Українські номінанти на Нобелівську премію з літератури

Авторка: Анастасія Сорока

Кілька тижнів тому оголосили нову лавреатку Нобелівської премії з літератури. Нею стала французька письменниця Анні Ерно. Ця премія – найпрестижніша відзнака у світі літератури, яка присуджується людям за найбільш видатні твори. А чи були за всю історію премії лавреати серед українських письменників? Є чимало українців, які стали номінантами на Нобелівську премію з літератури, але з різних причин вони не увійшли до списку лавреатів.

Іван Франко – український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 року професор, доктор філософії Йосип Застирець з Відня. Кандидатуру І. Франка підтримав шведський історик Гаральд Єрне, який був тоді головою Нобелівського комітету. Але Франку так і не вдалося отримати Нобеля. На це було дві причини: перша – це те, що лист від Застиреця прийшов надто пізно, коли список претендентів уже був затверджений, а друга – смерть Франка 1916 року. А як ми знаємо Нобелівську премію присуджують лише живим. За правилами комітету, посмертне присудження можливе тільки в тому випадку, коли переможець живий на момент оголошення про його лавреатство.

Іван Багряний – український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч. Акцію за надання Нобелівської премії письменникові у 1963 році розпочала філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаґо, проте його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на здобуття нагороди.

Микола Бажан – український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, поет. Його кандидатуру у 1971 році запропонував Омелян Пріцак, широко відомий у світі український вчений-славіст і тюрколог. Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури.

Улас Самчук – український письменник, журналіст, публіцист і редактор. Після того, як світ побачив трилогію «Волинь», кандидатуру Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури у 1980 році висунув російськомовний журнал «Современник», що виходив у Торонто. Подати кандидатуру встигли, але для її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лавреата, що у Стокгольмі було одним із визначальних факторів.

Василь Стус – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Кандидатуру поета висунув у 1985 році нобелівський лавреат Генріх Белль. Того ж року Стус загинув у таборі для політв’язнів, тому його кандидатуру не було розглянуто. Белль дійсно підтримував Стуса і в грудні 1984 року навіть надіслав тодішньому генсеку СРСР К. Черненку телеграму з вимогою звільнити поета з ув’язнення. Але кремль відповів мовчанням. Існує поширена думка, що Василь Стус був убитий за наказом «згори», щоб не допустити отримання поетом престижної літературної премії, яка могла б привести до його звільнення.

Олесь Гончар – український письменник, літературний критик, громадський діяч. Його кандидатуру висунула українська діаспора після того, як у 1989 році з’явилося видання його роману «Собор» англійською мовою. Чимало писали про те, що ще в 1968 році Гончара висував саме за «Собор» Папа Римський Павло VI. Професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва називає історію з висуненням Гончара від Ватикану «дивною і цілком фантастичною історією», адже як Папа мав прочитати роман, коли перший тираж книги був заарештований, а сам роман заборонений на довгі роки, бо не імпонував радянській владі. Вдова письменника Валентина Гончар в інтерв’ю одному з українських видань також підтвердила, що ця історія – не більше, ніж чутки. Зрештою, й у 1989 році премію письменник не отримав, але його твір «Собор» справді вартий прочитання.