Життя і становище нації значною мірою залежить від патріотизму її представників, що формується з раннього дитинства шляхом засвоєння національних вартостей. Цей процес спочатку є стихійним, а потім переростає у свідому любов до Батьківщини. Справжній патріот любить Батьківщину, не відвертаючись від неї через те, що їй нічим заплатити йому за це і що її народ не досяг рівня культури, характерної для європейських суспільств. А головне — патріот не обмежується пасивною любов'ю до рідного краю, він активно працює для свого народу, його добробуту, розбудови культури і господарства. Він захищає честь своєї держави, примножує її багатства.
Патріотичне почуття українця є емоційним аспектом національно-державницького світогляду. Вважають, що воно включає: почуття належності до своєї самостійної Держави — України, повагу до історії свого народу, до своєї культури, мови, любов до рідної природи, неприйняття всього антиукраїнського тощо. Найвищою формою патріотизму є почуття, що сягає рівня жертовності, коли для блага Батьківщини людина готова терпіти муки і навіть іти на смерть. "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ів. 15:18).
Проблемам виховання громадянина-патріота велику увагу приділяли К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, І. Огієнко та інші українські педагоги. Зокрема, К. Ушинський наголошував, що справжня любов до Вітчизни є наслідком громадської (на її користь) праці людини.
Можна виділити щонайменше три різновидності патріотизму.
Етнічний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної культури, до власної історії тощо. Цей патріотизм започатковується природою як відчуття родовидових ознак народу, що є вродженими. Ці ознаки розвиваються повноцінно, якщо дитина виростає у національно свідомій і національно-орієнтованій сім'ї, навчається в українській школі.
У цьому сенсі неабияке значення має вивчення рідної мови, власної історії, літератури, українознавства, українського мистецтва, рідних звичаїв тощо.
Територіальний патріотизм — ґрунтується на любові до того місця на землі, до місцевості, ландшафту, клімату тощо, де людина народилася. На думку Г. Ващенка, є всі підстави вважати, що любов до рідного краю, в першу чергу, заснована на ранніх дитячих переживаннях, захопленнях. Для людини, як, зрештою, і для деяких інших живих істот, рідним стає все те, що вона сприймає найперше, найраніше.
У 1935 р., виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі, В. Пачовський підкреслював велике значення вивчення географії в школі як чинника виховання територіального патріотизму. Цей предмет покликаний сприяти зародженню "свідомості своєї території". На його думку, дитина змалечку повинна в'язати себе містичними узами з рідною землею ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 107). Відомо також, що К. Ушинський, наполягаючи на необхідності спрямовувати школу "до народності", серед головних чинників, поруч з мовою, назвав географію і навіть ставив її вище історії (Ушинський К., 1954, т. 2, с. 223).
Варто зауважити, що у свідомості представників національних меншин почуття територіального патріотизму відіграє неабияку роль. Певна етнічно-національна "ущемленість", що є неминучим наслідком проживання на території не свого етносу, компенсується усвідомленням, що цей край є все ж для мене рідним і близьким. Покинувши його, така людина почуватиме за ним ностальгію, незважаючи на те, що етнічно він не є їй рідним.
Державницький патріотизм. Якщо остаточною метою нації є побудова власної держави — її державне самовизначення, то головною метою виховання є розвиток у наших дітях державницького світогляду і державницького почуття — того вищого патріотизму, який ґрунтується на державній ідеології й пов'язується з поняттям громадянськості. Різні люди і різні народності на нашій землі йдуть до цього патріотизму різними дорогами, але приходять до спільного. В ідеалі — до нього повинні вести й етнічний та територіальний чинники, хоча етнічний патріотизм має тут значення вирішальне.
Державницький патріотизм пом'якшує і згладжує не тільки природні міжетнічні протиріччя, але й тертя, пов'язані з майновим станом окремих людей. Він має об'єднувальну силу.
Зрештою, маємо чимало випадків у нашій історії, коли вихідці з інших етносів ставали навіть активними борцями за волю України, приносили на вівтар нашої державності своє життя і навіть оголошувалися українськими націоналістами (С. Русова, В. Вишиваний, М. Хвильовий, У. Кравченко, В. Антонович, О. Теліга та ін.).
Ґрунтовний аналіз історії боротьби українського народу за своє визволення та причин поразок у цій боротьбі свідчить, що важливим негативним чинником тут була все ж недостатня любов до Батьківщини, егоцентризм наших керівників та частини населення. Завжди у нас з'являлися кочубеї, маланчуки, за якими, на жаль, йшла і частина народу, що за довгі роки поневолення втратила почуття національної гідності.
Антиподом патріотизму є також відкрите ренегатство. Будучи раз вчиненим, воно спричиняє появу в людини докорів сумління, а тому вона намагається довести його "нормальність", обґрунтувати "доцільність". Так з'являється "філософія ренегатства", коли носії національної зради прагнуть показати, що вони теж "відстоюють ідею".
Як зазначають автори "Виховання громадянина" (Ігнатенко П. та ін., 1997, с . 46), ще гіршими є перевертні, що сповідують світогляд яничарства. Вони не просто зрікаються рідного, але більше, ніж будь-хто ненавидять його: зневажають рідну культуру і мову, глузують над усім, що нагадує їм про рідний народ і українську державність.
Патріотичне почуття українця є емоційним аспектом національно-державницького світогляду. Вважають, що воно включає: почуття належності до своєї самостійної Держави — України, повагу до історії свого народу, до своєї культури, мови, любов до рідної природи, неприйняття всього антиукраїнського тощо. Найвищою формою патріотизму є почуття, що сягає рівня жертовності, коли для блага Батьківщини людина готова терпіти муки і навіть іти на смерть. "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ів. 15:18).
Проблемам виховання громадянина-патріота велику увагу приділяли К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, І. Огієнко та інші українські педагоги. Зокрема, К. Ушинський наголошував, що справжня любов до Вітчизни є наслідком громадської (на її користь) праці людини.
Можна виділити щонайменше три різновидності патріотизму.
Етнічний патріотизм, що ґрунтується на почутті власної причетності до свого народу, на любові до рідної культури, до власної історії тощо. Цей патріотизм започатковується природою як відчуття родовидових ознак народу, що є вродженими. Ці ознаки розвиваються повноцінно, якщо дитина виростає у національно свідомій і національно-орієнтованій сім'ї, навчається в українській школі.
У цьому сенсі неабияке значення має вивчення рідної мови, власної історії, літератури, українознавства, українського мистецтва, рідних звичаїв тощо.
Територіальний патріотизм — ґрунтується на любові до того місця на землі, до місцевості, ландшафту, клімату тощо, де людина народилася. На думку Г. Ващенка, є всі підстави вважати, що любов до рідного краю, в першу чергу, заснована на ранніх дитячих переживаннях, захопленнях. Для людини, як, зрештою, і для деяких інших живих істот, рідним стає все те, що вона сприймає найперше, найраніше.
У 1935 р., виступаючи на Першому українському педагогічному конгресі, В. Пачовський підкреслював велике значення вивчення географії в школі як чинника виховання територіального патріотизму. Цей предмет покликаний сприяти зародженню "свідомості своєї території". На його думку, дитина змалечку повинна в'язати себе містичними узами з рідною землею ("Перший український педагогічний конгрес", 1938, с. 107). Відомо також, що К. Ушинський, наполягаючи на необхідності спрямовувати школу "до народності", серед головних чинників, поруч з мовою, назвав географію і навіть ставив її вище історії (Ушинський К., 1954, т. 2, с. 223).
Варто зауважити, що у свідомості представників національних меншин почуття територіального патріотизму відіграє неабияку роль. Певна етнічно-національна "ущемленість", що є неминучим наслідком проживання на території не свого етносу, компенсується усвідомленням, що цей край є все ж для мене рідним і близьким. Покинувши його, така людина почуватиме за ним ностальгію, незважаючи на те, що етнічно він не є їй рідним.
Державницький патріотизм. Якщо остаточною метою нації є побудова власної держави — її державне самовизначення, то головною метою виховання є розвиток у наших дітях державницького світогляду і державницького почуття — того вищого патріотизму, який ґрунтується на державній ідеології й пов'язується з поняттям громадянськості. Різні люди і різні народності на нашій землі йдуть до цього патріотизму різними дорогами, але приходять до спільного. В ідеалі — до нього повинні вести й етнічний та територіальний чинники, хоча етнічний патріотизм має тут значення вирішальне.
Державницький патріотизм пом'якшує і згладжує не тільки природні міжетнічні протиріччя, але й тертя, пов'язані з майновим станом окремих людей. Він має об'єднувальну силу.
Зрештою, маємо чимало випадків у нашій історії, коли вихідці з інших етносів ставали навіть активними борцями за волю України, приносили на вівтар нашої державності своє життя і навіть оголошувалися українськими націоналістами (С. Русова, В. Вишиваний, М. Хвильовий, У. Кравченко, В. Антонович, О. Теліга та ін.).
Ґрунтовний аналіз історії боротьби українського народу за своє визволення та причин поразок у цій боротьбі свідчить, що важливим негативним чинником тут була все ж недостатня любов до Батьківщини, егоцентризм наших керівників та частини населення. Завжди у нас з'являлися кочубеї, маланчуки, за якими, на жаль, йшла і частина народу, що за довгі роки поневолення втратила почуття національної гідності.
Антиподом патріотизму є також відкрите ренегатство. Будучи раз вчиненим, воно спричиняє появу в людини докорів сумління, а тому вона намагається довести його "нормальність", обґрунтувати "доцільність". Так з'являється "філософія ренегатства", коли носії національної зради прагнуть показати, що вони теж "відстоюють ідею".
Як зазначають автори "Виховання громадянина" (Ігнатенко П. та ін., 1997, с . 46), ще гіршими є перевертні, що сповідують світогляд яничарства. Вони не просто зрікаються рідного, але більше, ніж будь-хто ненавидять його: зневажають рідну культуру і мову, глузують над усім, що нагадує їм про рідний народ і українську державність.
Підготував О. Сирота
Немає коментарів:
Дописати коментар