передусім процес формування людини, її чеснот, мислення та відповідальності.

   «Освіта знаходиться в самому ядрі західної цивілізації. Саме через неї певні сенси спочатку віднаходяться, а потім транслюються наступним поколінням. Якщо ми йдемо на спрощення освіти під гаслами комфорту, ми руйнуємо саму можливість розвитку мислення. Спрощена освіта виховує споживача готових інструкцій, а не творця», — переконаний автор книги, доктор філософських наук Віталій Хромець.

Книга розкриває такі важливі теми:

1. Освіта в західній традиції — це не просто соціальна сфера, а фундаментальний механізм існування культури. Саме через неї цивілізація віднайдені сенси та знання передає наступним поколінням, забезпечуючи тяглість історії. Автор стверджує, що західна культура тримається на певних «кодах», які залишаються незмінними вже 2,5 тисячі років. Навіть коли змінюються навчальні предмети, архітектура того, як ми формуємо людину, має залишатися сталою.

2. У монографії проводиться межа між «навчанням ремеслу» та справжньою освітою (Пайдеєю). Освіта розглядається не як накопичення знань для роботи, а як процес «виліплювання» особистості та її чеснот (Arete). Головна мета — розвиток критичного мислення та етичної відповідальності. Професія — це лише частина життя, тоді як освіта формує якість людського буття в цілому.

3. Автор застерігає від сучасних спроб примітивізувати освітні процеси під гаслами «комфорту». Спрощення призводить до втрати здатності до глибокої рефлексії та перетворює освіту на споживчий продукт. За Віталієм Хромцем, «криза освіти» — це насправді дефіцит Вчителів нової якості. Саме вчитель є центральною фігурою, здатною втілювати живі смисли, а не просто транслювати інформацію. Без вчителя, який любить свою справу, будь-які методики чи технології втрачають дієвість.

   Книга «Архіпедагогіка» — це синтез педагогічної філософії та соціокультурного аналізу. Вона не є підручником з готовими інструкціями, а запрошує до вдумливого діалогу освітян, управлінців, науковців та всіх, хто прагне глибше зрозуміти роль освіти у сучасному світі.

  Презентація пройде у форматі глибокої дискусії про майбутнє української та західної освіти. Модераторка заходу: Інесса Кравченко, к.ф.н., видавчиня «Колеса Життя».

Медіапартнери: Освіта Нова, Вечірній Київ, life.kyiv.ua.

  Людина Диво Світу — це неформальна дослідницько-освітня платформа про розвиток Людини та культуру гідного співбуття. Ми розкриваємо людський потенціал через сенси, діалог, творчість і дію. Ми поєднуємо філософію, мистецтво, музику, психологію, тілесні та духовні практики, створюючи події, курси, книги й трансформаційні простори — онлайн і офлайн.

Дата та час: 23 квітня, 18:30

Місце: «ВЕЖА на Почайні» (Київ, просп. Степана Бандери, 23, ТРЦ GORODOK GALLERY, 3-й поверх).

Реєстрація та квитки: https://secure.wayforpay.com/donate/arhipedagogic 

Придбати книгу: https://koleso.life/catalog/2/4736 

ДОВІДКА ПРО АВТОРА:

  Віталій Хромець — доктор філософських наук, дослідник, педагог та громадський діяч. Спеціалізується на питаннях філософської антропології, філософії освіти та релігієзнавства. Є експертом у сфері розробки освітніх стратегій та академічним директором низки освітніх проєктів. Автор численних наукових праць, присвячених антропологічному виміру західної культури. Його нова книга «Архіпедагогіка» стала результатом багаторічного аналізу тяглості європейської освітньої традиції.

Леонід Коваленко

Подорожі Лесі Українки. Поезія, музика та Італія

Авторка:

Вікторія Юрченко

  Поєднання поезії та музики, українського та італійського світів у творчості Лесі Українки.

  Леся Українка відома тим, що належить до канону української літератури. Вона була інтелектуалкою з інтелігентної, аристократичної родини. Однак, на жаль, все життя хворіла на туберкульоз. Подорож письменниці до Італії стала черговим вимушеним кроком до покращення фізичного стану. Але захоплення Лесі Українки цією країною виходить за межі суто туристичної забави.

  Своїми враженнями від Італії Леся Українка ділилася у листах, адже гостювання тут виявилось рушієм важливих подій у житті письменниці. Подрузі Ользі Кобилянській описувала зачарування та розчарування (зокрема й згадувала про присутність росіян у цій країні. А дядьку Михайлу Драгоманову окреслювала процес поглибленого вивчення італійської мови, читання й перекладу італійської поезії. Сім’ї ж з Італії надсилала квіти – фіалки, адже країна славилась своєю флорою.

Діяльність на італійському матеріалі

  Леся Українка відкриває для себе Джакомо Леопарді, великого італійського песиміста 19 століття. Причина цього зацікавлення криється у подібності долі митців – невиліковній хворобі. У його постаті поетеса вбачає споріднену душу, а у його творчості шукає ментальну опору та прагне почерпнути мудрості. Тому вивчає твори Джакомо Леопарді, зокрема у 1889-1890 роках береться за переклад українською мовою його поезії, а саме початку найвідомішого вірша «До тебе, Італіє», сповненого патріотичного піднесення. Однак цей твір також перегукується із власним віршем письменниці «Do (Гімн. Grave)», або ж «До тебе, Україно», із циклу «Сім струн», що засвідчує духовну спорідненість митців та вплив Джакомо Леопарді на поетичне мислення Лесі Українки.

   У 1898 році Леся Українка виявила інтерес до італійського поета Данте Аліг’єрі та, ймовірно саме цього року, здійснила переклад  українською мовою знаної «Божественої комедії», зокрема початок п’ятої пісні «Пекла». Цього ж року присвятила вірш поету – «Забута тінь», зі збірки «Думи і мрії».

  Після повернення з чергової поїздки до Італії Леся Українка вперше у житті виступає перед публікою у нині Меморіальному будинку з рефератом «Два направления в новейшей итальянской литературе» на засіданні Київського літературно-аристократичного товариства у кінці вересня 1899. (Де російськомовність обумовлена введенням російським царем  Емського указу.) У центрі доповіді постали контрастні постаті мистецького світу Італії: Ада Неґрі – письменниця-поетеса із бідної родини, що вбачала своє призначення у служінні простому люду, та Габріеле д’Аннунціо – поет-драматург, аристократ за походженням, котрий відстоював естетичні погляди.

   До наших днів зберігся автограф-переклад Лесі Українки (орієнтовно 1899 року) українською мовою поезії Ади Неґрі «Bacio morto» («Умерлий поцілунок»). Сам переклад Леся Українка назвала переспівом. Його у свій час вона подарувала кузині Радочці, Аріадні Драгомановій. Аріадна перебувала у близьких стосунках із поетесою, зберегла пам'ять про неї у власних записах, й зокрема оприлюднила свій альбом, де поруч із малюнками, побажаннями й цитатами друзів було вклеєно цей автограф. У тексті поезії Ада Неґрі розповідає про кохання та розлуку, де провідним образом є фіалка, її «цвіт», що «зів’яв», не розцвівши.  

  Фіалка є рослиною, що наповнена давньою міфологічною символікою. У греків вона позначала смуток та смерть й, на диво, водночас була емблемою пробудження природи. А у давніх галлів – невинність та скромність. У французів же – вірність своєму коханому лицарю.

  А у 1902 році, Леся Українка взялася за переклад українською мовою італійського демократичного письменника-гуманіста – Де Амічіса Едмонда, а саме частин з його книги «Карета для всіх»: «Першого мая» та «Дві дитини». Книга побудована як серія спостережень, де оповідач щодня їздить трамваєм, називаючи його «каретою для всіх». Через вікна трамвая та спілкування з пасажирами змальовуються соціальні типи тогочасної Італії, сцени з повсякденного життя, людські долі та моральні цінності.

Вплив музики 

 Важливим чинником формування інтересів поетеси стали й родинні та дружні зв’язки з Миколою Лисенком, котрий був двоюрідним братом її матері, Олени Пчілки. Адже він спрямував її увагу не лише на музику як загальне явище, а й на систематичне збирання українського фольклору. Особливість її роботи полягала у ретельній фіксації історико-культурного зразка — найдрібніших відтінків мелодії та використанні маловідомих нотних термінів. Саме ця унікальна, новаторська практика згодом стала прикладом для наслідування: її перейняли чоловік письменниці, Климентій Квітка, та власне сам Микола Лисенко.

  Також Микола Лисенко поклав музику на переклад Лесі Українки поезії «Bacio morto», авторства Ади Неґрі.

   Музичне мистецтво проникає й у літературну творчість Лесі Українки. У своїй першій драмі, водночас першій психологічній драмі в українській драматургії, «Блакитна троянда» (1896 року написання) вона використовує рядок із романсу «La Folletta» італійського композитора і співака Сальваторе Маркезі. Зберігся й автограф «Блакитної троянди», у якому присутні авторські правки, дописки, закреслення, ба навіть приписки-зауваження нашого Корифея – Михайла Старицького, котрий також мав родинні зв’язки із письменницею, адже його дружина, Софія Лисенко, була рідною сестрою Миколи Лисенка.

  А вже згаданий вір письменниці «Do (Гімн. Grave)», а саме його афтограф у власному альбомі Лесі Українки «Poesie», містить нотні ілюстрації. 

Проживання на віллі 

   У 1901-1903 роках Леся Українка оселилась на віллі «Адріана», тоді відомій як  «Наталія», у Сан-Ремо, що наприкінці 19 століття належала родині Садовських. Господиня вілли, Наталія Садовська, була троюрідною сестрою Лесі Українки. Пам'ять про її перебування тут увічнено меморіальною дошкою з 1998 року. 

   Леся Українка черпала знання та досвід за всіх можливих обставин. Хоч її перебування у Італії було зумовлене тяжкою хворобою, це не стало перепоною для інтелектуальної праці. Вона читала, писала, перекладала, осмислювала мистецькі явища й відкривала для себе нових митців. У творчості Лесі Українки поєднались два начала – слово й музика, які супроводжували її по життю. Покоління сьогодення має змогу поглинати синтез її творчості. Взаємозв’язок культур – української та італійської, та діячів культури відкриває для нас нові виміри розуміння діяльності Лесі Українки.