«ВІН РОБИТЬ ТЕ, ЩО НЕМОЖЛИВО»: ШЛЯХ ДАВИДА ЯКУШИНА

Матеріал підготувала: Віана Пальчинська

З скрипкою

  12 липня Герою України Давиду Якушину з позивним “Himli” виповнилось би 24 роки, але він мужньо захищав країну та 20 липня 2023 р. героїчно загинув на полі бою. Сьогодні згадаймо його життєвий шлях, любов до музики та патріотичність до своєї Батьківщини.

Дитинство, шкільні роки, навчання у коледжі

Давид народився та жив у Києві. Закінчив Київську гімназію №283 і музичну школу ім. М.Д. Леонтовича.

 “З самого малечку Давид був працелюбним, дуже відповідальним, не міг лягти спати, якщо щось не виконає, надзвичайно дорослий з дитинства. У нього була феноменальна пам’ять та абсолютний слух. За висновками викладач з коледжу такий слух, як у Давида, зустрічається приблизно один раз на 20.000 людей європейської раси. Син підбирав будь-яку мелодію або пісню на слух. Він ріс освіченою та розумною людиною, мав енциклопедичні знання, якими вмів оперувати в необхідний момент”, – розповідає мама “Himli” Оксана.

Давид виховувався у музичному середовищі. Любов до цього виду діяльності зародилась у хлопця ще в дитинстві, коли одного разу він почув виступ гурту “Хорея Козацька”. 

“У вихідний день ми пішли гуляти на Мамаєву Слободу. Давид бігав і почув виступ колективу, застиг і слухав не кліпаючи очима. Це було здивуванням, адже до того часу я йому пропонувала різні види діяльності, він не зацікавлювався нічим, а після прослуховування виступу син захотів бути у музиці. Маленьким він слухав і барокову музику, де є історичний контекст. З малих років був активістом і ріс серед них”, – доповнює пані Оксана.

З сопілкою

Відтоді “Himli” почав опановувати гру на кількох інструментах: починав з духових, багато з них освоював самостійно. 

Спогади мами Давида містять інформацію, що на скрипку та фортепіано її сина спочатку не брали, бо прийшов у дорослому віці. Через це він обрав сопілку, а за півроку занять на ній він опанував складну програму та викладачі самі запропонували Давиду вчитися на скрипці. За два місяці навчання юнак вивчив річну програму музичної школи.  

Історія з життя хлопця 2013 року показує відданість і любов до музики: 

“У березні раптово випало дуже багато снігу, що в Києві три дні не розвозили хліб. Задовго до цього Давид домовився про запис свого першого диску гри на сопілці. Ми живемо у приватному будинку, у дворі почистити сніг було нереально, на дорогах – теж саме. Транспорт не ходив, тому я запропонувала перетелефонувати фахівцям і перенести запис, але він категорично відмовився, дійшов до студії проломлюючи сніг собою та записав диск. Музика для нього була всім”, – пригадує О. Якушина.

Давид мав різні вподобання: володів знаннями з історії, на високому рівні знав українську та іноземні мови. Він був не тільки гуманітарієм, а й гарно розумівся в математиці, брав призові місця на олімпіадах. 

При випуску зі школи він склав зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) майже на 200 балів, міг вступити у будь-який вищий навчальний заклад, але хлопець хотів навчатися виключно у Муніципальній академії музики ім. Р.М. Глієра. За вимогами музичних закладів абітурієнти складають ЗНО і творчий конкурс. Усю весну та літо Давид тренувався, не мав жодної вільної хвилини. 

“У рік його вступу в коледжі було лише два вакантних місця на скрипку, а потім обмежили до одного. Абітурієнтів було багато: не тільки з Києва, а й з різних куточків України. Це єдине бюджетне місце стало Давида, хоча йому казали, що це неможливо і потрібно буде чекати ще рік. Я також розуміла, що така справа з місцями, тому вмовляла сина подати документи не тільки у музичний заклад, а ще у інший, наприклад, у лінгвістичний. Давид відмовився навіть подавати документи у інші вузи та з юнацьким максималізмом казав: “Або Глієра, або нічого”. Він неодноразово робив те, що неможливо”, – ділиться мама Оксана.

У коледжі він стимулював, надихав і підіймав дух інших студентів, з якими навчався або був знайомим. Завжди знаходив правильні слова, неначе психолог: як рухатися далі по життю завдяки музиці, займатися музикою та інше. Останній свій концерт він зіграв 14 лютого 2022 року у складі ансамблю скрипалів академії Глієра.

“Була дівчинка Аня, яка навчалась на курс менше Давида, але вони займались скрипкою в одного викладача. Аня зневірилась у своїх силах і музиці, він знаходив прості слова, але дуже влучні. Після них ця дівчинка забула про всю свою невпевненість і розчарування. Вона вже нічого не боїться, не комплексує та не порівнює себе ні з ким і грає досі”, – пригадує історію мама Давида.

24 лютого 2022 року

У перший день повномасштабного вторгнення Давид сповістив маму про своє рішення податися у лави ЗСУ. Пані Оксана добу вмовляла його не робити цього, наводила аргументи.

“Я казала йому: “Давиде, подумай логічно: чи можна військового поставити за диригентський пульт в оркестрі? – Ні. Якщо взяти до уваги музичний колектив, то один музикант сфальшивить, а це відіб’ється на всьому гурті, так само й у війську. Військова служба – це не вулична бійка. Всьому потрібно вчитися!”, – згадує пані Оксана.

Але Давида вже було не зупинити. 25 лютого юнак стояв під ТЦК. Там йому сказали, що люди зараз не потрібні, йому зателефонують, якщо когось не вистачатиме. Після такої відповіді хлопець довгий час сидів під ТЦК, тому його взяли на службу. У свої 21 він підписав контракт і пішов у піхоту. Йому випадало багато можливостей перевестись у інші підрозділи, де важливіші розумові здібності, а не силові, але Давид не хотів.

Життя на службі

Як під час цивільного, так і військового життя Давид був доброю, гуманною, людяною особою з моральними принципами, не любив грубих і нав’язливих людей, був правдолюбом і правдорубом. Під час перших днів у війську всі проходили навчання. У Давида завжди все було на найвищому рівні, зброя начищена, а він готовий до всього у будь-який момент. Хлопець обіймав посаду бойового медика, але став їм не відразу. Юнак багато навчався цій справі, знав призначення всіх пігулок, відпрацьовував свою задачу – рятувати життя. “Himli” мав чотири аптечки, які постійно носив з собою, хоча й було важко, адже він маленького зросту. Давиду не легко давалась стрільба, бо мав лише 10% зору, тому ходив в окулярах, але він навчився і цьому. 

“Для нього армія – це як засіб здобуття знань, бо такого не розповідають в університеті, тут практика. Школа життя. Він був безстрашним і спостережливим”, – додає побратим і друг Сергій Босяченко.

Давид у формі

Сергій пригадує, що вони з Давидом познайомились у перші дні повномасштабного вторгнення, коли прийшли у ТЦК. Його привернуло те, що він побачив молодого хлопця-однолітка, невеликого зросту, з хвостиком та ще й колегу-музиканта, бо у нього з собою була скрипка. Потім їх обох відправили на паливно-мастильні матеріали (ПММ), де заправляли техніку, яка везла воїнів на передову.

“Давид подобався всім людям, які з нами служили. Це була особа, яка обізнана у багатьох галузях: живопис, географія, слухав новини англійською мовою, з ним можна було підняти будь-яку тему”, – ділиться Сергій.

На передовій “Himli” пройшов усе: поранення, смерті інших людей, небезпеку, холодну зиму, пекельне літо, голод, військові штурми. Він прийняв виклик і казав: “Я – чоловік, я – дорослий, я маю захищати свою країну. Не вмію, не знаю – навчуся!” Йому не потрібна була підтримка, він мав дуже багато енергії, ніколи не здавався та не покладав рук.

Останні фото

“У бойових зонах також триває життя. Ми могли спостерігати природу 24/7, кожен сезон і в будь-яку погоду. Я б ніколи не побачив діамантовий сніг на гілочках ялин в ранньому світанку, але такими способами мені необхідно було це розгледіти. Про життя на війні можна довго розповідати. Я пам’ятаю наш час з Давидом разом. Спочатку на військовій підготовці моєму другу було дуже важко: підтягування на турніку далось не відразу, а пізніше він зміг підтягнутися 16 разів. У нас були жарти, які розуміли тільки ми. Шкода, що більше я їх не розповім”, – пригадує побратим.

Закінчення коледжу та останні дні життя

Закінчував на війні

Закінчення навчання в академії Глієра припало на період служби 2022 року. 

Мама телефонувала до сина, просила скласти державні іспити дистанційно, але Давид відповів: “Та кому потрібен той диплом…”

Ненька переламувала його, казала, що диплом про освіту є важливим. Через це вони посварились і не спілкувались три тижні. Він все ж таки склав усі іспити онлайн, а мама забрала диплом про освіту.

“Останній раз ми побачились приблизно за два місяці до його загибелі. Я приїхала з Хорватії, син був на ротації. На момент загибелі він обіймав посаду бойового медика. В Угорщині проходили двотижневі курси за його спеціальністю, я зробила йому пропозицію поїхати на них, щоб покращити власні знання. Давид відповів, що він може це зробити, але такий вчинок зараз буде недоречним, бо незабаром мав бути виїзд на передову, він не міг кинути своїх”, – розповідає Оксана. 

Дуже скоро Давид з побратимами поїхав на Схід. Спочатку у них було розквартирування, отримання бойового розпорядження, а потім вихід на позицію, у той день з ним було ще двоє побратимів. Дрон, що висів над їхньою позицією, скоригував російський артилерійський вогонь.“Himli” викликав антидрон, якого не було. Всі троє захисників загинули від міни.

“Головне, що я хочу сказати – бережіть воїнів! Їм треба РЕБ - зберіть їм на РЕБ. Їм треба ремонт авто – закрийте збір на ремонт авто. Потрібно вимагати від влади забезпечення військ сучасними засобами радіолокаційної боротьби!”, – регламентує Сергій.

Реакція мами на звістку про сина

Пані Оксана доповнює, що на момент загибелі сина працювала у хорватському салоні краси, де зустрічала відвідувачів, туристів. На роботі потрібно завжди посміхатися, бути привітною та нести позитив. 

“Мені зателефонували близько 14:00 та сказали цю звістку. Відразу я спитала про джерело інформації, воно ще було неофіційним, але галас по всьому фейсбуку вже рознісся. За годину все наше близьке оточення знало про цю новину, але я заборонила будь-що писати до отримання офіційної інформації та видалити всі дописи з соціальних мереж. Згодом надійшло офіційне підтвердження… Кожен хотів ще й висловити свою підтримку особисто, телефонували у месенджерах. Мені було приємно, але я на роботі, потрібно зустрічати клієнтів. Я розумію, що не можу брати слухавку від кожного охочого та й мені це розхитує психіку. Після цього я написала пост у фейсбуці: 

Нагороди (посмертно)

““Перестаньте мені телефонувати та плакати, робіть щось корисне. Якщо у вас є злість – пошліть туди дрон! Хто може – напечіть смаколиків нашим хлопцям на передову. Робіть те, що вмієте. Кому стане легше, якщо ви мені та один одному доб’єте психіку!?” 

Після цього допису знайома зробила ініціативу та моїм дописом почала закликати закривати певний збір”, – відтворює спогади пані Якушина.

Неньці Давида було дуже складно приїхати до Києва, бо вона працювала за межами України, але їй вдалось пройти весь шлях і мама встигла приїхати на заховання сина, керувала організаційними питаннями. 

“Знаючи свого Давида, я думала, що він не хотів би мене бачити у поганому стані, коли я не зібрана та не маю здатності говорити. Зараз я часто згадую різні події з нашого життя. Пригадую наші посиденьки на кухні: Давид з усього міг зробити свято. Він не давав сумувати, постійно щось грав, підбирав мелодії, дуже любив свого котика, оберігав його, як малу дитину, щоб на нього ніхто не крикнув, не поганяв, не розбудив, спускав його сходами будинку, бо тому було незручно, брав з собою на базар, бо котика не можна було залишати самого, адже він плаче та сумує. За домашньою вечерею ми сміялись, ділились корисними думками, філософськими темами”, –  регламентує Оксана.

Нині Давид також є серед нас, адже не припиняє робити важливі справи. Його фото висвітлюють на концертах в Україні та за її межами, про нього розповідають у музичних школах, завдяки його імені закриваються чисельні збори для військових.

Нагадаймо, що 19 квітня 2024 року у Київській школі мистецтв імені М.Д. Леонтовича було відкрито меморіальну дошку на честь Давида Якушина.