Синдром «відмінника» і перфекціонізм: шлях до бездоганності чи в нікуди

Авторка: Олеся Заболотня

  Коли дитині виповнюється 6-7 років, вона йде до школи. І якщо в першому класі вчителі заохочують її наліпками та сонечками, то пізніше ставлять оцінки, так звану «зарплатню». І добре, коли справи йдуть непогано, але це до моменту першої двійки. Дитина йде пригнічена додому, бо не хоче засмучувати батьків, та все одно рано чи пізно все викривається. Хтось буде заспокоювати своє чадо та намагатись йому допомогти, а інші скажуть: «Як ти міг, невже важко було отримати нормальний бал?». Вітаю, такими систематичними словами вони заклали підґрунтя для синдрому «відмінника».

  Або ще краще, коли чуєш у свою адресу слова «немає меж досконалості». Тут вже у гру вступає перфекціонізм. Поняття тотожні, але все ж трохи різняться, проте мають однаковий наслідок – спаскуджене життя.

  Синдром відмінника - це психологічні особливості особистості, при яких людина прагне досягти високих результатів і заслужити похвалу оточення.

  Тобто зробити все на «відмінно». Перфекціонізм — це переконання, що ідеал може і повинен бути досягнутий. Якщо результат роботи неідеальний, то він не має права на існування: потрібно намагатися і вдосконалюватися далі.

Як зазначають вчені, людей із синдромом відмінника вирізняє:

•  чутливе ставлення до критики;

•  занижена самооцінка;

•  залежність від думки інших;

•  постійна тривожність;

•  прагнення здати ідеально виконані завдання;

•  страх невдачі при виконанні будь-яких завдань, особливо тих, де немає попереднього досвіду;

•  заздрість до чужих успіхів;

•  звичка засмучуватися через найменшу помилку чи невдачу.

  Аманда Руджері у своїй статті для BBC Україна зазначає, що перфекціонізм побудований на болісному парадоксі: прийняття помилок є необхідною частиною дорослішання та навчання. Невдачі допомагають нам стати кращим фахівцем, партнером та взагалі людиною. Уникаючи провалу, перфекціоніст ускладнює собі шлях до високих цілей. Також на 100% досконалість пов'язана із цілим списком психологічних проблем: депресією та тривожністю (навіть у дітей), завданням шкоди собі, соціальною й агорафобією, анорексією, булімією та іншими розладами харчування, посттравматичним стресовим розладом. До цього ще можна додати синдром хронічної втоми, безсоння, безглузде накопичення речей, диспепсію, головні болі та скорочення віку життя.

  Корінь обидвох цих проблем насамперед треба шукати в дитячих роках, коли відбувається спілкування з батьками й вчителями. Вагомими факторами також є невротичний склад особистості, низька впевненість в собі, висока критика зі сторони, а згодом і самокритика. У старшому віці на розвиток синдрому може впливати середовище (професійні умови), наявність певних травм та уявлень про себе, перенесена стресова подія.

  У майбутньому таким людям важко сприймати невдачі, адже вони мусять бути №1 в усьому. Помилки – катастрофа. Гіршою ситуація стає, коли ці 2 проблеми поєднуються в одній людині. З одного боку непогано мати перфекціонізм чи синдром «відмінника», адже ти постійно заохочуєш себе працювати, ставиш цілі, готовий робити все заради своєї мети. А якщо подивитися на іншу сторону медалі, то це прагнення може довести тебе до емоційного вигорання, життя в постійному стресі та страху помилок.

  Наприклад, у школі дитина завжди мала високі бали, була улюбленцем вчителів, завжди отримувала похвалу від батьків. На роботі чи в університеті, не виклавшись на 100%, вона почне гризти себе зсередини, багато стресувати через 4 замість 5, пригнічувати себе, спостерігаючи за успіхами інших.

  Також може знецінювати свої результати.  У стосунках така людина постійно прагне бачити поруч із собою ідеального партнера, але у більшості випадків залишається самотньою.

  Проблема також полягає в тому, що навіть коли така людина отримає схвалення від батьків чи друзів, цього все одно того не буде достатньо, адже її перфекціоніст прагне «ідеальності».

  Чи можна тоді позбутися цього, якщо це так заважає жити? Психологи дають такі поради:

1. Навчіться приймати свої досягнення.

Аналізуйте день щовечора та згадуйте маленькі перемоги й кроки, які допомогли це зробити.

2. Встановлюйте реалістичні очікування.

Звичайно, що кожен хоче встигнути за мінімум часу, але це неможливо фізично. Тому треба ставити собі більш приземлені цілі, щоб потім не розчаруватися.

3. Баланс

Ресурс, на жаль, теж має властивість закінчуватися, тому важливо давати собі відпочити. Година праці – 15 хвилин відпочинку, наприклад.

4. Я собі друг.

  Коли вам друг розповідає щось, ви ж не скажете йому, що він невдаха, а навпаки почнете підбадьорювати його? Так треба ставитися й до себе.

  Замість того, щоб вважати себе помилкою, треба ставитися до цього, як до процесу навчання. Ми не все знаємо – це нормально. А вчитися на помилках – найкращий спосіб до самовдосконалення.