Интернет реклама УБС

15.11.14

Змова генералів в Тегерані 1953 року

У 1948 році в Ірані почалися активні виступи проти АЇНК (Англо-іранської нафтової компанії), яка ще в 1933 році продовжила термін концесії, тобто фактичного володіння нафтовими багатствами Ірану, на 60 років.

Після замаху на шаха Мохаммеда Реза Пехлеві 4 лютого 1949 почався наступ реакції: були заборонені деякі газети, проведені масові арешти. Але в 1950 році і початку 1951 рух проти АЇНК посилилося, по країні прокотилася хвиля мітингів і демонстрацій під гаслами анулювання договору 1933 року, націоналізації підприємств АЇНК і всіх інших зарубіжних концесій, надання права діяльності демократичним організаціям і пресі. Рух за націоналізацію нафтової промисловості очолив створений в 1949 році 68-річним Мохаммедом Мосаддиком Національний фронт.

Багатий землевласник, юрист за освітою, автор ряду робіт по мусульманському праву, фінансових та інших питань, М. Мосаддик в 1921-1924 роках обіймав міністерські пости, потім довгі роки був поза великою політикою. Національний фронт, створений М. Мосаддиком, захищав в основному інтереси національної буржуазії, але в нього входили і представники демократичних сил, які виступали за проведення Іраном незалежної зовнішньої політик. Турецький дипломат і літератор Караосманоглу писав, що доктор Мосаддик вийшов на політичну арену як герой і захисник свободи і конституції. У 1949 році він заявив, що під час виборів "разом своєю групою депутатів піддався обурливому беззаконню", яке полягало в тому, що на деякий час Мосаддик був видалений з Тегерана до свого маєтку. Цим він заслужив ореол "мученика" і придбав ще більший авторитет серед народу. Його повернення народ зустрів як явлення святого.

15 березня 1951 іранський меджліс прийняв закон про націоналізацію нафтової промисловості, а 29 квітня 1951 було сформовано уряд на чолі з Мосаддиком. Головним завданням нового уряду було здійснення закону від 15 березня 1951 року.

У зовнішній політиці Мосаддик спочатку орієнтувався на американців, які намагалися використати рух за націоналізацію нафтової промисловості для підриву англійських позицій і захоплення іранської нафти. Однак зростання антиімперіалістичного руху змусило американців діяти спільно з Великобританією і чинити тиск на Іран з метою примусити його уряд до відмови від здійснення закону про націоналізацію.

Однак уряд Мосаддика не прийняв вимог США та Великобританії. В жовтня 1951 він видалив всіх англійських фахівців з нафтопромислів і нафтоперегінних заводів. 

Після довгих переговорів керівництво АЇНК - «дурні, нудні, вперті і нудні люди», як охарактеризувала їх англійська розвідка - відкинуло вимоги уряду Моссадика і 28 квітня 1951 іранський меджліс (нижня палата в той час двопалатного парламенту) ухвалив закон про націоналізацію іранських нафтових родовищ.

4 жовтня останні службовці АЇНК занурилися на британський крейсер «Маврикій» в порту Абадан і відплили в порт Басру. «Цим самим ... була порвана остання нитка, що зв'язувала англійців з іранською нафтою» , - писав британський дослідник Л. Елвелл-Саттон.

У 1952 році Тегеран розірвав дипломатичні відносини з Лондоном.

Великобританія звернулася до Міжнародного суду в Гаазі, потім зі скаргою до Ради Безпеки ООН, але прийняттю підготовленого в Лондоні проекту антиіранської резолюції перешкодили СРСР і Індія. Тоді АЇНК оголосила іранську нафту «краденою» і ввела в дію механізм світового бойкоту іранських нафтопродуктів.

Іранці не могли не тільки самостійно продавати свою нафту, але і підтримувати її видобуток на колишньому рівні. Вона впала з 666 тис. барелів на день в 1950 році до 20 тис. барелів в 1952-му. Нафтовидобуток потрібно було налагоджувати заново. Іранці розуміли це, але посередництво США, Міжнародного банку реконструкції та розвитку і Міжнародного валютного фонду не дали результатів. Не довіряючий англійцям Мосаддик не хотів йти на поступки і пропонував варіанти, економічно невигідні АЇНК. Американці ж, зацікавлені в проникненні на ринок іранської нафти, обнадіювали англійців і вмовляли Мосаддика прийняти їхні пропозиції, натякаючи на необхідну іранському уряду економічну допомогу.

Правляча еліта Ірану (великі землевласники, торгові кола, різні компрадори і ін.), що об'єдналася навколо молодого шаха М. Рези Пехлеві, підтримувала вимоги Мосаддика. Їх приваблювала ідея перетворення АЇНК в іранську компанію. Шах ніколи не висловлювався проти націоналізації, висловлюючи занепокоєння лише її економічними наслідками для країни. До цього іранську еліту підштовхували і американці, які зневажали закостеніле керівництво АЇНК і прагнули витіснити англійців з іранської нафтовидобутку.

Сили, близькі Мосаддику, мали намір за допомогою доходів від нафти створити національну промисловість і за рахунок цього домогтися економічного розвитку країни. «Доходами від нафти, - вказував Мосаддик, - ми зможемо задовольнити всі наші потреби і покласти кінець бідності, неуцтвом і хворобам ... . Але економічні витрати націоналізації АЇНК лягли на Іран непосильним тягарем...

Скорочення валютних надходжень вдарило по інтересам компрадорських торгових кіл, які розподіляли в країні імпортні товари та теоретично мали закуповувати на Заході вкрай необхідне промислове обладнання. Погіршилося матеріальне становище населення. Про створення матеріальної бази модернізації не могло бути й мови. 

Крім того, Мосаддик викликав неприйняття західних (так як і східних) дипломатів своєю ексцентричною поведінкою. У публічних виступах він не гребував перебільшенями і вигадками, міг розплакатися, застогнати, мав звичай непритомніти в кульмінаційний момент виступу. Одного разу в меджлісі посеред своєї полум'яної промови він несподівано звалився на підлогу і підморгнув одному з депутатів, що спробували перевірити його пульс. Західних переговірників Мосаддик приймав удома, лежачи в ліжку в піжамі. Словом, був «майстром політичного театру».
Інтриги (дипломатичний і економічний тиск, різні провокації) і  спроби в липні 1952 змістити Мосаддика (на місяць він навіть був відсторонений від влади) провалилися в результаті бурхливих народних демонстрацій. 22 жовтня 1952 дипломатичні відносини з Великобританією були розірвані і всі її представники вислані з Ірану.

Водночас, боячись посилення демократичного руху, уряд Мосаддика не прийняв радикальних заходів проти наступу проти іранської реакції.

Противники ж Мосаддика, побоюючись за свої політичні та економічні позиції в цьому районі світу, не дрімали. У боротьбу з ним вступила спочатку англійська розвідка МІ-6, глава якої Синклер доручив своєму заступнику Джеймсу Ітону увійти в контакт з американцями. ЦРУ відразу ж проявило "розуміння" проблеми, тим більше що брати Джол Фостер і Аллен Даллес були партнерами адвокатської фірми "Саллівен енд Кромвелл", яка тривалий час вела справи АЇНК.

Підготовкою перевороту зайнявся внук президента Теодора Рузвельта Керміт (Ким) Рузвельт, керівник Відділу Середнього Сходу і головний резидент ЦРУ в цьому районі. Крім проблем націоналізації, його приводила в лють діяльність невеликої компартії Ірану, яка, на його думку, могла стати провідником комуністичних ідей в мусульманському світі.

Керміт Рузвельт відправився до Ірану, де відразу ж перейшов на нелегальне становище. Він таємно зустрічався з противниками Мосаддика, готуючи йому заміну. Знайшов він її в особі генерала Фозаллаха Захеді, що викликало невдоволення англійців, спецслужби яких змістили Захеді ще в 1942 році через його пронімецькі настрої. Але англійцям довелося змиритися, оскільки саме ЦРУ мало достатні фінансові можливості для реалізації спільного проекту: операції "Аякс" ЦРУ і "Чобіт" МІ-6.

Без відома англійців Кім Рузвельт зустрівся з шахом, щоб повідомити йому, що американці вирішили зберегти його на троні.

В серпні 1952 року в Іран приїжджає американський генерал Х. Норман Шварцкопф (батько майбутнього головнокомандувача союзників під час проведення операції "Буря в пустелі" в Персидській затоці проти Іраку в 1991 році). Він не перший раз в Ірані: з 1942 по 1948 рік у якості радника він керував реорганізацією іранської поліції і тоді ж зблизився з генералом Захеді. Цього разу приводом для приїзду була зустріч зі старими друзями (крім Захеді він "побачився" і з іншими генералами).

В результаті багато іранських генералів і офіцерів, які створили "Комітет порятунку батьківщини", вирішили піти на пряму співпрацю з американцями. Серед них шеф 2-го Бюро армії генерал Моккадам, а також два майбутніх директора іранської спецслужби САВАК Теймур Бахтіяр і Нематолла Насирі.

10 серпня 1953 Аллен Даллес і американський посол в Ірані Лой Хендерсон зустрілися в Женеві з принцесою Ашраф, зведеною сестрою шаха. Ця енергійна дама тут же попрямувала до Ірану, щоб повідомити брата про повну підтримку американців. Перебуваючи в Швейцарії, Даллес уточнює деталі плану державного перевороту в Ірані, розподіляє ролі і направляє відповідні директиви представникам ЦРУ в Тегерані.

На підкуп офіцерів та державних чиновників ЦРУ виділило 19 мільйонів доларів, які генерал Шварцкопф реалізував серед прихильників Захеді.

Маючи такого помічника, як генерал Шварцкопф, і такого відданого слугу, як генерал Захеді, Кім Рузвельт проявив себе як умілий організатор змов. Все було розіграно в дусі голлівудських бойовиків, і хоча Мосаддик стягнув в Тегеран вірні йому війська, це не допомогло, так як він не зумів чи не хотів залучити на свій захист народні маси.

19 серпня 1953 досить велика група агентів Кима Рузвельта під виглядом бродячих артистів розіграла в центрі міста спектакль, який переріс в мітинг. Величезний натовп, в якому було чимало людей, куплених на гроші ЦРУ, стала вимагати смерті Мосаддика. Заворушення охопили все місто. В цей же час в Тегеран увійшли війська генерала Захеді.

Більше дев'яти годин йшла запекла сутичка. Урядові війська зазнали поразки. До влади прийшов генерал Захеді. Мосаддик був відправлений до в'язниці. (Згодом він був засуджений на три роки, а відбувши цей термін, благополучно жив в Ахмедабаді в своєму маєтку, і помер в 1967 році.)

Уряд Захеді в грудні 1953 року поновив дипломатичні відносини з Великобританією. У 1954 році було підписано угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом (МНК) про передачу йому в експлуатацію південноіранської нафти. А в 1955 році Іран вступив в агресивний Багдадський пакт.

Так закінчився етап історії Ірану, який можна назвати "нафтової революцією" Мосаддика.

Англійцям, однак, не вдалося повернути собі іранську нафту. "Несподівано" американці стали їх рівноправними партнерами в міжнародному консорціумі. Свою частку отримав і головний організатор перевороту Керміт (Ким) Рузвельт. Пішовши з розвідки, він поступив на службу в "Галф ойл корпорейшн", а в 1960 році став його віце-президентом.

Американський уряд довго не визнавало своєї участі в поваленні Мосаддика, хоча про це не раз повідомлялося у пресі. Лише в 1963 році у своїй книзі "Мистецтво розвідки" Аллен Даллес скромно визнав, що "силам, протистояли Мосаддика, була надана підтримка ззовні".

В. Ливанко
За матеріалами з Інтернету

Немає коментарів:

Опублікувати коментар