Ми любимо боротися із наркоманією, алкоголізмом. Зі всілякими новими штампами грипу. Із зовнішньою агресією та внутрішнім розбратом. Ми весь час боремось як ті воїни із триголовими зміями, сподіваючись, що одного разу переможемо. Та, на жаль, як тільки нам вдається відтяти одну голові цьому монстру, на його місці виростає ще три-чотири-п’ять. І ми знову боремося, хоча вже не розуміємо з ким і за що.
Ми стали такими затятими воїнами за справедливість. Ми кричимо, що «свобода – це наша релігія». Замість крові в наших венах тепер тече войовничість і жорстокість. Ми перетворились на тих вікінгів, на богатирів із міфів давніх часів. В будь-якій суперечці ми тепер бачимо поле бою, наші домівки стали лініями оборони. І в цьому проблема. Війна на географічній карті перейшла у війну в наших головах. Але, ні, не будемо звинувачувати в наших проблемах загальну «войовничу» атмосферу останніх декількох років в нашій державі. Проблеми із «насильницьким типом мислення» в нас були ще задовго до того, як ми усвідомили, що нашу свободу потрібно здобувати ціною крові «цвіту нашої нації».
Так, ми, українці, звикли вирішувати все голосом, криком, кулаками та бійками. Та і не тільки ми. Та і не тільки на полі бою. Чомусь нам здається, що «владу» потрібно здобувати і вдома. Серед членів своєї сім’ї та родини. Завойовувати «владу» над чоловіком, жінкою, дітьми, батьками. Ми чомусь вирішили і спокійно прийняли, що застосування «грубої сили» в межах дому – нормально. І я говорю не тільки про фізичну силу.
Ми не просто не говоримо відкрито на цю тему. Ми її не просто замовчуємо. І не просто уникаємо. Страшніше – ми її не визнаємо. Її існування стало в нашому суспільстві таким собі табу, в яке не вірять, а якщо зіткнуться з ним, то повністю це заперечують, намагаючись переконати не інших, а, в першу чергу, самих себе, що це – нормально. Ця «нормальність» в Україні вже сприймається настільки широко, що і стан війни став для нас «нормальним».
Так от. Ні, це не «нормально». Це не можна виправдати. Це не можна замовчувати. Це не можна просто написати чорним по білому в Законі і назвати його «Про попередження…». Вже нема чого «попереджати». Воно вже є. Тут. В кожному четвертому домі. Що ж і кого ж вже «попереджати», якщо потрібно «протидіяти» та «зупиняти»?
Це стосується не тільки кожної четвертої сім’ї в Україні. А й кожної шостої жінки у світі. І ми, напевне, все ж маємо бути вдячні нашому білому папірцю з чорним написом «Про попередження…», бо в інших, менш розвинених країнах, більш дивним є відсутність насильства, аніж його присутність.
Насильство може бути різним. Вас можуть вдарити. Над вами можуть психологічно знущатися. Вас можуть насильно змусити до статевого акту. У вас можуть примусово забирати ваші матеріальні цінності. Жертвами можуть бути діти. Жертвами можуть бути жінки. Жертвами можуть бути чоловіки. Але варто подивитись правді у вічі – тобто поглянути на розділ у «Вікіпедії». У темі про сімейне насильство, серед восьми пунктів змісту, чотири абзаци – про насильство над дітьми; два – про насильство над жінками. А тепер здогадайтеся – скільки написано про насильство над чоловіками? Рівно три слова – заголовок.
Нова проблема, чи не так? Коли підіймається тема насильства в сім’ї, то ми завжди говоримо, про насильство над жінкою. Зовсім інколи – над дітьми. І ніколи – над чоловіком. Дуже цікавою з цього боку є така статистика - 90% домашнього насильства – це насильство над жінками. Що ж, соціологи залишили всього 10% на дітей та чоловіків. Хоча, чомусь мені здається, що фіксувалися лише акти застосування сили як насильство. А що ж тоді емоційний та психологічний вплив? Якби ж ми тільки могли усвідомити, що над нашим внутрішнім «Я» теж можуть знущатися, теж можуть до нього застосовувати насилля та принижувати! Гадаю, тоді ці цифри були б зовсім іншими.
Тому – так, насильство в сім’ї це хвороба. Але, напевно, все ж не XXI століття. Воно існувало давно, ще сотні років тому. Та тільки зараз ми почали усвідомлювати, що це далеко не «норма». Від цієї «хвороби» наше суспільство не вилікується в поліклініках, лікарнях, санаторіях чи кризових центрах. Нам не допоможуть найновіші таблетки чи сиропи. Всілякі акупунктури чи ароматерапії взагалі нонсенс.
Насильство в сім’ї – хвороба, яка немає панацеї. Як рак. Як ВІЛ. Як Ебола. Бо те, що «нормалізовано» в голові, дуже важко виправити. Але ще важче про це говорити. І з цим жити. Але потрібно ж. Якщо ми будемо мовчати, то потонемо в цьому болоті «норми» та «прийнятного». Наступного разу насильство в сім’ї будете приховувати ви, а не ваші сусіди. Будете відчувати сором, відчай, провину. І будете мовчати, бо про таке не говорять.
Якщо ви про таке не говорите, то принаймні подумайте про інших. Заради інших – говоріть про це. Кричіть про це. Пишіть про це. Але не мовчіть. Ви ж не мовчите, коли у вас болить шлунок чи горло чи голова. Ви ж не мовчите, коли підозрюєте, що у вас якась серйозна хвороба. Ви про це кричите у всі сторони. І одразу біжите до лікаря і запихуєте собі капельницю у вену. Так чому ж проблема насильства повинна бути іншою? Усвідомте, що це ніщо інше як хвороба. І лікуйте її. Народними і ненародними методами. Але лікуйте. Або ж, принаймні, не мовчіть про неї.
Дана Білоусова
Немає коментарів:
Дописати коментар