Интернет реклама УБС

07.11.22

Фемінітиви: чому важливо їх використовувати?

     Світ неупинно рухається у бік рівності прав. Останні роки все частіше можна почути по телевізору чи прочитати в Інтернеті такі слова як: директорка, секретарка, адвокатеса, історикиня тощо. Це так звані фемінітиви, що є дуже незвичними для середньостатистичної людини в Україні. Реакція на такі слова буває дуже різна. Когось смішить виокремлення жіночої статі у професіях, а деяких навіть обурює. Проте насправді мало хто замислюється, що фемінітиви - це частина сучасної української мови, яка має повне право на існування.
     Що це взагалі таке? Фемінітиви - це іменники жіночого роду, які є альтернативою до аналогічних «чоловічих» назв. Вони діляться на дві групи. Перша називає жінок за характеристиками: професією, національністю або сімейним статусом. Друга називає самиць тварин (вовчиця, лисиця).
     Фемінітиви, незважаючи на думку більшості людей, не є новим явищем для української мови. Оскільки багато століть жінки не претендували на професійну діяльність, то перші фемінітиви стосувались побутових та родинних сфер. За думкою кандидатки наук Марії Брус, що займається вивченням жіночих назв у староукраїнських пам’ятках, перші фемінітиви з’явилися ще тоді, коли жінки ставали власницями майна, і це прослідковується у писемних історичних пам’ятках. Наприклад, у 11 столітті вже існувало слово «княгиня».
     Фемінітиви почали створюватись у період 17 століття, коли Литовським статутом було узаконено однаковість спадкових прав жінок і чоловіків. З того періоду, жінки почали брати участь у різноманітних громадських справах, і з’явилася потреба у представлені жінки перед суспільством. Так і з’явилися слова кредиторка та дорадниця. Більш активно, фемінітиви стали створюватись у 19-20 столітті, коли збільшилися права у жінок і зросла кількість професій, що було пов’язано із промисловим переворотом.
У відомому «Російсько-українського академічному словнику Агатангела Кримського» є позначення жінок у правових відносинах. А у «Словнику української мови в 11 томах» аж понад 3 тисячі жіночих назв. Ці словники були написані у 30-ті роки минулого століття, а отже у період активної українізації. Фемінітиви розвивались одночасно з українською культурою, але цей процес був призупинений, через великий вплив радянської мовної політики.
     У часи СРСР українська мова особливо не розвивалась та навіть принижувалась. У країні головною мовою була російська, тож про фемінітиви не йшлося й мови. Адже в російській мові немає такої кількості суфіксів для утворення жіночого роду, на відміну від української, де їх понад 13. Цікавим також є те, що форми жіночого роду все ж були у вжитку, але стосувались тільки низькокваліфікованих професій. Адже усі ми завжди чули про професію покоївки, домогосподарки, офіціантки чи вчительки. А от престижні професії мали лише чоловічий рід: директор, міністр депутат.
То чому важливо вводити в активний вжиток фемінітиви? Зараз це поняття про гендерну рівність. Професії, що використовуються у чоловічому роді – це наслідки патріархату та часткової мізогінії. Варто пам’ятати, що жінки дуже важко виборювали свої права. У минулих століттях, вони мали підписувати твори не своїми іменами, перевдягатись у чоловіка та постійно доводити свої знання та вміння. Чи має бути жодна дискримінація у 21 столітті? Точно ні.
     Треба визнати, що і зараз жінки досі ведуть боротьбу з нерівністю, коли отримують меншу від чоловіків зарплатню, не претендують на деякі посади та стикаються із сексуалізацією. Навіть зараз усе жіноче вважається другорядним та меншовартим. І ігнорування фемінітивів, як позначення професійної діяльності лише підтверджує це.
Фемінітиви можна утворити від будь-якої професії. Звісно, ситуація змінюється, якщо таке слово вже існує й має інше значення. Напевно всі чули жарти про «пілотку» та «електричку». У такому випадку, ми не обмежуємося однаковими суфіксами, а використовуємо маловживані, але не менш елегантні. Так жінка пілот – це пілотеса, а адвокат – адвокатеса. Не мають жіночого відповідника лише професії, що є загальновживаними, але не є українськими. Така ситуація зі словом «посол». Ми часто можемо його почути, але варто знати, що українською правильно амбасадор, і відповідно – амбасадорка.
     
     Чому є люди, які досі неоднозначно ставляться до фемінітивів? Перш за все це пов’язано зі стереотипами. Тобто не визнання того, що жінки заслуговують на своє відзначення на тій чи іншій посаді. А також зі звичкою, яка тягнеться із часів радянського союзу. Тоді всіх називали однаково і ніхто навіть не замислювався про якісь варіанти змін, тож не можуть змиритись і досі.
     Одним з аргументів людей, що проти фемінітивів – це погане звучання. Важливо пам’ятати, що милозвучність – це суб’єктивна річ, яка немає нічого спільного з правилами сучасної української мови. Фонетично ми можемо визначити та за можливості змінити слова, але визначати право на існування фемінітивів таким способом не є доречним.

Джерела:
Єва Сластнова


Немає коментарів:

Дописати коментар