Крім того, у нас є сенсорні системи, які стежать за тим, що відбувається всередині нас. Це зветься інтероцепцією і створює відчуття, наприклад, спраги, голоду або нестачі повітря. Мозок безперервно реєструє сенсорну інформацію про зовнішній та внутрішній світ, щоб у разі потреби активувати системи, які захищатимуть нас і підтримуватимуть наше здоров’я.
Музика, сміх, танці, в’язання чи куховарство – будь-яке заняття, здатне вас заспокоїти, не лише регулює ваше серцебиття та впорядковує думки, але й дає змогу залишатися відкритим до всього гарного всередині вас і довкола.
Але є дещо більш дивовижне та надзвичайно потужне. Зв’язок з іншою людиною, який може приносити задоволення і регуляцію. Він підштовхує нас до взаємодії з учителями, тренерами, однокласниками. Зазвичай це призводить до багатьох нових позитивних взаємодій, які ми додаємо до свого каталогу досвіду. Мозок – це машина, яка безперервно продукує сенс, намагаючись вкласти значення в усе, що відбувається у світі, і зрозуміти його. Якщо ми переконані, що всі люди добрі, ми очікуватимемо від них добра. Ми виявляємо ці очікування в наших взаємодіях з іншими і в такий спосіб підштовхуємо їх до гарного ставлення та вчинків. Отже, наш світогляд стає самовтілюваним пророцтвом: ми проєктуємо свої очікування на інших, що дає нам змогу отримати те, чого ми чекаємо.
Чому ми закінчуємо стосунки, руйнуємо дружбу чи втрачаємо роботу? Тому що мозок посилає сигнал про отруєну близькість, від якої необхідно захиститись. Можливо, це відчуття було спричинене радикальними явищами в нашому житті, наприклад, насильство, війна тощо. Щоправда, утворення дискомфорту в комунікації чи психологічної травми може залежати від досить широкого спектру подій.
Безперечно, найважливішим аспектом цього процесу є механізм активації стресу. Наприклад, якщо опікун дитини послідовний, передбачуваний і дбайливий, системи відповіді на стрес стають стійкими. Якщо ж ці системи залишаються активними протягом тривалих періодів або ж активуються безладно, яке це часто буває в разі насильства та недогляду, вони сенситизуються й функціонують некоректно.
Усім нам знайоме відчуття, коли ми розмовляємо з кимось і відчуваємо, що говоримо марно, бо людина починає дивитися у свій телефон. І хоча ми всі – дорослі люди з остаточно розвиненим мозком і розуміємо, як працює цей світ, це все одно змушує нас почуватися зневаженими.
Ми дедалі частіше друкуємо, постимо й твітимо, і дедалі рідше говоримо. Нам бракує спокійних розмов з друзями, від яких нас ніщо не відриватиме. Така взаємодія надає принципового іншого відтінку зв’язку між людьми. Це вже зовсім інша глибина. Ми всі цього прагнемо, і багато хто з нас поринає у соціальні мережі в надії знайти це, але ці взаємодії не можуть втамувати нашого голоду.
Тим часом серед нашої молоді зростає рівень тривожності та депресій. Наша культура така «просунута», і ми маємо таке багатство, креативність і продуктивність, але несправедливість і нерівність, закладені в усіх наших системах, продовжують маргіналізувати, фрагментувати та підточувати спільність і культурну єдність.
Ця схильність типова для нашої культури: ми реактивні, ми віддаємо перевагу зручним, негайним рішенням, бо боїмося ризику; ми винагороджуємо матеріальними речами, а не взаємодіями. Заспокоєння дітей іграшками замість доторку – це кричущо хибна практика. Це наслідок норм, пропагованих людьми, які не знаються на розвитку дитини й не поінформовані щодо травми, - і це ще один аргумент на користь того, що ми маємо змінювати нашу систему.
Коли якась людина зазнає травми чи втрати, її рідні, друзі та колеги часто починають триматися трішечки на відстані, остерігаючись потужної гравітаційної тяги душевних страждань.
Кожного може травмувати бідність. Але турбуватися нам треба не лише про економічну бідність.
Потроху в травмованої чи скорботної людини починають рідше запитувати, як вона почувається, розмови стають більш поверховими, взаємодії рідшають, а інші починають «жити далі», поки сама людина помічає, як наростають її відчуття ізоляції та самотності. Емоційне дно настає зовсім не в перші тижні після травматичної події. Якраз у цей час рідні та друзі зазвичай мобілізують сили на те, щоб підтримати людину. Допомагають і ваші власні фізичні та емоційні резерви, часто включно з дисоціацією. Звісно, у кожного це відбувається по-різному, але часто стан людини значно погіршується десь за шість місяців після трагедії.
Зв’язки з іншими людьми здатні пом’якшити будь-який поточний стресор, а також зцілити від травм минулого. Просто перебувати з людьми, які присвячують вам увагу, підтримують і дбають про вас. Це дарує відчуття належності.
Немає коментарів:
Дописати коментар