Интернет реклама УБС

02.11.15

Заборона примусової праці в законодавстві України та європейській практиці.

Заборона примусової праці в Україні встановлена на конституційному рівні. Відповідно до статті 43 Конституції: «Використання примусової праці забороняється». Конституція, як і інші нормативні акти України, не містить визначення поняття примусової праці. Вищевказана стаття Конституції перераховує лише три винятки, за яких праця не може вважатися примусовою. Таким чином, дотримуючись Головного Закону, примусовою працею не вважається (i) військова або альтернативна (невійськова) служба, (ii) робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або (iii) відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.
Не є дивним є той факт, що українські законодавці не стали обтяжувати себе, розробляючи визначення терміна «примусова чи обов'язкова праця». Вони звернулися до дефініції, використовуваної в Конвенції Міжнародної організації праці (далі - Конвенція МОП) № 29 (1930 г.), де «примусова праця» визначається як «праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання і які ця особа не збиралася виконувати добровільно », і Конвенції МОП №105, згідно з якою:« кожна держава - член МОП зобов'язується скасувати або не використовувати примусову або обов'язкову працю в якості засобу політичного впливу чи виховання або як спосіб покарання за політичні погляди чи переконання; як спосіб (метод) мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку; як спосіб підтримки трудової дисципліни; як спосіб покарання за участь у страйках; як міру дискримінації за ознаками расової, соціальної і національної приналежності чи віросповідання ».
Тим не менш, в Україні, яка є учасницею зазначених міжнародних договорів, принцип заборони примусової праці реалізований у багатьох нормативних приписах.
Так, згідно статті 31 Кодексу Законів про працю України власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Згідно частини 1 статті 32 Кодексу переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, навіть разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки з згоди працівника.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року надав роз'яснення щодо змісту норми статті 43 Конституції про заборону примусової праці. Було висловлено думку, що не можуть застосовуватися як суперечать Конституції правила статей 32, 33, 34 КЗпП, відомчих положень або статутів про дисципліну тощо, що передбачають можливість тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також можливість виконання ним роботи, не передбаченої трудовим договором.
Примітним є те, що як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікована Україною в 1997 році, так і практика Європейського суду з прав людини (далі - Суд, Європейський суд), що є джерелом права в Україні, також не містять принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням з Конвенції МОП від 1930 року.

В розумінні практики Європейського суду примусова робота, що виходить за межі трудової угоди, не буде визнана обтяжливою і порушує права, гарантовані статтею 4 Конвенції, в тому випадку, якщо вона є частиною професії особи і теоретично може сприяти професійному зростанню, а також якщо дана «необов'язкова робота» сприяє дотриманню якогось іншого права, передбаченого Конвенцією.
В цілому, слід зазначити, що скарги європейців на порушення прав за статтею 4 Конвенції є чи не найбільшими рідкісними в практиці Європейського суду. Так, на більш ніж шістдесятирічну історію існування Суду припадає всього 155 рішень за фактом розгляду таких скарг. При цьому найгрубішими порушниками в цій області є Російська Федерація і Республіка Кіпр (по 22 рішення про порушення прав за статтею 4 Конвенції). Стосовно України Європейський суд розглядав 46 справ, однак, на щастя, порушником наша Держава не було визнано ні разу.

У Кримінальному кодексі Російської Федерації" від 13.06.1996 N 63-ФЗ також встановлена відповідальність за застосування примусової праці.

КК РФ, Стаття 127.2. Використання рабської праці

(введена Федеральним законом від 08.12.2003 N 162-ФЗ)

1. Використання праці людини, щодо якої здійснюються повноваження, притаманні праву власності, у разі, якщо особа з не залежних від нього причин не може відмовитися від виконання робіт (послуг), - карається примусовими роботами на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
(в ред. Федерального закону від 07.12.2011 N 420-ФЗ)

2. Те саме діяння, вчинене:
а) щодо двох або більше осіб;
б) щодо неповнолітнього;
(в ред. Федерального закону від 29.02.2012 N 14-ФЗ)
в) особою з використанням свого службового становища;
г) із застосуванням шантажу, насильства чи загрози його застосування;
д) з вилученням, приховуванням або знищенням документів, що засвідчують особу потерпілого, -
карається примусовими роботами на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'ятнадцяти років або без такого.
(в ред. Федерального закону від 29.02.2012 N 14-ФЗ)
3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які спричинили необережно смерть, заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю потерпілого або інші тяжкі наслідки або вчинені організованою групою, -
караються позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з обмеженням волі на строк до одного року або без такого.
(в ред. Федерального закону від 27.12.2009 N 377-ФЗ)

Стаття 4. Заборона примусової праці

[Трудовий кодекс РФ] [Глава 1] [Стаття 4]
Примусова праця заборонена.

Примусова праця - виконання роботи під загрозою застосування будь-якого покарання (насильницького впливу), у тому числі:

з метою підтримки трудової дисципліни;

в якості міри відповідальності за участь у страйку;

в якості засобу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку;

в якості міри покарання за наявність чи за висловлювання політичних поглядів чи ідеологічних переконань, протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі;

як захід дискримінації за ознаками расової, соціальної, національної чи релігійної приналежності.

До примусової праці також відноситься робота, яку працівник змушений виконувати під загрозою застосування будь-якого покарання (насильницького впливу), у той час як відповідно до цього Кодексу або іншими федеральними законами він має право відмовитися від її виконання, у тому числі у зв'язку з :

порушенням встановлених термінів виплати заробітної плати або виплата її не в повному розмірі;

виникненням безпосередньої загрози для життя і здоров'я працівника внаслідок порушення вимог охорони праці, зокрема незабезпечення його засобами колективного або індивідуального захисту відповідно до встановлених норм.

Для цілей цього Кодексу примусова праця не включає в себе:

роботу, виконання якої обумовлено законодавством про військовий обов'язок і військову службу або замінної її альтернативну цивільну службу;

роботу, виконання якої обумовлено введенням надзвичайного або воєнного стану в порядку, встановленому федеральними конституційними законами;

роботу, виконувану в умовах надзвичайних обставин, тобто у разі лиха або загрози лиха (пожежі, повені, голод, землетруси, епідемії або епізоотії) та в інших випадках, що ставлять під загрозу життя чи нормальні життєві умови всього населення або його частини;

роботу, виконувану внаслідок вступило в законну силу вироку суду під наглядом державних органів, відповідальних за дотримання законодавства при виконанні судових вироків.

В. К. Леонідов 

Немає коментарів:

Опублікувати коментар