Шлях розвитку української нації є дуже тернистим. Не було ще жодного століття, щоб Україна не захищалася від зазіхань інших народів. Не відомо, чому на долю українців випала така величезна кількість випробувань. Наша відносно не велика територія завжди була бажаною для чужоземців, а народ прагнули втоптати в багнюку, викорінивши із свідомості відважність і патріотизм. І, звичайно, такі утиски спікали й українську мову.
Наша милозвучна, солов’їна мова страждала від гніту польської шляхти, потім її обороняли від зухвалості великодержавної Російської Імперії. І ось у 1917 році ми сподівалися відчути солодкий смак свободи, натомість потрапили в майже сімдесятирічний радянський полон.
Дякувати Богу, зараз наша країна перебуває в статусі «незалежної держави». Ми маємо можливість вголос казати про самобутність своєї мови. Але спостерігаються якісь дивні тенденції. Українці почали соромитися одного зі своїх найцінніших скарбів. Чи то й досі існує відчуття меншовартості української мови, чи то народ кардинально змінив свої пріоритети.
Якщо більш старше покоління можна виправдати наслідками впливу більшовицького шовінізму, то позиція молоді залишається незрозумілою. Юні українці вважають, що розмовляти рідною мовою – «немодно». Безумовно, кожен робить свій вибір, можливо для когось російська мова є ближчою, однак це не дає права називати українську мову «сільською» й насміхатися над її носіями.
Такі хибні думки спровокували питання про прийняття двомовності на офіційному рівні. Але яких наслідків очікують сподвижники цієї ідеї? Невже вони й справді вважають, що панування іноземної мови забезпечить добробут й так зване світле майбутнє для нашої країни? Може прозвучати гасло про мінімізацію соціальної напруженості між різними регіонами, так би мовити «кожному своє», без утисків на самовираження. Та не треба бути професором, щоб зрозуміти – двомовність для України це перший крок до підриву державності. Адже термін «держава» характеризується не тільки чітко визначеною територією, законодавством, певним народом, а й конкретною мовою також. За такої умови серед населення виникає прірва, певне відчуження, розподіл на своїх і чужих. Разом з цим занепадає культура, звичаї та традиції, надбання, які протягом віків об’єднували в одну велику родину представників українського народу, створюючи той неповторний колорит нації, його ментальність.
Абсурд факту двомовності для України виявляється й у тому, що увесь світ захоплюється красою та неповторністю нашої мови, в той час як її носії віддають пальму першості іншій, чужій мові. Аналізуючи це, навіть якщо дуже хочеш, важко знайти логіку цим діям.
Рідною мовою є та, що передається з молоком матері. І для того, щоб не доводити комусь первозданність своєї мови, в душі кожного українця має панувати саме українське слово, а в серці – відчуття патріотизму.
На тлі буремних подій сьогодення в багатьох українців виникло палке бажання заявити всьому світу про відданість своїй Вітчизні і любов до всього українського. Паради у вишиванках, популяризація нашої культури, залучення до спілкування рідною мовою все більшої й більшої кількості населення. Найважливішою деталлю є усвідомлення простої, але конче необхідної істини: «Я – українець. Я цим пишаюсь. Я нікому не дам спаплюжити свою землю, свою матір, свою мову.» Слід пам’ятати за яких умов і якою ціною ми відродили в собі ці почуття. Тому повинні назавжди ліквідувати мовну блокаду, створити суспільство однодумців, завзятих українофілів. Цим ми забезпечимо надійний тил, для тих патріотів, які зі зброєю в руках сьогодні борються за честь та гідність українського народу.
Будемо сподіватися, що наш народ прокинувся від довготривалого сну, згадав, за що проливали кров наші діди-прадіди і більше ніколи не дасть принизити свою гідність. За цієї умови українська мова стане янголом-охоронцем своєї нації, знайде відгук у серці кожного з нас, назавжди залишиться нашою провідною зорею. Адже як казала Оксана Пахльовська, письменниця та культуролог: «Раби - це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе». Тож захищаймося разом.
Рідкоус Тетяна
Немає коментарів:
Дописати коментар