Авторка: Анастасія Сорока
Кілька тижнів тому оголосили нову лавреатку Нобелівської премії з літератури. Нею стала французька письменниця Анні Ерно. Ця премія – найпрестижніша відзнака у світі літератури, яка присуджується людям за найбільш видатні твори. А чи були за всю історію премії лавреати серед українських письменників? Є чимало українців, які стали номінантами на Нобелівську премію з літератури, але з різних причин вони не увійшли до списку лавреатів.
Іван Франко – український письменник, поет, публіцист, перекладач,
вчений, громадський і політичний діяч. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу,
міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи»
висунув 26 листопада 1915 року професор, доктор філософії Йосип Застирець з
Відня. Кандидатуру І. Франка підтримав шведський історик Гаральд Єрне, який був
тоді головою Нобелівського комітету. Але Франку так і не вдалося отримати
Нобеля. На це було дві причини: перша – це те, що лист від Застиреця прийшов
надто пізно, коли список претендентів уже був затверджений, а друга – смерть
Франка 1916 року. А як ми знаємо Нобелівську премію присуджують лише живим. За правилами
комітету, посмертне присудження можливе тільки в тому випадку, коли переможець
живий на момент оголошення про його лавреатство.
Іван
Багряний – український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. Акцію за
надання Нобелівської премії письменникові у 1963 році розпочала філія Об’єднання
демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаґо, проте його несподівана смерть
перешкодила офіційному висуненню на здобуття нагороди.
Микола Бажан – український письменник, філософ, громадський діяч,
перекладач, поет. Його кандидатуру у 1971 році запропонував Омелян Пріцак, широко відомий у
світі український вчений-славіст і тюрколог. Бажан, подякувавши Шведській
академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому листі
висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури.
Улас Самчук – український письменник, журналіст, публіцист і
редактор. Після того, як світ побачив трилогію «Волинь», кандидатуру
Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури у 1980 році висунув російськомовний
журнал «Современник», що виходив у Торонто. Подати кандидатуру встигли, але для
її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лавреата, що у
Стокгольмі було одним із визначальних факторів.
Василь Стус – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець,
правозахисник. Кандидатуру
поета висунув у 1985 році нобелівський лавреат Генріх Белль. Того ж року Стус
загинув у таборі для політв’язнів, тому його кандидатуру не було
розглянуто. Белль
дійсно підтримував Стуса і в грудні 1984 року навіть надіслав тодішньому
генсеку СРСР К. Черненку телеграму з вимогою звільнити поета з ув’язнення. Але кремль відповів мовчанням.
Існує поширена думка, що Василь Стус був убитий за наказом «згори», щоб не
допустити отримання поетом престижної літературної премії, яка могла б привести
до його звільнення.
Олесь Гончар – український письменник, літературний критик, громадський
діяч. Його кандидатуру висунула українська діаспора після того, як у 1989 році
з’явилося видання його роману «Собор» англійською мовою. Чимало писали
про те, що ще в 1968 році Гончара висував саме за «Собор» Папа Римський Павло
VI. Професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва називає історію
з висуненням Гончара від Ватикану «дивною і цілком фантастичною
історією», адже як Папа мав
прочитати роман, коли перший тираж книги був заарештований, а сам роман
заборонений на довгі роки, бо не імпонував радянській владі. Вдова письменника
Валентина Гончар в інтерв’ю одному
з українських видань також підтвердила, що ця історія – не більше, ніж чутки. Зрештою,
й у 1989 році премію письменник не отримав, але його твір «Собор» справді
вартий прочитання.
Немає коментарів:
Дописати коментар