Интернет реклама УБС

19.11.15

В Україні ідентифікація нації по мові не діє

Плакат з закликом випускати телепродукцію
українською мовою
В Україні після розвалу СРСР триває насаджування російської мови. До України й Білорусі можна додати ще й Казахстан, перед яким теж гостро стоїть проблема зросійщення культури, мови, менталітету тощо. Є цілий комплекс причин успішності такої імперської політики в Україні та її провальності майже в усіх інших державах. По-перше, Україна куди довше перебувала під російським впливом і асиміляторську політику проводили масово, послідовно й брутально. Другий чинник – це відсутність сильної національної еліти, яка мала б економічну вагу, достатню для того, щоб проводити власну культурну й, зокрема, мовну політику, як це, скажімо, було у випадку Польщі. Третій – весь час поширюваний міф про спорідненість української та білоруської мови, цивілізації, менталітету з російськими, який досить успішно укорінився в місцевій свідомості, підірвавши здатність до опору.

Росія застосовувала проти української мови форми асиміляції, які були неможливі щодо балтійських чи кавказьких. Це те, що є засобами внутрішнього тиску на мову, проникнення в саму її систему, синтаксис, граматику, фонетику й найбільше лексику, як найменш відпірну до асимілятивних процесів. 

Засоби зовнішнього тиску на мову всюди найперше набувають форм заборон, коли за вживання мови існують санкції. Друге – створення такої мовно-культурої ситуації, коли символічний капітал скупчується тільки на мові метрополії. Саме її знання й використання обіцяло приєднання до імперії, відкривало поле гри та кар’єрне зростання (класична ситуація Британської Індії). Жодна імперія не може існувати без масової участі колонізованих у механізмах придушення, контролю та владарювання, тому що панівна нація не має достатньо людських ресурсів, щоб поставити адміністраторів скрізь. 

Це тільки українцям усе одно, якою мовою говорити. У світі це має значення. Для тих-таки росіян це важливо. А нам насаджують якийсь збочений «інтернаціоналізм», що спирається на переконання, ніби все навпаки. Ідеологи такого фальшивого інтернаціоналізму, а по суті російської зверхності, кажуть щось на зразок гасла: «Мені подобається кожна мова, якщо вона російська». Білінгвізм – це чистої води форма асиміляції, шлях до монолінгвізму, тобто, у випадку України, зросійщення. Насаджується хаотичне, штучно нав’язане всім українцям вживання своєї та сусідської мов у межах однієї хвилини ефірного часу. Кожна з них – дуже усереднена, неглибока, збіднена. Ведучий, що володіє російською, говорить нею як рідною, а от начебто україномовний-таки, з усього видно, щосили перекладає з тієї на цю. Як наслідок, виходить якийсь покруч, симулякр, котрий не те що нікого не приваблює, – він, навпаки, викликає огиду й відторгнення масового глядача. Власне, це і є завданням, що його переслідують ті, хто провадить таку політику на українському телебаченні й радіо. Треба сказати, цьому завданню вони дають раду блискуче. Цікаво, що в цьому з ентузіазмом беруть участь постаті, яких важко запідозрити в культурному самоїдстві. Це провідні літератори, публічні інтелектуали, які принижуються до того, що дають згоду, аби з ними вели розмову російською в українських медіа. Мушу сказати, що в інших ситуаціях, коли активно контактують мови імперії та колонізованого (Пуерто-Рико, Каталонія, Квебек). Навіть коли діалог ведуть із людиною, яка не володіє відповідно іспанською, каталонською чи квебецько-французькою, її через секунду стишують і лунає переклад.

Насаджувана всій державі, включно з регіонами, де громадян, що говорять російською, менш ніж 5%, двомовність призводить до того, що питомий носій української не може залишитися хоч на п’ять хвилин зі своєю рідною мовою. Відбувається її знекровлення – коли носії втрачають здатність думати лише нею, так як це має місце з кожною іншою вільною мовною спільнотою. З часом вони виявляються неспроможними утворювати питомі, а не перекладені, оригінальні неологізми, сленг, генерувати свою соковиту, привабливу, власною неповторністю і, зрештою, модну розмовну мову. Позбавлена сленгу мова приречена на загибель, тому що це та зона в кожній мові, в якій народжується «свіжа кров». В українців сленг не розвинений настільки, як у поляків, росіян чи англійців. Не існує мовної доктрини, що успішно протиставлялася б цьому на рівні громадянського суспільства й таких його клітин, як-от медіа, що створювали б україномовний простір, непроникний і відпірний до асиміляторства. ЗМІ не підхоплюють мовних інновацій із грального майданчика, студентської аудиторії, школи й не роблять їх, як в інших культурах, набутком усієї мовної спільноти. Немає жодного теле- чи радіоканалу, де можна було б мати справу лише з україномовним продуктом.

На Заході мовна політика викристалізувалася до того, що держава не змушена застосовувати якихось механізмів упровадження, контролю, заохочення чи санкцій за недотримання. У США немає закону про мови, і жодна стаття конституції не проголошує англійської офіційною. Але сама логіка держави диктує людям те, що в нікого не виникає бажання підважити її стратегічну роль не тільки в державному житті, а й в інтернеті, бо одне справляє вплив на інше. Нікому не спаде на думку розміщувати на англомовному веб-сайті рекламу чи банери французькою. Вони просто розуміють, що це контрпродуктивно.

Україністика у світі переживає період занепаду. Стан українських студій на Заході не відповідає аж ніяк тій вазі, яку Україна має у Європі та світі. Тенденція до занепаду справді є. У Франції мало чути про українознавство, там немає інституціоналізованих наукових центрів у провідних університетах, як-то Сорбонна, тощо. Вони й надалі лишаються у своїй славістиці насамперед русоцентричними, хоча йдеться про 45-мільйонну націю на своєму материку, до якої можна доплюсувати ще 10–15 млн по світах.

На додаток те, що діється в державі, аж ніяк не сприяє піднесенню рівня україністики та української цивілізації як такої у світі. Річ не лише в банальній справі грошової підтримки. Йдеться ще й про те, що навіть студенти, які обирають українознавство собі за спеціальність, не дістають ані морального, ані когнітивно-культурного сприяння у вигляді сигналів, які свідчили б, що Україна стає дедалі вагомішою і важливішою, а відтак і більш обіцяючою для наукової, дипломатичної, бізнесової кар’єри таких молодих людей.

Кіноринок на Заході дуже жорстко поділений – до тієї міри, що кіно таких у минулому сильних метрополій, як Франція та Іспанія, не може конкурувати з Голлівудом на своєму ж таки ринку. Якби у Франції не було системи преференцій власному кінопродукту, він був би ще маргінальнішим.

Для нас українсько-російська кінопродукція ніякого свого голосу українцям досі не давала. І здійснювалася здебільшого за принципом Остапа Бендера: бензин (тобто гроші) – ваш український, а ідеї (тобто зміст, ідеологія, пропаганда) – наші, російські. Там не тільки немає українського голосу, а ще й присутня дефамація, безчещення українців, їхньої культури та мови, і так само людських індивідуальностей. Нас там показано як носіїв найгірших, примітивних якостей. У таких проектах часом беруть участь таланти, які могли б лишитися в історії іконічно українськими, але, боюся, запам’ятаються прийдешнім поколінням як колаборанти. 

В Україні поки що не з'явилось національне ккіно. Зацікавлений у ньому сегмент ринку в світі є. Інша річ, що в самій країні роблять фільми поки що з думкою про російського споживача. В них відсутні цікаві українські історії, українська мова, впізнавані українські типажі, з якими глядач може легко ототожнитися, в них дуже мало гумору, дуже багато чорного песимізму.

Підготував: Володимир Зелененко

Немає коментарів:

Опублікувати коментар